6 березня оголосили лауреаток п'ятої премії Women in Arts. The Resistance ("Жінки в мистецтві. Опір"), заснованої Українським інститутом та ООН "Жінки в Україні" у 2019 році в межах руху солідарності за гендерну рівність HeForShe. Цьогоріч вона прозвучала під гаслом "Допоки не скінчиться буря".
У номінації "Жінки в культурному менеджменті" перемогла Ольга Гончар — культурологиня, директорка меморіального музею тоталітарних режимів "Територія Терору" у Львові, засновниця і координаторка ініціативи "Музейний кризовий центр". Радіо Культура поспілкувалися з Ольгою Гончар.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Культурний менеджмент як поле управління культурою та музейними інституціями, які працюють у його межах. Ти в цьому полі відчуваєш, що він за тебе, HeForShe?
По-різному. Не завжди молоді таланти гідним чином підтримуються середовищем, якому вони належать. На щастя, в моєму випадку, тих, хто підтримує — значно більше.
Що це за середовище управлінців культури? Які у них виклики?
Скажені люди, які стикаються з викликом бути управлінцями у сфері культури двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Це не та робота, яку можна розпочати вранці й завершити о шостій годині вечора. Це стиль життя, покликання, сродна праця.
На сьогодні важливо зберегти всі наші спільні напрацювання. Адже якщо говоритимемо про музеї, то вони зараз перебувають під фокусом знищення Російської Федерації. Вони — "музеї під прицілами". Ми працюємо для того, аби зберегти власні доробки, документувати сувору буденність для майбутніх поколінь і водночас рефлексувати над тим, що маємо.
Саме тому управлінці культури — це люди, які мають робити багато всього одночасно, швидко ухвалювати рішення, шукати кошти на відтворення проєктів. Зважаючи на те, що зараз велика проблема з фінансуванням культури.
Ми живемо в такому світі, де більшістю культурних інституцій управляють жінки. Це широка рамка і вікова, і освітня, і впливова, і локальна… Чи відчуваєш ти солідарність, що культурний менеджмент — це територія жінок?
Стосовно професійного вибору, найбільшу кількість негативних коментарів я чула саме від чоловіків. Пам’ятаю, як у 2017 році виграла конкурс та почала керувати музеєм у Львові. На той час найпопулярнішими вигуками були: "Вона молода", "Вона жінка", "Вона з Броварів" — як таке може бути? Солідарність моїх колежанок — це те, що мене тоді підтримало, та й досі тримає. У будь-яких кризових професійних або особистих ситуаціях мої подружки завжди поруч, на зв’язку, завжди підтримають.
Як думаєш, чи це працює на галузь?
Так, жінки створюють спільноти, плетуть невидиму павутину, яка все об’єднує, зводить докупи. Жінки-керівниці завжди турбуються про свій вулик, створюють затишок. Але насправді чоловіків у музейній сфері теж багато. Можливо, навіть більше. Це питання варто дослідити.
В тебе є досвід роботи з музеями, розташованими на лінії вогню. Зокрема з тими, що певний час перебували в окупації. Що це за робота, як для менеджерки, яка опікується музейним простором?
Насамперед директорками усіх цих музеїв є жінки. 24 лютого вони всі були у музеях, всі пакували важливі надбання, залучали до цього свої сім’ї. І це якраз історія про те, як зберегти свій вулик.
З перспективи львівського музею, йдеться більше про те, як в тилу бути готовими приймати з евакуації інших. Як відродити життя музею на новому місці, як інтегрувати спільноту. Важливо, окрім збереження експонатів, зберегти людський капітал. Адже без нього ці експонати не матимуть сенсу.
Відкрито понад 60 справ щодо злочинів Росії проти української культурної спадщини.
Варто фіксувати, нагадувати про це, кричати на кожному кроці, де би ми не були. Розповідати про ці страшні цифри, оприлюднювати наслідки руйнування. Але також планувати відновлення. Ніколи не варто втрачати цю глобальну мрію, вона має бути у нас в головах.
Текст підготувала Катерина Кобєлєва
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
