Навчання у дві зміни, патрулі, що перевіряють чи не вчишся ти в українській школі та "підвал" для батьків якщо так — це те, що доводиться проживати дітям на окупованих територіях, які намагаються отримати окрім обовʼязкової російської ще й українську освіту. Суспільне розповідає, як вчаться українці в окупації. Повна версія матеріалу — за посиланням.
"Завжди знала, що буду вчитися в Києві", — говорить 17-річна Марія (імʼя змінене) з окупованої частини Донецької області. "У 2014-му (після початку війни — ред) на Донеччині наш другий клас почався 1 жовтня. Однокласників було мало — з 33 лишилося, може, пʼятнадцятеро, — пригадує Марія. — А ще в нас була українська! До 2020 року. А потім скасували — не памʼятаю, чим це пояснили, але, здається, вони вже тоді готувалися до "приєднання" (в жовтні 2022-го Путін підписав закони про "приєднання" тимчасово окупованих територій України до Росії — ред).
Українські підручники зі шкільних бібліотек теж зникли не одразу, говорить Марія. Лиш в пʼятому класі вона вперше отримала книжки, затверджені російським Міносвіти. До того моменту учням наказували заклеювати в українських підручниках форзац, де були український герб і гімн.
Після сьомого класу Марія пішла одразу у дві школи — батьки записали її на дистанційне навчання до найближчого закладу на підконтрольній Києву території. Тоді це була Волноваха. Проте з початком повномасштабної війни місто окупували росіяни й знищили його. Марія перевелася до іншої дистанційної української школи. "Я навчалась на асинхроні. Раз на два тижні з кожного предмету було по одній онлайн-консультації", — пояснює дівчина.
В школі на окупованій частині Донеччини Марія стабільно відвідувала лиш уроки з суспільствознавства — на той момент вона вже обрала для себе напрям соціології, тож виловлювала те, що могло бути корисним в майбутньому. Про інші ж уроки згадує з обуренням:
"Узяти російську літературу. Там багато на воєнну тему. Хіба не можна було підлаштувати програму для цих територій [де відбуваються активні бойові дії]? В усіх однокласників травма з приводу війни. Шкільний психолог теж про війну не говорив — були кілька загальних зустрічей: "поговоримо про профорієнтацію…" Але як справлятися з наслідками війни — ніколи".
У 2024 році Марія вступила на бюджет в один з київських вишів: "Вчителька (в школі на окупованій частині Донеччини — ред) запитала, хто планує переїжджати після закінчення школи? І підняли руку майже всі. Тобто люди вже усвідомлювали, що в них майбутнього тут немає. І треба тікати".
Майбутнього в рідному місті з початком повномасштабного вторгнення не бачила і пані Ольга — директорка однієї зі шкіл нині окупованої території Запорізької області. Її в житті теж звати інакше. В неї багато причин для анонімності. "За їхніми [окупантів] законами, мені світить стаття — за підготовку терористичного акту. Вони вивезли зі школи всі меблі та техніку. А причина — ніби я все замінувала. Але я розуміла, що маю бути там, на своєму місці. Поки не було загрози для родини, моя відповідальність була така", — говорить вона.
Загроза зʼявилася в березні 2022-го, коли до школи вперше завітали військові РФ. Прийшли нібито за мапою доріг Запорізької області — директорка вирвала з географічного атласу мапу України та й тицьнула в контури регіону: "Оце ми, беріть. Разом із прапором України, гербом і портретом Шевченка".
Вдруге прийшов вже цивільний — "Сєрьожа із Москви". Почав розпитувати, скільки грошей треба, щоб школа відкрилася вже під контролем Росії? На запитання директорки — що буде з нею, якщо школа не відкриється, "Сєрьожа" відповів: "Зможете продати нерухомість й покинути місто". Після цього пані Ольга виїхала з міста.
Директорка пояснює — у 2022 році всі навчальні заклади окупованої частини Запорізької області юридично переїхали до обласного центру. Того ж року поновила роботу і її школа, але кожного навчального року дітей меншає — в окупації учні не в змозі осягнути дві зміни навчання, не говорячи вже про те, що учнів українських шкіл переслідують окупанти.
"Силовики зі зброєю ходять по домах і дивляться, що діти роблять після школи, — розповідає пані Ольга. — В перший рік [повномасштабної війни] була історія, коли вчителька запитала в класу, хто з них вчиться в українській школі? Підвелися всі. Та вже за рік одного батька забрали "на підвал" — "на розмову". І після того нам почали писати батьки: "Ми вас любимо, поїхати з окупації не можемо, і, на жаль, спілкуватися далі не будемо". Але були й відмінні випадки. Наприклад, коли хлопець вступив до української школи в тайні від батьків.
Школа пані Ольги першою з місцевих закладів запровадила українознавчий компонент для дітей, що навчаються за кордоном. "Ще будемо пілотувати проєкт "Мрія", — говорить директорка. Цей проєкт має допомагати дітям ефективніше орієнтуватися в навчальному процесі, зокрема, завдяки бібліотеці контенту, позашкільні активності, олімпіади, гуртки тощо.
Та попри все це, директорку не полишає тривога за майбутнє школи. Мова про наказ №850 міністра освіти та науки України Оксена Лісового, який, поміж іншим, регламентує — діти зі статусом внутрішньо переміщеної особи можуть приєднуватися до дистанційного навчання тільки якщо за місцем реєстрації школи або не працюють, або не мають вільних місць.
Згодом в МОН України випустили розʼяснення: мовляв, наказ не затверджений, команда міністерства надіслала його на погодження, зокрема, обласним департаментам освіти. Наказ досі не набрав чинності.
"Ми — заручники в цій ситуації, — говорить директорка. — З одного боку, ти не можеш обіцяти батькам, що ми будемо працювати наступного року. А з іншого — ми стартували цей навчальний рік і будемо дивитися, що буде далі".
