Фельдшерка 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ Ольга у війську — із 19 років. Донька військового — її позивний на честь батька — "Олександрівна". Чотири роки тому, каже, одразу після закінчення коледжу, вона підписала контракт. Перші дні повномасштабної війни застали її на Луганщині. Зараз служить на Донеччині, поблизу Часового Яру. У цивільну медицину, говорить дівчина, йти не збирається навіть після завершення війни. У неї, каже, є своя мотивація служити: її найрідніші люди — чоловік та батько — також військовослужбовці.
Про те, як змінилася за три роки війна, які найтяжчі виклики стоять перед бойовими медиками зараз Ольга на псевдо "Олександрівна" — розповіла у інтерв'ю Суспільне Донбас.
Медикиня розповідає, після навчання у неї був позивний — "Рись", але військовослужбовці називають її — "Олександрівна" — по-батькові. Ольга, каже, тому і пішла служити в армію бо батько військовий, та й чоловік теж служить.
Розповідає: повномасштабне вторгнення застала в Луганській області.
"Ми спочатку висунулись 22 числа у зону бойових дій. Ми мали інший бойовий підрозділ міняти. Ніхто не говорив про те, що буде повномасштабна. Перші хвилини, я пам'ятаю, дуже було холодно. Ми саме заснули й — перші "прильоти", перша думка була: невже ми так близько до зони бойових дій, невже це можливо? Спочатку думки були не про себе, а про рідних, тому що чоловік так само був там, де я, а батько на той момент також вже поновився на військовій службі".

Перші поранені в перші дні війни — були військові з інших бойових підрозділів, згадує медикиня.
"Перший мій бойовий досвід був — відкриті переломи обох ніг у хлопчини з ТрО. Це був населений пункт Кремінна. Ми жили в машині та грітись не було де, тому що йшли наступальні дії, дуже багато було поранених. Жили постійно в "Корсарі"броніжилет, не знімаючи його, щоб було тепло. Це в мої 19 років це було — дуже важко".
Весь час продовжувала служити, каже Ольга, думки щоб списатися або звільнитися ніколи не було: рятує поранених, вивозить їх до стабпункту або медзакладу.
"Наразі реалії війни дуже змінилися. Те, що було спочатку перших днів війни, як ми їздили безпосередньо у зону бойових дій, забирали, в машинах надавали першу медичну допомогу, тому що не було такого поняття, як стабпункт".
Зі стабпункту забрали у кота Валеру, розповідає військова. "Ми у жарт його називаємо — заступник начмеда. У нього такий характер, як у начмеда. До нього зайвого разу не полізеш, але любить, щоб його годували смаколиками", — говорить вона.

Військова додає змінився і характер поранень, і навіть ментальний стан бійців.
"Спочатку війна була це контакт-бої, зараз це — дрони, це ракети, від яких ніхто не застрахований, і від них ушкоджень набагато більше. Виникає складність, тому що військовослужбовці, які у зоні бойових дій, вони там знаходяться досить довго. Вони багато чого знають і на момент евакуації вони вже не вірять, що вони евакуйовані. Вони думають, що вони досі там, вже їхній психічний стан і психоморальний стан — знаходитись там".

За словами медикині у кожного, хто знаходиться на евакуації, є свій підхід до поранених.
"Підтримувати розмови, щоб не дати їм заснути, тому що це дуже критично. Ми спілкуємося з ними. Бувало таке, що хлопці просили подзвонити до рідних, сказати, що з ними все добре. Наприклад, до дружин дзвонила, тому що вони попросили, кажуть: "Скажіть, що зі мною все добре". Найважче це, напевно, те, що є моменти, коли розумію, що військовослужбовцю вже не допомогти, що от буквально йому залишиться декілька хвилин, декілька годин".
Наразі по статистиці у бригаді, в батальйоні не так багато — "200""200" - загиблі. Військовий жаргон, які сталися на етапах евакуації, каже Ольга.
"Всі тяжкі, вони у супроводі лікарів-анестезіологів, всі доїжджають у лікарні. І здебільшого, навіть більше 85 відсотків всі — виживають. Дуже багато втрат тих, кого я знала особисто, є й офіцери, які загинули, тому що були безпосередньо на фронті"

У побуті відволікається книгами, каже Ольга, та все своє життя та майбутнє пов'язала із армією.
"Наразі сприймається не як служба, а вже як робота, тому що дуже багато років у цьому живеш. У цивільне життя — не збираюсь повертатися. Напевно, останніх півтора року, як я взагалі не планую нічого на майбутнє, просто живу, щоб працювати, щоб допомагати хлопцям".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.