Ірина Цілик розповідає Радіо Культура про прем’єру та роботу над фільмом "Я і Фелікс", а також про мистецтво під час війни.
Як мистецтво працює під час війни: які образи та слова здатні фіксувати трагічну реальність та викликати емпатію та підтримку? На ці питання відповідає Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів, членкиня Українського ПЕН, лауреатка американського кінофестивалю "Sundance" за найкращу режисерську роботу у категорії світового документального кіно за стрічку "Земля блакитна, ніби апельсин".
Нещодавно режисерка завершила роботу над своїм першим ігровим фільмом "Я і Фелікс", перші покази якого вже відбулися за кордоном. У прокат в Україні фільм може вийти восени 2023 року.
Суспільне Культура публікує повну розмову Ірини Цілик і Наталі Грабченко, що відбулася на Радіо Культура.
Про зустрічі у Харкові
Пані Ірино, сьогодні будемо говорити про ваш ігровий фільм "Я і Фелікс". Однак на початку нашої розмови я б хотіла поговорити про фіксацію трагічної реальності засобами кіно. Нещодавно у вас відбулися дві творчі зустрічі в Полтаві і Харкові. Якими вони були?
Я думаю, що ці зустрічі, можливо, були більше потрібні мені навіть, ніж людям, які на них прийшли. Хоча я відчувала, що процес взаємний, але я сама дуже зголодніла за цією особливою енергією зали, коли кожне слово падає в теплий ґрунт, миттєво проростає і одразу виникає відчуття, як щось народжується між тобою і тими людьми, які поруч. Мабуть, актори в театрі відчувають схожі процеси. Так складалися обставини, що минулого року я переважно виступала за кордоном, зокрема у Центральній та Західній Європі. Зараз важливо говорити з тими аудиторіями про Україну, це має сенс та свою силу.
Їздити сьогодні в українські міста, особливо в ті, де гаряче, є надзвичайно важливим, щемким та сильним. І в Полтаві, і Харкові на подію прийшло багато людей, усі вони жадібно хотіли брати участь у культурних подіях. Усі ці обійми і розмови після зустрічі лишили в мене такі сліди, що я і ще досі, мабуть, видихаю. Досі думаю, як же важливо тут і сьогодні наводити різкість на тих людей, які живуть поруч у нашій країні, мати нагоду щось їм сказати та почути щось у відповідь.
Про творчість під час війни
Чи такі зустрічі дають матеріал для спостережень та осмислення, який, можливо, перейде в якусь творчу роботу?
Мені здається, все, що з нами відбувається є певною мірою матеріалом для рефлексій та майбутніх творів. І добре, якщо нам вдається бути над ситуацією і сприймати як можливий матеріал те, що з нами відбувається.
Насправді минулого року я частково втратила цю здатність, і тоді зловила себе на тому, що я як художниця втрачаю розуміння того, якими інструментами я тепер можу користуватися та висловлюватися про те, що з нами відбувається. Я раптом усвідомила себе німою, безпомічною, особливо гостро це відчувалось у перші місяці повномасштабного вторгнення. Тоді здалося, що все про, що я знала – способи, творчі шляхи, реакції на те, що з нами відбувається, – більше не працювало. Потрібно було починати з нуля, шукати свій власний новий голос у цій реальності.
Мені здається, я ще досі в цьому пошуку, хоча я поступово повертаюся до себе. Впродовж цього року так багато всього сталося, що багато в чому, я думаю, ми вчимося починати з якоїсь точки нуль.
Багато митців говорять про розгубленість та нерозуміння, яке виникало на початку повномасштабного вторгнення. Говорять про певний відчай і навіть порожнечу. Однак потім зазначають, що їм вдалося опанувати себе і почати відновлюватися та повертатися до роботи. Чи можете сказати, що так само відбулося і з вами? Що вам допомогло у відновленні, що вас надихало, що давало вам сили протягом цього часу?
Люди та спостереження за людьми – це те єдине, що мене тримає. Хоча часом є відчуття, що я падаю в якісь чорні ями і не знаю, в якому напрямку плисти.
Але люди, які мене оточують у найближчому колі та в якихось більш дальніх, вражають мене своєю життєвою силою, своєю вітальністю, своєю спроможністю триматися на плаву. У цих людей я вчуся і намагаюся якось надихатися цією силою.
Азад Сафаров про номінований на "Оскар" документальний фільм "Будинок зі скалок"
Про страх обстрілів
Чи було вам страшно у Харкові? Ви писали у фейсбуці про те, що були прильоти без оголошення повітряної тривоги.
Я не боюся обстрілів, тому що всі ці роки війни я мала нагоду їздити в прифронтову зону. Я поступово адаптувалася, як, мабуть, і багато українців. Мене не лякає перспектива смерті, як би це не звучало. Мене лякають інші речі і список речей, яких я боюся, довгий. Але у цьому списку немає несподіваних прильотів, таких, як були у Харкові… Знаєте, це така страшна лотерея. На відміну від Києва, де спочатку ми чуємо повітряну тривогу, встигаємо підготуватися, подивитися новини, зрозуміти, чи дійсно щось летить і чи варто ховатися, бо вже стали трошки ліниві і безтурботні, у Харкові все не так. У Харкові дуже часто спочатку прилітає, а вже потім вмикається сирена. І я, власне, була свідком цього: ми снідали в готелі, почули два потужних вибухи, це сталося недалеко від нас. Харків'яни адаптувалися до цієї дикої реальності. Я побачила багато фаталізму та чорного гумору у цих людях: "Прилетить — то прилетить, а ні — то ні. Живемо собі далі".
Пані Ірино, хотіла окремо поставити вам питання про фільм "Я і Фелікс". Моє питання стосується його літературної основи та сценарію. В одному інтерв'ю ви сказали: "Так, давайте почнемо з головного – книжка краща!". Розкажімо, хто написав книгу і чому вона краща?
Книгу написав український письменник та мій чоловік Артем Чех. Тому створення цього фільму та екранізація книжки є сімейною історією. Та насправді все почалося значно раніше, адже ця книжка має в основі автобіографічну історію. Як дружина автора, яка вже майже 17 років з ним поруч, знала всі ці його сімейні історії, і вони вже стали моїми сімейними історіями. Я знала особисто більшість прототипів героїв цього роману. І тому, коли Чех зрештою написав свій роман "Хто ти такий?", я одразу подумала про його кінематографічність. Мені спало на думку його екранізувати. Мені було страшнувато і водночас небезпечно, адже завжди існує ризик спотворити літературну основу. Тому ще на початку ми домовилися з Чехом, що напишемо сценарій разом, а фільм не буде триматися за літературну основу, скоріше відштовхуватиметься від світу героїв та сюжетних ліній. Зрештою фільм пішов трохи в іншому напрямку. Тому книжка краща, бо вона інша.
Фільм має інший характер, інших подих. Я думаю, що фільм значно світліший, але це вже моя особиста оптика. Я, мабуть, по-іншому не вмію дивитися на світ. Але я б і не сказала, що книжка є важкою і похмурою. Вона розповідає про досить травматичні досвіди дитинства, і якщо коротко описати, про що вона, — вона про ті хиткі часи пострадянської реальності 1990-их та наш період дитинства, юності, про наші стосунки з тими дорослими (мамами, татами, бабусями, дідусями). Ці дорослі були поламані тією новою реальністю, яка впала на їхні плечі, не завжди знали, як дати раду усім цим викликам. Поруч були ми – діти і підлітки, – які вимагали до себе уваги та якоїсь ніжності. Ми всі маємо якісь дуже подібні травми, які отримали у спадок від тих часів. Це і травма бідності, і бажання іншого життя, за яке ми жадібно потім зубами трималися і вигризали ці можливості.
Що ще є в цій книжці важливого – це сюжетна лінія про дружбу протагоніста з дуже непростим чоловіком. У житті Чеха справді був такий герой. Це був коханий чоловік його бабусі, якого вона в якийсь момент привела в дім. Зрештою, він навіть жив разом з родиною. Цей чоловік був ветераном Афганської війни, колишнім контррозвідником з очевидним посттравматичним синдромом, страждав на алкоголізм. Але водночас це була харизматична та глибока людина. І коли він не пив, відкривалися якісь інші світи та розмови про музику, про якісь життєві, страшенно цікаві історії з його минулого. Звісно, спілкування з такою людиною залишило глибокі сліди в юному хлопцеві, який зростав поруч.
Є ще один досить показовий та важливий момент: цей хлопчик у дитинстві ненавидів все, пов’язане з війною та військовим досвідом, бо бачив щодня перед собою людину, зламану таким досвідом. Цей хлопець ніколи навіть і не думав, що зрештою йому самому доведеться взяти в руки зброю та поміряти взуття свого друга з минулого; що він сам стане військовим та ветераном. Ця тема для мене дуже чутлива і важлива. Бо люди, які повертаються з фронту в мирний вимір, зрештою не знають, як їм жити далі. І все це кидає велику тінь на їхні стосунки з близькими, з дітьми. Це така велика, окрема тема, яка мене дуже тривожить.
Тепер дорослі – це ми. І тепер настали часи щось вибачити дорослим з минулого і за щось їм подякувати. Їм було непросто в ті часи.
Про дітей покоління 1990-х
І дорослим було непросто, і дітям було непросто. З одного боку кажуть, що діти того часу — це свого роду втрачене покоління у сенсі спілкування та непорозумінь з батьками. Але з іншого боку, мені згадується відома східна мудрість: "Усі люди, яких ми зустрічаємо на своєму шляху, є нашими вчителями", усвідомлюємо ми це чи ні. Можливо, для цього хлопчика цей вчитель – ця його пораненість і ця його неоднозначність. Мені здається, що це була колосальна школа, яка його формує як дуже хорошу і сильну людину.
Не знаю, чи хорошу, але ви праві у тому, що всім нам потрібні вчителі, причому на різних етапах нашого життя. І часом вчителем може стати людина з минулого саме завдяки тому, що ти її бачиш новими очима.
А знаєте, чому я сказала "хорошу"? Те покоління, яке зараз взяло в руки зброю і нас захищає, апріорі для нас не просто хороше, а найкраще. Ми за них молимося щодня, думаємо про них і підтримуємо. Але я також хотіла сказати, що це завжди великий комплімент автору і уяві читача, коли його твір екранізують; і виклик для режисерів, які беруться за екранізацію.
Тому що якраз хочу попередити глядачів і убезпечити їх від розчарувань.
Книга і фільм справді різні. Зазвичай ті, хто прочитав оригінал і оцінив його, очікують чогось подібного від екранізації. Тому я просто хочу попередити: він справді інший, я дозволила собі багато речей змінити. Я лише відштовхнулася від книжки і пішла мандрувати далі. Додала до сценарію багато чого з власного дитинства та моїх спогадів, бо і в моєму житті також були такі особливі дорослі, які, з одного боку, травмували, а з іншого – наповнювали мене якимись світлими досвідами.
Про прем'єру
Коли можна очікувати прем’єру в Україні?
Зараз обіцяти щось напевно складно, але наразі ми плануємо всеукраїнський прокат восени цього року. Будемо сподіватися, що Україна восени матиме для цього і сили, і можливості, і натхнення. Хоч такі травматичні досвіди, як війна, нас об’єднують, і за моїми спостереженнями глядачі сьогодні ходять у кіно навіть більш активно і жадібно, ніж до цієї великої війни.
У мене вже були кілька показів цього фільму у Києві, і кінозали були забиті, незважаючи на атаки й відключення електрики. Але навіть не всі охочі змогли придбати квитки. Тому маю безкінечну вдячність тим людям, які зараз ідуть на нове українське кіно.
Про участь Юрія Іздрика у кіно
Хочеться зазирнути в кухню створення цього фільму. Наскільки мені відомо, головну роль зіграв ваш син, якому 10 років. Як ви наважилися на це рішення, тим більше, що це його перший досвід?
Ні, не перший. У нього вже був акторський досвід у короткометражному фільмі, тож він цю кухню вже трішечки спробував на смак. Я би не сказала, що він зіграв головну роль у нашому фільму, тому що протагоніста ми бачимо на різних етапах його життя: спочатку хлопчиком, потім підлітком, і потім виникає епілог про те, яким він став сьогодні. Наш син Андрій зіграв одного з цих героїв – хлопця в найменшому віці. Це був його дебют, однак я б сказала, що у цьому фільмі ми всі дебютанти: це мій перший ігровий дебют як режисерки. Усі основні ролі зіграли дебютанти. Роль підлітка Тимофія зіграв Владислав Малюк, дуже талановитий хлопець з Івано-Франківська. До цього він мав лише досвід участі в театральних виставах, тож це його перший досвід у кіно. Роль Фелікса, цього поламаного ветерана, зіграв відомий поет, художник і музикант, Юрій Іздрик. Як виявилося, він також є дуже талановитим актором.
Цікаво, що ані мого сина Андрія, ані Юрія Іздрика я не збиралася знімати у цьому фільмі. Однак, готуючись до пітчингів Держкіно, потрібно було зняти відео та презентувати свою ідею. І оскільки на той момент у мене не було затверджених акторів, для відео я вирішила використати тих, хто був під рукою: свою дитину і свого приятеля Іздрика, з яким ми вже давно були знайомі.
Мене вразило, що тоді сказав Іздрик: "Як довго я чекав, щоб ти мене десь зняла". Це стало для мене несподіванкою, бо навіть не підозрювала, що у нього були такі бажання і амбіції. Коли ми провели три знімальні дні і я спостерігала за обома на майданчику, мене вразила якась хімія між цим двома. Вони спілкувалися про все на світі, говорили і про космос, і про гриби, і про жінок. Усі ці розмови були такі живі, що треба було тільки прислухатися, ловити, запам’ятовувати, щось занотовувати для сценарію. Окрім того, у них в обох дуже барвиста, жива і класна українська мова.
Як режисерка я знаю, якщо я ризикую і роблю ставку на непрофесійних акторів, дуже важливо, аби їм було комфортно на цій території. Особливо якщо я їм даю можливість імпровізувати, а в нашому випадку саме так і було. Як документалістка в минулому, я зрозуміла, що хорошим козирем у рукаві є саме унікальна українська мова і мого сина, й Іздрика. Саме тому все було дуже органічно. З нашого спілкування та спільного творчого процесу я винесла дуже багато.
Голий Іздрик, сексуальний Жадан, еротичний Чех: всім тілом в літературу
У одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що ви боялися запропонувати роль Іздрику, і, коли запропонували, він сказав, що це так само, якби Скорсезе подзвонив Аль Пачино і запропонував роль у кіно.
Так, було таке. Ну, Іздрик це Іздрик. Тепер він мене називає "кохана пані режисерка".
До речі, Іздрик мав театральний досвід. Зокрема, я знаю про його досвід 1990-х у Чернігівському обласному молодіжному театрі, де він робив інсценівки; окрім того його власний проєкт "Активація" теж був театрально-акторською спробою. Тобто сценічний досвід він мав, хоч він і не був кінематографічним.
Я багато разів бачила його на сцені. Колись ми разом їздили в спільний тур 27 містами України півтора місяці. Цей досвід нас подружив. Я спостерігала за тим, як Іздрик імпровізує, як він говорить свої безкінечні оповідки, які вони перетікають одна в одну, і як це тримає залу. Він дуже харизматична і талановита людина. Не всім вдається так органічно виглядати перед камерою.
Про особливості ігрового кіно
Чи якось допоміг вам у роботі над цим фільмом ваш досвід режисерки документального кіно?
Ще й як допоміг. Адже працювати одночасно в одній команді з непрофесійними і професійними акторами є певним викликом. Але досвід документального кіно – коли ти спостерігаєш за людьми і дозволяєш їм бути собою, трошки їх скеровуєш, трохи маніпулюєш ними для того, щоб отримати потрібний матеріал, – навчив мене необхідним інструментам. Знімаючи в ігровому кіно непрофесійних акторів, я їм дозволяла бути собою в запропонованих обставинах. Тому, наприклад, той же Іздрик значною мірою тому, що він залишився собою, хоч і в іншому образі, збагатив образ Фелікса.
Чи ви знайшли свою стилістику у ігровому кіно?
Я ще нічого не знайшла, бо вважаю, що із кожним проєктом я перебуваю у пошуку і пробую, як все працює. Зрештою, не так вже і багато було у мене проєктів за спиною. Тому кожного разу існує відчуття, що починаю з якогось нуля і весь попередній досвід нічого нібито не важить, хоча, звісно, він і допомагає.
Я постійно ловлю себе на думці, що пробую щось нове, перевіряю, що працює, а що — ні; де я почуваюся слабшою, а де — сильнішою. Для того, щоб визнати такі речі, так само потрібно мати сміливість. От зараз, наприклад, я знов хочу спробувати щось абсолютно нове – анімацію. І хоча ніколи не мала раніше такого досвіду, працюю над сценарієм повного метру анімаційного фільму.
Ірина Цілик: "Мова надає величезну силу і підтримку всім нам, як спільності, як українцям"
Про реакцію на фільм за кордоном
Ви казали, що в Києві відбулись покази фільму "Я і Фелікс". Чи відбулися покази за кордоном? Як глядачі сприймають ваш фільм?
Світова прем’єра цього фільму відбулася на Варшавському кінофестивалі. Польський глядач нам близький, і тому мені було цікаво подивитися на сприйняття фільму саме там. Але, за моїми спостереженнями, можливо, не всім європейцям цей фільм стане зрозумілим та близьким. Чим далі від України, тим більше стає незрозуміло, чи у цьому фільмі йдеться про минуле, чи про сьогодення. Наприклад, коли ми показували стрічку деяким відбірникам європейських фестивалів, то стикалися саме з такою реакцією. Водночас покази в Україні дали мені розуміння, що цей фільм найперше для українського глядача.
Ці перші глядацькі досвіди дали мені розуміння, що я влучила у кілька вікових аудиторій. З одного боку, я розповідаю про людей свого віку (30-40 років), але і дітям там є на що подивитися, бо перш за все це історія про дитину і підлітка. Мені також говорили, що коли фільм вийде у прокат, то на нього обов’язково приведуть свою маму чи когось зі старших. Тому хотілося би вірити, що з цією стрічкою відбудеться глядацька історія стосунків.
Чи дивився фільм ваш син, якою була його реакція?
Звісно, дивився. По-перше, він є досвідченим і, я би сказала, професійним глядачем. Дуже багато кіно в його житті присутнє і фоном, і як розвага, і як хобі чи робота. Скільки я його пам’ятаю, він завжди дивився зі мною кіно. Тому його глядацький багаж, мабуть, міг би позмагатися з досвідами багатьох дорослих людей. Він уже не просто дивиться кіно: він аналізує, порівнює і за цим цікаво спостерігати, особливо коли він аналізує драматургію фільмів.
Він часто вгадує, як розвиватимуться події, порівнює з попередніми фільмами. Наприклад, ще на етапі монтажу він давав мені якісь поради. Я би сказала, що він мене дуже підтримав. Перші покази фільму ще у Варшаві далися мені дуже важко. Був той випадок, коли ти відпускаєш своє дітище в люди, але, сидячи в залі, чомусь бачиш лише помилки. Так, мабуть, буває з творчими людьми, яким хочеться щось виправити, навіть коли це вже неможливо.
Тоді я не чекала від сина такої підтримки. Він ходив зі мною на кілька показів. І коли бачив, як мені було погано, брав мене за руку і тихо заспокоював. За це я йому дуже вдячна. Хто б міг подумати про це, адже на знімальному майданчику була цілком інша поведінка, безкінечне протистояння, його дитячі конфлікти, дистанціювання від мене як мами, а ще і як режисерки, яка командує процесом. Тому я, чесно кажучи, намучалася, хоч і не шкодую, що зняла його в цьому фільмі.
Скажу чесно: я сильно сумніваюся, що ще зніматиму власного сина. Але мені здається, що якщо він захоче зніматися у інших режисерів та режисеркок, він може поводитися інакше. Він вміє уважно слухати, але й сам може щось порадити.
А якою була реакція Артема Чеха на фільм?
Я знайшла шлях для того, щоб він був поруч. Ми його взяли в команду під час зйомок у якості скрипт-супервайзера: він працював на майданчику та відстежував, аби ми дотримувалися сценарію, що було змінено, бо будь-які зміни потрібно фіксувати.
Він був завжди поруч і підстраховував, і, сидячи перед монітором, міг побачити щось, чого я не бачила. Наприклад, у процесі зйомок ми з акторами змінювали деякі діалоги. Це бувало часто, бо написане на папері іноді не звучить, коли говорять живі люди. Величезна удача, коли поруч є ще одна людина, яка відчуває мову і розуміє, як працювати зі словом.
Я би радила всім режисерам мати на майданчику живого автора, який допомагатиме щось міняти. Звісно, є й непередбачувані процеси, тому багато залежить від клімату і стосунків, бо інколи стається так, що навпаки це може бути травматичним для автора. Фільм був нашим спільним дітищем із Чехом, тому цікавіше було разом спостерігати за тим, як він народжується.
Він уже майже рік знову на службі. Це був дуже емоційний досвід, коли він приїхав на один із показів нашого фільму та побачив його на великому екрані. Я дуже рада, що він під час війни таки зміг подивитися результат нашої роботи в кінотеатрі.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
