З окупованого Донецька до західних областей України вона їхала дві доби. На дорогу витратила до 15 тисяч гривень, пройшла три кордони та кілька фільтрацій — все заради того, щоб відчути себе вільною. Останні кілька років Карина (ім'я змінене у цілях безпеки) жила з думкою про те, щоб вирватися з окупації — дочекавшись повноліття, вона влаштувалася на роботу в АЗС, щоб заробити грошей на проїзд. Про свій намір нікому з близьких не казала, бо рідна мати про те й чути не хотіла. Ба більше, погрожувала "ноги переламати", якщо донька щось подібне втне. Минуло два місяці, як вона у вільній частині України, отримала український паспорт, готується вступати до вишу та жодного дня не пошкодувала про свій вчинок.
Про тиск і побиття, занепад та спротив в окупації: своєю історією Карина поділилася з Суспільне Донбас.
Малюнок КариниПро те, що з Донецька треба виїжджати, Карина затвердилася у 2022 році після повномасштабного вторгнення, розповідає юнка. З того часу вона почала замислюватися над тим, як це зробити. На підтримку рідних — не розраховувала.
"Якось з мамою завела розмову про те, що може мені вже жити окремо чи переїхати. Так вона пообіцяла ноги переламати, якщо я поїду в "Укропію" — наздожену, каже, і ніхто тебе більше не побачить. Вона дуже проросійських поглядів, вітчим — той взагалі військовий РФ", — ділиться Карина.
"Дуже боялася фільтрації в Білорусі":
дві доби в дорозі до вільної України
Утім, вона не відступила. Для того щоб самостійно вибратися з окупації — дочекалася вісімнадцятиріччя. Ще рік пішов на те, щоб заробити грошей на дорогу.
"Рік працювала, щоб в мене була "фінансова подушка". Майже перед від'їздом зв'язалася з командою повернення "Українська мережа за права дитини". Її фахівці допомагали мені протягом усього маршруту", — розповіла втікачка.
Зізнається: шлях був непростий. На дорогу пішло дві доби та до 15 тисяч гривень. До кордону з РФ їхали з місцевим перевізником через Луганщину в компанії з українцями, які так само виїжджали з окупації. Далі — через Росію до кордону з Білоруссю.
"Це було найважчим, я вже ладна була розвертатися та їхати до Польщі. Я багато чула про жорсткі фільтрації саме в Білорусі. Страшно переживала, дуже боялася. Вони оглянули речі та мій телефон, і зрештою — пропустили. Головне там — не казати нічого конкретного: ані про причину візиту в сусідню країну, ані про його тривалість. Думаю, пощастило. Бо за бажанням, вони бодай щось, але знайшли б та повели "під білі рученьки" — розповіла Карина.
У Білорусі волонтери допомогли з ночівлею, додала вона. Оскільки для перетину кордону з Україною потрібен "білий паспорт", треба було почекати його виготовлення.
І саме там її мати дізналася про те, що донька таки втекла і їде до України.
"Коли вона до мене додзвонилася, там були тільки паузи серед суцільних матів: "Тєбя еті хохли уб'ют на#уй", — кричала вона мені у слухавку. "Ти для мєня умєрла, єслі туда поєдєш". Вона тяжка людина, я знала, що так буде. Я знала, що буде така реакція", — зітхає дівчина.
"На школах більше "зеток", ніж на військових "Уралах":
"зросійщення" дітей в окупації
Мілітаризація, перевиховання дітей — індоктринація в школах в окупованому Донецьку — почалися з 2014 року, але значно посилилися — після 24 лютого 2022.
За словами Карини, шкільні свята: 1 вересня, Новий рік — буквально всі події у навчальних закладах зводяться до військової тематики.
"Обов'язково на свята, що не пов'язані з війною, буде якась військова тема. На школах більше "зеток", ніж на військових "Уралах", і це не перебільшення. Кожне вікно, поверх, фасад — у "зетках", прапорах та портретах", — розповіла Карина.
Згадує, що в коледжі у них був предмет "разговори о важном": "Все, як вони люблять, в їхніх традиціях — чим раніше народиш, тим краще, бо молода мама — то, мовляв, красиво. Та й навчання для дівчат — ні до чого".
А ще, додає Карина, у навчальних закладах дітям в окупації викладають два предмети російської. Перший — російська мова, другий — "родной язик".
"Родной язик" — це той самий урок російської, але там більше пропаганди — яка Росія "опупєнная", чому російська мова така "могутня та неперевершена", — розповіла жителька Донецька.
Одного разу вчителька, яка вела урок, закинула нам із сарказмом, мовляв, українська бідніша і там немає стільки епітетів, щоб описати мову. Піднялася у нас дівчина і назвала українською більше слів, ніж вона російською. То була потім в опалі. А ще на цих уроках вихваляють російських письменників та принижують українських. Ось російські, що померли від горілки чи в перестрілці — це рівень, десь так по-їхньому виходить".
Попри те, що юнка мріє про продовження навчання в українському виші, цього року не вступатиме. Каже: треба спочатку заробити на життя, а потім ще програму надолужити.
"Українська мова та література в мене були, коли я ще у 6 клас ходила — це по-перше. По-друге, нас навчали альтернативній історії, де є Русь, а Київської Русі немає. Є тільки якась Русь, в якій столиця то Київ, то Москва".
"Український бізнес-центр" у Донецьку:
опір окупантам
За словами юнки, вона не обирала бути росіянкою — у 14 років їй у школі в окупованому Донецьку видали паспорт "ДНР", а потім змусили змінити його на РФ.
"Виходили якось з подругою з магазину "АТБ", зараз це "Вєктор". Воно (військовий РФ — ред.) стояло п'яне під дверима, ми його відштовхнули, бо інакше не вийшли б. Він почав гнати на мою подругу матом. Поцапалися. Він почав погрожувати, у нього в кабурі був пістолет, — згадує Карина.
Не знаю, чи він образився на "пєтушара", чи через те, що я сказала: "Єдь на свою долбаную родіну". Ми перейшли дорогу, чую — як різко гальмує автівка, так що аж колодки скригочуть. Обертаюся — мені одразу в обличчя прилітає з кулака. Окуляри в мене були інші. Ті — він розбив", — додала вона.
Карина має хист до малювання. Фарби, каже, не любить, віддає перевагу олівцям. Найбільше їй вдаються люди.
У Донецьку своє захоплення вона обертала проти окупантів, розповіла юнка: "В окупації я малювала такі не дуже приємні для росіян агітаційні листівки".
І додала, що попри 11 років окупації, у Донецьку ще є українське. Щовечора в центрі міста на будівлі майорить напис: "Український бізнес-центр".
"Зараз там сидять росіяни, але ніхто не демонтує цей напис. Усі бачать великі літери: "Український бізнес-центр" — вони світяться вночі. Ніхто їх не демонтує. Величезні зелені літери", — говорить Карина.
"Що там Донецьк? — #изда йому":
колись квітуче місто занепало
Після 2014 року Донецьк втратив свою промислову міць. Колись відомі охайністю парки — занепали, у будинки заселилися росіяни, а вулиці наповнилися військовою технікою. І з кожним роком ставало дедалі гірше, — таким згадує рідне місто Карина.
"Що там Донецьк? — #изда йому. Ленінський, Ворошилівський райони — у центрі багато зруйнованих будинків. Шахти — закриті. Вода — раз на три дні. "Донбас-Арена" — половина вікон розбиті. Ці банери з футболістами — вигоріли. Усе запилюжене, брудне і в бур'янах. Це колись воно було містом троянд, зараз такого немає. Все, за що любили Донецьк, помирає, або знищене чи "у передсмертних конвульсіях", — розказує Карина.
Серед "успіхів" окупаційної влади називає "реконструкцію" зупинок громадського транспорту.
"Вєлікая Росія нам ремонтує зупинки та фарбує їх у триколор. Дуже потужний внесок! Сидиш, чекаєш маршрутку, думаєш — зарплата мізер, грошей немає, ціни просто космос, зате — сиджу на триколорі дупою, вау!", — говорить із сарказмом Карина.
Дівчина згадує, що коли працювала на АЗС, їй частенько доводилося заправляти автівки російських військових. Була свідком, як ті, у розмовах між собою, хизувалися своїми злочинами.
"Так, я стріляв у мирних людей, бо так легше звинуватити Україну", казали. Росіяни не приховували, що на закритих шахтах, катують українських військових. Я коли працювала на заправці, вони постійно хизувалися, як вони відрізають та ламають їм пальці", — говорить Карина.
"Основна мета є — я в Україні":
чи шкодує про вибір
Юнка згадує, як у 2014 році жила в Макіївці та мріяла про Україну, споглядаючи на синьо-жовтий стяг, який височів на кургані поблизу села Нижня Кринка.
"Між Макіївкою і тим селом є поле і там на кургані був український прапор. Я з дому до них (українських військових — ред.) могла дійти пішки, якби поле не було заміноване, а з іншої сторони не було б "денерів", — розповіла Карина.
Лише 11 років потому вона таки домоглася свого. Зазначає, що її основною ціллю було — вирватися з окупації: "Я навіть не знала, в яке місто поїду. Я тільки в процесі думала: "блін, а куди?".
Як розповідає, вже має план на найближчу перспективу — продовжити навчання в українському виші та здобути освіту дизайнера. Нині бере участь в конкурсі на створення візуального роману, де виступає художницею.
Хвалиться: український паспорт вже має.
"Я дуже боялась, що паспорт робитиметься набагато довше, бо мені волонтери казали, що до мене була дівчина, оформлення її документу затяглося на пів року, хоча в неї був такий же пакет документів. Тоді я думала: "Ну, все, помру голодною смертю", — ділиться переживаннями втікачка.
"Основна мета є: я в Україні. Все, шляху назад немає. Не було жодного дня, коли б я хотіла повернутися. Жодної хвилини, жодної секунди. У мене третє громадянство і нарешті воно справжнє!", — підсумовує Карина.
Непідйомні "підйомні" у 50 тисяч гривень:
хто не має права на державну допомогу
Як зауважила юристка-аналітикиня ГО "Донбас SOS" Тайя Аврам, правозахисна організація фіксує на "гарячу" лінію чимало звернень про неможливість виїхати з окупації. Люди часто отримують відмови від консульств і не можуть в'їхати в Україну.
"Є проблема взаємодії людей з тимчасово окупованих територій з консульствами, і не тільки в Мінську. Варто планувати виїзд завчасно. Це дуже важливо, бо можуть бути проблеми з виїздом, якщо немає паспорта громадянина України. Оскільки до паперових носіїв, на яких зберігалися дані про наших громадян в окупації, доступу немає. Через це люди швидко можуть й не отримати документ. Мова може йти про місяці. А може й доведеться звертатися до суду, щоб потім отримати документ в консульстві і виїхати", — зазначила юристка.
За інформацією Мінсоцполітики, держава запровадила одноразову грошову допомогу в розмірі 50 000 грн для дітей, які повертаються після депортації, примусового переміщення або з тимчасово окупованих території (ТОТ).
Утім, зазначає Тайя Аврам, у ситуації з "підйомними" залишаються без відповіді критичні питання.
"Наприклад, той самий перелік уповноважених банків, алгоритм дій для сімей, які виїхали з ТОТ самостійно ще до запровадження державою допомоги у 50 тисяч гривень, і при цьому не інформували ніякі державні органи про свій виїзд. Підкреслюю, що отримати допомогу можна буде лише на дітей", — розповіла юристка.
Та наголосила, що їхня пропозиція надати можливість отримувати цю фінансову допомогу й молоді хоча б до 23 років, поки не врахована урядом.
"Після досягнення 18-річчя оформити допомогу також не можна. На жаль, законодавець не врахував, що з окупації виїжджає молодь, якій також треба допомога. Бачимо зі звернень на нашу гарячу лінію, що часто вони виїздять самі, з дуже обмеженими фінансами, можуть не мати родичів, які б допомогли їм з житлом на підконтрольній уряду України території", — підкреслила Тайя Аврам.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
