Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
. Фото: зйомки "Ля Палісіада"/Держкіно

У 2023 році дев'яності стали майже окремим персонажем стрічок молодого покоління українських режисерів. Фільм "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка, що виходить у прокат 11 січня, (а в Instagram та Facebook Суспільне Культура можна виграти квитки на один із показів 13 січня), розповідає про останній вирок смертної кари в Україні у 1996 році; "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової ловить момент розпаду СРСР на тлі дорослішання юної дівчини, а "Назавжди-Назавжди" Анни Бурячкової розповідає про складне виживання підлітків та пошуки себе у ці буремні часи.

Додати до цього переліку стрічки 2022 року "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча та "Я і Фелікс" Ірини Цілик та "Носоріг" Олега Сенцова 2021 року — і за останні декілька років в Україні вийшло шість фільмів, події яких так чи інакше рефлексують про 90-ті.

Журналістка Суспільне Культура Альона Шилова розбирається, чому важливо знімати кіно про 90-ті, чим оптика українських режисерів відрізняється від погляду російських кінематографістів та які сенси несе переосмислення цього періоду.

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр із фільму "Ля Палісіада". Фото: Film.ua Distribution

Підлітковий вік у 90-ті та внутрішні трансформації

Чим є 90-ті для українців? Відповідь на це запитання є значно складнішою, ніж може здатися на перший погляд. Для когось це період кризи, мороку та криміналу, водночас для інших — ностальгічні часи, закутані романтизацією у стилі "раніше було краще". Для когось це час дитинства та лякаючої свободи, а для когось взагалі лише об'єкт різнобарвних історій (адже в Україні вже виросло молоде покоління, яке цього періоду не застало). Ще більш складне питання: як зображувати 90-ті у кіно, коли бекграунд українців у цьому сенсі настільки розмаїтий?

"Українські 90-ті були вкрай стрімким, барвистим та шоковим історичним періодом. Ця епоха виразно відкарбувалася як в пам’яті кількох поколінь українок та українців, так і в українському кіно того часу. Чорнобильська трагедія, криза радянського ідеологічного наративу, низові соціальні рухи, нарешті омріяна Незалежність глобально переформатували соціальну ідентичність та історичну уяву нашого суспільства. А економічна криза 90-х, інфляція та корупція створили нову жорстоку реальність, сповнену соціальних конфліктів і травматичних контрастів", — каже кінознавець Олександр Телюк.

Зрозуміло, що єдиного поняття 90-х для українців не існує, враховуючи різнобарв'я досвідів і переконань. Скільки людей пережили цей період — стільки історій і може бути розказано. Проте, зважаючи на появу все більшої кількості стрічок в українській новій хвилі про 90-ті, можна вивести певні тези та наративи, які притаманні сучасному українському кіно.

"1990-ті — це надзвичайно важливий період, час становлення, з багатьма складнощами, нової української ідентичності, пошуку нових сенсів у постколоніальній ситуації, яка була ускладнена багатьма різними чинниками. Це суміш раптового безпрецедентного доступу до велетенського шару інформації та небачених кількостей іноземного культурного продукту і болючих наслідків розвалу старої соціальної та економічної системи. В усьому цьому в центрі були питання: «Хто я такий/-а? Хто ми такі?» та «Де я/ми у цій новій конфігурації світу?», — зауважує Віталій ЧернецькийАмериканський славіст, літературознавець, перекладач української літератури англійською мовою. З 2009 року — президент Американської асоціації українознавства..

Саме питання пошуку власної ідентичності та свого місця у світі стає наріжним каменем багатьох персонажів в українських фільмах про 90-ті. Цей внутрішній конфлікт можна порівняти з відчуттями підліткового віку, паралель із яким проводиться у таких стрічках як "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової та "Назавжди-Назавжди" Анни Бурячкової. В обох випадках у центрі сюжету опиняється підлітка (Кірі 17 років, Тоні — 15), життя якої починає стрімко змінюватися, і ці трансформації підкреслюються фоном значних соціальних перебудов. Наприклад, дорослішання героїні "Ти мене любиш?" припадає прямо на етап розпаду СРСР (зовнішній конфлікт), водночас із розлученням батьків (внутрішній конфлікт). У випадку з "Назавжди-Назавжди" ситуація менш фатальна, але від того не менш значуща. Події стрічки розгортаються у 1998 році, тобто після проголошення незалежності України, але криза 90-х все ще зберігається, а розгубленість як молодого, так і старшого населення залишається актуальною.

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр із фільму "Назавжди-Назавжди". Фото: Pluto films
"Кількість кіно про 90-ті за останні роки, ймовірно, свідчіть про колективне бажання відрефлексувати минуле, їх батьків або своєї молодості. Оскільки, формально, «жахливі та темні», часи заповнили вулиці, тільки наразі у вигляді повномасштабної війни", — підмічає кіножурналістка Соня Вселюбська.

Через образи підліткових героїв влучно передаються відчуття багатьох поколінь. Окрім емоційної нестійкості, невпевненості у своїх силах та розчарування в авторитетах, підлітковий вік — це також період завершення дитинства, переходу до дорослості та серйозних викликів життя. Додати сюди історії про дослідження власної сексуальності й бажань, розуміння своїх цінностей та майбутнього, якого ти прагнеш — і вийде цілий драматичний коктейль, наповнений гострою драмою та екзистенційними роздумами. Саме тому герої-підлітки є такими вдалими центральними персонажами для історій про 90-ті.

Бабусин килим та теплі спогади: чи доречна естетизація 90-х у сучасному українському кіно

Естетизація 90-х — питання цікаве та багатогранне. Загалом за своїм значенням естетизація означає надання чому-небудь гарної зовнішньої форми, створення певної ідеалізованої картинки, з ігноруванням будь-яких соціальних та культурних контекстів (простими словами: не зважаючи, доречно це, чи ні). Ця проблема поширена не тільки у кінематографі, а й у багатьох інших видах візуального мистецтва. Наприклад, у матеріалі "Розширення пам'яті. Нові слова, якими ми описуємо війну, культуру і комеморацію" куратор Дмитро Чепурний порушує питання "естетики занепаду", говорячи, що зображення руїн та закинутих міських середовищ стало надмірно естетизованим у роботах багатьох фотографів і фотографок та художників і художниць.

"Вони прагнуть зобразити стан занепаду без уваги до локального контексту та проблем місцевих мешканців",зазначає Чепурний.

Хоча в українському кінематографі ще не було гучного обговорення занадто привабливого змалювання 90-х на екрані, випадки поодинокої критики все ж таки трапляються. Наприклад, на платформі Letterboxd Соціальна мережа, що присвячена кіно, де користувачі діляться відгуками на фільми. частина глядачів звернули увагу на те, як атмосфера 90-х передана у стрічці "Ти мене любиш?"

"Дуже гарне естетичне кіно. Але невже ця естетика доречна в контексті Совєтського Cоюзу?" — написали у коротких рецензіях до фільму.
Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр зі зйомок "Ти мене любиш?". Фото: Family Production
"Формулювання «непевний час», яке пропонує фільм, ніби приховує те, що відбувається насправді — під час фундаментальних політичних змін у країні певна богемна спільнота до кінця намагається залишатись поза процесом", — зазначили користувачі.

У випадку "Ти мене любиш?" причиною естетизації 90-х можна вважати теплу, наповнену світлом картинку, що ніби створює ефект плівки, частий блиск гарних об'єктів у кадрі та загалом часте домінування м'яких тонів на екрані. Дійсно, критика та коментарі стосовно естетизації СРСР у цій ситуації небезпідставні, але є одна важлива деталь, на яку варто зважати. Це контекст історії, а конкретно — дитинство.

На початку "Ти мене любиш?" перед глядачами змальовується безтурботний світ 17-річної головної героїні, яка живе разом із люблячими батьками і загалом не стикалася з якимось серйозними труднощами у своєму житті. Вибір світлих і теплих кольорів логічно можна пояснити асоціацією з дитинством, тобто щасливим та наївним періодом, позбавленим турбот.

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Фото: кадр з фільму "Маленькі жінки"

Схожий прийом, наприклад, використовувала режисерка Ґрета Ґервіґ у своїй стрічці 2019 року "Маленькі жінки". В одному зі своїх інтерв'ю режисерка зазначила, що хотіла, щоб сцени дитинства дівчат були огорнуті "золотим сяйвом". Щоб досягти цього і розмежувати дві часові лінії (дитинство та теперішній дорослий час), Ґервіґ і оператор Йорік Ле Со використовували тепліші тони для сцен підліткового віку дівчат і холодніші для сцен їхнього дорослого життя.

Тож теплі та сяйливі кадри у кіно як асоціація дитинства — доволі поширене явище, незалежно від часового періоду подій стрічки.

Цікаво, що аналогічної критики до "Ти мене любиш?" не зазнала стрічка Ірини Цілик "Я і Фелікс". Ймовірно, причиною став більш зрозумілий, прямий контекст, адже фільм буквально зображує історію дорослішання хлопчика (від дитячого віку до змужнілого чоловіка). Саме тому більш легкий та місцями комедійний настрій першої половини фільму так вдало поєднується з яскравими й теплими кадрами.

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр з фільму "Я і Фелікс", 2022. Фото: Kinomania

Проте ані в "Ти мене любиш?", ані у "Я і Фелікс" немає різкої зміни естетики та кольорів, коли герої дорослішають. З одного боку, такий вибір виглядав би занадто карикатурно та прямо, з іншого — саме через такі нюанси і можуть виникати звинувачення в естетизації 90-х. Адже коли немає прямого засудження чи зображення потворності тих часів, то сонячні кадри на фоні бабусиних червоних килимів теж зчитуються як своєрідна позиція.

Не "Брат" ти мені: романтичний кримінал та чим відрізняється українська рефлексія від російської

Окреме питання — це зображення досвіду українців під час 90-х у російському кіно. Враховуючи довгу історію імперіалізму та насадження російської культури, контент країни-агресорки був основним на українському телебаченні та у медіа-секторі. Через це одним із найвідоміших зображень українців у 90-х стали герої з другої частину фільму "Брат": бидлуваті мафіозі, яких через слово називають "хохлами". Претензія не в тому, що українських бандитів мали зобразити як злодіїв із золотим серцем (на кшталт фільму Скорсезе) — така оптика взагалі далека від російського кінематографу. Проблема у тому, що незалежно від контексту образ українця (якщо такий і фігурував у російському фільмі) залишався маргінальним.

"Україна та Росія взагалі дуже довгий час існували в єдиному медійному просторі, що, звичайно, зумовило як популярність російського культурного продукту, зокрема кримінального, так і подібність українських фільмів до російських. Втім, якщо Україна з кризи 90-х вийшла через тривалу діалектику політичного самовизначення та формування мрії про належність до європейського культурного поля, Росія полишила 90-ті в самообмані прогресу та маргінальній зацикленості на власній винятковості", — говорить Телюк.
Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр із російського фільму "Брат 2". Фото: Скриншот
"В Росії абсолютно не було в той час постколоніальної рефлексії. Навпаки, там почав зароджуватись ресентимент щодо Заходу та щодо колишніх колоній, які отримали незалежність. Плюс там точилися нові криваві конфлікти, передусім війна у Чечні. Власне та війна тоді була однією з головних тем тодішніх серйозних кінематографічних проєктів російського кінематографу в 1990-ті. Але коли 90-ті стали об'єктом нової уваги вже з відстані часу, ця тема там майже повністю відсутня (є поодинокі винятки на кшталт "Тісноти" Кантеміра Балаґова). Водночас 90-ті були часом розквіту нової російської комерційної літератури, детективної передусім, і разом з нею детективно-кримінальної теми в кіно. Для багатьох тоді відкриттям став фільм Тарантіно "Кримінальне чтиво", якій породив дуже багато наслідувань, як вдалих, так і посередніх та провальних", — каже Чернецький.

Згадуючи про романтизацію та естетизацію 90-х: російське кіно (та й культура загалом) — це кристалізований апогей цих значень. Якщо в українському кіно такі приклади доводиться вишукувати та ставити на ваги, аналізуючи контекст і сенси, то у випадку з творчим доробком країни-сусіда такі питання взагалі не є актуальними. Певна річ, як зазначає Чернецький, можна спробувати вдатися до обдумування новіших поодиноких прикладів, на кшталт тієї ж "Тісноти" Балаґова, але навіть у роботах цього молодого режисера, який є представником нового покоління російських режисерів, все одно відчувається ностальгія за Радянським Союзом та спроби показати потворство, але водночас гарно обрамивши його (що саме собою знищує першоціль).

Говорити про недоліки російського кінематографу (його пропаганду, самозакоханість, відкриту ворожість та захоплення нікчемністю власної країни) — все одно, що бити лежачого. Це детально продуманий інструмент пропаганди ворожої країни, і шукати у ньому творчу свободу чи щирі авторські висловлювання — справа невдячна.

Якщо українські режисери, змальовуючи у своїх стрічках ландшафт 90-х, прагнуть рефлексії, переосмислення, відображення власного досвіду, то російське кіно заточене на все те ж вищезгадане потворство в бантику.

Проблемою залишається споживання російського контенту, зокрема кіно та серіалів. Під кінець 2023 року в тренди українських соціальних мереж (зокрема, ТікТок) потрапив серіал "Слово пацана. Кров на асфальті".

Історія серіалу розповідає про бандитські угруповання Казані кінця 1980-х, і цей проєкт вже почали називати "Бригадою"Популярний російський серіал початку путінської Росії, що розповідав про чотирьох хлопців, які зростали у період із 1989 по 2000 роки. Вихід серіалу збігається з датами трагедії Норд-Ост та новою "антитерористичною політикою" російської влади. для молодого покоління.

"Російським комерційним кіно- і телепродуктом був завалений український телеетер. Багато цих серіалів і фільмів у ті часи росіяни знімали в Україні, бо так було дешевше (і для багатьох українських технічних працівників кіноіндустрії в той час цей заробіток був чи не єдиним можливим способом виживання). Частково ці звички лишилися, іноді на підсвідомому рівні, саме через те, що це щось знайоме", — стверджує Чернецький.

Одна справа, коли покоління людей, що безпосередньо виросли у 90-х, бачить відображення свого досвіду (хоча б частково) у російському продукті, зовсім інше — коли українська молодь, яка цього досвіду не мала, радо захоплюється бандитським світом російського міста. Чернецький розповідає, що за визначенням Лариси Брюховецької в Україні 1990-ті були часом "прихованого кінематографу": багато талановитих людей через економічну та структурну кризу змогли створити лише 1–2 фільми, а потім були змушені піти з професії (деякі згодом повернулися, але деякі – ні).

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр із фільму "Носоріг". Фото: Артхаус Трафік
"У тих фільмах не було того замилування кримінальним світом, яке ми бачимо у російському тогочасному кінопродукті. Коли вже в теперішніх умовах українські режисери почали рефлексувати про 90-ті, навіть у фільмах, де в центрі тогочасний кримінальний світ, смислові акценти цілком відмінні. Яскравий приклад — «Носоріг» Олега Сенцова: тут головне не кримінальне тло, а пошук головним героєм своєї ідентичності, пошук відповідей на етичні питання, і у показі кримінального світу нема типової для росіян романтизації", — розмірковує Чернецький.

"Носоріг" Олега Сенцова і справді є вдалим прикладом зображення кримінального світу 90-х. У підході режисера не відчувається закоханості у бандитський період, натомість є прагнення зобразити різнобічний та глибокий психологічний портрет головного героя, який є продуктом свого часу.

Українське кіно про 90-ті: чому воно важливе та про що говорять нові українські фільми
Кадр із фільму "Ля Палісіада". Фото: Film UA

Ще один цікавий приклад нестандартного погляду на 90-ті від українського режисера — стрічка "Ля Палісіада". Перед глядачем змальовуються процеси роботи тогочасної міліції, зі скрупульозною реалістичністю та натуралістичністю, позбавленої романтичного фльору історій про правоохоронців.

90-ті в українському кіно: вичерпна тема чи безкінечний поток для рефелексії

Якщо ще у 2020 році журналіст Юрій Самусенко писав, що "досі немає жодного повного метру, який би повноцінно описав у сучасному українському кіно феномен 1990-х", то зараз різноманітність тем та рефлексій про цей період більш пристойна. І річ не в тому, що тема 90-х раптово стала модною серед режисерів чи новим трендом, який підвищував шанси отримати фінансування. Насправді ж просто виросло покоління українських режисерів, готових переосмислити життя у ці роки як через призму свого досвіду, так і більш загальних історій. Проте, здається, що кіно про 90-ті — це тема, все ж таки, вичерпна.

"Низка фільмів про українські 90-ті, які відзняті сьогодні доволі містять дуже різні історії, з бачення різних гендерів та віків. Думаю, в парадигмі такої кількості фільмів нам наразі вистачає як для аналізу, так і для натхнення", — зазначає Соня Вселюбська.

У доробку україснького кінематографу вже є якісні стрічки про дитинство та юність у цей період, про кримінальний світ і локальні історії (і це ще не згадуючи про короткометражні фільми). Зараз же фокус в українському кіно суттєво переміщується на тематику війни, і, схоже, бум на історії про життя серед сірих хрущовок починає втрачати свою актуальність.

"На сьогодні тема 90-х в українському кіно мені здається вичерпаною, і не лише тому, що тепер всі думки нашого суспільства зосереджені на війні, але й тому, що короткозора й корупційна політика нинішнього Держкіно не сприяє появі нових повнометражних ігрових фільмів взагалі", — каже Олександр Телюк.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок