«Театральну фотографію уже помічають, але ще не називають», — каже фотографка й театрознавиця Христина Король, яка заснувала подкаст про театральну фотографію Theatre Hunter Talks.
Фотографи, які знімають у театрі, не завжди називають себе театральними фотографами. Питання ідентифікації себе у професії не єдине. Чи театральна фотографія — це промоматеріали для театрів, чи це окремий жанр фото? Чи це репортажна зйомка, чи це мистецтво, яке зображує мистецтво?
Суспільне Культура поставило ці запитання п'ятьом театральним фотографам і фотографкам із різним бекграундом, які живуть у Києві, Львові, Харкові й Дніпрі та знімають вистави по всій Україні.
Анастасія Мантач
Живе в Києві. За освітою менеджерка, але зараз фотографування є основним видом діяльності. Відкрила для себе фотографію, коли пішла волонтерити на фестиваль сучасного мистецтва «Гогольфест».
На думку Анастасії, на момент її старту у фотографії на сайтах і в соцмережах театрів не було світлин, які передавали би красу вистав. Тому фотографка почала співпрацювати із театрами.
Найдовшу співпрацю, яка триває і дотепер, має з театром «Золоті ворота», також протягом певного часу була штатною фотографкою Театру на лівому березі. Крім того, знімала театральний фестиваль KЇ Fest, події кінофестивалів Docudays UA, «Молодість», «Чілдрен Кінофест», а також співпрацює із Суспільним Мовленням.
«Вистава вже є художнім твором: фотографу треба гарно взяти її в рамку»
У театральній фотографії мене найбільше приваблює сам театр. Мені дуже подобається бути залученою у процес створення вистави — від читань і репетицій до створення афіші, й, власне, вистави. Коли я відчуваю себе у виставі, мені легше передати її атмосферу своїми світлинами.
Перед тим як знімати виставу, я намагаюся читати п'єсу й прораховую, які важливі моменти обов'язково треба мати на світлинах. Іноді я зживаюся з виставою і командою настільки, що вже не можу оцінювати її об'єктивно, але намагаюся таки формувати неупереджену думку.
Залучення до процесу створення вистави вже є підготовкою до знімань, бо я вже знаю, де які сцени будуть та з якого ракурсу краще зробити кадр. Завжди прошу в театрів зробити фотопрогін. Якщо виходить, то набагато легше оцінити, як мені буде краще пересуватися сценою.
Щоби залишатися непомітною під час знімань, я намагаюся вдягати темний одяг, а також працюю за допомогою безшумної камери. Завжди дуже переживаю, щоби в мене був вимкнений телефон, перевіряю це кілька разів.
Як на мене, найкраще знімати вистави з глядацької зали. Колись я намагалася фотографувати з-за лаштунків, але результат мені не сподобався, бо так не дуже добре видно декорації.
Театральна фотографія — це майже завжди про роботу зі складним світлом. Звісно, зараз просунута техніка, тому це можна вирішити. Також важать досвід і практика фотографа.
Мені складніше працювати не зі світлом, а з простором, як-от на зніманні вистави «Троянські жінки» під час KЇ Fest у Concert Hall на Кирилівській, 41. Актори діяли упереміш із глядачами, тобто стіна між сценою і залом була повністю зруйнована, а дія відбувалася по всьому простору. Часом актори просили мене кудись відсунутися, як і глядачів, а мені самій доводилося мінімально розсувати глядачів, щоби хоч щось побачити та познімати, часом через голови й руки глядачів.
Також запам'яталися знімання гранд-опери Влада Троїцького Nero, яку він ставив у 2019 році в межах локального «Гогольфесту» разом із Nova Opera та гуртом «ЦеШо». Виставу ставили на території Маріупольського судноремонтного заводу, який розташований у портовій промисловій зоні біля акваторії. Умови для зйомки були дещо екстремальними, бо в певний момент простір почало підтоплювати. У цьому випадку мені допомогла оптика, бо я могла фотографувати, стоячи доволі далеко.
На фестивалях і вуличних виставах було ще багато випадків, коли знімати було непросто: пам'ятаю перформанс у Івано-Франківську на фестивалі PortoFranko із залученням кукурудзникаЙдеться про футуристичну оперу «Аерофонія» 2018 року, де центральним елементом сценографії став літак Ан-2, ревіння двигунів якого впліталося в музичний супровід на стандіоні «Рух». Музику створила формація Nova Opera (композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко), лібрето написав Юрій Іздрик, а режисер став теперішній очільник Івано-Франківського театру Ростислав Держипільський., який був у виставі одним із музичних інструментів. Було лячно в плані безпеки, хоч команда й дотримувалася всіх протоколів.
Щодо етичних моментів, то у мене є правило: я ніколи не знімаю оголення на сцені. Не всі актори й режисери хотіли би, щоби ці моменти взагалі були десь проілюстровані. Оголеність — це те, на що треба дивитися в самій виставі, а не на фотографіях.
Також я відкладаю камеру під час деяких моментів у документальному театрі: актор може розповідати особисту історію і для нього це доволі чутлива, важка й болюча тема, як можна відчути з прояву емоцій на сцені.
Після зйомки я обробляю фотографії — можу додати кольору чи кадрування, але не змінюю дійсність. Не фотошоплю акторам плоскі обличчя й не роблю ляльок із людей. Були моменти, коли актори хотіли мати інакший вигляд, ніж насправді. Але я не бачу в цьому проблеми, бо людина гарна в будь-якому віці. Тому ці фото я не ретушувала.
Я завжди віддаю перевагу кольоровим фото — не лише в театральній фотографії. Якщо я бачу виставу кольоровою, то хочу передати цей колір, тим паче зараз є для цього технологічна можливість. До того ж чорно-білий колір зараз викликає негативні асоціації. Було кілька випадків, коли я робила фото в чорно-білому варіанті, бо виходило справді художньо, але скоріше це рідкість.
Чи ідентифікуєте ви себе саме як театральну фотографку?
Здебільшого я себе вважаю репортажною фотографкою, але театральною також. Мені подобається різноманіття: сьогодні я фотографую театр, завтра — концерт, післязавтра — фестиваль, а потім — презентацію книжки чи конференцію. Це класно для саморозвитку.
Із якими складнощами в роботі стикаються фотографи в театрі і як їх можна усунути?
Як на мене, в театрах доволі часто бувають проблеми з організацією і плануванням. У когось може бути невідповідний настрій. Мені хотілося би, щоби театри приділяли більше уваги фотографії. Окремі прогони для фото чи відеозйомки були би дуже ефективними не лише для фотографів, але й для організації театрального процесу.
Чи погоджуєтеся ви з тим, що бути театральним фотографом — це бути репортажистом, портретистом і художником водночас? Чому?
І так, і ні. Я маю ловити моменти як репортажистка, а також робити гарні портрети. Але всю художню роботу за мене вже виконав художник-постановник. Вистава вже є художнім твором, мені просто треба гарно взяти її в рамку.
Чи потрібно говорити про театральну фотографію не лише як про репортажну зйомку або промоматеріали для театру, а як про повноцінний художній жанр? Чому?
Я більше сприймаю театральну фотографію як репортажну зйомку і промоматеріал. Це не означає, що знімати театр — легка робота. Утім, зловити гарний репортажний кадр у театрі легше, ніж десь на івенті чи на вулиці: там для цього мають скластися зірки, а в театрі художник вже зробив гарну картинку. Звісно, в кожного фотографа власний стиль, але фактично він працює з уже готовим художнім твором і має його підкреслити, показати якомога кращим, а не робити з нього власний художній твір.
Ірина Деркач
Живе в Харкові. Має вищу економічну освіту, а також закінчила школу фотографії. Діти Ірини протягом 12 років займалися в ансамблі танцю «Радість»: коли вони закінчили там навчатися, то фотографка відчула, як сумує за сценою та її колоритом, тож почала робити знімки в театрах. Жартує, що «піратським способом» спершу зробила кілька фото в Харківському академічному театрі ляльок імені Афанасьєва. Початком театральної діяльності стало знімання концерту в Харківському театрі музичної комедії.
Спочатку Ірина суміщала театральну фотографію з роботою фотографкою в Харківському художньому музеї: вдень знімала в музеї, а ввечері чи на вихідних — у театрі. Два роки тому звільнилася з музею, щоби мати більше можливостей фотографувати на театральних фестивалях. Також фотографує в дитячих театральних колективах. Крім цього, має «маленький свічний заводик» — варить натуральні соєві свічки.
Співпрацює з державними та багатьма незалежними театрами Харкова, для деяких із них відзняла майже весь репертуар. Входить до ГО «Харківський фотоклуб» з 2011 року, де до початку повномасштабної війни займалася підготовкою та організацією виставок, також — членкиня Національної спілки театральних діячів України (НСТДУ) з 2019 року. Фотографує театральні фестивалі в різних містах України.
«Краще пожертвувати кадром, ніж емоцією глядачів»
У театральній фотографії мене приваблює сам театр — його атмосфера і люди, які йому служать. Дуже люблю бачити сцену, декорації та залаштунки — фотографування театру робить мене щасливою.
Підготовка до зйомки відбувається по-різному: якщо це незнайомий простір, то приходжу заздалегідь, щоб оцінити, сцена високо чи низько, які до неї є підходи і як я можу рухатися, щоб не заважати глядачам. Також добре поговорити з режисером про світло та драматургійні моменти в виставі, які не можна проґавити — це дуже допомагає в роботі.
Звідки мені тільки не доводилося знімати! Наприклад, на фото виходить красивий малюнок, якщо знімати танцювальні номери з балкона: якщо на сцені багато артистів, вони утворюють на сцені коло чи роблять інші фігури. Також я знімала із місць, де зазвичай сидять звукооператор і звукорежисер. Із дозволу режисера можна виходити й на сцену на передпоказах. Але найкращі кадри, як на мене, виходять у реальному часі під час прем'єр: на репетиціях немає глядачів, а повна глядацька зала — хочете вірте, хочете ні — надає фотографії сили.
Щоби виставу було видно об'ємно, я знімаю її з різних планів — загальний, середній і великий. Якщо загальний план дає уявлення про сценографію, зокрема декорацію і костюми, то середній — краще показує взаємодію між акторами та їхні емоції.
Під час вистави «Мини Мазайло» від Харківського театру ляльок і театру «Нафта» мені вдалося зробити цікавий кадр: актори, яких видно на фото, опиняються ніби в рамці; а між персонажами, які стоять з боків, відбувається діалог — самих акторів ми не бачимо й ніби домальовуємо їх у своїй уяві.
Іноді, особливо знімаючи моновистави, я відчуваю, що зараз буде важливий емоційний момент, кульмінація, і вирішую не знімати, щоби не порушувати атмосферу. Я вважаю, що краще пожертвувати кадром, хай яким прекрасним він буде, ніж пожертвувати емоціями глядача.
Фотографія із вистави «Сонячний промінь» в харківському Малому театрі маріонеток діє на мене як заспокійливе, нагадуючи про часи до повномасштабної війни. Тоді в театр приходили маленькі діти, а після вистави Валерій ДзехЗасновник Малого театру маріонеток, режисер і актор, а також військовослужбовець і творець фронтового театру. Його перформанс «Янгол і людина», створений разом із побратимами просто під обстрілами у Салтівці, подорожував фронтовими позиціями. дозволяв їм гратися маріонетками: він не боявся, що вони щось зламають і довго чекав після вистав, поки всі діти награються. Мені здається, одні й ті самі діти приходили ще на ту саму виставу — я пам'ятаю їхню радість та захоплені очі, без страху.
Часом у кадрі все так гарно поставлено, що важко повірити, що це живе фото, зняте під час вистави. Таке відчуття у мене є з виставами Оксани Дмітрієвої, які завжди зроблені дуже красиво, зі смаком та глибокими сенсами, образністю.
Я надаю перевагу кольоровим фото, бо вважаю, що колір дуже важливо зберегти для документації вистави. Позбавляючи фотографію кольору, ми ніби вбиваємо атмосферу вистави. Втім, чорно-біла фотографія ніби відсікає зайве і концентрується на емоції. Іноді я можу переводити фото в чорно-білий колір, якщо це доречно в межах творчого підходу.
Наприклад, у монохром я переводила кадр із перформансу «Жінка» Надії Алюнової. Тут доречний цей прийом, бо хочеться сконцентруватися на стані та емоції, а коса персонажки пролягає по спині, ніби доріжка. Ця світлина експонувалася на виставках та перемогла в конкурсі театральної фотографії.
Цікаво, що в кадрі з вистави «Горизонт 200» режисерки Олени Апчел я не використовувала чорно-білу обробку — такий вигляд мала сцена у виставі. Щоби зробити цей кадр, я чекала, поки акторка в капелюшку дістанеться нижнього лівого боку кадру, щоби його «замкнути».
На початку своєї діяльності я надсилала фото режисерам і акторам: просила їх вибрати кілька невдалих і вдалих кадрів та пояснити, чому вони вважають їх саме такими. Зараз вони вже самі пишуть мені відгуки. Якщо я бачу, що в кадрі сильна емоція і сумніваюся в її доречності, то запитую в актора чи акторки, чи не «занадто» для них це фото.
Для розвитку в театральній фотографії мені важлива загальна надивленість — вистави, кінематограф, графіка, живопис. Звісно, розуміння драматургії твору допомагає фотографу в роботі, але ознайомитися з усіма творами фізично неможливо, якщо знімаєш багато вистав. Наприклад, нещодавно я сфотографувала 55 вистав за два тижні на фестивалях — це мій особистий рекорд.
Якщо я фотографую на театральному фестивалі, то заздалегідь роздруковую собі розклад, особливо якщо це відбувається в іншому місті. У розкладі я зазначаю тривалість вистав, їхні локації, а також розраховую, скільки часу мені потрібно для переміщення між різними локаціями.
Фестивалі помітно розширили географію театрів, із якими я співпрацюю: крім Харкова я також знімала театри з Полтави, Львова, Запоріжжя, Києва, Дніпра, Одеси, Чернівців, Хмельницького, Луцька, Житомира та інших українських міст та селищ. Я фотографувала вистави на таких фестивалях, як «Комора» в Кам'янець-Подільському (2022–2023), «Драма-спринт» (2025), Parade-fest (2019, 2021), Фестиваль соціального театру (2024), «Харків (не)релокована культура» в Івано-Франківську (2024), «Вертеп Схід» (2023–2025), FrancoFest (2024, 2026) в Коломиї, «В кулісах душі» у Полтаві (2026) та інших.
Як на мене, театральна фотографія — це один із найскладніших жанрів фотографії, хоч з часом і з'являються технічні можливості, щоби подолати ці складності. Театральне фото поєднує багато жанрів. Коли я починала знімати, то хотіла завантажити фото на сайт Спілки фотохудожників, а там навіть не було розділу з театральною фотографією, тож світлини доводилося публікувати в розділі «Різне».
Також в Україні майже немає конкурсів театральної фотографії. У Харкові існував міжнародний конкурс «П'ята стіна», який заснувала Світлана Баженова, і для театральних фотографів він справді був святом: можна було познайомитися з іншими фотографами, а за результатами конкурсів робили виставки в галереї «Мистецтво Слобожанщини» (остання офлайн-виставка в межах конкурсу відбулася у 2021 році — Ред.).
Чи ідентифікуєте ви себе саме як театральну фотографку?
Я називаю себе музейно-театральною чи театрально-музейною фотографкою, бо десять років пропрацювала в Харківському художньому музеї (2014–2024). Я і зараз підтримую зв'язок із музеєм: коли в червні війська РФ влучили в нього, то приходила фіксувати руйнування.
Із якими складнощами в роботі стикаються фотографи в театрі і як їх можна усунути?
Не лише фотограф може заважати глядачу — глядач теж може заважати фотографу. Буває, що в театрах можна знімати на телефон, тож купа екранів, що світяться, опиняються в кадрі. У певних сценах це світіння потім доводиться прибирати у фотошопі. Фотографування на телефон заважає не лише театральним фотографам, але й іншим глядачам.
Також іноді театральні фотографи стикаються з іншими фотографами, які поводять себе некоректно. Наприклад, знімають зі спалахом у театрі, стоять перед глядачем тощо. Це про культуру поведінки.
Звісно, є і технічні складнощі. В кожній виставі є щось особливе, що варто врахувати під час зйомки. Працювати з цим мені допомагає досвід та краща фотокамера.
Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що бути фотографом театральних вистав — це бути водночас репортажистом, портретистом і художником? Чому?
Актори та режисери називають мене фотохудожницею. Я би так сама себе не назвала, але вдячна, що вони кажуть саме так та довіряють мені фотографувати свої вистави.
Чи потрібно говорити про театральну фотографію не лише як про репортажну зйомку або промоматеріали для театру, а як про повноцінний художній жанр? Чому?
Так, я вважаю театральну фотографію повноцінним художнім жанром. Скільки ще театральні фотографи мають виборювати своє існування і розповідати про важливість своєї роботи? Саме театрального фотографа, а не «репортажиста, який знімає театр».
Павло Тищенко
Військовослужбовець родом із Дніпра. Навчався за спеціальністю «Комп'ютерні науки» й працював за фахом. Фотографію любить із дитинства, а в дорослому віці театр закохав його у себе, тож Павло вирішив поєднати ці два захоплення.
Перша вистава, яку сфотографував на камеру — «Паливо» у львівському театрі імені Марії Заньковецької, також пізніше там знімав прем'єру «Я бачу, вас цікавить пітьма». Першим театром, із яким почав співпрацю, став Дніпровський національний театр опери і балету. Також як фрилансер співпрацював з організаторами театральних гастролей.
Зараз театральна фотографія на тимчасовій паузі через роботу у війську, але за нагоди Павло хоче до неї повернутися.
«Особливе задоволення — впіймати мить, де зосередився настрій цілої сцени»
Ми приходимо в театр, щоб пережити емоції, які викликає вистава, тож моє завдання як фотографа — передати момент у кадрі так, щоби глядачі змогли наблизитись до цих емоцій. Тобто поєднати переживання глядача з навичками фотографа; знайти форму для того, що ти відчуваєш під час перегляду, передавши це через композиції, рух і світло. Також фотографу важливо відчувати ритм вистави, бо це допомагає передбачити, коли рух чи емоція будуть найбільш виразними.
Особливе задоволення — впіймати мить, у якій зосередився настрій цілої сцени, а найбільше тішить, коли через фотографію вдається передати частину цього настрою іншій людині. Найбільш вдалими фотографіями я вважаю ті, де вдається вихопити «ударні» моменти, які можуть зачепити глядача навіть без знання сюжету вистави. Хочеться, щоб той, хто був на виставі, міг повернутися до своїх відчуттів, а той, хто не бачив постанову — відчув її атмосферу й, можливо, захотів зустрітися з нею в театрі.
Коли я тільки починав фотографувати, то сам купував квитки, приходив на вистави й робив фото просто тому, що мені це подобалося. Згодом мені почали писати актори й режисери, а театри й організатори гастролей стали запрошувати на зйомки.
Готуючись до зйомки, я ознайомлююся з матеріалом, який фотографуватиму, та підбираю потрібні об'єктиви. Вибір обʼєктива залежить від того, камерна це сцена чи велика, а також від місця, з якого я зніматиму.
Майже всі вистави фотографую з місця глядача. По-перше, це дає відчуття присутності: людина бачить на фотографії те, що могла б побачити сама, сидячи в залі. По-друге, такий ракурс дозволяє передати виставу так, як її задумав показати глядачеві режисер. І по-третє, я можу залишатися непомітним для акторів і глядачів. Але одного разу я фотографував і за лаштунками Дніпровського національного театру опери й балету: це була зовсім інша фотографія, більше про емоційні переживання акторів, напругу перед виходом на сцену.
Налаштування камери доводиться змінювати швидко, бо світло в театрі складне й постійно змінюється. Для мене це не найбільша проблема, адже моя камера дуже зручна в керуванні: основні налаштування винесені на диски керування на верхній панелі. Я можу змінювати їх, навіть не дивлячись на екран.
Мій професійний біль — це LED-освітлення. Я використовую електронний затвор, який працює беззвучно, але в цьому режимі зображення з матриці зчитується поступово, рядок за рядком. Тож через мерехтіння світлодіодних ламп на фотографіях можуть з'являтися темні смуги.
Саме через це, на жаль, довелося відкинути кілька дуже гарних кадрів із «Лимерівни» (вистава Івана Уривського, яка приїздила в «Драміком» на гастролі — Ред.). Прикро, що вдалося впіймати момент, але технічний дефект усе зіпсував. У таких ситуаціях може допомогти перехід на механічний затвор, проте він створює звук, тому користуватися ним потрібно дуже обережно, а якщо не хочеш заважати глядачам та акторам, то просто неможливо (механічний затвор фізично перекриває матрицю фотоапарата шторкою, що дозволяє уникнути покрокового сканування, а отже, значно зменшити ефект темних смуг — Ред.).
Також я неодноразово був свідком того, як фотограф, запрошений на виставу, заважав глядачам та акторам. Тому в мене є чіткі правила. Жодних переміщень залом: я краще кілька разів прийду на ту саму виставу, якщо хочу зняти її з різних ракурсів. Жодного світла від екрана камери: він у мене закритий, усі фото роблю через видошукач. І ще одне правило — звук затвора не має бути чутним у залі. Здебільшого я використовую електронний затвор, а механічним користуюся лише під час гучних сцен, коли звук зі сцени перекриває клацання камери.
Щодо етичних проблем, то все залежить від контексту. Наприклад «Шафа» від Freedom Ballet і Олени Коляденко — доволі еротична вистава, але відвертість є частиною її характеру. Ознайомившись із матеріалом, я зрозумів, що саме в цьому випадку немає етичної проблеми в зніманні. Якщо у виставі є досить відверті сцени, я зазвичай їх не фотографую. Є речі, які мають залишатися на сцені. Але багато залежить від контексту.
Важливо глибше занурюватися в те середовище, в якому ти працюєш. Фотографія може подобатися мені як фотографу, але людина, яка, до прикладу, професійно займається балетом, побачить у ній те, чого я ще не навчився помічати. Я вважав гарним одне фото з балету «Жизель» від Дніпровської опери, але мені там пояснили, що балерина в цей момент не дотягнула ногу.
Чи ідентифікуєте ви себе саме як театрального фотографа?
Моя професійна діяльність була пов'язана саме з театром, тому так, можу назвати себе театральним фотографом.
Із якими складнощами в роботі й стикаються фотографи в театрі і як їх можна усунути?
Болюча тема для мене — коли не вказують автора фотографії. Колись United24 опублікували допис до Дня театру з моїм фото вистави «Процес»: автори інших фотографій були зазначені, а я — ні. Досі прикро.
Хотілося б, щоб ім'я фотографа було частиною публікації й не губилося, коли знімок передають далі. За фотографією стоять конкретна людина, її бачення та праця.
Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що бути фотографом театральних вистав — це бути водночас репортажистом, портретистом і художником? Чому?
О так! Всі три ролі можуть поєднатися в одному кадрі.
Як репортажист ти фіксуєш виставу, зберігаєш її моменти, свідчення того, що вона відбулася, а як художник — шукаєш власний спосіб передати побачене й пережите. Для мене важливо, щоб у фотографії залишалося ефемерне відчуття, яке виникає під час перегляду.
Чи потрібно говорити про театральну фотографію не лише як про репортажну зйомку або промоматеріали для театру, а як про повноцінний художній жанр? Чому?
Так, на мою думку, театральна фотографія має достатньо особливостей та нюансів, щоб говорити про неї як про окремий художній жанр.
Важливу роль тут відіграє авторське бачення фотографа. Я працюю зі сценічним світом, який уже створили режисер, актори, сценограф, художники зі світла та костюмів, але всередині цього світу я обираю, на чому зосередитися — який момент зберегти, а що залишити поза кадром. Це вже простір для власного художнього висловлювання.
Така фотографія може мати самостійну цінність навіть для людини, яка ніколи не бачила цієї вистави. Світлину можна показати на виставці чи об'єднати з іншими кадрами в авторську серію. Вона зберігає зв'язок із театром і водночас починає власне художнє життя.
Анастасія Хлібник
Фотографка зі Львова, бойова медикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Каже, що після ротацій її емоційно рятують зйомки в театрі — надають сил і повертають сенси.
Знимкує майже все своє життя: першу «мильницю» тато подарував Анастасії ще у п'ять років. Із часом зрозуміла, що понад усе любить фотографувати людей. Протягом п'яти років пропрацювала як сімейна фотографка. Коли вперше сфотографувала театральну виставу, то відчула: любов до фотографії і до театру зійшлись. У центрі фотографій Анастасії — актори і їхні емоції, тобто «спершу людина, а вже потім сценографія», як описує сама фотографка.
Фотографією регулярно займається з 2018 року. Першу комерційну зйомку зробила у 2020 році для Львівського театру ляльок. Зараз з усіма театрами співпрацює на фрілансі. Найбільше знимкує для львівського Театру Леся Курбаса (з 2023 року). Також співпрацювала з Львівським театром Марії Заньковецької, Львівським театром Лесі Українки, театральним об'єднанням «Хвиля» та Одеським театром імені Василька.
Має вищу незакінчену освіту за фахом «Філософія», працювала в медіа, була адміністраторкою фотошколи, бібліотекаркою і SMM-ницею. Час від часу пише статті для медіа. Мама двох дівчат (навіть має позивний Мама).
«Кожен театральний фотограф має прийняти, що важливим є не його кадр, а вистава»
Іноді мене запрошують знимкувати виставу від самого початку її створення, а іноді кличуть фотографувати ту, яка в репертуарі вже давно, але там, наприклад, оновився акторський склад. Від цього залежить підготовка — десь більше імпровізації, а десь варто попередньо ознайомитися зі специфікою простору.
Крім базових знань щодо того, як працювати з технікою в умовах непростого світла, для театрального фотографа важливі пристрасть і любов до театрального мистецтва як явища. Коли ти під впливом тієї магії, яку створює команда митців, то це точно відображається на світлинах. На них завжди видно, наскільки фотограф всередині історії.
Львівський театр Леся Кубаса став для мене рідним місцем, бо я відзняла там найбільше вистав. Фотографуючи в Театрі Курбаса, я часто сиджу на підлозі й переміщаюся нею.
Багато фотографів не люблять знімати в цьому театрі, бо там вельми специфічне світло. Проте для мене знімання в Театрі Курбаса — завжди захоплива гра, я люблю бавитися зі світлом. Маю світосильні об'єктиви, а також часто граюся з обробкою фото. Тому для мене головним викликом під час роботи є не світло в театрі, а простір.
Однією з найважчих для зйомки вистав стала «Легенди про вічне життя» у Київській опереті у 2021 році. Спершу відзняла цю виставу у Львівській опері, а потім ми з командою приїхали до столиці. Місцеві мені сказали, що знимкувати я можу лише з однієї точки, з-за куліс. Я не мала можливості переміщатись, а це для мене дуже важливо. Звісно, наявність різної оптики може зарадити в такій ситуації, але не суттєво, бо ти все одно бачиш виставу лише з одного кута.
Передусім кожен театральний фотограф чи фотографка мають прийняти, що важливим є не його кадр, а вистава. Варто йти на компроміси з собою і вчитись відпускати деякі моменти: стежити за динамікою історії та усвідомлювати, в яку мить буде доречно натиснути на спуск; відчувати, коли звук затвора камери може порушити глибоку тишу, над створенням якої працювала команда.
Я знімала вистави й у вуличних просторах, наприклад, вистави Львівського театру ляльок на даху Центру Довженка. Як на мене, ця зйомка ближча до репортажної або концертної, бо, крім самого дійства, я ще фіксую реакції глядачів та їхню взаємодію з акторами.
Якщо є можливість, я люблю знимкувати вистави не один раз. Адже результат залежить від різних факторів, зокрема й мого настрою, бо в різних станах я можу фокусуватися на різному. Тож мені направду цікаво бачити, наскільки відрізняються мої світлини тієї самої вистави, скажімо, через рік чи два.
Також люблю естетику чорно-білої фотографії — як у театрі, так і за його межами. Моя перша виставка — це серія чорно-білих портретів воїнів-добровольців з описами їхніх історій (2021–2022). Перші театральні виставки також були чорно-білими. Мені завжди здавалось, що такий формат дає більше фокусу на почуття.
Проте, приблизно з 2024 року я майже не фотографую в такому стилі. Зараз мої світлини — що театральні, що портретні, що репортажні — останні роки є лише кольоровими. Мабуть, далося взнаки те, що я пережила особисті втрати й чорно-білі портрети наразі боляче ятрять рани. Травми змінюють.
Чи ідентифікуєте ви себе саме як театральну фотографку?
Спершу я себе вважала недостатньо хорошою у фотографії, щоби називати себе просто фотографкою (хоч на той час вже могла працювати у фотошколі й надавати консультації зі студійного світла). Лише коли відкрила ФОП, нарешті почала себе ідентифікувати як фотографку. Театральною фотографкою я вже звуся гордо. Бо це саме той напрям, на якому я фокусуюсь і в якому хочу все більше розвиватись.
Із якими складнощами в роботі й стикаються фотографи в театрі і як їх можна усунути?
Головна складність в наших реаліях, як на мене, полягає в тому, що театральна фотографія досі є доволі нішевою. Не всі театри можуть дозволити собі мати професійного фотографа. Тож суто комерційно бути театральним фотографом непросто.
Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що бути фотографом театральних вистав — це бути водночас репортажистом, портретистом і художником? Чому?
Я вважаю, що кожен фотограф, який береться за те, аби показувати світу своє бачення, вже є художником — незалежно від того, в якому жанрі він знімає. Театральний фотограф має любити й поважати драматургію, але чи любить він знімати людей і їхні емоції, чи робить акцент на сценографії — буде видно в його роботах. Фотографи в театрі насправді дуже різні, тож добре, коли кожен і кожна можуть показати, що приваблює саме їх.
Чи потрібно говорити про театральну фотографію не лише як про репортажну зйомку або промоматеріали для театру, а як про повноцінний художній жанр? Чому?
Для мене театральна фотографія точно не є репортажною зйомкою, адже я показую історію, а не все, що відбувається в приміщенні театру, як було б під час ярмарку, фестивалю чи концерту.
Частково театральна фотографія — справді про рекламу і промоцію, але також і про документування мистецтва (театральні фотоархіви — це дуже цікаво). Як і будь-яка історія, театральна фотографія впливає на майбутній розвиток театру, тому я її виділяла б в окремий жанр.
Христина Король
Театрознавиця й театральна фотографка зі Львова. Фотографує з 12 років: спершу хотіла бути весільною фотографкою, але потім зрозуміла, наскільки велика конкуренція на такому ринку.
Фотографувати театр почала завдяки Галині Рибі — викладачці акторської майстерності в ЛНУ імені Франка, яка запропонувала зробити знімки у львівському незалежному театрі «Око». Роблячи там світлини, Христина познайомилася з представниками Львівського театру імені Лесі Українки, а також львівського театру «Воскресіння», який організовує фестиваль «Золотий лев». Так уперше відфотографувала фестиваль — програма була настільки насичена, що між локаціями доводилося переміщатися на самокаті.
Під час фотографування однієї із вистав мала сильне відчуття несправедливості, і, щоби висловитися, вирішила створити сторінку в Instagram, де викладала дописи з думками про вистави, а згодом — із фотографіями, які подобаються.
Встигла точково чи багаторазово поспівпрацювати майже з усіма державними та незалежними театрами Львова. Одними з перших відряджень стали зйомки прем'єр в Одеському театрі імені Василька.
Зараз фотографування в театрі поєднує із навчанням в магістратурі та роботою комунікаційної менеджерки мистецького об'єднання «Хвиля». Також проєктно працює у ветеранському просторі в Міському палаці культури імені Гната Хоткевича.
«Театральна фотографія — ще й спосіб фіксації дійсності в контексті сучасної історії України»
У театральній фотографії мене найбільше приваблює співтворчість із командами вистав. Коли я фотографую, то відчуваю синхронізацію з акторами чи «світляком», особливо з останнім, бо мені подобається ловити світлові акценти.
Також мене приваблює те, що в театральній фотографії є великий спектр для інтерпретацій. Коли я почала фотографувати в театрі «Око», в мене була улюблена вистава «Ассо та Піаф», яку знімала разів зо п'ять. Спостерігаючи за фото, можна простежити, по-перше, еволюцію моїх технічних умінь, а по-друге, зміну мого погляду на цю виставу.
Іноді тебе запрошують за два дні, а іноді ти повністю залучений у процес вистави, як у мене було з виставою Оксани Дмітрієвої «Буря» у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Тож найкраща підготовка до знімань — це комунікація з людиною, яка тебе запросила. Найперше я запитую, де я буду сидіти: якщо в 10–15-му ряду, то з моїми технічними можливостями фото будуть не дуже якісні. Ідеально, якщо в театрах є прохід і я біля нього, що дає мені змогу побігати з різних боків. Якщо доводиться фотографувати з одного місця, то я роблю фотографії різноплановими завдяки постпродакшну, тобто обрізаю їх та обробляю.
Доволі стресовим досвідом було знімати одне з читань Фестивалю драматургії від НСТДУ у 2023 році. Можливо, зараз із новою камерою мені було би легше, але на той момент було дуже важко. На сцену виходили актори в чорних фраках, а єдиним освітленням були маленькі лампочки на пюпітрах, і ці лампочки ледве-ледве освічували обличчя акторів. Вже думала, що мені не вдасться врятувати ці файли, але потім вирішила попрацювати зі штучним інтелектом. Він зменшує кількість пікселів та забирає шум, але ніяк не впливає на реалістичність фото. Тоді мені вдалося витягнути світлини так, що було видно навіть риси обличчя акторів.
Також я обожнюю робити розмазані чорно-білі фото. Особливо люблю так знімати вистави фізичного театру, де відчутні рух і динаміка. Деякі театри просять їм не давати такі світлини, бо, цитую: цією «чорно-білою мазнею» не можна промотувати свою виставу. Але є і ті театри, які розуміють цінність таких кадрів, їхню мистецькість, тому публікують їх.
Режисери, які зі мною працювали, відзначають, що моєю великою перевагою є театрознавча освіта, бо вона мені дає змогу бачити, які відсилання команда заклала у виставу, а глядач не завжди помічає. Але інколи моя театрознавча освіта працює проти мене. Є певні вистави, які я фотографую на комерційній основі, але якби писала про них як критикиня, то зауважила би, що вони несуть небезпечні сенси. Таких моментів небагато, але вони відчутні.
Також я не хочу просувати думку, що всі театральні фотографи мають знати драматургійну основу вистави для того, щоби їх фотографувати. Фотографи просто можуть бути чудовими візуалами, які добре відзнімуть виставу, навіть якщо вона застаріла чи не дуже цікава.
Також важлива візуальна надивленість (але вона важлива не лише для театральних фотографів). Якщо це портретна акторська зйомка — важить вміння вести діалог. Наприклад, фотографка Анастасія Хлібник розповідала мені, що перед зніманнями портретів веде довгу розмову з акторами про їхнє життя й театр.
Чи ідентифікуєте ви себе саме як театральну фотографку?
Я завжди представляю себе як театрознавиця і театральна фотографка, іноді як контент-креаторка — залежно від того, з ким спілкуюся.
Із якими складнощами в роботі стикаються фотографи в театрі і як їх можна усунути?
Найбільші проблеми в театральній фотографії — авторське право й гонорари; укладання документів, які фотографи можуть підписати із театром. Іноді цей договір не передбачає використання фотографій у медіа, і тоді медіа має платити гонорар авторові фото. У мене такий досвід був всього один раз.
Є журнали доволі високого ґатунку, які беруть фото в театру, публікують на обкладинці й підписують, наприклад, «надано театром Марії Заньковецької», ігноруючи ім'я фотографа чи фотографки. Потім інші видання починають репостити цю публікацію з таким самим підписом. При цьому театр знає ім'я фотографа.
Також є проблема несформованості ринку. Я навіть не знаю, які розцінки в інших театральних фотографів. Також припускаю: якщо театральний фотограф працює у штаті театру, відбувається демпінг цін, бо він отримує зарплатню не за години фотозйомки та авторство фотографій, а за робочі години, як будь-який інший працівник. Утім, присутність фотографа у штаті може бути й плюсом, бо він краще знає команду театру та контекст вистав.
Мене запрошували бути штатною фотографкою в одному з театрів, але я відмовилася, бо думала, що тепер маю бути зацікавлена в усіх проєктах, які робить театр. У кожному театрі є і ті вистави, які я люблю, і ті, які, на мою думку, краще було би зняти з репертуару, бо вони несуть наратив меншовартості, «братських народів» чи це шароварні вистави. Коли мене кличуть пофоткати подібні постанови, я не відчуваю захвату, а вмикаю режим репортажиста.
Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що бути фотографом театральних вистав — це бути водночас репортажистом, портретистом і художником? Чому?
У цілому я з цим погоджуюся, театральні фотографи можуть себе називати й фоторепортажниками, і фотохудожниками, й навіть фотокореспондентами (я чула й таке!) — усі ці ролі ніби зливаються в одній.
Коли я брала інтерв'ю в колишнього штатного фотографа Івано-Франківського драмтеатру Богдана Савлюка, то він казав, що театральна фотографія — це 50 % художності, 49 % репортажу й 1 % любові до театру. Мені сподобалася ця формула.
Театральний фотограф — це людина, яка інтерпретує виставу, створену іншими, через камеру. Мистецькою діяльністю вона стає тоді, коли фотограф має власне бачення — чому він фотографує саме ці моменти й саме в такому ракурсі. Це може бути просто фрагмент руки чи взуття, але це вже мистецька робота, відмінна від репортажу.
Багато залежить від того, що саме в театрі фотографувати. У своїй курсовій роботі, використовуючи закордонні джерела, я вивела різні види й підвиди театральної фотографії (наскільки я знаю, вони раніше не визначалися в українському контексті).
Наприклад, за візуальною мовою та естетичним підходом театральна фотографія може бути репортажною, пластичною (акцент на рух, світлотінь), абстрактною (фокус на деталях, символізм) та художньою.
На думку фотографки Ірини Деркач, фотограф може відзняти подію гарно, але не завжди доводить її до стану художньої фотографії. Художня фотографія, за її визначенням, — це та, де немає зайвих елементів, які відволікають глядача від суті та емоції, наприклад мікрофон, що звисає зі стелі, або неправильно спрямоване світло. Саме в цій різниці, на думку Ірини, пролягає межа між художньою театральною фотографією та репортажною театральною фотографією.
За призначенням театральну фотографію можна поділити на сценічну (фіксація під час показу чи прогону); рекламну (для афіш чи соцмереж, часто постановні зйомки); документальну (архівна зйомка репетицій та обговорень); закулісну (бекстейдж), предметну (фотографування театральних костюмів, реквізиту чи інших елементів сценографії), а ще портретну (актори, режисери й інші члени команди в театральному контексті). Також можна виокремити архітектурну театральну фотографію (зйомка театральних будівель, фасадів, інтер'єрів).
Чи потрібно говорити про театральну фотографію не лише як про репортажну зйомку або промоматеріали для театру, а як про повноцінний художній жанр? Чому?
Потрібно, але для цього ніби немає місця. Немає конкурсів, куди театральний фотограф може податися зі своїми фотографіями, немає виставок.
Відвідавши Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, я побачила багато паперових фотографій, які, здається, мали більшу цінність, ніж фото, зроблені зараз. Звісно, їх теж можна роздрукувати, але здається, вони вже не є такими вартісними, бо сфотографувати може кожен другий.
Зараз театри частіше запрошують фотографів, але деякі з них все ще не готові вкладати фінансовий ресурс у промоцію й не бачать цінності в тому, щоби запросити фотографа. Натомість вони запрошують медіа, що роблять десять фото, які потім можна використати для промоції.
Один із перших проявів промоції в українському театрі був ще за часів театру Леся Курбаса: у «Березолі» портретні зйомки для акторів, друкували їх на листівках і продавали. Актор, режисер і театрознавець Василь Василько отримав прізвисько Вася-фотограф за бажання фіксувати усі моменти сценічного життя на плівку. Зокрема, він першим став фіксувати сцени з вистав з глядацької зали, на відміну від традиційних на той час світлин із фотосалону. Завдяки цим фото ми знаємо, який вигляд мав театр у той період.
У сучасному світі фотографії дуже впливають на tone of voiceСтиль публічної комунікації, голос бренду театру, формування його візуальної мови. Хороший приклад: світлини Богдана Савлюка, який близько п'яти років був штатним фотографом Івано-Франківського драмтеатру. Його фото мають певну стилістику, і їх можна відрізнити від фото інших фотографів навіть без підпису.
Зараз я бачу велику потребу у формуванні спільноти українських театральних фотографів: після першого сезону подкасту до мене звернулося багато фахівців, які хотіли би взяти в ньому участь. Також хотілося би, щоби відновилися конкурси та виставки театральної фотографії. На мою думку, вона має бути окремим жанром.
Подкаст Theatre Hunter Talks, який я запустила, дещо розширив мої уявлення про те, що таке театральна фотографія в Україні. Для мене це не лише мистецтво, але й спосіб фіксації в контексті сучасної історії України. Наприклад, я не знайшла архівів про український драматичний театр у Маріуполі, на руїнах якого росіяни побудували власний театр. Можливо, цей архів не був оцифрований і десь загубився чи згорів, і залишилися лише особисті спогади працівників театру, які виїхали.
У нас немає централізованої системи збереження власної історії: найчастіше архіви лежать у шафах театрів, фото не підписані й ніхто не знає, хто на них зображений. Але є і успішні кейси архівування історії театру, які за допомогою грантових коштів змогли оцифрувати архів. Гарним прикладом є платформа Open Kurbas, яку створив Музей театрального, музичного та кіномистецтва України.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
