6 березня оголосили переможниць п'ятої премії "Жінки в мистецтві. Опір" (Women in Arts. Resistance) у 7 номінаціях та в категорії "Особлива відзнака".
Яна Качковська спеціально для Суспільне Культура записала перші враження Катерини Приймак, яка отримала особливу відзнаку, та Ярини Чорногуз, яка перемогла у номінації "Жінки в літературі".
Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого ветеранського руху
Як ви оцінюєте важливість події зараз?
Життя продовжується, боротьба за права жінок продовжується, і коли навкруги війна, я думаю, що це не привід відставляти питання про жінок на другий план.
Чим більше ми говоримо зараз про права, тим краще для усіх, тому що права — це не ковдра, яку перетягуєш з одного на іншого.
Я вважаю, що жінки зараз — це шанс зупинити війну. Посилення жінок, кооперація і взаємопідтримка, щоб здобувати собі можливості ухвалювати рішення на вищих рівнях.
Це дійсно те, що може зупинити війну, тому що жодна з жінок, розуміючи, як важко народити та виховати дитину і як легко це життя забрати, не буде готова в промислових масштабах вбивати людей. Це така моя думка.
Як вам відчуття того, що вас нагородили за особливий внесок? Чи неочікувано було це для вас?
Зазвичай мені приємно і важливо, що люди вірять в мене і довіряють, але нагороди не є чимось суперважливим. Мені приємно, але мені все одно. Я залишилася тією ж людиною, і мені просто потрібно продовжувати робити свої справи. Але я дуже вдячна. Мені, як і багатьом людям, важливе певне визнання того, що я роблю.
Який меседж ви хотіли б послати в майбутнє?
Я просто буду рада, якщо майбутнє буде і в нього можна посилати меседж.
Ярина Чорногуз, поетеса та військовослужбовиця
Як ви оцінюєте важливість і доцільність проводити премію під час війни?
Абсолютно переконана, що такі заходи потрібні. Якщо ми припинимо говорити про літературу, про досягнення людей у цей час, це означає, що нас вже перемогли, що нас вже немає.
Поки ми боремося, ми повинні жити життям, оскільки війна та боротьба давно стали нашим життям і ми маємо їх поєднувати з усім.
Як війна відобразилася на вашій творчості?
Війна та бойові дії доволі сильно вплинули на мій голос. Я багато кажу: війна відкриває тобі абсолютно іншу оптику й абсолютно інший голос.
Кажуть, що література, створена військовими в часи війни, грозить на чорно-біле, грозить на спрощення, однак я не зовсім з цим погоджуюся. Війна радше робить так, що ти можеш розрізнити, де імітація, а де правда. Що справжнє, що брехня, що штучне, що важливе, що ні. Там знаходиш такі істини про життя, якусь філософію, що коли ти про це пишеш, вона тебе так наповнює, що з неї важко в щось повернутися, але більше нічого не має значення.
Німецький філософ Теодор Адорно казав, що після Аушвіцу неможлива поезія, але вона стала можлива завдяки Паулю Целану, який почав писати німецькою, мовою вбивць своєї родини. Як ви думаєте, чи можливо буде нам після війни писати так само, як і до? І чи можемо ми використовувати російську як зброю, щоб ніби знищити ворога його ж мовою?
Війна, безперечно, вже дуже вплинула на нашу мову та актуалізацію поезії — це тільки один із виявів стосовно того, що неможлива поезія після великих трагедій. На моє переконання, в цьому вислові, який ви навели, велику роль грає почуття провини.
Це варто росіянам усвідомити: чи вони після такого геноциду можуть писати поезію про людські якості. Для нас, як і для євреїв тоді, це не питання того, що ми не можемо писати. Навпаки, культура, поезія, література – це те, що існує, як існують рослини, небо, те, що існує з людиною завжди. У важкі часи воно стає важким, іноді замовкає, але коли знаходить голос, він набагато чіткіший і гостріший. Тому це не про наш випадок.
Стосовно російської мови: для мене російська залишається мовою від ворога. Чимало людей, українців, які воюють, нею говорять. На війні немає значення, як ти говориш, головне, що ти тримаєш зброю.
А для тих, хто в тилу, виправдовуватися тим, як говорять на передовій, — це дуже боязливо. Якраз тут варто переходити на українську мову і розуміти, що це єдине, що нас глобально, якщо відняти усе, відрізняє від них. Російська мова — це зброя Путіна проти усіх держав, де існує ця мова.
Під час своєї промови ви сказали, що сумуєте за своїми побратимами. Зараз лунають різні висловлювання, що жінки не в армії, що вони роблять замало — чи це применшення? Як із цим боротися?
Я маю сказати, що я з тих, хто підтримує мобілізацію для жінок певної кількості. Вважаю, що жінки — якщо вони хочуть справжнього рівноправ'я, — мають брати в руки зброю нарівні з чоловіками.
Інше питання, що не всі командири не усіх підрозділів подолали в собі гендерні стереотипи для того, щоб брати до себе жінок, які хочуть, на бойові посади.
Це дуже велика перепона в армії: жінка-військова, жінка-фронтовичка, жінка-ветеранка в нашому суспільстві, це як третя стать, яка не є ні чоловіком, ні жінкою, яка є чимось тим і тим. Ми ще на шляху до зміни цього, але якщо в тебе є сила, наполегливість, то можна стати військовою і мати все, що ти хочеш в армії.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
