На початку своєї роботи в 1988 році, коли Харківський літмузей ділив старовинний маєток з КДБ, ті казали: "Ми тут залишимося, а вас скоро приберуть". У підсумку їх прибрали, а музей залишився. І не просто залишився, а став мейнстримом. Поки ми спілкувалися з директоркою літмузею Тетяною Пилипчук, його буквально штурмували італійські та німецькі журналісти. А ще літмузей – це перша робота Сергія Жадана. І вони досі постійно роблять спільні проєкти.
Яким має бути сучасний музей, як працювала на перемогу резиденція в легендарному будинку "Слово", про паралелі з подіями, які відбувалися рівно 100 років тому, про шлях музею від маргіналів до маскульту та про проєкт реконструкції від Олега Дроздова, автора сучасної будівлі театру на Подолі читайте в статті.
Історія трансформації: від старого маєтку до сучасного літературного центру
Ідея створення українського літературного музею у Харкові виникала у письменників ще на початку 1930-х років. Проте радянська влада робила все можливе, щоб цього не сталося. Музей був створений тільки в 1988 році людьми, які не боялися спротиву. До того ж вплив Радянського Союзу почав слабшати.
Приміщення Харківського літмузею – це приватний маєток художника Георгія Шторха. Потім тут були комунальні квартири та зрештою, по Другій світовій, тут розмістили партійний готель закритого типу. Музей в'їжджав фактично в готель, а партійні керівники виїжджали. І навіть деякий час, коли вже існував музей, КДБ тримали тут своє обладнання. Але їм тут вже було "не по-домашнєму".
"Вони не вірили, що музей тут надовго. Вони говорили: "Ми тут залишимося, а вас скоро приберуть". У результаті їх прибрали, ми залишилися. Але це приміщення ніколи не реконструювали під музей. Ми як заїхали в готель, так і демонтовували душові, туалети. Ми постійно підіймали питання реконструкції, що музей гідний мати інше приміщення. Але нас не чули. Десь з 2016 року стало трішечки легше, ми стали видимими в просторі", – розповідає директорка Літмузею Тетяна Пилипчук.
У 2017 році архітектор Олег Дроздов розробив ескізний проєкт реконструкції музею. Колектив музею та архітектурного бюро були на одній хвилі та мали схоже розуміння того, як має працювати простір, якою має бути освіта, якою має бути комунікація сьогодні, що хоче сучасна людина. Оновлений музей мав стати простором соціальної взаємодії, де людина почувалася б вільною, мала змогу дискутувати з друзями, випити чаю, вийти в будь-який момент. Створити такі умови, де гості мали можливість сформувати власні думки на тему, а не перехоплювати те, що пропонує екскурсовод.
"Що я можу розповісти про біографію Сковороди людям, які в смартфоні мають всю інформацію світу? Вибачте, але переповідати їм Вікіпедію чи якісь джерела зовсім не хочеться. Музей про інше. У нас екскурсоводи були скоріш модераторами діалогу", – ділиться Тетяна Пилипчук.
Проєкт зробили ще у 2017 році, далі на фінансування чекали кілька років. Реконструкція Харківського літературного музею тривалістю 21 місяць та вартістю близько 90 мільйонів гривень мала розпочатися у 2022 році. З міського бюджету узгодили не повну суму, музей також шукав фінансування, розповідає Тетяна Пилипчук:
"Музеї — не найпопулярніші культурні інституції в Україні, в Харкові так точно, на жаль. Фінансуються музеї, як те, де щось зберігається. Пилу наче немає, але пилом віддає. Є вітрини, є приміщення – нехай собі там копирсаються. Музейна культура не є частиною нашого повсякденного життя".
Звісно, через повномасштабну війну реконструкція відклалася. Попри все, в музеї з оптимізмом дивляться в майбутнє та мріють побудувати великий літературний центр у Харкові, щоб там говорити про літературу в контексті суспільних процесів. І щоб цей центр був всеукраїнською фішкою.
Основа колекція музею – валіза з архівом, яка пережила бомбардування Харкова під час Другої світової війни
Основа колекції Харківського літмузею – 1920-ті роки. Раніше казали "Розстріляне відродження", зараз ми більше вживаємо "наші 20-ті" або культурна революція, культурний ренесанс, червоний ренесанс. Як би ми не називали той період, але він неймовірний.
Архів письменника Івана Дніпровського – скарб музею. Він був редактором видання, тому йому пропонувалося багато матеріалів, він активно листувався. Записки, документи, рукописні нотатки до статей, що розкривають незаштамповане життя Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Майка Йогансена, Куліша. Також квартирний список з призвіщами мешканців будинку "Слово" та особисте листування Дніпровського, яке допомогає реконструювати елементи побуту тих часів.
Дніпровський не був репресований, а помер від сухот. Його дружина, перекладачка Марія Пелинська, під час Другої світової війни залишилася у Харкові.
Найцінніше з архіву свого першого чоловіка вона склала у валізу, і, коли були бомбардування міста, вона з сестрою забирала дитину, забирала цю валізу і ховалася в підвалі, бо хотіла це зберегти. Коли в 60-ті почали реабілітаційні процеси, частину матеріалів Марія Михайлівна віддала в київський архів, вони зберігаються в Києві.
Але більшість матеріалів залишилася тут в Харкові та вже по її смерті її син від другого шлюбу приніс ці матеріали й валізу в Літмузей. У цьому архіві багато матеріалів. І є ще кілька письменницьких архівів, які складають колекцію музею.
Матеріали для колекції потрібно було збирати по крупинках, реконструювати, щоб зрозуміти, що взагалі відбувалося. Центральна постать того періоду – Микола Хвильовий. Уявіть, російськомовний Харків, дуже активно тоді орієнтований на Москву, на російську культуру, центром вважали Москву, куди їхати робити кар'єру – в Москву.
І тут музей, який виходить з гаслами Миколи Хвильового: "Геть від Москви, дайош Європу!" Тоді це не те щоб було небезпечно, але це було настільки непопулярно, що музей одразу більшість харків'ян перенесли в поле бандерівських установ. Такий собі маргінальний музей не про красиву культуру, а який пропагує незрозумілі меседжі. Але музей намагався показати, що відбувалося у 20-х роках, які уявлення, які візії, які течії були тоді. Так, 20-ті роки – фішка Харківського літературного музею.
Читайте також: "1111 жертв Сандармоху: трагедія "Розстріляного відродження", яку Україна не має права забути"
Літмузей зараз на шляху диджиталізації, уже багато чого зацифровано. Але питання не в тому, щоб мати ці PDF-ки, а в тому, щоб дослідникам було легко ними користуватися. Музей достатньо давно включили в комп'ютерну програму цифрового обліку колекцій. Це такий софт, який допоможе дослідникам швидко зорієнтуватися, який дозволить створювати базу даних у хмарах. Складність у тому, що це все не фінансується. Планували запускати демо-версію рік тому, у лютому-берзні. Тепер першу версію програми збираються тестувати вже цього року.
Історія, яка повторюється через 100 років
Є відчуття дежавю. Ось візьмемо той короткий період до початку репресій. Рівно через 100 років історія повторюється. Беремо Харків: цікавість до української культури, з'їжджаються митці, заселяються в будинку "Слово", постійно відбуваються якісь культурні події, і до цього є цікавість у глядачів, у журналістів, всі розмовляють українською, як і 100 років тому у Харкові.
Тоді Харків, як і вся Україна, пройшов через воєнні дії, але є нюанс — перемогли більшовики. Сьогодні у нас краща ситуація, навіть попри те, що війна поки не закінчилася. Бо світ уже нас визнав як самостійну незалежну державу. Ми обрали демократичний шлях, ми обрали сьогодення й майбутнє, а не ностальгуємо постійно за минулим. Росію ж поплавило жити виключно минулим й абсолютно ігнорувати всі переваги сучасного світу. Їхня культура — мертва, бо все спрямоване в минуле.
Зрештою, ми маємо визнати, що Україна була частиною цієї імперської культури: і Пушкін імперський, і Достоєвський імперський, і Україна була частиною цієї культури. Були письменники, які намагалися писати всупереч, як Шевченко, були письменники, які ставали частиною цієї культури, як Гоголь. Ми маємо зрозуміти, наскільки ми були деформовані цією культурою, а десь, може, навіть підживлені.
Треба по-дорослому подивитися на ті процеси, які відбувалися. Чітко відмежуватися. І тут знов у поміч 20-ті роки, бо вони проводили дерусифікацію дуже активно, і нам можна взяти цей досвід. Вони дуже чітко пропонували сприймати російську культуру як іноземну культуру. Російська література — це іноземна література. Усі знали російську мову, не було сенсу перекладати Горького або Пушкіна українською мовою, а вони це робили. Не для того, щоб зрозуміли, а для того, щоб відмежувати, поставити кордони.
"Книга на лаві підсудних"
Харківський літмузей колись зробив виставку "Книга на лаві підсудних", яка стала постійною. Книга має фактично таку ж долю, як і людина. Її можна номінувати, її можна розтиражувати, або можна її ув'язнити, можна її фізично знищити, можна покалічити, вирізаючи сторінки тощо. Музей хотів поговорити про цензуру як явище. Чи має бути цезура, чи ні? Це було дискусійне, провокативне питання.
Ця виставка була створена після 2014 року, тоді виникали списки літератури, яка була заборонена для розповсюдження в Україні. Ми тоді захищали свій інформаційний простір, виправдано це чи ні.
Чи ми маємо позбавляти людину можливості користуватися будь-якою інформацією чи потрібно обмежувати? У музеї подумали: чим раніше наша молодь, наші відвідувачі почнуть собі ставити ці питання, тим краще ми будемо жити в старості. Вони вже продумають суперечливі питання і, можливо, ми найдемо якийсь консенсус.
Музей для себе тоді вирішив, що він може користуватися будь-якою інформацією. Роздрукували "Майн Кампф" Гітлера, якісь антиукраїнськи видання, але написали попередження прямо на підлозі, що далі — зона вашої особистої відповідальності. Тобто ви можете це читати, але ви маєте бути свідомі того, що інформація іноді страшніша, ніж летальна зброя. Це була виставка про те, як жила українська книга в тоталітарному суспільстві.
Шлях від маргіналів до маскульту
Музей в класичному сприйняті — це місце, де щось зберігають, показують й іноді досліджують. Але Літмузей постійно влаштовував фестивалі, концерти, виходив за межі своєї локації, вступав у колаборації з театрами, робив найкращі вечірки з музикою та вином у своєму харківському дворику.
З 24 лютого культурний заклад у Харкові зачинений для відвідувачів, тому Літмузей вимушено почав гастролювати з виставками, присвяченими будинку "Слово" та Лесю Курбасу: Львів, Івано-Франківськ, Дрогобич, Ужгороді, Одеса.
"Музей створили люди, які були в опозиції до класичного розуміння музею. Коли Сергій Жадан студентом сюди прийшов, він потрапив у це коло. Це його перша робота. І я теж студенткою сюди потрапила, тут неймовірне середовище, креативне, тут все кипіло, бурлило, а головне, що все це можна було. Ніхто не бив по руках і не говорив, що в музеях так не роблять.
Від самого початку тут були якісь цікаві форми, потім фестиваль "Авангард Фест", який Сергій Жадан в садку музею намагався робити. Потім ми з ним робили великий фестиваль в Харкові "Апокаліпсис почнеться звідси". Це було в ДНК музею від самого початку, що ми не про минуле, ми про майбутнє", — каже Тетяна Пилипчук, і ми їй віримо.
2023 рік, попри війну, знаходячись у прифронтовому місті, розпочали надпотужно, в межах проєкту "П'ятий Харків" за підтримки міжнародного фонду "Відродження" та Сергія Жадана зібрали повний великий зал Харківського театру опери та балету, де виступали "Жадан і Собаки", "Брати Гадюкіни", "Курган і Агрегат" та Олег Скрипка. Хлопці з "Курган і Агрегат" пожартували під час виступу, що раніше їх в оперний навіть як глядачів не пускали, а тепер вони можуть матюкатися зі сцени в мікрофон.
Як ми бачимо роль музею сьогодні? Дуже важко йти вперед, не маючи за спиною досвіду. Потрібно мати досвід, щоб не беззмістовно рухатися далі. Музеї дають цей досвід. Літмузей зберігає не прекрасні речі, а зберігає суспільний досвід та суспільну пам'ять. І тому важливо, щоб музей був майданчиком для соціальної взаємодії.
У світі музеї зараз популярні. Це комунікативні майданчики, суспільні центри, музей 2:0, котрі демонструють експозиції, які резонують з потребами суспільства.
"Нашу колекцію можна порівняти з базою даних пам'яті. І музейний працівник - це не бабуся в кофті, яка "чеше" по вухах. Це я чула від відвідувачів: "Ой, ми думали що тут бабуся в кофті, яка "чеше" по вухах". Усі вважають, що музейний працівник — це нудно, але це дослідник, який розв'язує науковий детектив. Це дослідник, який може достати ту інформацію з колекції, яка сьогодні резонує з потребами суспільства. Музеї — це інституції, які сприяють розвитку суспільства.
Чому у нас була довіра до Росії, типу братського народу, і не було довіри до власної історії? Тому що нам вичищали цю пам'ять, переписували історію.
До 2014 ми були десь в полі бандерівців. Мої російськомовні друзі, які вже стали україномовними з 2014 року, проактивні, демократичні, дуже класні креативні люди, вони кажуть: "Ну, ми ваш музей якось обходили, тому що на вас було це клеймо бандерівців". Я питаю: "А зараз що змінилося?" "А зараз і ми бандерівці".
Музей не змінився — змінився контекст. Про будинок "Слово" сьогодні знають набагато більше людей, про Харків 20-х знають набагато більше людей і навіть "Геть від Москви, дайош Європу" стає популярним.
Цього літа ми проводили Ніч музеїв в "ЄрміловЦентрі". На жаль ми у своєму садку не могли провести, нам потрібен був підвал. І ми назвали свою ніч "Геть від Москви, дайош Європу!".
Ще у 2021 році ми б не ризикнули піти на такі провокації, щоб назвати так захід. У Харкові було б важко це сприйняти, особливо нашому департаменту культури, бо "музей муніципальний, а тут ви знов в політику лізете". А в 2022 році знаєте, як пан мер радісно сприйняв це гасло? І всі харків'яни радісно сприйняли".
Гасло Миколи Хвильового, з якого починав музей у 1988 році, стало трендом тільки в 2022 році. Хоча Літмузей наполегливо про це говорив понад 30 років. Слабкий голос був? Можливо. Музей маргіналізували? Можливо. Але працівники Літмузею змогли цю пам'ять утримати. Дослідники тримали цю пам'ять на поверхні, а потім дали їй можливість перейти в маскульт. До кінця вона ще не перейшла, але вже є місточок переходу в масову культуру. Уже і фільм є про 20-ті, який зняв режисер Тарас Томенко. І тоді культурна пам'ять, яка підживлюється якісною масовою культурою, вже сприймається як персональна історія.
Якби команда Літмузею не йшла проти течії, то їх би краще фінансували свого часу і легше б було. Але б існував ризик втратити цю суспільну пам'ять, яку вони та ретельно зберігали. Але вони не могли дозволити собі її втратити. І ось сьогодні Літмузей — це мейнстрим! І це дуже важливо. Оце роль музеїв.
Будинок "Слово"
Кілька років тому Літмузей отримав від харківського бізнесмена Андрія Набоки у постійне безплатне користування квартиру номер 40 у легендарному будинку "Слово" на вулиці Культури, 9. Тут колись мешкали Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Остап Вишня, Іван Багряний та інші. Музей облаштував тут резиденцію для письменників.
Це історія про те, що музей — це не щось вкрите пилом. Навіть такі величезні музеї, як Лувр або Британський музей, все одно виходять з якимись програмами, все одно думають про свою більшу включеність в суспільство. Не просто показують, що вони щось зберігають. За такими центрами на базі музеїв майбутнє.
Читайте також: Історія будинку “Слово” – центру відродження та терору української інтелігенції
До резиденції приїздять письменники, вони знайомі з історією Будинку "Слово", вони хочуть тут бути, але вони ще більше досліджують: хто жив цій квартирі, що там відбувалося, вони досліджують історію Харкова, ходять його вулицям, тут з'являються друзі. І вони повертаються до Харкова знов. А через те, що ці люди постійно пишуть щось в соцмережах, мають свої чималі авдиторії, пишуть вміло, діляться своїми враженнями — це ж така популяризація міста. Хтось читає і думає: а чого це ми ще не були в Харкові? З одного боку, хочеться додати, що це все, звісно, треба відкласти до перемоги. А з іншого, всі зараз їдуть до Харкова, навіть хто ніколи не був.
Директорка музею розповідає, що резиденція весь 2022 рік працювала на перемогу. Там жило багато журналістів, в тому числі іноземних, волонтери приїздили. З міркувань безпеки це не висвітлювали. І тут питання не тільки в тому, що ракета може прилетіти: захищалися від неприємностей, які могли статися через, наприклад, диверсантів.
Художник Максим Ходак, який працює з темою будинку "Слово", приїжджав на кілька днів влітку. Його роботи зараз висять в "ПінчукАртЦентрі". І вже є письменники, які хочуть приїхати на резиденцію цього року.
"Підвішена" книга
Що сьогодні може запропонувати музей для того, щоб пришвидшили нашу перемогу?Харківський літмузей дуже активно співпрацює з доброчинцями, а частина команди — члени волонтерського руху.
Коли Харківщину звільнили та туди поїхали волонтери, виявилося, що в деокупованих та прифронтових селах активно запитують книги. Цей попит легко пояснюється: там немає електроенергії, інтернету, тому люди читають. Спочатку Літмузей з Сергієм Жаданом закупили партію книг, робили це свідомо, щоб підтримати українські видавництва, тому що бізнес не має ставати на паузу, культура не має ставати на паузу.
Тетяна Пилипчук розповідає, що коли завезли книги в село, це була дуже зворушлива картина, як діти обирали собі книжки та запитували: "А можна дві взяти, а можна три взяти?" І коли побачили очі щасливого Михайлика, який ніс цілий стос книжок, то зрозуміли, що потрібно продовжувати. І започаткували проєкт, коли всі охочі можуть "підвісити" книгу для дітей з деокупованих територій. Бібліотеки запитують книги, а зараз прийшов запит на підручники. Діти скучили за школою.
Культурний фронт
Раніше Літмузей називав себе івент агенцією зі святкування ювілеїв померлих письменників. Тому що журналісти, школи та відвідувачі звертали на нього увагу переважно на ювілеї. Але це було давно. Бо зараз, в тому числі завдяки резиденції "Слово", тут багато живих і активних письменників.
Щоб гастролювати, робити концерти, потрібен не тільки час та натхнення, а й чималі гроші. "П'ятий Харків" підтримує центр "Відродження". Це спільний проєкт Сергія Жадана та Літмузею, в межах якого проходять зустрічі з відомими письменниками, музикантами, концерти, вистави. Усі великі проєкти — це не бюджетні, а грантові кошти. Музей шукає фонди, які не готові підтримувати ЗСУ та ТРО, але готові підтримувати Україну, готові фінансувати збереження культурної спадщини. На гроші, які зібрав резидент будинку "Слово" Міхаель Целлер у Німеччині, музей разом з Євгеном Стасіневичем готує вуличну виставку про імперські наративи в російській літературі.
Юрій Андрухович, який також був на резиденції в будинку "Слово", долучив до фінансування музею німців, які хотіли надати кошти на культурний проєкт. Оксана Забужко сприяла проведенню аукціонів по збору коштів на ЗСУ. Андрій Любка, який у січні 2023 року приїздив до Харкова на літературну зустріч, яку модерував Жадан, привіз генератор. Музей зараз зачинений для відвідувачів, зустрічі проводять в мистецьких підвалах Харкова: Art Area ДК, "ЄрміловЦентр". Сам музей також активно співпрацює з благодійниками, шукає гроші на підтримку не тільки культурного фронту, а й наших військових.
Колись працівники літмузею чули: "Хто заплаче, коли закриють ваш музей?" У 2016 році його правда хотіли закрити, але за харківський музей тоді горою став Київ, Мінкульт та інші. Зараз до музею звертаються люди, організації та кажуть: "Ми хочемо підтримати саме вас". Це визнання.
У нас є хороші музеї в країні й вони доклалися до того, що ми чинимо спротив: музей Ханенків, Одеський художній музей, музей Майдану. Що не може бути "какая разница", що ми розуміємо роль культури. За що ми сьогодні воюємо? За наші права, за нашу свободу, за нашу культуру, за нашу країну. Ми ж не воюємо, щоб бути Німеччиною? Там краще зі свободою і, можливо, з правами людини краще, але ми воюємо, за те, щоби залишатися Україною.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
