Премія Women in Arts оголосила цьогорічних лауреаток в межах руху солідарності за гендерну рівність HeForShe. Вона відбулась під гаслом "Допоки не скінчиться буря".
На Радіо Культура поговорили з переможницею у номінації "Жінки в театрі", акторкою, драматургинею, театрознавицею, головною режисеркою Харківського державного академічного театру ляльок імені Віктора Афанасьєва — Оксаною Дмітрієвою.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Якою ви бачите жінку в мистецтві у часи повномасштабної війни?
Я бачу жінку сміливу, готову брати на себе відповідальність, роботи своє діло з великою самовідданістю і любов'ю. Принаймні мене оточують саме такі жінки. І я захоплююсь ними та вважаю, що сьогодні на моєму місці могла б бути будь-яка з тих, з якими працюю в команді.
Зараз ви здебільшого займаєтесь театром ляльок. Чи є ще якісь проєкти?
Так, це театр. Харківські театри нині в дуже складній ситуації. Через близьке розташування до кордону змушені працювати у досить важкому форматі. Зазвичай труднощі трапляються з пошуком театральних майданчиків, адже ми не можемо грати вистави у своїх приміщеннях. Тож шукаємо способи спілкування з нашим глядачем.
Наша команда почала працювати ще у квітні 2022 року. Ми грали свої перші вистави у метро. Саме тоді я зрозуміла, що театр необхідний: він дає надію, зігріває. Колектив нашого театру врятували глядачі, бо ми бачили відгук — і знаходили мотивацію продовжувати творити.
У контексті воєнного стану — як ви достукуєтеся до аудиторії, наскільки це тяжко?
Це не тяжко. Це історія про ніжність, про те, що ми необхідні одне одному.
Згадую, як у 2022 році люди казали, що, мовляв, "сьогодні я вперше засміявся" або "сьогодні я вперше заплакав", "сьогодні я вперше дозволив собі відвідати кав'ярню, насолодитися філіжанкою улюбленої кави".
Театр має дуже велике значення. Варто розглядати його як терапію, як чесну розмову, рефлексію про те, що відбувається з нашими душами.
За цей час наш колектив відтворив багато нових постанов. Це вистави і для дітей, і для дорослих. Однією з них стала "Жираф Монс" за фантастичною, теплою п'єсою Олега Михайлова про харківську історію воєнної весни. Вона розкриває таємницю, що відчуває маленька дитина під час війни. Допомагає збагнути, як саме розмовляти з малечею на цю складну тему.
Також була прем'єра вистави Ніни Захоженко "Я норм". Болюча п'єса, події якої відбуваються в Бучі. В цій історії підлітки закохуються, і ця законність — жага до життя. Вона дає надію, що ми обов'язково переможемо.
Пригадую виставу, яку ми грали для Харківського танкового училища. Для мене це був дуже щемливий досвід. На сцені — молоді актори, в залі — їхні ровесники, які з перших днів вторгнення захищали місто. У приміщенні була неймовірна тиша, вони вслухалися до кожної репліки: про кохання, про життя, про те, що наприкінці нашої історії все буде добре.
Був досвід, коли ми грали вистави за кордоном. Зовсім інше звучання, інший діалог. Ми могли чесно розповісти, що відбувається з нами. Це є ще одною місією сучасного театру — говорити від імені своєї країни.
Ви пам'ятаєте часи, коли їздили з театром до Росії? Як трансформувалися та як рефлексуються спогади про гастролі туди, і чи могли ви подумати, що колись все буде так, як зараз?
Я з міста Краматорська. Хоча війна й триває з 2014 року, для мене це було шоком. Було дуже боляче й сумно. Важко. Насправді війна триває в нашій країні вже одинадцятий рік. Як же довго ми це усвідомлювали.
Ви з кимось підтримуєте зв'язок із Росії? Є ж так звані колеги, з якими співпрацювали, спілкувалися.
Прикро це говорити, але колег, які підтримують особисто мене, залишилось дійсно мало. Але вони є. Розумію, що це дуже проблематична дискусія.
Ми багато їздили на російські лялькові фестивалі до 2014 року. І коли контакти з ними обірвалися — все кардинально змінилося.
Раніше ваші вистави були російською, а зараз виключно українською. Що ви робите з тими, які колись були російською: позбулися чи перекладаєте?
Ще залишилось трішки вистав, які ми не встигли перекласти, але від 24 лютого 2022 року ми більше не граємо на сцені російською.
Як це сприйняли глядачі? Чи були в них питання до вас?
Не було. Коли наприкінці березня 2022 року я повернулась у театр, в нас не було жодної постанови, яку б ми могли взяти і зіграти. Не вистачало акторів: хтось евакуювався в західні області України, хтось — за кордон. Багато наших людей пішло служити в ЗСУ. І тому ми починали все з початку. Те, що ми маємо зараз — напрацювання за два роки, які ми робили в Харкові, під обстрілами.
Декілька дитячих вистав поновили, тому що вони справді хороші. Ми просто зробили якісний переклад — і граємо.
Як проходить процес адаптації?
Ми все адаптовуємо. Все живе. Ще раз підкреслюю, що ми почали все з початку. Старанно збирали ці камінчики. Повернулося кілька наших акторів, потім мої студенти, випускники Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського, також доєдналися до трупи.
Повертаючись до питання роботи театру: де зараз переважно граєте? Я знаю, що будівля театру — це колишня банківська установа, в якій ви намагалися обладнати укриття. Чи воно придатне для гри?
Придатне, але воно зовсім невеличке. Харківська обласна рада поки не дає дозвіл грати в таких укриттях, тому що вони не мають статусу бомбосховища. Мене як режисерку це не влаштовує, бо ми могли б показувати якісь камерні твори, та немає дозволу.
Поки граємо, наприклад, на харківському майданчику "Артерія", де проходять концерти, поетичні вечори, фестивалі.
Над якими виставами ви зараз працюєте?
Зараз разом з режисером постанови Артемом Вусиком працюємо над виставою "Мина Мазайло" за п'єсою Миколи Куліша. Попередньо варто очікувати в травні.
Текст підготувала Катерина Кобєлєва
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
