Вчителька фізики та математики Наталя Шило в полон потрапила ще до повномасштабного вторгнення. В 2021 році жінка поїхала в рідну окуповану Горлівку, щоб провідати хвору матір. Але замість Горлівки опинилася в Донецькому ізоляторі тимчасового утримання. В Києві її чекала донька Ірина, яка почала бити на сполох, коли мати не вийшла на зв’язок. Лише після розголосу окупаційні “органи правопорядку” заявили, що Наталю затримали за "шпіонаж". Майже два роки жінка просиділа за ґратами, а коли справу закрили, то не дозволяли виїхати з окупованих територій. Навесні 2025 року Наталі вдалося повернутися на підконтрольну українському уряду територію. Про ув'язнення, життя в окупації, боротьбу, спроби виїхати та допомогу від держави зараз Наталя та її донька Ірина розповіли Суспільне Донбас.
Полон
Коли вас затримали окупанти, як вони пояснювали, чому вони вам шпіонаж інкримінують, та із чим довелось зіткнутися у неволі?
Ми навіть у СІЗО потім всі сміялися, щоб не плакати, бо всі, всі сиділи по статті 3.2.1, це — "шпіонаж". Пізніше вони десь місяця через чотири мені додали статті "екстремізм", а також "заклик до повалення влади" — так вони це назвали.
Тероризм вони не змогли мені інкримінувати, бо в них взагалі не було ніяких доказів. Але вони казали: "У нас будуть свідки й вони покажуть, що ви робили те і те". Але потім з'ясувалося, що свідки у всіх одні й ті ж самі.
Тобто одна людина є свідком — свідчить проти всіх. І в мене було чотири статті. І от, що ці статті означали, я у слідчого запитала, наприклад: що таке екстремізм — щоб я знала, за що хоч сиджу. Він мені дослівно: "Ой, там таке велике визначення, я потім загуглю вам розкажу".
Я говорю: "Так ви ж працівник, юрист, як ви можете відповідати?". Ну, тобто ці допити були наче фарс. Вони на добу вивозили мене с СІЗО до ФСБ. І ти сидиш в тій клітці, чекаєш, доки слідчий тебе викличе. Бувало таке, що слідчій не викликав, і на ніч знов везли в СІЗО. І я лишалася без сніданку, обіду та вечері.
Потім оперативник, який Ірині телефонував, мені сказав “Ви нам не потрібні, нам потрібні наші люди”.
Бо мене заарештували ще до повномасштабного, а тоді ще цивільних міняли на військових.
Ірино, коли Наталя була в полоні, ви говорили, що, крім бабусі, ніхто не погоджувався приходити з передачами. Чи щось згодом змінилося?
Ірина: Мама не сказала, в яких вона умовах знаходилася, але були відсутні навіть базові потреби у воді, засобах гігієни. Тим паче для жінки, а маму затримали у липні — це неймовірна спека. Тож ми намагалися знайти когось, хто мамі привезе воду.
Але, коли я почала звертатися до людей, які перебували там, — почали відмовляти. До неї нікого не пускали без адвоката. Проте ми знали, що вона там, тож звичайно, що ми намагалися знайти когось, хто принесе їй води.
Люди боялися, ніхто не хотів. З одного боку я розумію, що коли навіть маму посадили нізащо, то ці люди мають нескінченну владу над чужим життями, тому вони можуть зробити все, що хочеш — бо вони вони можуть. Але коли я прошу просто принести воду, це ж не з транспарантами вийти “дайте волю”, а принести води і сказати "от цій жінці". Мова йшла про те, що: от там дочка попросила. Тим паче — наголошую, що я мала зв'язок з цими “представниками”, і вони зі мною спілкувалися, виглядало все, ніби у цивілізованому світі.
Але коли доходило до того, щоб передати їжу, воду, засоби гігієни, то єдина людина, яка на це погодилась — це наша 75-річна бабуся, мамина мама. Вона з Горлівки. На хвилиночку, з Горлівки до Донецька, це спробуй ще доберись. Там зараз із транспортом дуже важка історія.
Але єдина людина, яка це все зробила, це була бабуся. Бо інші люди, які живуть в цьому абсурді, вони просто бояться.
Наталю, чи можете ви розповісти: чи змінювалися якось умови, коли в українських медіа стали говорити про ваше затримання?
До розголосу мене тримали в ізоляторі тимчасового утримання. Там тримали тих, хто має відбути 15 діб або наркоманів, хворих, бомжів. І там було найжахливіше. В мене не було нічого — рушника, посуду, гребінця. У мене було довге волосся, навіть мила не було.
Була тільки одежа на мені й холодна вода із-під крану. Пам'ятаю, як нас примушувати мити посуд, посуд металевий, після поганої їжі. І вони не приймали брудний посуд. Вони казали: "Мийте". А як мити? І якщо ти не відмиєш той посуд, то їжу не принесуть. Ось таке у нас було.
Їжа була така: на сніданок відварна картопля з сирою цибулею. На обід якась юшка незрозуміла і на вечір була каша, іноді риба якась, маленький шматочок. А далі був вибір або чай, або гаряча вода. Ми випросили баклажку і набирали гарячу воду, щоб помитися.
У нас баклажка на трьох, бо там камери на три людини були. Тож таке все брудне було.
Нас нікуди не виводили, ніяких прогулянок не було, їжа погана. Це було найстрашніше. Ніколи не вимикали світло в камерах. Тобто ми спали під світло. Камери були всюди, навіть на туалет направлені. Це жесть. Вони цілодобово спостерігали за тобою.
Спочатку так дуже неприємно, а потім вже, знаєте, такий фатум, як в одну сторону йшли.
В СІЗО камер не було, але все одно спостерігали, світло не виключали і людей доволі багато. І на прогулянку виводили, повинні були кожного дня, але виводили не щодня.
На п'ятому поверсі були камери без стелі. Ось ми гуляли там: та ж сама камера, але немає нічого — "дворик" називається. І сітка натягнута, щоб ніхто нікуди не втік.
Життя в окупації
Коли вас відпустили, то не дали змоги покинути окуповані території. Яким було життя в окупації?
Вони сказали, що все одно ми тебе не випустимо. Але я намагалась виїхати, в мене нічого не вийшло. Мене знову повернули. Знову допити три години були, а потім вони відпустили, бо у них немає нічого на мене. І я повернулася, але мені вони сказали, що з таким кейсом: "Їхати до Росії не можна".
Я так здивувалася, тому що вони "ДНР" вважають Росією, а в Росію мене не випустили.
Я думала, що коли вийду з СІЗО, то всі будуть вважати мене шпигункою та злочинницею. Але мене вразило, що сталося навпаки. Люди підходили, обіймали, вони казали: "Все буде Україна. Передай туди, ми чекаємо Україну!”.
Ті, хто не розділяв любов до України, скажімо так, вони просто не підходили до мене. А багато людей підходили й казали: "Ми з тобою, ми чекали тебе, молилися". І дуже допомагали, тому що, по-перше, бабуся витратила всі гроші на мої передачки. По-друге, люди давали гроші.
Мені давали продукти, намагалися якось мене підтримати. Це було дуже дивно, бо Горлівка вже 11 років окупована. На той момент дев'ять років було в окупації, але люди не відвернулися від мене — ніхто з тих, хто чекає на Україну.
Кожен раз, коли підходили, якщо це на людях було, я трималась. Проте якщо людей поряд не було, я плакала. До речі, підходили, і мої учні, яким вже 30, 40 років, тихесенько обіймали й казали: "Ми чекаємо, не можемо нічого зробити".
Ще були бабусі, про яких, до речі, часто в інформаційному полі кажуть, що пенсіонери зрадили Україну. Ні, це не так. Дуже багато казали і прямо плакали: "Ми чекаємо Україну".
Я кажу: "Чому ж не їдете до дітей?". Вони кажуть: "Діти ж самі там перебиваються з води на хліб, житло дорого винаймати, а ми ще тягарем будемо”.
Були просто люди мого віку. Також, я не буду прізвища називати, але була жінка, яка працює там в "державних органах". І коли вона привіталася, нікого не було поряд, вона просто заплакала та говорить: "Я ворог для України. Але я її так люблю”.
Є й ті, що підтримують Росію. Але пам'ятаю, що коли я вийшла з тюрми, там 9 травня було. Так ось, я вийшла на вулицю, цікаво було, скільки буде ось цих ганчірок георгіївських: я побачила рівно три. А іншого ніхто нічого не чіпляв. І російські прапори ніхто не вивішував. Хіба що школи вивішували.
Там немає зовсім українського телебачення. Якщо раніше воно якось пробивалося з радіо, то зараз нічого. Пропаганда роз'їдає мозок в таких умовах.
Жити в окупації?.. Ну, як можна жити, якщо там для того, щоб піти в лікарню, потрібен паспорт. Щоб навіть заплатити за комунальні послуги, теж потрібен російський паспорт. У мене не було російських документів. Хоча слідчий казав: "Отримайте російський паспорт і живіть". Я кажу: "Ні, не хочу".
Я вже хотіла їхати з окупації, але ж не закривали кримінальну справу, я не могла виїхати, бо я була в базах. Та й коли закрили, і я теж в базах була, мене все одно не випустили.
Але те, що у мене не було російського паспорта, їм ніяк не заважало запросити мене на "вибори президента"! На вулиці стояла комісія, ця урна для голосування і військовий в балаклаві. Кажуть “Проголосуйте за президента”. А я їм кажу, що не маю російського паспорта. А вони мені: “Це не страшно, можна і з українським проголосувати”.
Ірина: Вона вирвалася спочатку з тюрми, почала жити вдома. Коли вона була в безпосередньо в тюрмі, то трималася, бо не мала інших варіантів, і там є люди, які розділяють твої погляди. Але це — життя в окупації, воно інше. Немає інформації, люди, влада — все навколо геть не таке, як хотіла мама.
Ще тоді, коли їй дали оцю підписку про невиїзд, мама була "заряджена". Проте ми просто не знали, скільки це триватиме. А тривало це роками. Я спочатку просто волала, як ненормальна: ось вона, я її бачу, ми з нею телефоном зв'язалися. І я відчувала, яка вона була "заряджена" тоді. А минав час... І вона почала "гаснути".
Доводилося жити в окупації і чекати моменту, коли можна буде вирватися. В неї була мета: виїхати з окупації. І кожен раз, коли я їй казала: "О, повернешся в Україну". Вона кожен раз мене виправляла: "Я в Україні, проте в окупації”.
Шлях з окупації
Зрештою вам вдалося виїхати. Яким був цей шлях?
Я не знала, що мені вдасться, бо їхала навмання. Кожен кілометр, коли ми переїжджали, кожна зупинка — стрес. Я виїжджаю з Донецька до Маріуполя — нас зупиняє блокпост. Я думаю: все, приїхала. Потім гроші вирішили — нас пропускають. Потім з Маріуполя — у Новоазовськ: там три години допиту, проте я знову проїхала.
Я не вірила, але вони мене відпустили. Потім білоруси нас затримали. І я думала: все приїхала, думаю, зараз повернуть назад, бо мене ж лякав слідчий. Потім кордон Білорусі. Знову нас дуже довго тримали, речі перевіряли.
Кожну хвилину, я не вірила, і коли вже поляки сказали: "Бажаємо доїхати, щасливої дороги"... І я почала всім писати, яке гарне місто Варшава. І всіх розбудила, бо це було три години ночі. Думала лише: я вирвалась, я вільна. Я можу кричати: "Слава Україні!" і нічого не буде за це. Я і кричала: "Слава Україні!"
Ірина: Це була вже не перша спроба мами виїхати, але до того нічого не вдавалося. І в нас навіть було проговорено, що якщо її знову саджають, щоб в нас не було паніки. Бо зв'язок там умовний. Коли вперше її затримали, було так: вона написала мені, що вона на кордоні, а потім години невідомості.
Так само було, коли вона проїжджала, та її не пропускали далі. Тривають допити по три-чотири години й потім повертають. І ми були готові, що її повернуть.
Ми були готові до затримання. Морально готові, бо все одно, нічого не зробиш. Але коли вона вже відписалася, що вона проїхала... Ти не можеш натішитися, що вона їде. Все, тут вже ми видихаємо. І там вже понеслося: відписування знайомим, радість.
Життя після полону
Як проходить адаптація зараз?
Здебільшого допомагають благодійні фонди. Я приїхала, і в мене нічого не було. Відразу почали телефонувати, пропонувати різні речі. Від імені держави координаційний штаб (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими — тимчасовий допоміжний орган Кабінету міністрів України для координації діяльності різних органів влади, силових структур і громадських об'єднань у допомозі звільненим з російського полону)запропонувала відпочинок в центрі психологічної реабілітації. Крім того, місяць була у клініці на обстеженнях. А ще вже з'їздила як волонтер в Узбекистан, возили 100 дітей туди.
Тобто більше підтримки від благодійних фондів, а держава якось допомагає?
Держава буксує. Є дві організації, які повинні державі підтвердити мій статус, це — Національне інформаційне бюро ( НІБ) і Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.
Зараз я завернулась, щоб вони дали мені підтвердження — що робити і як. Яке здивування було. Я взяла ці два листи і читаю. НІБ мені пише: "Візьміть підтвердження в розвитку громад". Міністерство розвитку громад пише: "Візьміть підтвердження в НІБ". Буду ще звертатися в СБУ.
Якось незрозуміло мені. Держава не дає адвоката або юриста, щоб він просто сказав: "Ось у тебе порядок і ось це ти повинна пройти". Немає дорожньої карти для тих, хто повернувся з полону не через обмін, або просто виїхав з окупованої території. Бо якщо йдеться про обмін, то відразу дають довідку. І якщо військових держава не залишає, то цивільним полоненим треба самотужки все з'ясовувати.
Я жила в лікарні, так і казала: "Мені нікуди їхати". Потім я жила у шелтері, це вже завдяки державі, тиждень я жила у шелтері.
А більше держава — нічого, вона буксує. Я розумію, що багато людей, але ж все ж таки вже 12-й рік іде війна, можна було б якісь алгоритми все-таки відпрацювати. Наприклад, доки у мене не буде довідки, я не можу стати в чергу житло.
Ірина зараз працює за кордоном і у вас ще не було можливості побачитися. Коли зустрінетесь, чим будете займатися? Про що мрієте, можливо, щось просте, але разом?
Ірина: Я шалено щаслива, що вона на волі. У нас є зв’язок. Мені приємно, що вона радіє від того, що живе на вільній території України.
Так, я зараз працюю в США і мої документи на продовження візи розглядатимуть 4 місяці, і це трохи відкладає нашу особисту зустріч. Звичайно ж дуже хочеться її обійняти. Але у мене немає можливості зараз приїхати, а у мами немає бажання зараз їхати так далеко, бо у неї ще купа справ. Вона ж планує поновитися на роботу в школі.
Наталя: Ми будемо робити масочки, я вже накупила! Мені просто хочеться робити якісь приємні дрібнички і бути поряд з донечкою. У нас багато часу разом вкрали, і ми не можемо його надолужити, але ми можемо бути разом, спілкуватися і планувати майбутнє.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
