Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну приблизно 7 мільйонів людей були змушені переїжджати в межах країни, аби врятуватися від війни. Ще понад 5 мільйонів виїхали за межі країни. Що відбувається з тими, хто не може евакуюватися та врятуватися від війни? Як вони живуть під обстрілами, окупацією та чому не їдуть. Публікуємо історії, записані проєктом "War. Stories from Ukraine".
"Внаслідок обстрілів знову серйозно пошкоджено електричну й газову мережі. На більшій частині території Дергачів призупинено електро- та газопостачання". "Снаряд влучив у приватне подвір’я". "Сьогодні вранці ворог завдав ракетного удару по Дергачах". Тепер це звичні новини для невеликого міста у Харківській області, яке постійно обстрілює російська армія.
Між цими новинами та обстрілами Люба маневрує на велосипеді. "Якщо вже взялася за справу, то треба її робити", — каже вона.
На плечах — рюкзак з продуктами, кермо обвішане пакетами з пайками. Люба крутить педалі. Там, куди вона прямує, на неї чекають.
Володимиру Прокоповичу 93 роки. Він пережив Другу світову війну. І от знову війна. Дружина померла 18 років тому. Є два сини, але обидва так само пенсіонери і хворіють, тож доглядати за батьком не можуть. Володимир Прокопович не бачить. Люба йому готує. Вишукує і привозить ліки, продукти, приносить воду, передає пенсію, допомагає по дому. Аби тільки не залишити на самоті.
Дергачівська берегиня. Як соціальні працівники рятують тих, хто лишився на самоті
Любов Заріцька — соціальна робітниця Дергачівського територіального центру соціального обслуговування "Берегиня". У неї восьмеро підопічних — літні люди, які не впораються без сторонньої підтримки.
"Нещодавно за кілька вулиць від мене "Град" прилетів. Я саме їду на велосипеді з рюкзаком. Пайочки поклала на руль. То довелось все кидати, лягати на землю".
"Та нормально, — відмахується вона, коли питаю, чи не важко їй. — Терпимо. Це ж не мішок з цеглинами таскати. Я не жаліюсь. Навпаки дуже стараюсь допомогти всім, хто потребує. Нікому не відмовляю. З дітьми, напевно, легше, ніж зі старими. Старі командують, забувають. Привикли так і тільки так. Але я завжди знаходжу спільну мову".
Це Любин талант і суперсила. Вона на роботі з сьомої ранку. О другій сідає на велосипед та їде провідати "своїх бабусь і дідусів". У перервах роздає в громаді гуманітарну допомогу.
Коли 24 лютого всі прокинулися від вибухів, Люба не знала, що робити. Сиділа, ходила по хаті... А потім зробила те, що могла. Взяла велосипед та й поїхала до Володимира Прокоповича. Бо ж мала розігріти йому їсти.
"Почалися сильні вибухи. Донька дзвонить і кричать у телефон: "Мама, вертайся додому! Що ти твориш?" Я сказала: "Не переживайте, я сховаюся, підвал тут є". Усе зробила, повернулась додому. Ми — соцробітники — з тих, що осталися, працювали і працюємо. От сьогодні поїду до своєї бабулі Валентини Миколаївни. Матиму більше часу, тож зможу поспілкуватися. Вона завжди мене просить: посидь біля мене. Вони дуже потребують спілкування".
У Валентини Миколаївни помер син. Онучка з трьома дітьми в окупованому Ізюмі на Харківщині. Два місяці від них не було жодної вісточки. Люба допомагала Валентині Миколаївні з пошуками, більше не було кому. Дзвонила на гарячу лінію, волонтерам.
"Приїжджаю до неї, відкриваю калитку, а в мене ноги мліють. Знаю, що в неї за стан. Бо ж вона одна, як палець. Я їй постійно казала: "Читайте молитви, все буде добре". Так і сталося. Нещодавно нам подзвонили: внучка з дітьми живі. Знайшлися".
Люба посміхається. Про обстріли розповідає буденно: "Частенько під них потрапляла. Нещодавно за кілька вулиць від мене "Град" прилетів. Я саме їду на велосипеді з рюкзаком. Пайочки поклала на руль. То довелось все кидати, лягати на землю. Мене тою землею присипало, трохи все позамазувало. Але не осколки, дякувати бозі. Ми стараємся пересидіти такі обстріли. Чи у бабусь, чи вдома".
Але ж ніколи не знаєш, де вони застануть наступного разу. Своїх дітей Люба відправила в безпечніше місце. Особливо переживала за онука, якому лише півтора року.
"Ми в підвалі спали весь лютий і березень. Тільки чуєш гуркотіння, то треба їх хапати і ховатися. А коли їх вивезли, то я заспокоїлась. Мені стало простіше".
Сама вона евакуюватися не збирається і в цьому схожа на своїх підопічних. "Зараз багато людей поїхали. А ці категорично ні. "Нікуди звідси не поїду, що буде, те буде". Просили їх, вмовляли. Вони не хочуть. А було так, що діти вивозили. То був жах. Крики, плач: "Я зі своєї хати не поїду". Уявіть, вони прожили за 80 років, і це для них велика травма — відірватися від місця. Хоча вони, звісно, бояться. Їм ця війна противна і не зрозуміла. Вони бояться за дітей, переживають за молодих, за всіх плачуть: "За що вам це?".
Читайте також: "Я прощався зі своєю пекарнею багато разів". Як переживають війну малі бізнеси в Україні
Коли Любу запитують, коли це закінчиться, вона відповідає: "Треба, щоб кожен щось зробив, аби війна закінчилася. А якщо я нічого не робитиму, то мені ж тільки гірше. Я так не зможу жити. Мені треба робити, робити і робити".
***
До війни Дергачівський терцентр допомагав майже півтисячі підопічних з трьох громад — самотнім людям літнього віку, людям з інвалідністю, родинам у складних життєвих обставинах.
Війна внесла корективи в його життя. Частина соцробітників і підопічних виїхали. Деякі опинилися в окупації і з ними досі немає зв’язку. Зараз терцентр працює в двох напрямках: його співробітники видають гуманітарну допомогу та надають послуги маломобільним людям вдома.
Роман Лук’яненко, директор терцентру, від початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну постійно чергує, приймаючи потік телефонних дзвінків. "Спочатку до нас було багато запитів з приводу продуктів, — каже він. — Магазини перестали працювати, навіть хліба ніде взяти. Поставки гуманітарної допомоги тоді ще не налагодили. Кілька соцробітників виїхали і їхні підопічні не розуміли, що їм робити. Когось залишили родичі, і ми цих людей підхопили".
Сам Роман не тільки керує роботою терцентру і роздає гуманітарну допомогу, але й допомагає евакуювати людей. Минулого року центр придбав спеціальний транспорт для перевезення лежачих хворих, аби запустити послугу соціального таксі. І зараз цей автобус на вагу золота. Ним, приміром, вивозили лежачих пацієнтів з Дергачівської міської лікарні, неподалік від якої розірвався снаряд.
Харківська область межує з Росією, тож одразу опинилася в зоні бойових дій. Нині третина території області окупована російськими військами. Росіяни намагаються втримати захоплені населені пункти та пробують наступати по інших напрямках. Кожного дня тут гинуть цивільні та руйнується інфраструктура від ракетних ударів та обстрілів російською армією.
Читайте також: Виплати переселенцям: які організації надають допомогу й як отримати гроші
"Рук не вистачало і в мирний час. А зараз на працівників, що залишились, припало ще більше навантаження. Не тільки фізичне. Вони переживають за своє життя і життя рідних, та разом з тим мусять дати раду не тільки собі, але й іншим людям в поганому психологічному стані", — говорить Роман.
Зараз він мріє придбати електровелосипеди з причепами для співробітниць центру. Любі такий напевно полегшив би роботу, принаймні фізично.
Дім, який неможливо покинути. Чому люди не тікають від війни
Якось одна жінка відмовлялася виїжджати з будинку, що опинився на лінії бою. Її дім обстрілювали, біля нього розривалися снаряди і ракети. У ньому не було ані світла, ані газу, ані води, але вона лишалася там.
Від іншої хати не залишилось навіть стін — пряме влучання снаряду. Уся сім’я в лікарні. Проте літня жінка, що разом з родиною мешкала в тому будинку, хоче повернутися назад. Туди, звідки її евакуювали, де вона втратила все.
Таких кейсів Павло Артьомов, який очолює гуманітарний центр "Проліска" в Харкові та Харківській області, може розповісти багато.
"Ситуації були такі, що на великий дев’ятиповерховий будинок залишалось дві-три квартири з одинокими маломобільними пенсіонерами. І про них треба було якось дізнатися".
"З психологічної точки зору, найважче втратити близьких і рідний дім. Для літніх людей це особливо критично, — каже він. — Ми стикалися з наслідками цього безліч разів. Приміром, люди похилого віку, люди з інвалідністю, які раніше могли розраховувати на підтримку рідних, відмовлялися виїжджати з ними в безпечні регіони. І це справжні сімейні трагедії, бо родинам доводилося приймати дуже болісні рішення. Є випадки, коли родичі залишали рідних. Або ж виїжджали ті, кому родичі оплачували догляд за літніми батьками".
Гуманітарна місія "Проліска" допомагає в таких випадках ліками, медичним обслуговуванням, продуктами, засобами гігієни, здійснює соціальний та психологічний супровід. Але ж, щоб мати змогу допомогти, треба спочатку виявити тих, хто опинився сам на сам з війною.
З такою проблемою стикаються й інші волонтерські ініціативи.
"Під час масової евакуації родини інколи залишали з різних причин своїх батьків похилого віку. Сподівались, що ті впораються самі. Але ж і бізнес почав так само виїжджати. Зачинилися аптеки, велика кількість магазинів, пошти. Люди виявилися відрізаними. Ситуації були такі, що на великий дев’ятиповерховий будинок залишалось дві-три квартири з одинокими маломобільними пенсіонерами. І про них треба було якось дізнатися", — розповідає Ольга Коссе. Вона працює в громадській організації "Відповідальні громадяни", що з 2014 року допомагає мешканцям прифронтових територій, постраждалих від бойових дій. Своєю діяльністю вони охоплювали Донецьку та Луганську області, але з лютого 2022 року розширили її на весь схід України.
Читайте також: Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Ольга каже: в умовах війни завжди чи не найважче маломобільним людям. Вони часто залежать навіть не від родичів, а від сусідів — чи знайдеться серед них той чи та, хто прийде на допомогу.
Один дім на всіх. Чому не всі соціальні установи евакуювалися та як працівники з підопічними живуть під обстрілами
"Ви нас заберете назад?". Світлана (ім’я змінено заради безпеки героїні та закладу) чула це питання щоразу, як відправляла підопічних потягом до більш безпечних областей. Жінка працює в одному з комунальних геріатричних пансіонатів на Донеччині, де живуть самотні літні люди.
З допомогою місцевої влади, яка шукала вільні місця в інших закладах і налагоджувала логістику, вони поступово вивезли із зони бойових дій більше половини підопічних. Передусім тих, хто міг пересуватися самостійно.
"Такий підвішений стан: минулого вже немає, а майбутнє ще не настало. Треба пристосовуватися до того, що є".
"Наші підопічні — як діти. Вони чекають від тебе на якесь рішення, на якесь слово заспокоєння. Фактично вони повністю залежні", — каже Світлана.
Евакуація проходила складно. "Люди були налякані. Вони не знали, куди їдуть, — пояснює вона. — Ці бабусі й дідусі жили у нас багато років. Хтось 15, хтось навіть 20 років. Для них цей переїзд — наче крок у невідомість".
А попереду — звикання до нового місця. Евакуація — лише початок нової історії.
Наразі в пансіонаті залишаються кілька десятків лежачих хворих, які можуть не перенести переїзд. Світлана каже — з колегами готуються до всього. У закладі облаштували підвальне приміщення під укриття, зробили запаси продуктів, придбали генератори і газові плити. Власну свердловину зробили ще 2014 року, коли стикнулися з проблемами з водою.
Читайте також: Як вижити, коли живеш у історичних подіях: говоримо з історикинею Наталею Яковенко
"Такий підвішений стан: минулого вже немає, а майбутнє ще не настало. Треба пристосовуватися до того, що є. І робота дуже допомагає. Якщо я відповідаю за людей, то маю показувати спокій. Я не знаю, що буде завтра, але налаштовуюся на хороше. У будь-якому разі в інтернаті я залишаюся до кінця — чи війни, чи свого здоров’я", — каже Світлана.
***
Частину з геріатричних пансіонатів, психоневрологічних інтернатів та паліативних відділень для невиліковно хворих під час війни вдалося евакуювати. Інші потрапили в окупацію, а перед тим фактично жили під обстрілами, каже Андрій Роханський, член координаційної ради при омбудсмені України з питань реалізації національного превентивного механізму. За допомогою мережі моніторів він збирає інформацію, в якій ситуацій опинилися заклади під час війни в межах проєкту Інституту стратегічних досліджень і стратегій.
Загалом багато закладів були не готові до воєнних дій передусім з безпекової точки зору: не облаштували укриття, не мали планів евакуації. Відтак на початку повномасштабного вторгнення соціальні заклади були змушені виживати самотужки та з допомогою волонтерів.
Вижили не всі. Поблизу Кремінної в Луганській області, що майже повністю окупована, російські військові з танка обстріляли будинок для людей літнього віку. За словами голови Луганської обласної державної адміністрації Сергія Гайдая, тоді загинуло 56 людей.
***
Валентина Волик, монітор Національного превентивного механізму, розповідає про те, як в умовах війни працювали соціальні заклади в Сумській області, яку російські війська частково окупували у перші дні широкомасштабного вторгнення. Приміром, будинок-інтернат для людей літнього віку в Охтирці. "У них закінчувалася їжа. Допомагали всі, хто чим міг, — і місцеві жителі, і персонал. Потім фактично зникли всі ліки. Дуже багато специфічних медикаментів, необхідних для психоневрологічних і паліативних пацієнтів, неможливо було дістати. Ми тільки завдяки волонтерським ініціативам змогли розподілити ті, що знаходили по різних закладах", — каже Валентина.
"Російські війська, які заходили в громади, чи не першим нищили комунальний транспорт, зокрема автобуси".
Протягом березня тривали авіабомбардування та обстріли міста. Тож геріатричний заклад переїхав у село неподалік. Далі за межі Сумської області вони евакуюватися не змогли. Російські війська не давали зелені коридори.
"У нас була велика біда з транспортом. Російські війська, які заходили в громади, чи не першим нищили комунальний транспорт, зокрема автобуси. Заклади мають свій, але його настільки мало, що це не дозволяє оперативно евакуюватися", — пояснює Валентина.
При цьому укриттів в закладах не було або ж вони були захаращені і не пристосовані для перебування пацієнтів.
Російська армія впродовж місяця обстрілювала місто з важкої артилерії та здійснювала авіанальоти. Через це майже всі багатоповерхівки Охтирки не придатні для проживання, величезних пошкоджень зазнала критична інфраструктура міста. За попередніми даними Сумської обласної прокуратури, загинуло 30 мирних жителів та одна дитина.
"Після звільнення нам допомагають місцеві та міжнародні організації. Тому певний запас продуктів і засобів гігієни закладам вдалося створити. Плюс зараз вже інше ставлення до укриттів. Ними не нехтують, а намагаються обладнати необхідним", — розповідає Валентина Волик.
"Якщо лінія фронту рухається у бік закладу, то керівник має розуміти, де візьме автобуси, як розсадить людей, куди вони поїдуть, чи їх там чекають".
Охтирський будинок-інтернат повернувся у свою будівлю. У них все ще є потреба в продуктах харчування, в заміні вікон, які були вибиті через вибухи. Крім того, необхідний одяг для підопічних, який згорів у пожежах. І вже зараз треба думати про зиму і те, як розпочати опалювальний сезон. ТЕЦ в Охтирці росіяни розбили.
Сумщину звільнили два місяці тому, але російська армія продовжує щодня обстрілювати зі своєї території 18 громад в області. Тож навряд чи можна сказати, що все позаду. За словами Андрія Роханського, у потенційній зоні ризику наразі перебуває чимало закладів.
"Це Харківська, Запорізька, Сумська, Миколаївська, Донецька області. І якщо лінія фронту рухається у бік закладу, то керівник має розуміти, де візьме автобуси, як розсадить людей, куди вони поїдуть, чи їх там чекають, — каже він. — Поки війна триває, паротяг має стояти під парами". Потім це вбереже життя.
Читайте також: "Ми зіткнулися з проблемою, що людей можуть вбивати біля центрів крові" — засновниця Донор.UA
Готуйся до гіршого, але продовжуй жити. Як живуть невиліковно хворі діти, що лишаються під обстрілами
"Коли стріляли, то ми носили дітей на руках у підвал. Тільки двоє з усіх могли йти своїми ніжками. У підвалі обладнали кімнату. Щойно закінчувався обстріл, то виносили дітей нагору", — розповідає Тетяна Чуб, технічна директорка центру медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям "Гіппократ" у Харкові, що від початку війни перебуває під потужними обстрілами російської армії.
Тетяна живе на Салтівці, житловому масиві Харкова, який постраждав від обстрілів. Точніше, жила. У дах її будинку поцілила ракета, вікна у квартирі повилітали. Від дачі в Старому Салтові нічого не залишилося.
"Ми не можемо так просто схопити речі і швидко вибігти в укриття. Денис вже дорослий. Важить 37 кг. Щоб зійти вниз драбиною, хтось мав його спускати зверху, а я підхоплювала сина знизу".
Спочатку Тетяна цілодобово ночувала в центрі. Спали з чоловіком на підлозі в кабінеті. Зараз жінка живе у доньки.
Частина дітей під опікою держави, що була в центрі, лишилася в Харкові в реанімаціях дитячих лікарень. Це діти на кисневих апаратах і вивезти їх неможливо. Вони не перенесуть дороги. Частину підопічних, які проходили там реабілітацію, вдалося, хоч і з великими труднощами, ще у березні евакуювати до Німеччини разом з мамами і медичним персоналом. Деякі родини, що відвідували "Гіппократ", не виїхали з міста.
"Погіршення стану дітей — те, з чим стикнулися батьки. І це причина, чому ми потроху повертаємося в роботу, не дивлячись на ризики. Зараз у нас працює ерготерапевт, фізичний терапевт, лікар-педіатр, лікар ЛФК, дефектологи. Ми стараємося закрити потреби наших дітей. В умовах обстрілів це складно, але діти без реабілітації не можуть".
А Тетяна не може їх покинути. "У мене немає паніки, тільки віра в перемогу, — каже вона. — Це наш дім, ми маємо тут бути і боротися, як вміємо".
13-річний Денис точно вміє боротися. Він один з тих, хто відвідував центр "Гіппократ" протягом багатьох років. У нього ДЦП. Колись саме спеціалісти центру переконали його маму Наталію, що діагноз Дениса не означає кінець життя. І вона їм повірила.
Попри широкомасштабне вторгнення і масовані обстріли Харкова Наталія з сином та рідними залишилася вдома. "Мої бабуся з дідусем плакали, благали, щоб ми поїхали. Але ж хто тоді доглядав би за ними? Бабусі 83 роки, вона вже не виходить з квартири. Дідусю — 89. Транспорт не працював, мама б не могла до них дістатися, а я живу поруч", — каже Наталія.
Від підвалу, який слугував за укриття під час обстрілів, Дениса та його маму відділяли лише 7 сходинок одного просвіту, драбина вниз і діагноз сина. Кілька разів вони навіть туди спускалися.
"Ми не можемо так просто схопити речі і швидко вибігти в укриття. Мій похід у підвал — не справа секунд, — розповідає Наталія. — Денис вже дорослий. Важить 37 кг і має зріст 150 см. Ми майже однакові з ним, а мені треба взяти його на руки. Щоб зійти вниз драбиною, хтось мав його спускати зверху, а я підхоплювала сина знизу".
Зрештою "вибігання" в укриття забирали щонайменше 20 хвилин, тож це втрачало будь-який сенс. Довелося влаштувати собі укриття в коридорі квартири подалі від вікон.
Налаштований побут критично важливий для Дениса. Це ще одна причина, чому родина нікуди не поїхала. Наталія докладає чимало зусиль, аби Денис навчився сам себе обслуговувати, тому боїться, що через переїзд він це втратить. Ось із цієї ложки він їсть, на цьому стільці може сидіти. По всій квартирі йому зробили поруччя, щоб було зручніше пересуватися.
Читайте також: З-під обстрілів — через Крим: як українці виїжджають з тимчасово окупованих регіонів на півдні
"Ми довго кублилися, створюючи зону комфорту. Я, приміром, ніколи не думала, що цупкість і висота дивану можуть мати таке велике значення. І на одному дитинка сидить і одягається, а на іншому — ні. Або ширина ліжка... На вузькому Денис спати не може, бо боїться. Таких нюансів безліч. Тут ходунки, велосипед, шведська стінка. Усе поруч. Чи змогла б я знайти йому хоча приблизно необхідні умови? Мова ж йде і про туалет, і про ванну кімнату. Побут під таких дітей треба дуже пристосовувати. Уявіть, що такої можливості немає. Це означає, що Денис пересяде на візочок і нічого робити сам не буде. Мені доведеться його годувати. За півроку в такому режимі він втратить всі навички. Те, за що ми боролися кожен день протягом років", — каже Наталія.
Щоб Денис не лякався вибухів, мама давала йому заспокійливе та вдягала беруші. Він постійно питав: "Мам, коли це закінчиться? Коли я піду до школи?" Щойно вони чули вибухи, то обіймалися, заспокоюючи одне одного: все буде добре. Протягом місяця Денис майже не виходив з дому. На щастя, ними дуже опікувалися сусіди. А коли "Гіппократ" відновив роботу, то щасливі були обидвоє — і Денис, і Наталія. Хлопцю потрібні регулярні заняття з реабілітологом. Якщо не відвідувати спеціаліста, то починається фізичний відкат.
"Стресовий стан тільки погіршує ситуацію, — пояснює Наталія. — Я дуже вдячна центру, що в такий час вони є, не виїхали. Лікарі, ризикуючи своїми життями, допомагають нам і психологічно, і соціально, і гуманітарно. Є, на кого спертися. Життя продовжується, тому є віра, що все буде добре. Думаю, ми все правильно зробили. Ми поруч з рідними. А Денис розвивається".
Навіть під час війни він може похвалитися здобутками. Хлопець навчився їсти самостійно виделкою, тримати чашку та пити з неї, а ще одягати кофтину. Під час війни ці, здавалося б, маленькі перемоги — насправді великі.
Авторка: Олена Струк.
Редакторка: Альона Вишницька.
Ілюстраторка: Карина Кацун.
Читайте також
Як вимушеним переселенцям адаптуватись закордоном і чому корисно плакати — пояснює психолог
"Неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто пережити" — історія лікаря з Маріуполя
