"Після вистави я приходжу додому виснажена, але саме тому моє життя поза сценою спокійне й розмірене, бо на сцені я віддаю багато", — каже акторка театру і кіно Єлизавета Цілик. Ми говорили з Єлизаветою 24 лютого по відеозвʼязку — якраз у Черкасах стартували гастролі вистави однієї з найбільш обговорюваних вистав останніх місяців "Я бачу, вас цікавить пітьма", де вона зіграла героїню Оксі.
Єлизавета відома за ролями у фільмах "Назавжди-назавжди", "Носоріг", а також епізодом у британському серіалі "Один день" на Netflix.
Суспільне Культура поспілкувалося з Єлизаветою про акторську освіту, досвід перших зйомок, різницю в роботі в українському кіно й театрі, побудову ролей та задоволення від соцмереж.
Акторська освіта, техніка та талант
Чому саме акторство? Хто підштовхнув вас? Чи це була мрія, власний вибір?
Мрією від дитинства не було, просто подобалось бути на сцені, вчити щось напам'ять та бути в центрі уваги. З першого класу мама віддала мене в школу з нахилом на театральну діяльність. У мене виходило і мене в цьому підтримували — то чому б не зайнятися тим, що приносить задоволення, а в майбутньому і гроші?
Ви вступили до Київського національного університету театру кіно і телебачення Карпенко-Карого. Чи збіглися ваші очікування до вступу з реальністю навчання?
Очікування не були завищені, я просто знала, що це найкращий університет, столиця, дуже гарний майстер. Майже Голлівуд, тільки краще. Як дівчинка з Херсона, яка мало знала про акторську майстерність і театр зсередини, я вбирала все, чого мене навчали. Після університету я побачила, що навчання може бути різне, і здалось, що мене десь обманули. Але я взяла максимум. Зараз розумію, що у всіх сферах освіти в Україні — і в акторській — є прогалини. Вчитися мають не тільки студенти, а й викладачі, ректори та ті, хто регулює освітній процес. Але, можливо, зараз краще, ніж коли я вступала.
Наскільки загалом для акторів зараз важлива освіта? Чи достатньо талантів?
На талантах і на природі далеко не виїдеш. Університети або курси мають вчити техніки. У кіно потрібні скіли на короткий термін, у театрі — на довгий. Вважаю, що в театрі актор має вміти танцювати, співати та грати. Якщо щось із цього випадає, актор стає не настільки мультиартистичним. Якби я набирала студентів, то проводила б ще жорсткіший конкурс. Артист має бути дуже-дуже заряджений з усіх боків, тільки тоді ми зможемо робити дуже якісний, багатофункціональний продукт. Курси мають не лише вчити, а і прокачувати те, що тобі дано природою і талантом.
Який спогад про студентські роки першим спадає на думку?
Ми вчились і творили не завдяки чомусь, а всупереч. Зараз це сумно звучить, але тоді це був виклик. У тебе є порваний лінолеум, холодні стіни й один стілець. Ти не маєш меж, ти вільний у своїй творчості, але у тебе мінімальна кількість допоміжних засобів. Оце було якраз всупереч. Можливо, нам треба було більше стільців, тепліше приміщення, і це стимулювало б нас ще більше творити. Але тоді це сприймалося навпаки. Як кажуть, театр — це мистецтво умовне. І тому я в цій умовності. Я театр. Ось мені не треба нічого: є я, є простір, є глядач. Це все, що нам треба.
Як взагалі розпочався ваш шлях як акторки? З кіно чи з театру?
Я думаю, з кіно. У мене не було думки потрапити до театру. Мені рекомендували вступати до Станіслава Мойсеєва, бо він одразу забере в Театр Франка (очолював Театр Франка з 2012 до 2017 року, Єлизавета Цілик випустилася 2020 року — Ред.). Коли я завершила навчання, він перестав бути художнім керівником будь-якого театру, тому в жоден нас автоматично ніхто не взяв. Театральних амбіцій у мене не було.
Я дуже закохалася в процес кіно, більше знімалася, звідти брала досвід. Потім почала працювати за кадром, як асистентка кастинг-директорки. Мені дуже подобався кіновсесвіт, реклами, серіали, короткі метри, кліпи. Кілька років я займалася тільки цим, потім почалось повномасштабне вторгнення — кіна не було, театр був у незрозумілому стані. Тоді я не знала що робити. Хотілося бути акторкою або бодай кимось, хто пов'язаний з театром чи кіно, але тоді такої змоги не було. Думаю, кіно мене загартувало на початку становлення кар'єри.
Підготовка до ролі, поєднання роботи та решти життя
Якою була ваша перша роль і які враження від неї?
Буст дав прекрасний випадок. Мене затвердили в серіал "З вовками жити" на одну з великих лінійних ролей. Моє довге темне волосся перефарбували у біляве, я на все погоджувалася заради зйомок. Зараз розумію, що була замолода для цієї ролі. У мене не було досвіду, я ще не вміла поводитись у кадрі, з текстом, взаємодіяти з партнерами. А було багато знімальних днів і чимало тексту. На цьому серіалі я вчилася, мене там побачили й запрошували далі. Потім уже були ролі, відповідні за рівнем моєї підготовки.
У який момент ви зрозуміли, що це точно ваша професія?
Прямо сама, мабуть, не розуміла. Завжди є сумніви в собі, навіть зараз. Але коли якась людина — може, випадкова, може, близька — каже, що з мене вийде дуже хороша акторка, я сама починаю в це вірити. Може людям із боку видніше. Чим більше таких слів чую, тим більше в себе вірю.
Як ви повертаєтесь у себе після ролі? Як закінчуєте з героїнею?
Я дуже тішуся, що в мене немає такої акторської попайки, коли ти занадто в щось занурюєшся, надто починаєш вірити. Я дуже швидко перемикаюсь, я не хочу страждати, не хочу, щоб мені боліло, як Лізі.
У мене є своє життя, а моя робота окремо. Я стараюсь не переймати надовго якісь патерни ролі або щось таке.
Одного разу трапилася ситуація, коли актор довів мене до істерики на майданчику. У сцені ми мали бути напружені, я мала плакати або боятися. Він подумав, що я не зможу це зіграти й вирішив емоційно мене розхитати так, що я чотири години істерично ридала, не могла відпустити ситуацію, мене всю трусило. Неприємно було те, що всі це бачили, але ніхто не сказав цього не робити. Я дуже не люблю відчуття несправедливості та роблення з мене дури. Я не люблю, коли хтось розхитує сам себе так, бо я теж відчуваю на себе певний тиск. Сама для себе я такого не роблю. Я люблю розділяти акторство і роботу: в кадрі ми граємо, а після "Стоп, знято!" — не треба мене вводити в погані психологічні стани. Я заробляю гроші на зйомках не для того, щоб потім лікувати голову. Тому не зловживаю надмірними зануреннями.
Ви працювали і в серіалах, і в повнометражному кіно. У чому різниця між цими форматами для вас?
Швидкість знімання. У серіалі все відбувається значно швидше, ніж у кіно, де є час на репетиції й поступовість. У серіалі часто ми те, що граємо, і говоримо, щоб його можна було подивитися попою-спиною на кухні; діалоги у кіно можуть мати підтексти або текст може відрізнятися від дій. Кіно прагне створити унікальний мікросвіт, а серіал більше схожий на надумане життя. Фільм тривалістю півтори години можуть знімати два місяці, і серіал із 16 серій теж, але темп інший: у кіно за день знімають хвилину, в серіалі — десять. Загалом кіно мені подобається більше.
А щодо того, як ви вибудовуєте ролі? З чого ви починаєте? З тексту, психології, пластики, інтонації? Чи у вас якийсь власний підхід до цього?
Спочатку читаю все, що можу. Я як персонаж про себе кажу, все, що говорять інші персонажі про мого. А далі я маю завжди надію, що сценаристи не дурні люди й заклали для мене різні "пасхалочки", які я як акторка маю розтлумачити для себе і потім зіграти.
Акторка Оксана Черкашина підказала лайфхак, що треба читати книги зі сценарної майстерності. Сценарист збирає все докупи, а книга показує, як це розібрати назад — з цим я і працюю як акторка. Це майже як крута настільна гра. Після того як розібрали текст, вибудовується психологія. Далі шукаю прикол, щоб не було наче Ліза в кадрі говорить незрозумілий текст. Знаходжу, де можна придумати ужимки, які у кожної людини є, інші вирази обличчя, свій темпоритм, який відповідатиме тексту, який до цього сухий. Також відштовхуюсь від костюма. Наприклад, якщо у штанах кишені, то треба їх обіграти. Ось таким сніговичком роль вибудовується.
А відчуваєте ризик типажності, коли акторку починають бачити лише в певному амплуа?
Думаю, цим зловживають у серіалах, бо не хочуть далеко шукати. Є архетип — сумна дівчина з сумним обличчям, і її постійно використовують. Не знаю, як інші актори ставляться, коли їм сценарій за сценарієм пропонують ті самі історії: або знають, як це легко втілити, або ж їм хочеться спробувати нове.
Мене часом теж пхають в один типаж: я дуже часто граю негативних персонажів, але мені це ще подобається. Водночас не хочу сама себе повторювати. Знаю, що вже робила в одному фільмі, тому в іншому зупиняю себе. Треба шукати нове, розширювати амплітуду того, що можу зіграти й показати людям.
Мені згадався мем із TikTok, де вибір українських режисерів, коли їм потрібен хлопець без емоцій, який буде ігнорувати дівчину, — Тарас Цимбалюк.
Я не хочу узагальнювати про українських режисерів чи продюсерів. Щоб жарт був точним і не образливим, треба враховувати нюанси: режисери, які працюють під впливом телеканалів і сценаристів, що пишуть роками за одними схемами. Але стримінгові платформи поступово дають більше свободи, ніж телебачення. Канали ж придумали собі обмеження: нас дивиться така аудиторія, тому ми не можемо говорити ось про таке і показувати це так.
Чи є у вас якась внутрішня межа і роль, на яку ви б точно не погодились?
Іноді я відмовляюся не через роль, а через те, як усе зроблено. Мені радять погоджуватися, а потім качати права і змінювати сценарій, але якщо персонаж прописаний кострубато й виглядає нереалістично, я не хочу це грати. Від такого відмовляюсь, бо зараз не маю незакритої потреби в грошах чи зйомках.
Так само уникаю підозрілих пропозицій. Декілька років тому ніби європейський режисер пропонував молодим студенткам зйомки, але виявлялось, що майже весь фільм дівчина має бути гола, її чіпають чоловіки, зйомки на натурі, в снігу. Це пахне не артхаусом, а збоченням. Не хочу виходити з таких історій поламаною. Загалом у мене мало обмежень — цікаво пробувати різне.
"Брудне" кіно, драми про 90-ті "Носоріг" і "Назавжди-назавжди"
Далі хочу поговорити про "Носоріг". У цьому фільмі відчувається жорстка, майже фізична реальність. Як акторці вам складно працювати в такому середовищі без романтизації?
Навпаки, я обожнюю "брудне" кіно — і дивитися, і бути. Але в ньому повинні бути межі. Щоб поза кадром не було об'єктивації чи масних і недоречних жартів. У сценах з оголенням потрібна довіра й чітка комунікація між акторами, режисером та оператором. Коли я знімалася у сценах з оголенням, то на майданчику залишався оператор, звукорежисер, а на плейбеку — режисер, решта мала піти. У нас досі немає інтимних координаторів, тому цю роль беруть на себе або адекватний режисер, або самі актори, домовляючись між собою. Це стосується навіть поцілунків чи обіймів — не всі готові до цього, і треба знайти рішення, яке влаштує всіх. Я за менше глянцю: якщо в Україні є проблеми, їх варто показувати у кіно.
Наскільки важливо для вас, щоб фільми про дев’яності не лише відтворювали кримінальний або соціальний контекст, а й говорили про внутрішні трансформації людей?
Ми маємо не лише ностальгійно згадувати минуле, а й показувати, як воно вплинуло на теперішні проблеми — особисті, сімейні й суспільні. Я сподіваюся, що режисери й сценаристи закладають це у свої роботи. У "Назавжди-назавжди" була внутрішня й зовнішня рефлексія сценаристки та режисерки: "Чому зі мною зараз відбувається це?". У нас це закладалося з дитинства, то якими ми мали вирости? Тепер намагаємося пропрацьовувати це з психотерапевтами. Важливо, щоб фільми були не лише про ностальгію, а й про процес проживання.
У "Носорогу" в мене була маленька роль, дитинство у 1980-х роках. Фільм і його фінал мені дуже сподобалися, я дивилась, як зацікавлена людина, на роботу колег. Дехто вважав, що головний персонаж мав стати героєм, але мені сподобалося саме таке завершення: він завдавав болю близьким і отримав заслужене покарання. Яким би харизматичним зло не здавалося, воно лишається злом і має бути покаране.
Ви хотіли б працювати з такою темою ще чи вона вже для вас закрита?
Тема 90-х, думаю, вже закрита. За два-три роки вийшло кілька фільмів, бо саме тоді Держкіно профінансувало хвилю проєктів, і ми побачили різні режисерські мікровсесвіти. Це було покоління авторів — Аня Бурячкова, Ірина Цілик, Олег Сенцов — яке й мало відрефлексувати 90-ті. Моє покоління більше пов’язане з нульовими та десятим роками, але для мене це дитинство, і я не знаю, як дивитися на нього крізь призму суспільства. Можливо, трохи старші за мене вже почнуть осмислювати ці роки. А з 90-ми, здається, все зрозуміло. Може, за десятиліття буде нова хвиля інтересу, але зараз цього достатньо.
Що вас переконало погодитися на роль у фільмі "Назавжди-yазавжди": сценарій, персонаж, чи команда, склад акторів?
Мене не треба було переконувати. Після прочитання сценарію я закохалася в цю роботу. Гуглила все, що можливо про цей фільм, знайшла, як його подавали на Держкіно, задивлялася на мудтизер: з 200 переглядів 110 — це мої.
Чи сприймаєте ви цей фільм як історію дорослішання, чи радше як історію втрати людей?
Певне дорослішання там є. У кожного своє. А втрати ілюзій — мабуть, ні. Мені хочеться вірити, що в головної героїні були не ілюзії, а віра. Втрата віри — можливо. І це ще сумніше. Бо вона вірила і сподівалась на завершення темної смуги, та вона не закінчилася, а ще більше поглибилась.
Ваша героїня Лєра дуже емоційна, імпульсивна, вразлива. Які схожості є між персонажкою та вами?
Лєра більш рішуча, більш смілива. Я боюсь наслідків й ображати людей, не роблю їм боляче навмисно і так конкретно, бо можу бути покарана за це. У Лєри є впевненість, що все буде дуже добре, але я не бажаю людям такої неадекватної впевненості. Сподіваюсь, що, подорослішавши, Лєра зрозуміла, що робила неправильно у молоді роки, але ми цього не дізнаємося.
Як ви взаємодіяли з партнерами по кадру? Чи народжувалися якісь сцени в процесі, а не на рівні сценарію?
Ми здружилися перед зйомками. У нас було багато проб і репетицій. Режисерка запропонувала цікавий метод: починати сцену за декілька реплік до сценарію й імпровізувати, а також продовжувати після прописаного фіналу. Потім у монтажі вона могла зміщувати сцени: наприклад, від середини сцени до кінця, який не був прописаний. Ми багато імпровізували та сміялися. Нам зробили безпечний простір для того, щоб ми почувалися вільно в кадрі, між собою та не боялися одне одного і людей на майданчику.
Що лишається назавжди після цього фільму для героїні, для глядацтва і для вас?
Для Лєри назавжди лишається сім’я: навіть попри сварки з братом вони все одно будуть одне для одного. Для мене назавжди залишаються хороші спогади про роботу над фільмом: процес, команду, досвід. Хоча я його переглядала десь дев’ять разів і останні рази від цього нудило, все одно дуже люблю цю роботу і рада, що вона зі мною сталася.
А от для глядачів фільм, на жаль, залишився недооціненим. Ми не потрапили на хвилю всеукраїнського інтересу до українського кіно, збори були невеликі, покази — у незручний час, а в деяких містах його взагалі не було в прокаті. Мені прикро, бо, як фанатка підліткових фільмів, я знаю, що в 16 років цей фільм міг би стати відкриттям. Він був задуманий і для молоді, і для тих, кому 30–40, щоб вони побачили себе молодими на екрані. Але ми не потрапили. Хотілося б повторного прокату чи виходу на стримінгу, щоб він отримав друге життя. Не хочу, щоб він лишився назавжди недооціненим.
Ви з’явилися в епізоді британського серіалу "Один день" на Netflix. Як цей досвід змінив ваші професійні амбіції? Чи хочете ще в міжнародних проєктах брати участь?
Дуже хочу. Мені сподобалося, і вірю, що в мене ще будуть такі роботи. Усім бажаю знятися в подібних проєктах, бо це зовсім інше ставлення, інша величезна підготовка, комунікація та інші гроші. Для когось такі проєкти — база, люди у Британії постійно знімаються в такому. Для мене ж це була казка і досі такою лишається. Я б хотіла, щоби ця казка стала реальною і в нашому кінематографі.
Після цього пропонували інші проєкти, але затверджень немає. Я не "нейтівспікерка" англійської мови, а дівчат зі "славік інгліш екцент" — мільйони. В Україні, в Польщі, в Чехії — ми будемо говорити приблизно з одним акцентом, тому через велику конкуренцію важко пробитись.
Ритм театру, гастролі "Я бачу, вас цікавить пітьма" та "смерть" на сцені
Після роботи в кіно повернення до сцени — це інший ритм мислення. І що для вас означає театр сьогодні?
Театр сьогодні — це все, що я відчуваю. Навіть втома приносить задоволення. Загалом театр нині намагається виховувати глядача, повертає його до українських письменників, драматургів, режисерів та акторів. Театром здебільшого займаються визначні люди, тому довкола нього мультиактивна культура. Це мистецтво може об’єднати сучасних авторів, відомих режисерів, артистів, музику українських виконавців. Театр стає величезним пластом новітньої культури, який ми віддаємо глядачам, показуючи: українська культура є, вона крута і її варто розкручувати ще більше. Театр — це таргетолог нашої культури, бо він прямо несе її в собі.
Зараз ви граєте в виставі "Я бачу, вас цікавить пітьма" за однойменним романом Ілларіона Павлюка. Що вас привабило в цій роботі?
Спочатку мені з усіх усюд казали прочитати книжку. Після прочитання зрозуміла, чому люди так трусять інших, я стала такою самою. Була в захваті, але фінал залишив із багатьма питаннями, наче мене кинули саму. Я читала, коли вже знала, що буде вистава, але ще не було розподілу ролей. Між прочитанням і розподілом ролей минуло чотири місяці, я вже забула імена персонажів.
Коли дізналася, що граю Оксі, спершу подумала, що це маленька роль, але виявилося — навпаки. Інсценізація Олексія Доричевського дала мені багато тексту, і це стало викликом, якого я давно хотіла: роль із великою кількістю тексту на великій сцені, з мікрофоном. Були певні складнощі, але мені подобалося працювати з цим матеріалом. Грати Оксі мені подобається, але, напевно, не так часто, як зараз. У лютому ми зіграли виставу 15 разів, майже через день (у лютому виставу активно грали у Києві, а пізніше з "Я бачу, вас цікавить пітьма" поїхали у гастролі містами України — Ред.). Це часом важко.
Розкажіть трохи про свою героїню, лікарку Оксі. Яка вона у вашому баченні?
Читаючи книгу, я бачила Оксі як дівчину з пригніченими емоціями, dead inside, у погляді якої відчувався біль усього народу. Вона, як медсестра, може піклуватися, але вона фізично та емоційно вразлива. У театрі, через швидкий темп і необхідність вкласти 600 сторінок у три години, довелося шукати інші рішення. На жаль, не можу показати її dead inside так, як у книзі. У виставі Оксі стала більш нервовою, агресивною, трошки божевільною, ніби постійно поспішає і мусить щось вирішувати. Якщо буде кіноадаптація, я хотіла б створити іншу варіацію — наближену до книги.
Наскільки складно працювати з темами, які стосуються темних сторін життя і психологічних станів?
Для мене не зовсім важко — навпаки, прикольно. Після вистави я приходжу додому виснажена, але саме тому моє життя поза сценою спокійне й розмірене, бо на сцені я віддаю багато.
Водночас роль не торкається мене на сто відсотків — я проживаю її, але не вмираю на сцені. Мені подобається "брудне" кіно й "брудний" театр, бо краще переживати ці емоції в мистецтві, ніж у реальному житті.
Але вистава енергетично важка, і коли граєш її багато разів поспіль, не вистачає сил страждати, кричати й плакати. Тоді ти просто переносиш тіло по сцені, намагаючись зібрати енергію для ключових моментів. Помітила, що на уклін виходжу без усмішки, бо немає сил, лише з думкою: "Будь ласка, дайте завісу, я хочу додому". Ось у цьому й полягає складність.
У кіно завжди є монтаж, другий дубль, а у театрі — тут і зараз. Це дає більше свободи чи більше відповідальності?
Більше відповідальності перед глядачем, бо щось завжди може піти не так. Невдало впасти й підвернути ногу, подряпати коліно — і це вже впливає на тебе. Напередодні може бути вокальна вистава, а сьогодні на сцені необхідно емоційно кричати, але голос не тягне. Проте коли граєш 10 разів, уже байдуже на відповідальність перед глядачем, бо я даю все, що можу дати. Вибачте, ви купили дорогий квиток, але це все, що я можу вам сьогодні дати. Звісно, це не гарно стосовно і глядача, і актора. Ті, хто ставить вистави так часто, мають пам’ятати про вичерпний людський ресурс. Актори, як і декорації, зношуються. Але про це рідко хтось думає, на жаль.
Чи змінюється ваша акторська техніка, коли ви переходите з кіно на сцену?
У кіно всього набагато менше. Коли працюю над фільмом чи серіалом два місяці, то беру відпустку в театрі за власний рахунок і повністю занурююся в інший ритм. Тіло звикає до мінімалізму, до дрібних реакцій, і, повернувшись на сцену, треба швидко розкачати себе: інша подача голосу, інша пластика. З театру в кіно для мене переходити легше. Це відчувається майже як відпустка після сцени.
Чи відчуваєте ви, що театр дозволяє більше експериментувати з персонажем, ніж кіно?
Після затвердження на роль з адекватним режисером можна запропонувати будь-яке своє божевільне рішення. Коли в мене немає такої змоги, то сумно, адже тоді навіщо я — щоб лише озвучити текст, який мені дали? Але є різні варіації виразності. У кіно можна придумати мінімальні дії, психофізику, мікропластику; у театрі є різні варіації музики, танцю, етюду, взаємодії з глядачем, з декорацією. І вже наскільки вистачить фантазії, наскільки зможеш привласнити собі цей простір, музику та костюм.
Коли ви граєте в театрі, ви відчуваєте на собі очі глядачів?
Мабуть, всі актори в усіх театрах говорять: "Глядач сьогодні хороший, зал сьогодні хороший". Це відчувається не за сміхом у правильні моменти чи вимкненими телефонами, це про відчуття енергетики, завороженості. Але як допомагає, так і вибиває. Люди можуть перешіптуватися між собою, хтось інший робить зауваження. Або недоречний сміх у драматичній сцені — може, в антракті був зайвий келих просеко. Це зачіпає, але я не звертаю уваги, бо треба грати виставу далі.
Херсон, день народження та вплив акторів
Ми спілкуємося 24 лютого — окрім вашого дня народження, сьогодні річниця повномасштабного вторгнення. І якщо вам ця тема не складна, розкажіть, як ви пам'ятаєте цей день у 2022 році?
Для мене ця дата тепер подвійна. У грудні 2021-го я вирішила відсвяткувати день народження за кордоном і полетіла до Берліна. Двадцять третього лютого все було добре, а вже наступного ранку мені подзвонили: "Лізо, Україну бомблять". І відтоді цей день ніби перестав бути моїм днем народження. Було дивно отримувати привітання, коли вся увага була на зв’язку з батьками й друзями. Я не мала ресурсу чи совісті святкувати.
Тепер ця дата асоціюється з початком повномасштабного вторгнення. Я розумію, що вона наразі актуальніша і важливіша, ніж день народження, який у мене вже 27-й раз. Мені прикро, але я намагаюся ставитися до цього з гумором. Я не одна така — багато людей мають дні народження чи інші свята, що збігаються з трагічними датами, немає вільних днів. Колись я раділа, що народилася не 23 лютого, щоб уникнути радянського "Дня защітніка отєчєства", але тепер у наступний день маємо річницю повномасштабної війни.
Ваше рідне місто — Херсон. З чим у вас асоціюється домівка?
З поїздками на море кожне літо і ще трохи у вересні. З крутим дитинством, літніми таборами, з Театром Куліша, який мене виховав, зі школою, людьми. Я не була в Херсоні з 2020 року. Коли переглядаю фото, мені страшно уявити, що там досі живуть люди. Під час розмов із мамою телефоном чую вибухи, але вона на них взагалі не реагує. Мамі подобається в Херсоні, вона відчуває сильну прив'язаність до дому, а я ні. Херсон — це моя батьківщина, але я дуже рада, що у правильний час звідти поїхала.
Які ви бачите зміни в кіно і театрі після початку повномасштабного вторгнення?
Кіно стало більш-менш на рейки. Багато знімають — на жаль, неякісного теж. Раніше було більше авторських стрічок, які, зокрема, фінансувало Держкіно, цікаві сценарії, пропрацьовані роками. Зараз фінансування виглядає дивно: часто підтримують агітаційні чи суто розважальні проєкти, бо кажуть, що люди втомилися від війни. Рідко з’являється авторське кіно. Натомість документалістика зараз на піку — є про що, кому і для чого знімати.
Тішуся, що люди почали ходити в театр, зали заповнені, особливо там, де займаються просуванням — у Києві, Львові, Івано-Франківську. Але є театри, де, на жаль, немає такого попиту і фінансування. Головне, що після повномасштабного вторгнення люди зрозуміли важливість власної культури, мистецтва і діячів. Воно буде нашаровуватися і далі у глядачів розвинеться смак — навчаться відрізняти якісне від того, що варто залишити "дякую, наступне".
Чи відчуваєте, що до акторів зараз інші очікування, ніж раніше?
Актори стають інфлюенсерами, люди хочуть бачити від них принциповість і позицію. Той, хто показує її в хорошому значенні, має своїх послідовників.
А щодо акторської майстерності, то що 5 років тому, що зараз читаю коментарі про погану акторську гру. Чи варто на це сильно зважати? Мабуть, ні. Нам треба формувати й театральну, й кіношну критику, аби люди могли аргументувати, чому гра погана. Не завжди актор винен у тому, що він погано грає. Актора затверджує режисер, і якщо він каже: "Було, дякую!", звинувачуйте його в тому, що він не розуміє, що таке гарна акторська гра.
Наскільки важливі соціальні мережі для сучасних акторів та акторок?
Я зрозуміла, що треба займатися самоменеджментом. Якщо я про себе не буду говорити, то ніхто не буде. TikTok я веду по-своєму, Instagram — по-іншому. Я зумерка, мені до вподоби слідкувати за трендами, постити в соцмережах, спілкуватися. Є актори, яких хочеться побачити в соцмережах. Наприклад, Марк Дробот (актор театру і кіно, грає Суботу у виставі "Я бачу, вас цікавить пітьма" — Ред.) не сидить у соцмережах і не відчуває в цьому потреби, але йому не можуть написати чи позначити його. Мабуть, це вибір кожного.
Чи були випадки, коли соцмережі допомогли отримати нові ролі або проєкти?
Ролі — ні, але останнім часом пропонують зробити фотосесії, співпраці, бартери. Для кастинг-директорів мені достатньо однієї фотографії у Facebook, щоб нагадати, що я акторка, яка була в таких-то проєктах. Instagram не показує мене як акторку, лише продукти, що виходять у театрі та кіно. Ця соцмережа для мене — альбом мого життя, у який виставляю те, що подобається не заради лайків.
А от TikTok — частина роботи. Я поставила собі за мету — 10 тисяч підписників у TikTok. Тому коли в мене є ідея, я знімаю на перспективу, що може залетіти у рекомендації. Але TikTok — не моя фінальна мета, я знімаю, поки знімається. Якщо втрачу бажання, то перестану це роботи.
Як коментарі, зокрема негативні, у соцмережах впливають на вас, змінюють сприйняття себе?
Я не маю ще величезної уваги до себе. Інколи отримую коментарі після ролей, як-от у серіалі "Прикордонники": "Ви мене так бісили". Але це ж не я, а персонажка. Або у відео про улюблених персонажів та найбільш бісячих персонажів ставлять мою реальну фотографію, а не кадр із серіалу — це неприємно. Найбільше дивує, що люди не добирають слів: вони не хочуть образити, але пишуть відверту гидоту. Втім, глобально ці коментарі на мене не впливають. Мабуть, тому що я нічого поганого не робила, щоб отримувати справді негативні речі.
Які акторські плани та мрії на майбутнє?
Запланувала наступний вихідний у квітні. Ще в планах — потрапити у кіно чи телепроєкт, бо вже довго в театрі, тож хочу трохи змінити специфіку існування і повернутися в кіно, якого не було приблизно пів року. Мені хочеться крутий сценарій. Я читала і пробувалася на декілька таких, але мене не затвердили. Отже, моє крутіше буде трохи пізніше.
Мене приваблює візуальна трансформація в кіно. Колись у Німеччині для ролі мене підстригли, пофарбували, додали пірсинг — і це було неймовірно цікаво. У театрі перевтілення триває кілька годин, а в кіно два місяці ти живеш, як інша людина. І саме таку роль із візуальною трансформацією я дуже хочу отримати. Хай це буде моєю мрією і планом.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
