Майже рік біля лінії фронту на Донеччині працює операційна медична сестра Лія Марциненко. Щоб рятувати життя українських воїнів — відмовилася наміру стати лікаркою та вступила до прикордонного загону одразу після закінчення навчання в університеті. Про те, чи вистачало навичок для роботі в бойових умовах, рівність у війську та психологічну підтримку — медикня розказала Суспільному.
"Багато моїх знайомих заключили контракт з ЗСУ. Багато з них загинули через настачу медиків на фронті. І я подумала, що можу стати однією з тих людей, завдяки кому наші хлопці житимуть".
Лія — операційна медсестра Луганського прикордонного загону — бригади "Помста". Служить на Донеччині. Народилася в Мирнограді. Здобувала лікарський фах в столичному університеті. Жінка розповідає, повномасштабне вторгнення зустріла в Києві. 24 лютого мала складати іспити.
"Подзвонила староста, сказал: "В країні війна, пар не буде". Всі мої одногрупники, друзі, почали з Києва їхати на захід України. Я поїхала до себе на Донбас, додому. Всі були здивовані. Кажуть — всі звідти тікають, а ти туди їдеш", — згадує Лія.
Закінчивши навчання, жінка відмовилася від плану стати лікарем та в червні 2023 року вирішила долучитися до війська.
"Просто не пішла на інтернатуру. Я за освітою фельдшер без інтернатури. Закінчивши інтернатуру — була б лікарем. Я повністю закінчила університет, отримала диплом. Через два тижні я вже пішла в військкомат", — розповідає медсестра.
За словами Лії, медичної практики в університеті для роботи в умовах війни їй бракувало.
"Останні три роки навчання було дистанційне. Більшості медичних нюансів я навчалась вже безпосередньо у війську. Доводилося хапати на льоту і питати у своїх старших колег", — згадує Лія.
Її задача: прийняти поранених одразу після евакуації з лінії фронту, надати допомогу та відправити на наступний етап. Медикиня розповідає, інколи доводиться працювати цілодобово.
"Особисто я не їжджу на "нуль", це десь три кілометри від лінії фронту. Ми надаємо необхідну медичну допомогу: дивимось турнікети, якщо треба, тампонуємо заново, ставимо крапельницю, знеболюємо і веземо у стабілізаційний пункт", — ділиться медикиня.
Окрім медичної допомоги, поранені потребують моральної підтримки, розповідає медична сестра.
"З усіма треба говорити, не мовчати. Говорити про будь-що, але не про їхнє поранення. Не треба акцентувати на їх пораненні. Згадуємо — сім'ю, дітей, родичів, плани на майбутнє. І це дійсно дуже підтримує хлопців", — каже Лія.
За час роботи побувала на різних напрямках Донеччини. За її спостереженням, медиків різного фаху та рівня на фронті не вистачає.
"Брак є не тільки в людях з вищою медичною освітою, потрібен середній медичний персонал. Насправді, дуже не вистачає навіть санінструкторів. Багато хлопців гинуть через те, як наклали собі турнікет. Санінструктор, якби він був поряд, він би міг подивитись — чи він достатньо туго затягнутий, чи в потрібному місці", — говорить медикиня.
"Один раз мала досвід на упізнання родичами "200"Військовий жаргон. 300 - поранений, 200 - загиблий. Вони так плакали, кричали, били й мене, і всіх, хто зі мною був поряд. Я і сама плакала. Я перший раз була в такій ситуації, коли 20-річна дружина дивиться на свого загиблого чоловіка, від якого майже нічого не залишилось. Це дуже страшно, насправді".
Лія має чітку позицію щодо теми "жінка в армії", попри те, що на початку було важко і зіткнулась із недовірою щодо можливостей з боку чоловіків, переконана: жінці в армії — місце.
"Було таке: "А, ти дівчина, тобі не можна, бо ти слабка, ти не витримаєш". Але потім всі зрозуміли, що я не слабка, я витримаю на рівні з чоловіками. Зараз немає поділу на чоловік і жінка, всі зараз нарівні. Кажуть, що не треба жінок мобілізувати. Я вважаю, що жінок мобілізувати треба. Бо жінка в армії — це одразу зрозуміло, що вона доброволець. Це одразу мотивація для наших чоловіків", — переконана Лія.
Після закінчення війни Лія планує відновити навчання в інтернатурі та стати лікаркою. А ще щиро мріє про відпочинок, але після перемоги.
"На початку було тяжко. Я думала — як я з усим цим впораюсь. Трохи бувало таке, що і заплачу. Бо були думки, що в мене нічого не виходить. Я приїжджаю додому, можу полежати у ванній, вона мене дуже розслабляє. А потім дивлюсь якийсь фільм. І обов'язково їм еклер. Підтримка людей людей поруч дуже допомагає. Я вже хочу, щоб скоріше скінчилася війна, щоб ми перемогли. Мене ця думка дуже тішить".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
