Більше ніж документальне кіно: яку роль відіграють фільми під час війни

Більше ніж документальне кіно: яку роль відіграють фільми під час війни

"Мирні люди", "Трішки чужа", "Фото на память" та інші документальні фільми
"Мирні люди", "Трішки чужа", "Фото на память" та інші документальні фільми, що фіксують воєнні злочини росіян. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

З 31 травня по 9 червня у Києві проходить 21-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.

У межах фестивалю було представлено понад 60 фільмів, частину з яких створили українські кінематографісти. І хоча не всі стрічки фокусуються на темі війни, вплив повномасштабного вторгнення на українське документальне кіно важко переоцінити.

Минулого року документальний фільм "20 днів у Маріуполі" став першим фільмом від України, який отримав премію "Оскар". А до цього різноманітні документальні стрічки мали світові прем'єри на кінофестивалях класу А, наприклад на "Берлінале" чи "Санденсі".

У цьому матеріалі Суспільне Культура розповідає про важливість документального кіно під час війни на прикладі декількох фільмів з програми Docudays UA.

Чому документальне кіно важливе

Документальне кіно під час війни має важливе значення з кількох причин: від надання свідчень про події з перших уст до сприяння емпатії та розумінню серед світової аудиторії.

Наприклад, співрежисер фільму "Порцелянова війна" Слава Лєонтьєв розповідав, що покази фільму значною мірою вплинули на Конгрес США. За його словами, "Порцелянову війну" показували в Конгресі за кілька днів до голосування, за результатами якого Україна отримала пакет фінансової допомоги від Штатів. Автори фільму хотіли, щоб "Порцелянова війна" стала інструментом впливу, аргументом на користь підтримки України. І це спрацювало.

Українське документальне кіно під час вйни
Кадр з фільму "Порцелянова війна". AIFF

Документальні фільми також слугують першоджерелами історичних хронік, фіксуючи події в момент їхнього розгортання. Ця документація з прямих джерел є неоціненною для істориків і дослідників. А також майбутніх поколінь, враховуючи, наскільки інтенсивно росіяни прагнуть знищити українську культуру. Візуальні та аудіальні свідчення, надані документальними фільмами, часто розкривають правду про війну і дають можливість зрозуміти її реалії.

Документальні стрічки підвищують обізнаність про долю тих, хто постраждали від війни, часто привертаючи увагу до питань, які випускають із поля зору мейнстримні ЗМІ. Вони можуть консолідувати громадську думку, викликати емпатію та надихати на дії, спонукаючи уряди та організації втручатися і надавати допомогу.

Українське документальне кіно під час вйни
Артхаус Трафік. Фото надано командою стрічки

Документальне кіно про війну та документування воєнних злочинів: у чому різниця

Після початку повномасштабного вторгнення велику кількість українських документальних стрічок помилково називають фільмами, що документують війну або ж фіксують воєнні злочини. У чому різниця?

Для початку розберемося з визначеннями. Воєнний злочин — порушення законів та звичаїв війни, і він належить суто до сфери міжнародного кримінального права.

Тому некоректно казати, що усі українські документальні фільми про війну документують воєнні злочини. Тому що під час документування воєнного злочину головне — отримати найповніші відповіді на питання "хто?", "що?", "де?", "коли?", "чому?", "як?" і "який був результат?". Тобто, наприклад, якщо у відео не зазначені дата, час і точне місце зйомки, такий матеріал не матиме юридичної сили і не буде рахуватись як доказ у суді.

Українське документальне кіно під час вйни
кадр з фільму. фото: Войси з Бахмута/Ігор Бабаєв

Звісно, це не означає, що документальне кіно не може бути потужним і важливим інструментом у висвітленні злочинів росіян. Але некоректно називати це "документуванням злочинів", тому що більшість фільмів містить художній складник і часто не підпадає під потрібні параметри для того, щоб документувати злочин.

Проте це не заважає документальним фільмам висвітлювати правду про злочини росіян в Україні. І один із таких фільмів цьогорічної програми Docudays — "Мирні люди" Оксани Карпович.

Що довше триває повномасштабне вторгнення і що довше українські кінематографісти його фільмують, то важче стає знайти якісь нові перспективи та оптику. Стрічці "Мирні люди" Карпович вдається знайти цей новий погляд. Хоча й не менш болючий і багато в чому страшніший, ніж ми могли бачити у раніших українських документалках.

"Мирні люди" використовують перехоплені розмови російських окупантів з їхніми рідними і фокусуються на процесі дегуманізації. Від переймання героїчними ілюзіями до повного розчарування та втрати глузду, від мародерства до вчинення найжахливіших воєнних злочинів.

Українське документальне кіно під час вйни
Кадр із фільму "Мирні люди". Надано компанією "Мун Мен"

При цьому візуальний ряд фільму не показує російських військових. Поки глядачі слухають, як мародер вихваляється тим, що привезе дружині нові кросівки і яке в Україні смачне морозиво, перед їхніми очима з'являються наслідки російських руйнувань. Покалічені міста та людські життя, українці, що приймають гуманітарну допомогу, та обпалена земля.

Таке поєднання аудіозаписів та кадрів тільки сильніше підкреслює злочини росіян. І показує, що у фільмі не обов'язково зображувати сцени насильства, бо вже сам факт цього насильства має вплив.

"Мирні люди" також є важливим інструментом для впливу на іноземну аудиторію. Наприклад, після показів фільму на "Берлінале" частина іноземців не могла повірити, що записи є реальними і припускала, що частина з них є художнім доповненням. Тобто така демонстрація записів є прямим свідченням про злочини росіян, яке може вийти а ширшу аудиторію і розповісти правду про представників "вєлікой руской культури".

Схожий ефект мав фільм "20 днів у Маріуполі", хоча він безпосередньо зображував руйнування та злочини росіян.

Сила цих фільмів полягає у тому, що вони прямо говорять про російські злочини, надаючи конкретні записи та кадри. Вони розвінчують міф про "війну Путіна" і показують, що відповідальні за війну в Україні усі росіяни. Що саме вони коять воєнні злочини, що саме вони руйнують українські міста, вбивають людей та знищують нашу культуру.

Але це не єдиний спосіб говорити про російсько-українську війну в сучасному документальному кіно.

Українське документальне кіно під час вйни
Кадр з фільму "Фото на пам'ять" . Docudays UA

Історія людини як спосіб розказати про війну

Цього року на кінофестивалі Docudays були представлені два фільми зі схожими концептами. Перший — це "Фото на пам'ять" Ольги Черних, який відкривав найбільший фестиваль документального кіно у світі IDFA.

За формою це есе-оповідь про війну з погляду трьох поколінь жінок. Ольги, її матері та її бабусі. Записи їхніх розмов перемежовуються фотографіями та відео із сімейного архіву, новинами та колективними образами, які висвітлюють історію України протягом останнього століття.

Другий фільм — "Трішки чужа" Світлани Ліщинської. У ньому теж покоління українок з однієї сім'ї досліджують руйнування своєї ідентичності через повномасштабне вторгнення Росії. Разом і кожна окремо водночас, вони вирушають в емоційну подорож під впливом нововіднайдених спогадів та сімейної історії.

Незважаючи на схожі описи — дослідження теми війни через призму поколінь жінок в одній родині — "Фото на пам'ять" і "Трішки чужа" дуже відрізняються.

Але вони також демонструють популярний у документалістиці прийом — фокус на історіях людей та сім'ї. Такий підхід можна побачити у багатьох фільмах, не тільки українських, і звісно, його використовували ще до повномасштабного вторгнення. Проте обидва фільми вдало ілюструють той факт, що фокус на людині та її індивідуальності може бути головною оптикою у зображенні війни.

"Фото на пам'ять" Ольги Черних — це історія більш поетична, в якій переважають архівні кадри. І основна оповідь ведеться від обличчя самої Ольги, коли вона розповідає про своїх бабусь і матір. У "Трішки чужій" різні покоління жінок самі говорять за себе, бо є сцени і з дочкою головної героїні, і з її мамою — і, відповідно, є прямі цитати та перспектива цих жінок на війну. Зокрема, також звучать доволі неоднозначні тези про те, що людина не обирає свою "материнську мову", коли одна з героїнь — Олександра — принципово відмовляється переходити на українську в побуті та слухає російську музику.

Але дивлячись "Фото на пам'ять" чи "Трішки чужу", глядачі розуміють вплив війни і навіть більше — радянського минулого — на ці сім'ї. Навіть незважаючи на те, що у стрічках дуже мало кадрів зруйнованих міст чи інших наслідків злочинів росіян.

Цікавим також є фокус саме на поколіннях жінок. У "Трішки чужій" навіть звучить фраза про те, що "жінка відповідає за вічність", тому що вона є продовжувачкою роду та продовжувачкою часу. Це також перетинається з темою майбутніх поколінь і того, як війна впливає на дітей.

Дитяча оптика на війну

Раніше українська аудиторія вже могла бачити цю перспективу у фільмі "Будинок зі скалок". Він був створений у копродукції з Україною і поїхав на "Оскар" за рік до "20 днів у Маріуполі".

Українське документальне кіно під час вйни
Кадр з фільму "Дівчинка далеко від дому". Autlook Filmsales

На цьогорічному Docudays фокус на дитині як головній героїні можна побачити у фільмі Аліси Коваленко та Сімона Леренґа Вільмонта "Дівчинка далеко від дому". Стрічка розповідає про 13-річну Настю — гімнастку з Києва. Здобувши перемогу на українському чемпіонаті разом із гуртом близьких подруг, Настя під опікою бабусі змушена тікати в Німеччину через війну в Україні. У незнайомому місті Ґелсенкірхен Насті доведеться почати все спочатку й жити з невідомістю: чи побачить вона колись своїх батьків і друзів знову? Але коли Настя приєднується до німецької команди з гімнастики, вона віднаходить надію й починає будувати для себе нове життя. Ця зворушлива історія — про стійкість, дружбу та здатність спорту об'єднувати людей.

"Дівчинка далеко від дому" — це дуже ніжний фільм, який щиро розповідає про те, які виклики війна ставить не тільки перед дорослими, а й перед дітьми.

Через те, як росіяни забрали у Насті можливість бути поруч з її командою, продовжувати тренуватися та розвиватися у гімнастиці в Україні, автори стрічки показують, як те зло, що несуть росіяни, проникає в усі сфери життя українців усіх вікових категорій.

З початку повномасштабного вторгнення українські документалісти невпинно фільмували злочини росіян, розповідали історії простих людей і показували світу, наскільки варварською та нищівною є війна Росії в Україні. За цей час українське кіно обросло низкою найрізноманітніших історій — від оскароносного "20 днів у Маріуполі" до коротких метрів молодих авторів, присвячених рефлексії власного досвіду. Усі ці фільми важливі та цікаві, тому що вони фіксують те, що відбувається тут і зараз. Показують іноземцям, що це війна за свободу та правду. І створюють роботи, які слугуватимуть пам'яттю для наступних поколінь.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок