Чому іноземці залишаються в країні, де триває війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії

Чому іноземці залишаються в країні, де триває війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії

Чому іноземці залишаються в країні, де триває війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Проілюструвала Галина Чепурна

20-річний сирієць Магран переживає вже свою другу війну: перша наздогнала його в Алеппо, друга — в Харкові. Яшві Тріпатхі розвиває ресторанний бізнес у Києві, волонтерить і каже, що почувається більше українцем, ніж індійцем. Таджик Тимур воює в лавах Збройних сил України — так він захищає не лише рідних людей та землю, яку полюбив, а й усі інші народи, які Росія називає "братніми". Студент-медик Шумаєль Кхан після навчання планує залишитися в Україні. Його не лякає війна — він бачить своє майбутнє саме тут.

Україна має тривалу історію співіснування людей різних національностей, культур, релігій та світоглядів. Сьогодні в країні живуть люди понад 130 національностей. Попри намагання російської пропаганди представити Україну як недружню до іноземців, самі іноземці спростовують цей наратив. Щороку тисячі студентів із країн Африки та Азії вступали до українських університетів, багато хто з них після завершення навчання залишався в Україні.

Повномасштабне вторгнення Росії змусило більшість іноземців покинути Україну. За даними Міністерства освіти, з 24 лютого 2022 року понад 60 тисяч іноземних студентів виїхали за кордон. Однак є ті, хто залишився тут попри небезпеку. Вони пов’язують майбутнє з Україною, вірять в її перемогу й долучаються до спротиву агресору.

Це — їхні історії.

Дві війни Маграна Тати, Алеппо, Сирія — Харків, Україна

"Я прокинувся від вибухів і побачив, як мама в паніці бігає квартирою і поспіхом збирає речі. Вона сказала: "Війна почалася!" А я не хотів в це вірити", — розповідає 20-річний Магран Тата з Харкова. Не хотів вірити, бо все це вже було в його житті — десять років тому в рідному Алеппо.

"Я вже один раз втратив дім, рідних, друзів, знайомих. Я вже один раз нанюхався порохових газів, наслухався звуків автоматних черг і вибухів за вікном".

Маграну було десять, коли він вперше побачив війну зблизька. Хлопець описує рідне місто: воно тепле й жовте. Розповідає про будівлі, облицьовані камінням пісочного кольору. Про те, як життя в Алеппо набувало сили ближче до вечора: тоді відкривалися базари й магазини, а люди заповнювали вулиці. Згадує, як у 2012 році в рідне місто увірвалася війна, спустошуючи вулиці та перетворюючи всі ці світлі будинки на руїни.

Магран пам’ятає, як його разом із рідними завели у військовий евакуаційний літак, що прямував до України. Пасажирами були люди, які мали українське громадянство, або їхні родичі. Мама Маграна мала — вона з Харкова. У військовому літаку у два ряди тягнулися полички. На верхніх сиділи чоловіки, на нижніх — жінки й діти. Дорога здавалася довгою.

Чому іноземці залишаються в країні, де точиться війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Магран Тата в десять років евакуювався з Алеппо через бомбардування міста Росією, а зараз рятується від російських бомб в Харкові. Фото надане авторками матеріалу

Тепер Маграну треба було звикнути до нової країни, до іншого ритму життя, клімату, культури і смаків. Але швидко Харків став рідним для хлопця. Тут він пішов до тієї ж школи, в яку колись ходила його мама. Вивчив українську мову, захопився археологією та малюванням у стилі піксель-арт. Згодом долучився до культурної спільноти міста: став волонтером у муніципальній галереї і брав участь у локальних мистецьких фестивалях. Вступив до організації Українські студенти за свободу і як активіст брав участь у політичному житті Харкова.

"На мене серйозно вплинув культурний бекграунд. Без того виховання, знань, оточення, які в мене були у Сирії, я не став би тим, ким є зараз. Завдяки цьому на багато проблем і ситуацій я можу дивитися наче зі сторони, бачити їх ширше", — каже Магран.

Хлопцеві було 12 років, коли в Україні почалася Революція Гідності, а в Харкові посилилися проросійські заворушення і з’явилися загроза, що Росія зможе створити тут псевдоутворення "Харківська народна республіка". Це був єдиний раз, коли родина Маграна задумалася про повернення до Сирії. Але Харків вистояв. І Магран із близькими залишилися в місті.

Читайте також: Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни

Коли 24 лютого 2022-го почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, родина Маграна вирішила тимчасово покинути Харків, який масовано обстрілювали й бомбардували росіяни. Зібрали речі й виїхали у село на Харківщині.

"Коли ми завантажували речі в автомобіль, знов почалися обстріли. Усе довкола здригалося — і сніг падав з дерев на землю. Таке апокаліптичне відчуття було", — пригадує Магран.

Вони вже були в селі, коли у їхню квартиру на Салтівці (спальний район в Харкові) влучили уламки від російських снарядів. У квартирі вибило два вікна, а один з уламків прошив холодильник на кухні.

"Відверто, Росія вже за*бала. Якого чорта? Я вже один раз втратив дім, рідних, друзів, знайомих. Я вже один раз нанюхався порохових газів, наслухався звуків автоматних черг і вибухів за вікном. Тільки асимілювався з іншим середовищем, осів тут і почав будувати довгострокові плани — знову вибухи, знову повідомлення про смерті друзів і знайомих, знову кудись у невідомість пакувати валізи, їхати під оркестром "Градів" (система залпового вогню, — ред.). Знову відчувати постійну загрозу життю, уявляти, як пройдуть мої ймовірні похорони, писати комусь і думати, що це, можливо, останнє, що я пишу цій людині", — рефлексує Магран у своєму щоденнику в соцмережах.

Хлопець міркує про те, що і в Україні, і в Сирії Росія застосовує однакові стратегії. "Наприклад, коли у Сирії російська авіабомба падала на будинок з цивільними людьми, то Міністерство оборони Росії повідомляло: знищено базу ІДІЛа, а в Україні одразу кажуть, що — "нацистів з АЗОВу"", — пояснює хлопець. І додає: "Десять років провести далеко від дому, і потім знову страждати. З іншого боку, треба бути вдячним за такий досвід".

Говорить, що завдяки досвіду війни у Сирії його родина одразу знала, що треба з собою брати, коли рятуєшся від обстрілів. Сам Магран уміє швидко адаптовуватися до обставин, а також легко давати собі раду, коли вдома відсутні вода, світло, газ. "У нас завжди є запас свічок", — говорить хлопець.

Чому іноземці залишаються в країні, де точиться війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Меліса та цибуля, які родина Маграна посадила в селі після евакуації. Фото надане авторками матеріалу

Деякі його друзі були в окупації, дехто зі знайомих — загинув. Магран розповідає, що було емоційно важко дізнаватися такі новини. Не падати духом йому допомагає волонтерство. Каже: "Я роблю те, що можу, і вірю, що це теж трохи наближає нашу перемогу".

Разом із іншими волонтерами хлопець розносив у Харкові продуктові набори людям, які не можуть самостійно пересуватися. Також він організовує збори для військових і передає їм необхідні речі. А ще розробив авторську футболку зі своєю ілюстрацією. Частину грошей з її продажу планує віддати на потреби Київського гуманітарного штабу.

Магран продовжує навчання онлайн, малює ілюстрації і мріє після перемоги України завершити проєкт про харківське метро, який розпочав із друзями ще до пандемії ковіду. Хоче обійняти всіх друзів і більше мандрувати Україною. А ще — мріє колись повезти друзів і в рідну Сирію, коли і там завершиться війна.

"Я зрозумів, що можу вважати себе українцем". Історія бізнесмена Яшві Тріпатхі, Бхопал, Індія — Київ, Україна

27-річний Яшві Тріпатхі народився в Індії і має індійське громадянство, але майже все життя провів в Україні. Часом він себе запитував: хто він — українець чи індієць? Де його батьківщина? Але відповідей на ці питання не мав. До 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

"В Україні у людей немає фальші. Здебільшого мені тут зустрічаються щирі люди, завжди готові допомогти".

Сім’я Яшві Тріпатхі переїхала в Україну з індійського міста Бхопал у 1995 році. Уже за два роки вони відкрили тут перший ресторан індійської кухні "Гімалаї". Заклад вже 25 років користується попитом у киян.

"Усі люблять батерчікен — курку в горіхово-томатному соусі з індійськими спеціями. Важко знайти щось схоже в будь-якій іншій кухні", — усміхається Яшві.

Чому іноземці залишаються в країні, де точиться війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
27-річний Яшві Тріпатхі народився в Індії та має індійське громадянство, але майже все життя провів в Україні. Тут він займається індійськими ресторанами. Фото надане авторками матеріалу

Сам він не планував пов’язувати життя із ресторанним бізнесом. Вивчав міжнародні відносини, а потім три роки — менеджмент у Канаді. "У мене була можливість там залишитися, але я так сумував за Києвом, що повернувся назад", — говорить хлопець.

У 2014 році рідні попросили про допомогу в родинному бізнесі — і Яшві взяв під контроль "Гімалаї". "Я почав цим займатися і зрозумів, що мені подобається: тут багато креативу в роботі", — говорить Яшві. У 2018 році він відкрив у центрі Києва заклад "Балу" — так само з індійською кухнею. А в 2020 році — кафе "Сансара", яке пропонує гостям європейське меню.

"Мій менталітет заміксований, моє мислення має багато східних нюансів. На Сході підхід до гостинності відрізняється від західних країн. Тому в мене є можливість брати те, що в мені вже закладено, і реалізовувати в моїй роботі там, де я є", — говорить Яшві.

Читайте також: "Я прощався зі своєю пекарнею багато разів". Як переживають війну малі бізнеси в Україні

Кожні кілька років Яшві з сім’єю їздить до Індії провідати рідних. Але, пояснює хлопець, настільки любить Україну, настільки звик до місцевості, людей, менталітету і мови, що ніколи не розглядав варіантів жити або довго перебувати в Індії.

"Я пожив у різних країнах, але мені комфортно тут. В Україні у людей немає фальші. Здебільшого мені тут зустрічаються щирі люди, завжди готові допомогти, — говорить Тріпатхі. — Я люблю Київ. Тут все таке рідне".

Він додає, що російський міф про те, що тут усюди нацисти, — маячня. "За 27 років життя в Україні я жодного разу не відчув дискримінації чи упередженого ставлення щодо себе. Будь-яка людина, яка жила в Києві хоча б деякий час, може впевнено і швидко спростувати ці російські фейки. Українці відкриті до нового, до знайомств та ідей, незалежно від країни походження людини, — говорить Яшві, — Тепер вже, звісно, крім росіян".

У перший тиждень повномасштабної війни Росії проти України він подбав про те, щоб його рідні опинилися в безпеці. А далі долучився до волонтерства. Разом зі своєю командою розвіз бійцям територіальної оборони Києва, волонтерам та людям старшого віку близько пів тонни продуктів. Возив їжу й людям, які втратили домівки у Бучі, містечку на Київщині, що до початку квітня було під російською окупацією. Під час одного з таких волонтерських візитів навесні Яшві потрапив під російський обстріл. Але йому пощастило — не зачепило.

Чому іноземці залишаються в країні, де точиться війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Яшві під час волонтерства. Фото надане авторками матеріалу

Зараз, на четвертий місяць війни, ресторанний бізнес Яшві відновився на 50%.

"Я планую жити і розвивати бізнес в Україні. Інших варіантів навіть не розглядаю. Моя мрія — відсвяткувати перемогу України з друзями на якомусь крутому барбекю, випити трошки пива й поділитися емоціями з близькими, наскільки ми раді, що вигнали цю мерзоту з наших земель", — говорить Яшві. І додає: "Ще в перший тиждень цієї паскудної російської війни я отримав відповіді на всі свої питання. Я чітко зрозумів, що можу вважати себе українцем. Я міг виїхати за кордон, але я хочу бути тут, в Україні. Хочу допомагати країні боротися з агресором і робити свій внесок у її круте майбутнє".

"Росія і таджиків називає "братнім" народом". ІсторіяУ цій історії всі імена змінені з метою безпеки воїна Тимура, Таджикистан — Житомир, Україна

Вдома у 18-річної Катерини, студентки Вінницького медичного університету, на одній полиці стоять поряд Коран і Біблія. Дівчина пояснює: Коран належить батькові, Біблія — мамі. У цій родині міцно переплелися дві культури — українська й таджицька. І дві великі любові — до України і Таджикистану.

"Наскільки різні таджицька й російська культури, а Росія однаково приходить і називає таджиків "братнім" народом".

Дівчина розповідає, що в її родині відзначають свята обох народів, їдять страви обох національних кухонь. "Скажімо, 21 березня ми святкуємо Навруз. Це для мусульман як Новий рік, але саме святкування мені більше схоже на свято Пасхи, — пояснює Катерина. — А ще тато дуже любить таджицьку національну кухню, він і нас до неї привчив".

Ще за Радянського Союзу Тимура, батька Катерини, відправили на службу в армії до України. Він відслужив, але до Таджикистану вже не повернувся — створив у Житомирі сім’ю, відкрив невеличкий бізнес — станцію техобслуговування автівок. Коли Росія напала на Україну, Тимур пішов захищати свою другу Батьківщину. Він служив в українському війську в 1990-х роках, тож в 2015-му зміг швидко поновитися на службі в Збройних Силах. Зараз — знову на передовій.

"Я не бачила батька з жовтня 2021-го, — говорить Катерина. — Зараз можливості поговорити по телефону практично немає, бо батько перебуває на самому нулі. Щоб трохи підбадьорити його, надсилаю йому фото наших котів і собак, дому, а ще розповідаю про успіхи у навчанні. Щось пишу і дивлюся, чи засвітилася синя галочка у месенджері: якщо засвітилася, то все добре…"

Катерина розповідає, що її батько воює не лише, щоб захистити сім’ю й Україну, а й щоб так виборювати свободу інших країн, які перебувають під сильним російським впливом. Таджикистан — саме такий.

Читайте також: Курбан байрам в останній неокупованій мечеті на Донбасі. Фоторепортаж

"Коли нарешті розвалиться ця гнила Російська імперія, то Таджикистан теж стане вільним, адже він фактично окупований Росією. Наскільки різні таджицька й російська культури, а Росія однаково приходить і називає таджиків "братнім" народом", — пояснює дівчина.

Катерина розповідає, що її батько дуже любить Україну, але ніколи не забуває про рідний Таджикистан. "У Житомирі є річка, яка прорізала в скелях хід і утворила там кам’яні схили. Тато часто туди їздить, бо це нагадує йому гірський ландшафт рідного Таджикистану. А ще все наше подвір’я засаджене трояндами, бо в його рідній країни всі парки — в трояндах, — розповідає Катерина. — Я часто їжджу з батьком у гори, бо він народився в гірському районі — і це абсолютно інший вимір життя".

Тимур рано втратив батька, почав працювати з 12 років. Зростав у маленькому селі в гірському районі, куди від жовтня вже не було доступу — усі дороги перекривали через небезпеку каменепадів. "Усе це сформувало батьків впертий і запальний характер", — пояснює Катерина.

Зараз Тимур намагається повністю перейти на українську мову. Це дається йому нелегко, але він йде до мети — Росію треба перемагати на всіх рівнях.

"Я не покину Україну". Історія студента і волонтера Шумаєля Кхана, Джамшедпур, Індія — Тернопіль, Україна

Шумаєлю Кхану було 17 років, коли він у жовтні 2018-го приїхав до України — вчитися у медичному університеті в Тернополі. Він завжди хотів стати хірургом — і разом з родиною довго обирав освітній заклад. Спершу хлопець розглядав Росію, але його мама одразу сказала: "Росія — ні". А тоді він відкрив для себе Україну. У 2014-му, коли Росія напала на Україну, родичі почали відмовляти Шумаєля від переїзду, але він був непохитний.

"Я не покину Україну. Я використаю отримані знання тут. Я добре знаю, що Україна після перемоги стане сильною країною".

"Я приїхав у країну, де взагалі нічого не розумів. Але зібрався з силами і вивчив українську мову. Це приклад для тих, хто говорить російською і каже, що тяжко вивчити українську. Тож я більший націоналіст, ніж деякі українці, — усміхається Шумаєль. — У своєму університеті я активний студент. Коли організовував різні заходи, то мав можливість краще пізнати українців та попрактикувати свою українську".

Юність і дорослішання Шумаєля припали на час навчання в Україні. Хлопець розповідає, що має спогади з Індії, але більше — вже пов’язаних з Україною. Говорить, що студенти і викладачі стали для нього другою сім’єю. Він адаптувався до нового клімату та їжі, швидко знайшов друзів. У Тернополі почувається, як вдома.

Чому іноземці залишаються в країні, де точиться війна, та як долучаються до боротьби з Росією. Чотири історії
Шумаєль Кхан, студент медичного університету в Тернополі. Фото надане авторками матеріалу

"У нашому університеті багато говорили про те, що буде повномасштабна агресія. Я був з тих, хто казав, що цього не буде, що це залякування і пропаганда. Але 24 лютого о четвертій ранку мені подзвонив друг, який якраз був в аеропорту. Там йому сказали, що авіапростір закритий, бо Росія бомбить Україну. Я в той час ще не міг у це повірити. Потім вже почалися сирени. Я все це бачив вперше в житті", — говорить Шумаєль.

Тоді багато студентів і викладачів пропонували йому допомогу: житло, їжу і просто запитували, чи все гаразд. За нього переживали й родичі в Індії. Шумаєль пояснює, що тут, в Україні, люди більше адаптувалися до можливих загроз, а в Індії не знають, що таке війна. До того ж є частина індійців, які через сильний інформаційний вплив РФ або не до кінця розуміють ситуацію, або підтримують сторону агресора. Та Шумаєль запевнив близьких, що він у безпеці й попросив йому довіряти.

Читайте також: Від муфтія до парамедика на війні. Історія Саїда Ісмагілова

Він вирішив залишитися в Україні й допомагати, чим зможе. Маючи чотири роки досвіду в українському "Червоному Хресті", хлопець включився у волонтерство. Поїхав на кордон між Україною та Угорщиною, де роздавав людям їжу та воду.

У вересні Шумаєль розпочне навчання на шостому, останньому курсі університету. Далі планує поїхати до Лондона на ординатуру, а після неї — знову повернутися в Україну: "Я не покину Україну. Я використаю отримані знання тут. Я добре знаю, що Україна після перемоги стане сильною країною".

Проєкт реалізується за підтримки ГО "Львівський медіафорум" та Європейського Союзу за програмою Дім Європи.

Авторка: Тоня Андрійчук.

Редакторка: Марія Семенченко.

Ілюстраторка: Галина Чепурна.

Перекладачка: Оксана Білявська.

Читайте також

"Коли ми переможемо, я приготую страву "русня під ізюмом" — інтерв’ю з Клопотенком

"Ми можемо втратити 5 млн людей" — демографиня Елла Лібанова

Як вижити, коли живеш у історичних подіях: говоримо з історикинею Наталею Яковенко

Знедолені чи колаборанти. Як українські підприємці виживають в окупації та чи багато з них йде на співпрацю з РФ

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди