Від початку повномасштабного російського вторгнення тисячі українців були змушені виїхати за кордон. Для частини з них прихистком стала Грузія. Хтось обрав цю країну свідомо. Однак для деяких українців, що пройшли російські фільтраційні табори після окупації південних та східних регіонів України, Грузія стала чи не єдиним безпечним напрямком, куди можна було потрапити з території країни-агресора. Суспільне розповідає, як почуваються українські біженці в Грузії та яку допомогу їм пропонують грузинська держава та волонтери.
Як Грузія зустріла війну
Валентина Марджанішвілі народилася в Україні, але проживає у Тбілісі майже 40 років. З них понад 20 займається просвітницькою діяльністю — зокрема, очолює громадську організацію "Грузино-український будинок преси та книги".
"Я вдома була сама і не знала, що почалася війна. Десь пів на восьму ранку у транспорті звернула увагу на те, що з усіх телефонів — Україна. А потім вже дізналась, що трапилась біда", — згадує Валентина.
Того ж вечора мешканці Тбілісі почали збиратися біля українського посольства. "Була величезна акція. Потім рушили до центру, біля парламенту зібрався великий натовп. А наступного дня весь проспект Руставелі був заповнений", — розповідає жінка.
Акції були стихійними та привертали увагу великої кількості людей, каже Валентина, зокрема й через те, що суспільство ще пам’ятає жахи російсько-грузинської війни. "Грузія сприйняла це не як чуже горе, а як своє, тому що для тутешніх людей — це вчора пережите, відкрита рана", — говорить Валентина.
Читайте також: Грошова допомога ВПО: хто може отримати та як подати заявку
Волонтерський рух
Наступного дня люди почали гуртуватися для допомоги. Хтось збирав "гуманітарку" та відправляв ліки, ваучери на придбання яких видавали грузинські аптеки. Інші готувались приймати біженців. Були й грузинські добровольці, які поїхали в Україну, щоб долучитись до оборони від російської агресії.
"Люди несли в центр міста коробки і ящики, які не встигали вивозити на склади. Просто гори продуктів, одягу, білизни, — розповідає Валентина. — Це був такий, як тут кажуть "аджапсандал" — тобто були всі. І грузини, і вірмени, і росіяни, і білоруси. Один пункт відкритий росіянами. Вони використовують російські гроші, щоб допомагати українцям. До цього по-різному ставляться, тому що у когось є вже апріорі таке от — "москаль", і все".
27-го лютого активісти відкрили в одному з кафе Тбілісі перший централізований пункт допомоги, куди почали зносити медикаменти, продукти та інші необхідні речі. Волонтери сортували "гуманітарку". Але виникла проблема — як транспортувати вантаж до України.
"Спочатку наші українці почали збирати кошти на літак. 40 тонн відправили чартерним рейсом. Однак це було дорого. Тоді виявилося, що у Грузії застрягли сто українських водіїв, які поверталися фурами з Вірменії, Азербайджану. І ось тут вони на виїзді з Тбілісі скооперувалися", — розповідає активістка.
Місцева влада надала водіям безплатну стоянку, на якій вони облаштували табір. Волонтери залучили українських далекобійників до транспортування "гуманітарки". "Почалася розробка логістики через Туреччину, Болгарію, Балкани — відповідно, в Україну", — каже Валентина.
Завдяки цьому волонтерам вдалося і повернути водіїв додому, і відправити вантажі, яких потребувала Україна.
Читайте також: Швидка допомога, опікунство, рієлтор для переселенців — п’ять історій про єдність українців під час війни
Як допомагали біженцям
За даними українського консула, станом на жовтень у Грузії залишаються близько 26,5 тисячі вимушених переселенців з України. Загалом в ці місяці через Грузію пройшло понад 160 тисяч українців.
Валентина Марджанішвілі розповідає, на ранніх етапах серед біженців переважали ті, хто був пов’язаний з Грузією через етнічну приналежність, родинні зв’язки або, наприклад, колись там проживав чи працював. Облаштуватися на новому місці таким було значно легше.
Ближче до другої половини весни у Грузії з’явилися біженці з зони бойових дій та з окупованих частин України. Зазвичай вони намагались дістатися Польщі, звідки летіли у Кутаїсі. Були й ті, хто їхав наземним транспортом — через Румунію, Болгарію, Туреччину. За словами Валентини, в деяких дорога могла займати до десяти діб. Невдовзі після оголошення російською владою "часткової мобілізації" з’явився й потік кримських татар.
Грузинський уряд почав офіційно підтримувати українських переселенців наприкінці березня. Перша програма допомоги розгорнулась у Тбілісі — тут муніципальна влада заселяла людей в готелі, надавала триразове харчування. Однак й до того українців у приватному порядку приймали хостели та готелі, тому таборів для біженців у класичному розумінні в Грузії не було.
Серед тих, хто потребував допомоги, були й понад 500 українських туристів. "Їх відразу департамент туризму взяв під опіку, поселили в готель, надали харчування", — розповідає Валентина.
Читайте також: "Паспорт і акцент — єдине, що пов’язує мене з РФ". Історії росіян, які не можуть легалізуватися в Україні
***
Діана працює у великій мережі готелів, які базуються в декількох містах Грузії — зокрема, у Тбілісі та Кутаїсі, а також у курортних селах Гудаурі й Бакуріані. Щойно до Грузії потягнулися українці, власник та менеджмент готелю прийняли перший потік біженців у Кутаїсі. В готель заселили 350 українців.
"Все було безплатно: триразове харчування, проживання. Крім того, з українцями працювали психологи, — розповідає дівчина. — Складно було вислуховувати їхні історії, бо це дуже смикало за душу. Найяскравіше для мене — це коли 9-річна дитина розповідає, як ховалась у підвалі, щоранку прокидалася під шум бомб, як поряд когось підірвали. До нас приїхала сім'я з Маріуполя. Від їхньої вулиці фактично нічого не залишилося. Вони з дітьми багато днів ховалися у підвалах. Мали дві машини: одну розбомбили. Інша теж потрапила під обстріл, але чарівним чином завелася, і вони якось змогли виїхати".
Велика кількість переселенців, перш ніж дістатися Грузії, були змушені перетинати територію Росії.
"Це — саме той потік, який вже був відрізаний від, так би мовити, материкової України. Ті, у кого не було іншого шляху. Вони вибиралися через Крим, через Росію, когось вивозили у Донецьк, — говорить Валентина Марджанішвілі. — Переважна більшість були готові до тортур, вони вже були попереджені. Чистили комп'ютери, телефони, видаляли все з соцмереж, щоб не "засвітитися". Їх допитували по кілька разів. Це був сильний психологічний тиск".
Найбільшу увагу росіяни звертали на молодих чоловіків. "Особливо це було на піку подій на "Азовсталі". Їх роздягали, перевіряли наколки, шукали якусь українську символіку", — каже жінка.
Читайте також: Чому іноземці залишаються в країні, де триває війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Війна й діти
Діана розповідає, волонтери та співробітники готелю, яким вона керує, робили сеанси арттерапії для дітей-біженців. "Для них організовувались програми, театри — все, щоб вони зайнялися якоюсь простою корисною справою. На Великдень ми закупили яйця, почали їх фарбувати. Вони це робили з великим бажанням, — каже дівчина. — І потихеньку той страх в очах, який у них спочатку був, питання: "Куди ми приїхали?", "Що з нами далі буде?", забулися. Поступово вони приходили в норму, забували ті страшні моменти, про які нам розповідали".
Психологиня Євгенія виїхала з окупованої Донеччини. Вона працює з українськими дітьми-біженцями. "Тут у нас переважно Херсонська область, Донецька область, Маріуполь. Багато дітей з півдня країни. Хтось бачив і смерті, й руїни. Хтось раніше виїхав, хтось сидів у бомбосховищах і зміг виїхати лише за певний час. Ніхто в них не питає — що і як було. Ми просто малюємо", — розповідає жінка.
Колега Євгенії, Марія, виїхала з Донеччини до Грузії разом із сином — решта родичів лишилися на окупованій території. У Тбілісі вона з березня. Теж надає психологічну допомогу дітям. "У момент стресу вони регресують у своїй поведінці. І тому ми бачимо таких, як кажуть, некерованих дітей. Багато хто говорить: "Ой, ми думали, що ці діти травмовані, але вони просто невиховані". Але чому вони так поводяться? Тому що "відкочуються" назад. Дитина, наприклад, із 7-8 років знає, як поводитися, але якщо вона відкотилась на 5-річний вік, поведінка змінюється", — розповідає психологиня.
Марія каже, у її класі психологічної допомоги займаються з дітьми будь-якого шкільного віку. При цьому діти старшої школи, 9-11 класів, більше потребують індивідуальних занять. "Їх інше турбує. Вони не можуть, наприклад, спати, чи мають якісь інші порушення поведінки. Вони терапевтуються, коли розмовляють, розказують свої відчуття, що з ними трапилось, чують якусь підтримку одне від одного. Вони не дуже йдуть на контакт до психолога. Але бувають такі випадки, коли просять про індивідуальну допомогу. Зазвичай це діти, які знають, хто такий психолог, і що це допомагає. Але є й такі родини, в яких кажуть: "Мій психолог — подруга на кухні", — говорить Марія.
Для українських дітей, які разом із батьками опинились у Грузії, влада країни забезпечила можливість продовжити шкільне навчання. Перший український клас з’явився ще 11 квітня. "Нам пощастило, бо в Грузії опинилася директорка приватної київської школи "Ліко" Олена Кухаревська. Буквально за кілька годин після розміщення посту про набір, було зареєстровано 73 дитини", — розповідає Валентина Марджанішвілі.
За її словами, нині у грузинських школах навчаються кількасот українських дітей в спеціально організованих українських класах. Мова викладання — українська, викладачів також шукали серед біженців. "Прем'єр-міністр дав розпорядження відкрити школу, і за два тижні я прийшла в Міністерство освіти з Оленою Кухаревською. Думала: "Боже, зараз почнеться", а тут вони весь пакет документів, зіставлений з програмою української школи, — все зліпили, надали середній оплатний тариф. Вони не дали "мінімалку" вчителям і не дали вищий тариф, бо не могли знати кваліфікацію. Тому вибрали середню зарплату, дали її людям", — пояснює Валентина.
Читайте також: Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни
Соціальна допомога
Проблемою для українських біженців стало згортання урядової допомоги із розселення, яка добігла кінця 31 липня. За даними грузинської сторони, скористатися нею змогли понад 5 тисяч українців. Однак замість житла влада Грузії почала надавати щомісячну грошову допомогу — 300 ларі (близько 4 тисяч гривень) в розрахунку на родину або 45 ларі (600 гривень) на одну людину. За словами Діани, після цього чимало українців рушили в інші країни.
Проте частина з них за якийсь час повернулася, каже Валентина Марджанішвілі: "Я знаю навіть випадки, коли сюди перебиралися з Німеччини або з якихось інших країн, враховуючи те, що тут нівельований мовний бар'єр. Є, безперечно молодь, яка взагалі не володіє російською, слава Богу, але з іншого боку, все ж таки порозумітися досить легко. Тому це слугувало мотивацією для того, щоб приїхати саме до Грузії".
На самому початку чимало біженців були налаштовані повернутись в Україну якомога швидше, однак зрештою почали усвідомлювати: війна — це надовго. "У перший період взагалі: "Ми повернемось". Але, чесно кажучи — "плавали, знаємо". Я вже бачила тут абхазьких біженців. Вони жили одним днем, бо теж були впевнені, що повернуться. Ну, як бачимо, на жаль... Такої долі я в жодному разі не бажаю українцям", — говорить Валентина.
Настрої залишитися у Грузії переважають у тих біженців, які змогли облаштуватись на новому місці. "Бьюті-сфера, ресторани залюбки беруть наших людей, вакансії надають готелі, і це не лише технічний персонал. Якщо є досвідчені люди, які знають мови, беруть адміністраторами", — говорить Валентина.
Високі шанси знайти роботу мають й медики. "Наших лікарів беруть на роботу залюбки. Але деякі лікарі почали повертатися, тобто вони теж їдуть виконувати свій обов'язок в Україну", — каже жінка.
Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва
***
Ще на початку війни грузинський уряд допоміг відправити першу гуманітарну допомогу, зібрану волонтерами, долучивши її до державного вантажу меддопомоги, який відправляли в Україну. На початку жовтня тимчасовий повірений у справах України в Грузії Андрій Касьянов повідомляв, що загалом Україна отримала від Грузії понад 1,1 тисячі тонн гуманітарного вантажу — її збирали грузинський уряд, представники грузинського бізнесу, місцевого самоврядування та Грузинська православна церква.
Проте між Україною та Грузією на офіційному рівні існує криза відносин, спричинена, зокрема, арештом у жовтні 2021 року у Тбілісі експрезидента Грузії Міхеїла Саакашвілі, який має українське громадянство. Ще однією причиною стала відмова уряду Грузії запровадити антиросійські санкції після вторгнення РФ в Україну. Ситуацію погіршують й заяви, які подекуди роблять представники української влади. Зокрема, у березні голова Верховної ради Руслан Стефанчук та МЗС звернули увагу на скасування Російською Федерацією частини торговельних санкцій проти Грузії, а лідер фракції "Слуга народу" у Верховній Раді Давид Арахамія неодноразово закликав країни Заходу запровадити санкції проти співзасновника партії "Грузинська мрія" Бідзіни Іванішвілі, його родичів та бізнес-партнерів, звинувачуючи їх у зв’язках із Кремлем.
"Мене не хвилює уряд, мене хвилюють прості люди, з якими я постійно спілкуюсь. І від яких відчуваю, що раніше, вочевидь, вони були на нашому боці, але зараз охолонули. Втомлюються всі від напруги — психологічної й фізичної, але тут інше питання. Якщо Україна, наприклад, критикує грузинську владу, то люди — провладні й не дуже, — сприймають це як критику та образу на свою адресу. І, відповідно, ці люди починають ставитися не так, як раніше", — пояснює Валентина Марджанішвілі.
Водночас вона нагадує, що в цілому грузинське суспільство на боці України. "У нас відбувся великий мітинг 24 серпня, на День Незалежності України. Був перекритий рух проспектом Руставелі, і потік людей пішов з Площі Республіки до Парламенту, без перешкод. Дозволили все провести — і, відповідно, в цьому плані є і терпимість, і розуміння", — каже Валентина.
Читайте також
Злість, страх та втома. Жителі сходу та півдня України — про "приєднання" до РФ
Трибунал для Путіна. Як російське керівництво відповість за злочини в Україні
