П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Що для нас, українців, Хорватія? Країна моря, літніх відпусток. Країна тисячі островів.
Мало хто знає про Хорватію як про країну страшної війни.
Хорватія — мій другий дім. 15 років життя у Загребі, робота, сім'я, друзі. Часто я працюю тут перекладачем. Останні 10 років — майже завжди військовим.
Відколи «Пливе кача» стала нашим найчорнішим гімном, українські делегації часто приїжджають до Хорватії. Мета одна: досвід війни. Лікування ПТСР, розмінування, ексгумації.
І майже кожна з делегацій їде у Вуковар. Місто-герой і місто героїв.
Сьогодні середина літа. Влітку всі дороги з Загреба ведуть на захід, до моря.
Я ж їду на схід, у Вуковар.
Від Вуковара до моря — як від неба до землі. Тут зовсім інша Хорватія. Тут нема звичних туристів, цикад і соснових пляжів. Натомість є соняшникові поля, грашевина і короп на відкритому вогні.
Мало міст у Хорватії з такою неймовірною історією, як Вуковар. Це остання точка країни, її східний бастіон. Місто на двох ріках — Вука маленька, а Дунай великий. За Дунаєм — інша держава. Та, яка 35 років тому напала, окупувала, взяла в облогу, в полон, закатувала, зґвалтувала, розстріляла і повністю знищила Вуковар.
Чи лікує час?
Я знову їду шукати відповідь на це питання.
Була там багато разів. Десятки разів перекладала ті самі факти й імена. Замучених, розстріляних, зниклих безвісти. Але сьогодні мені знову моторошно, наче вперше.
300 кілометрів — і я вже там.
Ми їдемо з моєю подругою. Ясена — хорватка.
— Я з тобою! Я ж народилась у Вуковарі!
І ось ми вже в її старому чорному мерседесі.
— Ми його залишили на згадку про старі добрі часи, — сміється вона, — ті, до війни. Ще трохи — й буде раритет…
Життя в Хорватії ділиться на «до» і «після». Ми їдемо в довоєнному мерседесі на схід, у Славонію. Яка милозвучна назва! Ніхто б і не подумав, скільки в ній крові.
— Ця автотраса Загреб — Белград, — розповідає Ясена, — вона була перша, вона існувала завжди. По ній усе, що виробляли і заробляли в нас, забирали у Белград. Знаєш, як цю дорогу називали? Автотраса «Братство і Єдинство!».
Ясена багато говорить. Це добре. Звідки б я все це знала, якби не вона?
— Ця Югославія, це братство і єдинство — воно всім підходило, всьому світу. Коли на нас напали — світ навіть пальцем не ворухнув, щоб урятувати цілий народ. Вони вирішили: ми їх виснажимо, не дамо їм зброї, і все повернеться на старе, і знову буде Югославія, бо так найпростіше. Ніхто не хотів чути про якусь там Хорватію. Їм пасувало «братство і єдинство». Пасувало те, що створив Тіто… А в нас не було ні армії, ні зброї. Тільки ембарго.
Лається голосно і смачно. Завдяки їй я чудово знаю хорватську лайку.
— Ніхто з нас не вірив, що буде війна. Серби ненавиділи все хорватське, тут завжди була якась колотнеча, але щоб аж війна? Ні!
Ми не раз чули всі ці безглузді новини на телебаченні. Хорватські усташі виколюють очі сербським дітям. Хорватські усташі роблять намиста з пальчиків сербських немовлят… І жартували на ту тему. Які дурниці! Ніхто не вірив, що з цього може бути щось серйозне. А тоді як гахнуло…
— І в нас це тривало 5 років... Ще трохи — і у вас усе мине, — вчергове заспокоює. — Так МАЄ бути. Земля МАЄ виснажитись, усі мають виснажитися від цієї агресії. І щоб до них дійшло, що щось треба зробити...
Слухаю. Киваю. Перебираю в голові відомі факти.
Літо 1991-го. Хорватія проголосила незалежність рівно за два місяці до України. Видать, нам разом допекло. Україна вийшла з Союзу, Хорватія — з Югославії. От тільки наша війна почалася через 23 роки, а війна Хорватії — через сім днів.
Югославсько-сербська армія перейшла кордон. Белград проводжав свої танки квітами. Йому треба було зберегти «братство і єдинство».
Війна Хорватії за вихід з Югославії тривала з 1991 по 1995 рік. Третина території була окупована сербами. Пройшовши через пекло, країна врешті перемогла. Свої території Хорватія повністю повернула через вісім років від початку війни.
Вуковар був першим на шляху тих танків.
За планом Юги, битва за Вуковар мала закінчитися через три дні. Гей ви, навіжені зі сходу! Чому всі ваші плани такі схожі? Невже не можете вигадати щось нове? Невже історія нічого вас не вчить?
Місто, в якому до війни жило 45 тисяч, показало дулю одній з найсильніших армій континенту і стало на бій.
87 днів місто боролося в тяжкій блокаді.
Щодня у Вуковар прилітало від 5 до 12 тисяч снарядів і бомб. З неба, з суші, з Дунаю. Відстрілюватись не дуже-то й було чим.
…Обабіч траси — кукурудзяні поля. Ми майже приїхали.
Десь серед цієї кукурудзи — славнозвісний Кукурузний шлях — Шлях спасіння. Єдина стежка, якою можна було зайти чи вийти з Вуковара. Отримати хоч якусь їжу, ліки. Винести поранених.
— Мої бабуся і дідусь врятувалися цим шляхом, — розказує мені напередодні Ніколь, хорватська дівчинка-школярка.
Потім стежку знайшли й перекрили. Блокада стала повною. Сьогодні там капличка і хресний шлях уздовж кукурудзяних качанів. Сьогодні ми ще набачимося хрестів.
90 днів у Вуковарі не було струму, води, зв'язку, боєприпасів. 15 тисяч жило у підвалах. Чекали допомогу зі столиці — але вона не прийшла.
За ці три місяці Вуковар перетворився на попелище.
Щастя, що були вони молоді. Повні азарту, гніву, сил. Учителі, бізнесмени, робітники. Місцеві фраєри, які ще вчора крутили голови дівчатам, справжні заїбанти — ні, це не лайка. Чудове хорватське слово про тих, які живуть на повні груди.
За один день вони стали іншими людьми. Бранителями, як називають своїх воїнів хорвати.
Довгий. Жовтий. Піпетка. Рембо. Фред. Усім — по 18, 20, 30 (років).
Жовті мурахи, Турбо і Пустельні щурі не здаються.
Барикади — з рулонів ковдр фабрики «Вутекс». Після дощу вони ставали такі важкі, що жоден танк не міг їх зрушити.
Цвинтар танків — грізна югославська бронетехніка, яку вуковарці колоною заманили у вузьку вулицю, підпустили впритул і перетворили на залізо.
Югославські МіГи літали все нижче. Хлопці жартували, що скоро будуть рахувати пломби пілотам у роті.
Із засобів ППО мали дві ракети, з якими ніхто не знав, що робити.
Криниці були під прицілом. Вихід по воду став рулеткою зі смертю.
А вони сміялись, що Вуковар може впасти з єдиної причини — якщо закінчиться тютюн.
Курили листя кукурудзи, замотане в туалетний папір. Смерділо, як сльозоточивий газ. Грали в белу. Співали. Кімнати, в яких ночували, називали «морозилки». Ігнорували рани. Тільки б не ампутація! Вели бої за кожен дім.
Заєбавались з тою смертю до кінця.
18 листопада 1991 року Вуковар «впав». Хоч — ні. Не так. Вуковар не впав — він був окупований.
Коли окупанти ввійшли в місто — найгірше тільки почалося.
Цивільних вигнали з підвалів, зігнали в колону і депортували. У колоні було дванадцять тисяч. З собою дозволяли взяти один-єдиний поліетиленовий мішок. Ішли між дулами автоматів, між руїн.
— Буде м'яса, буде м'яса! Будем різати хорватів! — співали їм в обличчя нові господарі Вуковара. Сербські добровольці, колишні сусіди, парамілітарі у військовій формі з двоголовими орлами.
Місто на багато років залишилось в окупації.
Чоловіків, бранителів чекали концтабори. Там відбувалось те, чого не можна осягнути людським глуздом. Не всі вернулися звідти живі. Ті, що не вернулись… коли їх познаходили — жоден не помер легкою смертю. Ті, що вернулись — вони вже можуть говорити, свідчити. Адже минуло 35 років. Вони живуть, сміються. Але коли розповідають — часом усе одно блищить сльоза. Адже минуло всього 35 років.
— Вуковар, — продовжує Ясена, — це було дуже багате місто! Один із найвищих показників ВВП у всій Югославії! Тут не було жодного безробітного! Славонці — вони добрі люди. Роботящі, мудрі. Теплі, як хліб. Ця рівнина, ця земля — вони створюють характер. Ти тільки подивись на ці поля! Різко гальмує. — Давай сфотографуємось! Поглянь, яка краса!
Ми стоїмо між соняшників, яким немає кінця-краю. Фотографуємось. У нас буде ще багато гарних фотографій. На фоні шардоне, лаванди, вуковарських кавунів.
— У нас тут було все! Зерно, кукурудза, соняшник, пшениця, ячмінь, виноград… уся ця сільськогосподарська всячина — чого тут тільки не було! А які ковдри! А взуття! «Борово», «Вупік», «Вутекс» — це були фабрики на весь світ!... Мовчить. — Тепер усе не так. Скільки років минуло, а все не так.
— Мій тато, — усміхається, — був агроном. Хороший агроном! Його прислали з Загреба до Вуковара, щоб робити тут аграрну реформу. Він керував аграрною реформою у всій Славонії. Керував «Вупіком». І ми жили тут у замку... у палаці.
Я витріщаю очі.
— У замку Ельц?
— Так! — регоче. — Тоді там іще не було музею. Тільки кабінети... Соціалізм!
Так я дізнаюсь про «Вупік» і про те, що моя подруга виросла у Вуковарському палаці.
Минаємо великий знак у формі англійської літери V.
«V» — вас вітає Вуковар. Але ще більше «V» — знак боротьби під час війни. Два пальці вгору, стиснутий кулак. Вікторі, перемога.
Вуковар — давнє місто. Глиняна Вуковарська голубка, яку отут, під нашими ногами, розкопали археологи, була зліплена тисячі років до Христа. Сьогодні її дарують усім президентам як хорватський символ.
На цих землях залишили сліди авари. Мадяри дали місту його сучасну назву та фіш паприкаш. Сулейман Великий на століття привів сюди османів. Віденський двір приніс на вулиці Вуковара бароко, а німецька сім'я Ельц збудувала розкішний замок, в якому пізніше жила моя подруга.
Їдемо відбудованим містом. На стінах будинків чергуються строгі мурали з портретами ветеранів та радісні 3D-об'єкти з фестивалю VukovART — єдинороги, соняшники, поцілунки. Реклама пива «Вуковарське». Бігборд концерту Бейбі Лазанья. Повертаємо ще раз і зупиняємось перед височенною бетонною спорудою, яка до болю нагадує вежу Донецького аеропорту.
Приїхали.
Зупинка перша. Водонапірна вежа.
Водонапірна вежа Вуковар — це символ. Вона на безлічі листівок, на палітурках книг, футболках, рюкзаках та іншому мерчі. Висока, струнка, велет у 50 із хвостиком метрів, фото якого обійшло весь світ.
Вежа стала відомою під час війни. Вона не мала жодного військового значення, проте на її даху щоранку з'являвся новий неушкоджений хорватський прапор. Його розстрілювали — а він з'являвся знов. 90 днів підряд. І його бачив весь Вуковар.
Ця вежа була головною ціллю ворога. 900 проєктилів, 640 прямих влучень.
Сьогодні вона повністю оновлена, але сліди бомбардування залишені як пам'ять.
Усередині — музей війни. Зверху — оглядовий майданчик. До війни тут був ресторан із розкішним краєвидом. Виноградники, найкраща панорама міста, внизу — Дунай. Зразу за Дунаєм — Сербія. Ось вона, і до сьогодні тут за якихось кілька сотень метрів. Сусідів не обирають.
По колу на оглядовому майданчику — таблички з іменами. 6.989 донорів. Люди, які відновили вежу.
На верху зустрічаємо хлопця. Місцевий, 23 роки. Його батько був у таборі. Батько живий. Сидить зараз на Дунаї, ловить рибу…
— Вуковар був страшно зруйнований… страшно, — каже хлопець. — Тут була руїна. І люди тут дуже настраждались. Усі як один.
Питаю Ясену: як у вас зараз? Що кажуть люди, що пише преса — хто вів війну проти Хорватії? Серби? Чи югослави?
— Серби, серби. І так казатимуть, і не буде цьому кінця, доки не приїде їхній президент і публічно не вибачиться. Доки не буде покаяння.
Зупинка друга. Овчара.
Якраз жнива. Багаті, пишні. Минаємо поля, комбайни, ферми. Пахне коровами і польовими квітами. Ще одне фото для Ясени — біля велетенського трактора.
— Покажу сестрі! Це ж тут наш тато працював!
На гарній зеленій вивісці пише «ВУПІК» — вуковарський агропромисловий комбінат. І маленькими буквами адреса: Овчара.
Ось вона — адреса, яку в Хорватії знають усі. Адреса місця жаху.
Серед цих золотих полів, гудіння бджіл і мукання корів — серед усього цього буяння життя розташовується найтемніше місце з історії хорватської війни.
Овчара. Місце масової страти. Рів серед поля, з якого ексгумовано понад 200 тіл.
Коли місто «впало», югославська армія та сербські парамілітарі окупували міську лікарню. Червоний хрест, конвенції, евакуація — слова, слова. З лікарні вивели 261 пораненого, хворих, лікарів. Людей завантажили в колону автобусів — і більше їх ніхто ніколи не побачив.
Їх привезли сюди, на Овчару, в сільськогосподарський ангар на свинофермі. Прогнали через стрій смерті. Кілька годин жорстоко катували. А потім серед ночі розстріляли в полі.
Масову гробницю знайшли завдяки одному полоненому, який вистрибнув із військової вантажівки по дорозі з ангара до місця вбивства.
Стоїмо на порозі. На вході — вивіска: «Дім пам'яті Овчара». Місце ув'язнення, катування і страти.
Бетонна підлога. В бетон втиснуті гільзи. Їх безліч. Сьогодні це музей, але гільзи – справжні.
Заходимо в ангар. Темно всередині приміщення. Темно всередині себе.
На стінах фотографії. З'являються, гаснуть. Унизу сіно, таке ж, як і тоді, коли людей на ньому катували. Чиїсь окуляри. Записник. Годинник. Шкільне посвідчення. Ключ. Гребінець. Водійські права. Речі, ексгумовані з ями.
Балог Драгутин, 17 років.
Балог Йосип, 63.
Бйєланович Рінго, 21.
Босанац Драгутин, 72.
Главашевич Сініша, 31.
Йованович Олівер, 19.
Гашпар Зорислав, 20.
Йосип.
Міле.
Андрія.
Жан-Мішель, 25. Хлопець-француз, чиї останки знайшли й розпізнали тільки 2025 року.
Ружіца, Ружа. Вік — 32. Вагітна, дружина військового, жорстоко закатована до смерті.
Стаєш безсилою.
Проїжджаємо той страшний кілометр до місця страти. Як пахнуть липи! Не дають плакати.
На тому місці, де знайшли людські залишки — пам'ятний знак. Хрест і поранена голубка. Це символ масових поховань. Уся Хорватія — в таких поранених голубках. Яка страшна ціна за незалежність.
Із Вуковарської лікарні виїхало шість автобусів із пораненими. До місця страти на Овчарі доїхало п'ять. 61 особа дотепер значиться зниклою безвісти.
Де він, той шостий автобус?
— Вони не кажуть. Ми все ще шукаємо своїх людей, — стрілка спідометра злітає вгору. Машина мчить уперед.
Зупинка третя. Лікарня.
Ми знову в центрі міста. Ось вона — та лікарня, з якої вивезли людей на Овчару.
На Вуковарську лікарню щодня падало понад 100 снарядів і бомб. Великий білий прапор із червоним хрестом на подвір'ї став улюбленою мішенню югославських літаків. Чотири поверхи було повністю знищено. Лікарня переселилася під землю.
У підвалі, між осколками й уламками, народжувались діти й помирали хворі. Ліки, обладнання — нічого не вистачало. Лікарі виходили з операційної з пилами, якими ріжуть дрова.
Наприкінці облоги мертвих уже не було як хоронити. Їх клали в подвір'ї і накривали простирадлами.
Зараз лікарня повністю оновлена. Працює. У підвалі — ще одне місце пам'яті. Знову свічки, знову довга стіна імен. Коли перекладаю і часом пропускаю ім'я — вони промовляють його ще раз. Чекають, поки правильно вимовлю. Імена важливі.
Перед входом у лікарню — сучасна інсталяція: сталевий червоний хрест із дірками від куль.
— Ісусе, скільки тут хрестів, — видихає Ясена.
Ми вирушаємо в палац. Нам терміново треба трохи свіжого повітря. Але дорогу знов перегороджують хрести.
Зупинка четверта. 938 хрестів.
Меморіальний цвинтар Вуковар — це майже тисяча однакових білих мармурових хрестів. Місце ще одної масової гробниці.
938. Така кількість ексгумованих на цьому місці. Найбільша масова гробниця у Європі після ІІ світової війни. Була найбільша — до нас, до України.
Горить вічний вогонь. Над лавандами літають бджоли. На цвинтарних лавках про щось сміються хлопці-садівники. Тут багато квітів. Тут гарно й моторошно водночас.
Зупинка п'ята. Палац Ельц.
— Годі! — каже Ясена. Не будемо ми по самих цвинтарях волочитися. Тут їх до біди… Їдемо в палац! Треба жити життя!
Й ось ми — на березі Дунаю, серед розкоші й краси. Велике поле перед палацом. Велетенські липи — ті, що вціліли після бомбардувань. Ковані візерунками ворота, важкі лев'ячі голови на фасаді, мармурові плити, каміни, золоті дзеркала…
Палац Ельц став першою спорудою у Вуковарі, яку в 1991-му бомбардували з неба. Важка фугасна свиноматка пробила головний корпус, а через три місяці з палацу залишилися самі руїни.
Палац не мав жодної стратегічної важливості — він просто був символом історії і всього, що викликало ідеологічну піну на вустах ворога.
Ми довго шукаємо дерев'яні сходи.
— Я була геть мала, пам'ятаю тільки дерев'яні сходи. Тато тримав мене за руку, і я по них стрибала вгору-вниз… вгору-вниз…
Сходів ми так і не знайшли. Може, вона все це вигадала? І про палац, і про війну?
Усередині — міський музей. Розкішна експозиція охоплює період від мамонтів до сучасного фестивалю «Небо над Вуковаром».
Окремий поверх — про війну. Дбайливо виписана хроніка подій.
Липень 1991-го. Колона танків довжиною 80 кілометрів вирушила з Белграда і перетнула кордон із Хорватією.
Вересень 1991-го. Югославська армія почала операцію «Вуковар».
Жовтень. Обруч навколо міста звужується.
Листопад. Ще одне звернення до міжнародної спільноти.
Уночі в лікарню Вуковар останній раз доставили допомогу сільськогосподарським літаком.
Югославська армія та сербські бойовики окупували Вуковар.
Розстріл на Овчарі.
Депортація.
Концтабори.
Обміни.
Ексгумації.
Пошук безвісти зниклих.
Перемога.
В інтер'єрі — потрощені речі: уламки рояля, розкішних ламп, різьблених рам.
— Ісусе! Скільки пройшло часу, а ми все ще не можемо прийти до тями. Як вони могли це все робити? Як…
Наша мандрівка добігає кінця. Йдемо обідати на березі Дунаю.
По дорозі заходимо в книгарню.
— Чи маєте щось про війну?
— Знаєте що, пані… Нам тої війни по самі вуха. Не треба нам ці книги. Приїжджим, як оце ви — так. А нам не треба… Навоювались.
Зупинка шоста. Фіш паприкаш.
Шкварки. Солонина. Сальцесон. Сарма. Винний гуляш. Чобанац. Кулен. Ковбаси.
Кнедли зі сливами, резанці з горіхами і маком, домашні ракії — шлівовіца, крушковача. Лоза.
Це край багатої кухні та вишуканих вин.
Ми замовляємо фіш паприкаш — короля місцевої гастрономії. Густа навариста риб'яча юшка, в якій є сом і короп, щука і судак, стерлядь і обов'язково — велика пригорща червоної паприки.
Цього казана вистачило б на чотирьох. Тут не шкодують.
Хлопець-бармен розповідає про дунайські пляжі. Перепливеш човном Дунай — і ти вже тут. Нащо мені те море? Воно далеко, треба шукати місце, треба лежаки… А тут — усе вільно. Тиша, ліс… Смажимо м'ясо. Що ще треба?
Сідає сонце. Дзвонять дзвони. Дунаєм у човні-вісімці гребуть спортсмени. На набережній крутять педалі велосипедисти. Поруч пильнують свої поплавки рибалки. Перевірений спосіб заспокоєння розхитаних війною нервів. Десь серед них – батько нашого знайомого з Водонапірної вежі.
Більшість окупованих територій Хорватія повернула військовими акціями «Блискавка» і «Гроза». Oluja. Bljesak.
Прикордонний Вуковар повернувся іншим способом. Усе відбулося без жодного пострілу. Це називалось Мирна Реінтеграція — довгий, болючий, повний компромісів шлях.
— Одна з помилок нашого президента, — розказує Ясена, — це загальне прощення. Він думав, що так швидше вирішить проблему. Жахлива помилка! Люди поверталися до міста — і зустрічалися на вулицях зі злочинцями. Деякі жінки ще й до сьогодні бачать на вулицях тих, хто 30 років тому їх ґвалтував.
— Вуковар принесли в жертву, — озвучує Ясена думку багатьох. — Щоб світ побачив і піднявся. Військові розрахунки були такі... Якби Вуковар не принесли в жертву, то світ не сприйняв би це все серйозно.
Хорватія повністю повернула свої кордони. Після років окупації Вуковар знову хорватський. Життя тут іде далі. Воно інакше, ніж до війни. Тепер тут міцно переплітаються туристичні маршрути, дегустаційні винні погреби, місця пам'яті й сербських концтаборів.
Щороку 18 листопада, на день окупації Вуковара, ріка людей заповнює вулиці міста. Люди з'їжджаються з цілого світу. Колона понад п'ять кілометрів проходить місцями болю. Коли наближається цей день — тут стає важче дихати. Особливо тим, хто пройшов через усе. Ветеранам. Старшим. Жінкам.
Усі війни колись закінчуються. Закінчилась у Хорватії — закінчиться й у нас.
Швидше б. Із найменшими втратами, із найлегшими компромісами.
Довго їдемо мовчки. Сутеніє.
— Ісусе… 80 кілометрів танків… — шепоче моя подруга.
Перед моїми очима стоїть запис у книзі відгуків:
Дякуємо вам за все.
Ми — вільні люди.
А вам, хорватські захисники і хорватські мученики-вуковарці,
Хай вічне світло сяє у вічність...
Хай вічне світло сяє у вічність.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
