Людмилі Гусейновій 60 років. У 2014-му вона працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську, що на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців. Наприкінці літа 2014-го бої підступилися до Новоазовська, врешті місто окупували. Гусейнова дізналася, що Україна не встигла евакуювати дитячий сиротинець у Приморському на лінії фронту, а росіяни розпустили його. Дітей повернули у соціально незахищені сім’ї, до батьків, позбавлених батьківських прав. Людмила вмовила чоловіка з’їздити туди.
Дітям з інтернату Людмила з підконтрольної території України возила взуття і одяг, а також українські книжки. Їх збирали і підписували в Києві, передавали в Маріуполь, звідки Гусейнова провозила все через КПВВ. У 2019 її заарештували на роботі. Відвезли в "Ізоляцію", пізніше перевели у Донецьке СІЗО. Матеріали "справи" Гусейнова побачила лише за два роки і складалася вона зокрема з доносів знайомих. 17 жовтня Гусейнову повернули у межах "жіночого обміну". Суспільному жінка розповіла про арешт, СІЗО та про те, як ув’язнені сприйняли новину про початок повномасштабного вторгнення Росії.
Ви працювали інженеркою на птахофермі в Новоазовську Донецької області (місто окуповане з серпня 2014 року, — ред.). Як трапилося, що почали опікуватися дітьми?
Я почала це робити ще до 2014 року. Була доволі активною жителькою нашого району. Вплинуло й те, що в нас з чоловіком немає своїх дітей. У 2012 році ми організували фестиваль "Срібні дзвіночки" у Новоазовську, тоді здавалося, що це лише початок. А потім ті події (початок бойових дій на Донбасі, — ред.), шалений потік біженців у Новоазовськ — у нас на початку літа ще не було війни. До нас тікали з Горлівки, з Верхньоторецького. Люди не розуміли, куди їм звертатися, що робити. Ми шукали можливість прилаштувати їх у санаторії, пансіонати. У моєму будинку жило 14 переселенців.
Тоді я дізналася, що у Приморському (село Новоазовського району, — ред.) розпустили інтернат, і діти опинилися у своїх не дуже благонадійних сім'ях. Я попросила чоловіка, і ми туди з’їздили. Пізніше до нас, у вже окупований Новоазовськ, прорвалася Ольга Мусафірова (журналістка "Новой газети", яка писала репортаж про Новоазовськ і подружилася із Гусейновою, — ред.). І ми поїхали разом у Приморськ, хотіли влаштувати новорічне свято. Це була сумна картина: діти, сині від холоду, в порваному взутті, в якому хлюпає жижа — розталий брудний сніг. У нас була ситуація, коли ми допомагали сину загиблого українського прикордонника і водночас сину "ополченця", який загинув по інший бік. Купили подарунок одному і другому. Я ніколи не ділила дітей за тим, хто їхні батьки, бо діти ні в чому не винні.
У 2014 році у вас не було думок про виїзд?
Часто чую докори: якби донецькі сказали "Ні", нічого би не трапилося. Це не так. Я донецька і сказала публічно "Ні". Для мене це було принципово. Чому я мала їхати? Давайте всі поїдемо, і залишаться тільки ті, кого це все влаштовує. А потім спитають: "А де спротив?".
Єдине, з чим я тепер погоджуюся: ми не розуміли, що буде так жорстко. Я знаю, бо маю можливість спілкуватися з людьми, які там залишаються. Три-чотири роки тому стало небезпечніше, а зараз — ще більше.
Читайте також: Із військовополоненими з "Азовсталі" зв’язку досі немає — дружина полоненого азовця Арсенія Федосюка
Ви через КПВВ возили дітям речі першої необхідності — їжу, взуття, одяг. Але також українські книжки, і просили писати дітям листівки українською мовою. Возити вживані дитячі речі — це одна справа. Провозити на тимчасово окуповану територію дитячі книжки українською — це ризик. Чому ви це робили?
Це були не просто книжки і листівки. Це були книжки із підписами. У цих дітей не було гаджетів і телефонів. Для них будь-яка книжка була новим світом, їх розбирали швидше за іграшки. Уявіть, коли дітям торочать, що Україна — ворог, що їх хочуть знищити, а тут підписані листівки українською… Була одна листівка, від якої я розплакалася: "Любий мій онучку, ми тебе дуже любимо, бажаємо, щоб у тебе все склалося якнайкраще". І підпис: "Твої дідусь і бабуся". Це листівка дітям, у яких навіть якщо були дідусі і бабусі, то таких слів вони від них не чули.
Вам доводилося комунікувати з органами так званої "влади ДНР"?
Так, спілкувалася, коли виникла ідея вивезти дітей. Я ж з багатьма з цих "чиновників" була знайома. Вони не змінилися: працювали при Україні, а потім і при "ДНР". До війни я була заступницею голови громадської ради при райдержадміністрації, то, звичайно, вони мене знали. Але зрозумійте, що ці "держслужбовці" нічого не вирішують. І треба віддати належне: вони мене попереджали, що виникнуть проблеми.
Що, на вашу думку, стало останнім дзвіночком для арешту?
Була позиція, яка їм не подобалася. Я зі своєї зарплати, про що ніхто не знав, навіть мої рідні, віддавала на фронт, військовим. І коли мені виповнилося 55 років, відмовилася від їхньої пенсії. Я заходила в магазин і говорила: "Добрий день!", а зранку на роботі: "Добрий раночок!". Це багатьох злило.
Ви припускаєте, що люди, яких це злило, ваші знайомі, доносили на вас?
Не припускаю, а знаю це. Коли мені показали обвинувальний акт, за два роки після арешту, щоб я розписалась, мені вдалось його почитати. Я бачила, з чиїх доносів почалася моя "справа". Запам’ятала цитату свого колеги з птахоферми: "Вона душі не чає в українській владі". Читала доноси й інших. Мені не хочеться називати їхніх імен, але одну жінку хочеться спитати: "Чи стало твоє життя кращим від того, що я втратила три роки?".
Вас показово заарештували.
На роботі про це повідомили. І я не змогла сказати рідним, куди мене везуть. А мене везли в "Ізоляцію". Чоловікові почали погрожувати, вони вже стежили за ним. Йому ледве вдалося виїхати. Я зрозуміла, що вони "беруть" цілими сім'ями, щоб легше тиснути на людей. При мені в "Ізоляції" жінку вночі впихнули в нашу камеру, а чоловіка і сина ще били, це було добре чутно. Їх забрали з квартири, а там залишилася її паралізована мама. Яка причина? Її чоловік-пенсіонер раніше працював у поліції. Вона плакала, бо нікого не змогла попередити про лежачу маму. І ось жінку за два дні відпустили, її трясло, ледве сил вистачило спитати: "А де мій чоловік? А де син?". А відпускали лише її. Я знаю, що ще рік тому вони залишалися у "Ізоляції". І таких прикладів багато. Тобі кажуть: "Ти дуже розумна? Чоловіка твого дістанемо, підете етапом". Я постійно думала: тільки б не почути тут знайомий голос.
Читайте також: Щодня змушували вчити вірші про "родіну Росію". Прикордонниця Людмила Кравчук про полон та повернення додому
Ви провели в "Ізоляції" більше місяця. Вам дали зрозуміти, чому вас там утримують?
Мені цього толком не пояснили й за три роки. За увесь час возили до слідчого разів три-чотири. При чому двічі вивозили за межі СІЗО, заходив слідчий, давав розписатися, наче я ознайомлена з матеріалами справи, і все. І тільки тому, що я погодилася підписувати, мою "справу" передали до суду. А люди там сидять по три-чотири роки, і їхні "справи" не рухаються. За що я там сиділа? За свої "проукраїнські націоналістичні погляди", мені вдалося вивезти цей обвинувальний акт.
Коли у вас з'явився адвокат?
Ще в "Ізоляції", завдяки моїм рідним. Він мене звідти і витягнув. Щоправда, я мало не відмовилася від нього. Мені дівчата-співкамерниці розповідали, як їх примушували відмовитися від адвоката — Марині найняли адвоката не з МДБ-шної касти. Їй сказали відмовитися, вона не послухала. Її вивели в туалет, сильно побили – так вона написала відмову.
Через місяць мене привозять у МДБ. Треба розуміти, що ми увесь час ходили в пакетах на голові, окрім камери. Навіть у душ водили в них. До слідчого теж у пакеті і наручниках.
Мене привели, зняли пакет, і кажуть: "Ваша сестра найняла адвоката". Я відчуваю, як хтось ставить руку на плече, і одразу починаю групуватися, готуюсь, що битимуть. А це був Женя, мій адвокат! Він сказав, що не треба нічого заперечувати, нема жодного сенсу, натомість треба, щоб "справу" передали в суд, а мене — на обмін полоненими. Я сильно просила про переведння в СІЗО. І він витяг мене з "Ізоляції".
У СІЗО ви сиділи в камері з 20 жінками, засудженими за кримінальні злочини. Ваша подруга Ольга Мусафірова писала, що ви намагалися їм допомогти із переведенням на підконтрольну Україні територію. Як вам вдалося налагодити стосунки?
Так, з одного боку, вони кримінальниці, шахрайниці, наркозалежні. І так, ми дуже різні. Перше, що спадає на думку: "Господи, люди не можуть так поводитися". Я зайшла в камеру, а там був усталений світ: вони варили борщ на кип’ятильнику, танцювали, робили манікюр, плели косички одна одній… Це їхній побут, вони ж там роками живуть. А потім розумієш, що за великим рахунком, це все недолюблені діти. Там сиділи династіями: у нас була наркозалежна дівчина, і в цьому ж СІЗО сиділа її мама, теж наркозалежна. Тобто вона нічого іншого в житті не бачила і не знала. Я почала з ними розмовляти, проявляти увагу, турботу. У нас була дівчинка з ВІЛом, якій треба було приймати таблетки за розкладом, але вона мала проблеми з пам'яттю. Я їй постійно нагадувала: "Христиночко, випий таблетку". Ось так, коли проявляєш трохи уваги, у відповідь отримуєш нормальне ставлення. Але бувало різне, звичайно.
Було важко, коли всі курили. Мені постійно бракувало повітря. Коли мене обміняли, я боялася глибоко вдихати, здавалося: зараз вдихну і відчую той сморід. Лише позавчора, коли гуляла у ботанічному саду, відчула, що дихаю на повні легені.
Як відбувалися судові засідання?
У мене було одне. Мені постійно обіцяли: буде суд в таких-то числах. А потім нікуди не везли, нічого не пояснювали. Звичайно, у мене це все накопичувалося, адвокату доводилося вислуховувати обурення. І він слухав. Дякую йому за це.
І ось якось мене покликали, а я була без окулярів і нічого не могла розгледіти, що це і хто. А виявилося, що моє виїзне засідання. Я відмовилася від обвинувачень у шпигунстві. І частково погодилася із іншими трьома статтями — про екстремізм, невизнання кордонів "республіки", невизнання "республіки" окремою державою. Суддя питає: "А чого ви і від цього не відмовляєтеся?". А я кажу: "Тому що не визнаю "ДНР".
Ви згадали, що у вас не було окулярів. Яку вам медичну допомогу надавали в СІЗО?
Там є лікарі. І вони ставилися до нас зі співчуттям, але в них нічого не було — ні обладнання, ні ліків. Я довго просила, писала заяви, щоб мені привезли офтальмолога — на місці його не було. А мої окуляри вже застаріли, я нічого в них не бачила. Зрештою вони привезли лікарку літнього віку. І все, що в неї було, — таблиця для перевірки зору. Вона перевірила, поспівчувала, і все. Єдине, що там дійсно робили, – це давали безкоштовні ліки від ВІЛу та туберкульозу.
Читайте також: "Мені зрізають скотч з очей і стяжки з рук, я йду у бік України у футболці" — Михайло Вершинін про обмін та полон
За ці три роки до вас навідувалися співробітники ОБСЄ чи Міжнародного Комітету Червоного Хреста, інших міжнародних організацій?
Я знаю, що координаторка ОБСЄ Шарлотта Реландер відвідувала Олену Зайцеву (жительку Верхньоторецого, яку заарештували разом із 21-річним сином Владиславом за звинуваченнями у "спробі підриву залізничного мосту", — ред.), яку також разом зі мною обміняли. Вона про це написала мені у записці. Олена сказала, що їй не дають бачитися з сином, Шарлотта обіцяла посприяти. Нічого не вийшло.
Як ви дізналися, що почалася повномасштабна війна?
Там цілодобово увімкнена "Росія-24". Одного дня ефір перервали на виступ Путіна, в якому він говорив, що світ нібито не хоче його чути. Тоді я зрозуміла, що це війна. За кілька днів вона почалася.
Що після цього змінилося у СІЗО?
Початок війни викликав у багатьох нездорове збудження: мовляв, якщо Росія бомбить українські міста, то значить, ми молодці. І відповідно почали поводитися нагліше. Якщо спершу в жарт називали нас "укропами", то потім вже не зовсім у жарт. І я знаю, що далі стає лише гірше, особливо, після обміну. Дівчат зібрали в одну камеру, і тепер це "камера укропів". Я за них дуже переживаю.
Коли ви довго в тюрмі і починається повномаштабна війна, може здатися, що тепер фокус буде на військовополонених. Ви сподівалися на обмін у ці останні місяці?
Ми про це говорили між собою. Але ніхто з нас не мав образ. Я розуміла, що тепер в першу чергу військові. Але хотілося би, щоб до 20 військових додавали хоча б одного цивільного. Я усвідомлюю увесь героїзм хлопців, але цивільні теж сидять, бо люблять Україну. І сидять роками.
Як ви дізналися про обмін?
Ми не знали і не очікували. Відкрили двері і дали 20 хвилин на збори. Дозволили взяти лише найнеобхідніше. Я на хвильку припустила, що це обмін, бо якби переводили в іншу камеру, сказали б забирати усе. Але потім злякалася, що це може бути "Ізоляція" чи, не дай Господь, російська тюрма. Я сказала співкамерницям: "Дівчата, мої речі поки не чіпайте. Якщо за добу не повернуся, тоді розбирайте собі". За три роки я обжилася найнеобхіднішим.
Олена Зайцева сиділа в іншій камері, і щойно її вивели, вона почала розпитувати: "А де мій чоловік? А де мій син?". Плакала: "Я не піду без них". Ми ледве її вмовили, пояснили, що нічого не зміниться, якщо вони сидітимуть у сусідніх тюрмах. Я сподіваюся, що до Нового року син Олени буде на свободі, і чоловік Юлі, й іншої Юлі… Сподіваюся для цього щось зробити.
Що ви зробили, коли опинилися на підконтрольній території?
Нас посадили в автобуси із м'якими сидіннями — це була така насолода після двох діб пекла, поки нас везли. Уперше за три роки я сиділа у м'якому кріслі, мої руки не були зав'язані й очі були відкриті. Я ще нічого не відчувала, а хтось вже плакав. Десь на зупинці нам роздали телефони, я за ці три роки забула, як ним користуватися. Попросила медбрата мені допомогти. Було два номери, які я знала напам’ять — чоловіка і сестри. Я набрала чоловіка — він знав, що обмін відбудеться, але не знав, куди їхати. Він дав мій номер родичам і друзям, у мене розривався телефон. Не вірилося.
Ми приїхали в госпіталь у Дніпрі, де нам дали все необхідне: засоби для догляду, кросівки, тапочки, рушники, і все таке пахуче… І бігом у гарячий душ, а там цей запах шампуню, мила. Нам запропонували викинути зайві речі. Я викинула усе, навіть сумку, щоб не відчувати той сморід. Лише зошити й записки залишила. Дістала їх учора, а вони смердять тюрмою.
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці
У своїй книзі "Світлий шлях" Станіслав Асєєв, який довгий час був в "Ізоляції", пише, що в якийсь момент усвідомив: треба визначитися, на що опиратися, у що вірити. На чому трималась ваша віра протягом цих років?
Я вірила, що вийду на волю. Вірила, що Україна є і буде. Знаєте, у 2014 році, коли все лише почалося, багато людей навколо казали: це ж "народна республіка", нам житиметься краще. Я запитала чоловіка: "Усі навколо радіють, святкують… Може, це з нами щось не так?". Але ні. Починаєш розмовляти з людьми приватно і розумієш, що є й такі, хто думає інакше.
Я була впевнена у своїй країні увесь час, як би не було важко. А важко було. Я вночі заплющувала очі і у мене всередині все розривалося на шматки, я не хотіла так більше, не могла бачити і чути це все: ґрати, вульгарні розмови, цей сморід з усіх щілин… Здавалось: досить, я не можуть далі митися і чистити зуби над туалетом. Але потім з’являлася інша думка: чи визнаю я, що помилилася? Ні. Тому я зможу, витримаю. Коли нас виводили погуляти, я ходила і мріяла, як житиму на волі. Мені було легше, бо я знала, скільки людей на мене чекає. Набагато важче тим, у кого нікого немає.
Ви вже встигли обдумати, чим займатися далі?
Хочеться розповісти свою історію. Не для того, щоб мене пожаліли. А щоб всі розуміли, як важко цивільним, які там залишаються. Про них мало знають, мало говорять, що там живуть Ліза, Маша, Ваня. Хтось працював лікарем, хтось водієм. Я хочу, не називаючи імен, розповідати про їхнє життя. І ще хочу допомагати дітям — зараз це шалений обсяг роботи. Є діти, яких незаконно вивозять у Росію, є ті, хто залишається в окупації, і ті, хто втратив батьків на війні. Хочеться розібратися, якої допомоги вони потребують, і запропонувати її.
Читайте також
Життя Маріуполя під окупацією: історія в постах з соцмереж та повідомленнях з будинкових чатів
"Доводилось іти з автоматом на танк" — морпіх Руссу про оборону Маріуполя
Трибунал для Путіна. Як російське керівництво відповість за злочини в Україні
