Понад 6 місяців військовослужбовець полку "Азов" Арсеній Федосюк "Процес" перебуває у полоні. Відтоді його дружина Юлія не знає, що з ним. Із закликом допомогти вона здійснила візит до Папи Римського, виступала перед конгресменами у США.
Арсеній Федосюк із Білої Церкви на Київщині, йому 29 років. Брав активну участь у подіях Революції гідності. Після закінчення історичного факультету Києво-Могилянської академії пішов військовослужбовцем і вже 8 років у зоні бойових дій.
Чи відомо деталі, у якому стані Арсеній?
На жаль, мені фактично нічого невідомо: ні про те, де він, ні про стан його здоров’я. Зв’язку з військовополоненими саме з "Азовсталі" досі немає. Єдине, що я знаю про чоловіка, — те, що отримала від тих, хто перебував з ним в одній колонії в Оленівці. Але, як ми знаємо, росіяни їх постійно кудись перевозять на допити, в СІЗО. Тому я не можу бути впевнена, що він досі там перебуває.
Що вам розповідали про Арсенія військовослужбовці, які повернулися з полону?
Не знаю, наскільки це актуально, він був у колонії в Оленівці. Звісно, що стан незадовільний в тому сенсі, що хлопців погано годують, і насправді про це навіть не треба казати — варто тільки подивитися на фотографії тих, хто повернувся. На жаль, ми не можемо говорити про все відкрито, тому що ця інформація може впливати на умови, на стан тих, хто перебуває досі у полоні.
Можливо, у відео, які виставляють пропагандисти, ви бачили Арсенія?
Так. Це було так емоційно, тому що це було ще як тільки вони вийшли в полон. Перші два тижні взагалі не було новин. Я дивилася всі відео і побачила там Арсенія. Це зйомки росіян у колонії в Оленівці, де він просто проходить. І з одного боку, дуже рада була його бачити, але боляче бачити в таких умовах, у тюрмі, у руках ворога. Незрозуміло що було і зараз незрозуміло, що буде далі.
Ви продовжуєте моніторити сайти росіян зі сподіванням побачити знову Арсенія?
Насправді ні. Тому що, думаю, якщо я побачу якесь його так зване "інтерв’ю" — мені б не хотілося побачити його в такому амплуа. Це речі, які б він не хотів говорити, але йому доведеться. Я не хочу це бачити. Я просто знаю відчуття родичів, які побачили своїх рідних, — це боляче і страшно.
Читайте також: "Мені зрізають скотч з очей і стяжки з рук, я йду у бік України у футболці" — Михайло Вершинін про обмін та полон
Як ви познайомилися з Арсенієм?
В інтернеті, через інстаграм. З бійцями важко познайомитися офлайн — вони постійно на війні. Не романтична історія в якомусь сенсі. Ми знайомі понад п’ять років.
Ви принесли засушені листки, щось цінне для вас?
Це в нас була така традиція, навіть гра — ми відправляли ось такі листки одне одному і треба було вгадувати, що це за дерево. Я відправляла листки з Києва, Арсеній — з Маріуполя. Тут такий типовий для того регіону листок оливи, який у Києві не знайдете. Вони збереглися — у мене є щось з Маріуполя і воно пов’язане з Арсенієм.
Ви вже якось змоделювали, яким чином відбудеться ваша зустріч із Арсенієм?
Я завжди боюся, що буду не в Україні у цей момент, тому що плануються далі поїздки за кордон для адвокації всіх наших питань. Мені важко насправді це уявляти, у мене є якась картинка, але саме якісь слова та дії будуть органічними і в цю секунду серце саме підкаже, як діяти. Важко це якось проєктувати.
Якщо про подальшу перспективу — ви говорили з Арсенієм про те, як будете святкувати перемогу?
Ситуація на "Азовсталі" була такою критичною, що саме про перемогу не говорилось. Про неї йшла мова, мабуть, до повномасштабного вторгнення. Ми обговорювали часто. Якщо на якомусь сімейному рівні — це завжди була мова про якийсь такий відпочинок на всіх рівнях: не тільки фізично, а й психологічно. Коли ти заміжня за військовослужбовцем, ви завжди у напрузі. Ця війна — це певний режим, і після перемоги ти з нього виходиш і в тебе з’являється багато варіантів проживання життя, того, що раніше не було, і те, чого зараз немає.
Я завжди наполягаю на тому, щоб люди розуміли, що фактично багато хто з військових відмовився від сім’ї, не хоче заводити дітей через те, що боїться, що загине батько. Відмовилися від кар’єри в цивільному сенсі, від конвенційного відпочинку, від подорожей. І принесли свої найкращі роки в жертву, на вівтар спільного майбутнього. Це потрібно розуміти.
Ваше спільне майбутнє з Арсенієм яке?
Те, що можна назвати нормальним життям. Тут все залежить від формату перемоги. Для мене вона має бути безкомпромісною — повернення до кордонів 1991 року. І я думаю, ми все одно будемо занурені у політично-соціальне життя, тому що обоє цим цікавимося і будемо брати участь в розбудові мирної країни. Мені б хотілося цим займатися.
Читайте також: Щодня змушували вчити вірші про "родіну Росію". Прикордонниця Людмила Кравчук — про полон та повернення додому
Ви мали зустріч із Папою Римським, також були у Конгресі в США. Як вплинули ці зустрічі на звільнення з полону наших військових?
Кожна з цих дій є невеликою цеглинкою. Поїздка до Папи і в Конгрес впливає на те, що ми маємо зараз. Якби ми сиділи і нічого не робили, я не знаю, чи відбувся б цей великий обмін офіцерів, командирів тощо. Медійний фокус, розголос на світовому рівні вплинув на те, що їх обміняли за участі інших країн. Якби всі мовчали, вважаю, нічого не відбулося би.
Чи були у вас думки про те, що в тому великому обміні буде й ваш чоловік?
Так. Точніше, у якийсь момент я зрозуміла, що його там немає, тому що вже був список. Але надія таки залишається. Це такий емоційний момент, коли розумієш, що його там немає — тобі про це повідомили, але тим не менш ти сподіваєшся, що це може бути помилка, можливо, його просто не внесли в список. Це був для мене такий амбівалентний день. Я була з Катериною Прокопенко та з мамою Іллі Самойленка в США. І дійсно за них раділа, тому що це люди, яких я дуже добре знаю. Я себе можу співставляти з ними, розумію, що це за почуття. У той самий час мені було гірко від того, що Арсеній ще досі залишається в полоні, як і понад 700 азовців та 2000 бійців, які перебували на "Азовсталі".
Останніми тижнями все частіше проводяться обміни. Як це впливає на військовополонених полку "Азов"?
Останні обміни нас засмутили, тому що там було мало людей з "Азову" і ми розуміємо, що в переговорах є якісь проблеми саме по наших людях. Це пригнічує, тому що є чітке усвідомлення, що кожен день у полоні — це пекло. І що ті, хто повернеться через тиждень, через місяць, їм буде гірше, ніж тим, хто повернувся у попередніх партіях. Тому кожен обмін — на рівні щастя, що українці повернулися, але, звісно, ми вболіваємо за своїх людей і хочемо бачити їх вдома.
Чому Росії важливо, щоб саме Арсеній залишався у полоні? Що відрізняє його з-поміж інших військовослужбовців?
Якщо говорити про Арсенія як військовослужбовця полку "Азов", на мою думку, це відрізняє. Цей підрозділ символізує для росіян українську ідентичність, яка не збирається ставати на коліна, здаватися і буде стояти до кінця. Вони це продемонстрували в Маріуполі. Вони були готові там загинути і вийшли в полон тільки через наказ Президента України.
І, звісно, вони для Кремля є найбільшою небезпекою, тому що вони надихають інших. Не тільки українців, а й інші поневолені народи, які Російська Федерація пригнічує десятиліттями, а то й століттями.
Чи вистачає вам комунікації з українською владою? Чи відкриті вони до спілкування із родинами військовополонених?
Так. Зараз повернулося командування "Азову" і воно є суб’єктом усіх переговорів, що нас теж тішить. Тому що було важко займатися цим наодинці, я маю на увазі родинам. І зараз, коли хлопці повернулися, ми відчуваємо, що ми суб’єктніші: й у світі, і в Україні. Комунікації вистачає і так, як я вже казала, тут, на жаль, питання не в українській владі. Питання в першу чергу в Росії і у всіх, хто може посприяти цьому питанню за кордоном.
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці
Раніше сім’ї азовців частіше зверталися до Міжнародних організацій: Червоного Хреста, ООН. Чи це змінилося?
Ми продовжуємо з ними комунікацію. Під час нашох поїздки в США ми бачилися з представниками Червоного Хреста. Інша делегація родичів та обміняних азовців їздила в Європу, де зустрічалася з представниками ПАРЄ, ООН, Червоного Хреста. Ми ці комунікації не припиняємо, але надії, що ці організації можуть допомогти, — немає. Питання наскільки фундаментальне і серйозне, що тут може зарадити лише політичний суб’єкт, а не гуманітарний.
Київ живе. Діти гуляють, парочки відпочивають. Чи сумуєте за цими відчуттями — прогулятися ось так разом по Києву? Часто була у вас така можливість?
Коли були відпустки, я навіть більше часу проводила там, де чоловік перебував. Тобто це або Маріуполь, або якісь прифронтові містечка. Усі ці назви, які ми зараз часто чуємо в пресі — Бахмут і решта, я їх свого часу об’їздила. Тому боляче спостерігати за тим, як їх знищують. Звісно, я все це згадую, і прогулянки якісь, спільний час, особливо в таку гарну осінь. Це все буде. У мене завжди було відчуття, навіть коли були найстрашніші дні на "Азовсталі", що Арсеній не загине. Не знаю, чим це назвати — інтуїція. Я просто знала, що треба витримати і дочекатися.
Що Арсеній говорив у тих коротких розмовах, які ви мали, коли у нього з’являвся зв’язок на "Азовсталі2?
Казав, що все буде добре. Це назагал така риса азовців, що все буде добре. Він отримав поранення і через тиждень вже повернувся в стрій. Це була постійна спроба заспокоїти мене, щоб я не хвилювалася, не панікувала.
Ви інколи дозволяєте собі це?
Так, як і всі. Звісно, буває важко. Зокрема було важко, коли був цей великий обмін. Це був для мене складний день. Але я завжди згадую "Азовсталь", свого чоловіка, розумію, що йому було набагато важче і що я маю триматися. Сьогодні поганий день, але завтра потенційно завжди має бути хороший.
Читайте також
Життя Маріуполя під окупацією: історія в постах з соцмереж та повідомленнях з будинкових чатів
