Ми знаємо імʼя Уляни Кравченко за згадкою в «Першому вінку» — першому в Україні феміністичному альманаху, що вийшов у 1887 році. Знаємо, що вона була письменницею, активісткою українського жіночого руху, а також популярною на свій час поетесою, яка першою на Галичині видала власну збірку творів.
Але також Уляна Кравченко (яка народилася під імʼям Юлія Шнайдер) була вчителькою, яка присвятила педагогічній роботі сорок років життя.
Наприкінці XIX століття вчителювання було одним із небагатьох шляхів до професійної освіти та самостійного заробітку для жінок. Водночас щоденна робота в школі вимагала долати погані побутові умови, недоліки організації навчання, конфлікти з колегами й залежність від адміністративних рішень.
Кравченко залишила автобіографічні нариси про власний педагогічний досвід. У збірці «Спогади вчительки», уперше опублікованій 1887 року, вона описала роботу в Бібрці та селі Стоки на Львівщині. Ці тексти стали свідченням про тогочасну народну освіту, професійні труднощі вчительок і уявлення про те, якою мала бути відповідальна педагогиня.
Як Уляна Кравченко стала вчителькою
Уляна Кравченко народилася 18 квітня 1860 року в Миколаєві на Львівщині під ім'ям Юлія Шнайдер. Її батько Юліус Шнайдер працював урядовцем, а мати Юлія Лопушанська походила з родини греко-католицького священника. Після смерті батька, коли Юлії було близько десяти років, вона виховувалася в родині дядька у Львові.
Спочатку дівчина навчалася вдома, під керівництвом учительки-німкені, з якою після уроків обговорювала літературу. У родині поєднувалися різні культурні та мовні традиції — мати часто співала українські та польські пісні, розповідала легенди.
Пізніше Юлія обрала для себе українську та вважала себе українкою: «Я ваша! Сей я землі дитиною, /бездольні люди!/ одна мене і вас веде стежиною/ на працю й труди». Або – «Як палають в темнім борі ягідки калини, / Так любов палає в серці нені України / Як найкраща в темнім борі червона калина, / Так на всім світі як на Україні».
У 1877 року вона вступила до Львівської учительської семінарії, де вчилася чотири роки — до 1881-го. Після завершення навчання Юлія отримала право працювати вчителькою, проте не могла самостійно обрати школу. У своїх спогадах вона розповідала, що не знайшлося вільної посади в рідному Миколаєві, тому довелося подавати документи до кількох округів і чекати на рішення освітньої адміністрації.
У серпні 1881 року Шнайдер отримала призначення до мішаної школи в Бібрці. На той час це було повітове місто у Королівстві Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії, нині ж це містечко у Львівській області.
Вона була молодою практиканткою, яка щойно завершила професійну підготовку й мала застосувати теоретичні знання в реальному класі:
«Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениць. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в "препарації", не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти й осуду. Забажала я — як молоде пташеня — попробувати ширшого лету… Нові мої обовязки відповідали моїй вдачі; я любила веселі, цікаві діти!»
«Не знала я тоді, що учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більше, що тут є товариші праці, опінія мешканців — а саме пань, цієї вічно голодної вражінь товпи, що через свою пожерливість кидається на все нове, що судить людину зі зверхнього вигляду, що й сьогодні з вікон дивиться цікаво на мене»
Перший рік викладання у Бібрці
Перший рік педагогічної практики став для Кравченко випробуванням професійних переконань. У Бібрці вона зіткнулася з тим, що класи розподіляли без її участі. Їй доручили другу групу учнів другого року навчання, яку колеги називали «найлегшим».
Однак згодом з'ясувалося, що сильніших учнів забрав інший учитель — пан Гордієнко. Вона вважала розподіл несправедливим, адже отримала клас, у якому діти дуже слабо читали, і мала починати роботу з відставання, спричиненого попереднім навчанням.
Разом з тим, не бажаючи створювати зайвих конфліктів на початку роботи, Кравченко вирішила виправити ситуацію власною працею: «Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ — та святий спокою, гаразд з тобою! — не хочу колотнечі; пару місяців труду — і діти знатимуть, що повинні знати».
Кравченко також критикувала методи навчання, які бачила в школі. Попри новий будинок і шістьох учителів, навчальний процес, за її оцінкою, відбувався без програми, послідовного плану й спільної освітньої мети. Навчання зводилося до механічного читання та переписування тих самих зразків каліграфії, які забирали час, але не давали дітям достатньо змістовних знань. Для молодої педагогині ж школа мала бути місцем послідовного навчання, де кожна вправа й кожна година сприяли б розвитку дитини.
Попри розчарування в організації школи, Кравченко не втрачала інтересу до викладання. Уже в перші місяці роботи вона зрозуміла, що професійні знання, здобуті в семінарії, самі собою не роблять людину хорошою вчителькою. Треба було навчитися пояснювати матеріал дітям, добирати методи, розуміти потреби учнів і відповідати за те, що вони засвоюють.
У своїх спогадах вона сформулювала це так: «О, се вже не лєкція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; се глибока наука — навчання других і до того малих дітей».
Вона писала, що дедалі глибше розуміння професії відкривало перед нею дедалі більше труднощів, але водночас додавало охоти й сил для самовдосконалення. Після уроків вона записувала спостереження, готувала матеріали на наступні дні та продовжувала навчатися сама.
«Але чим більше заглиблююсь думками у званні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніще бачу свій недосвід, але се тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою», — писала вона.
У спогадах вона розповідала про прогулянки околицями, спостереження за природою та збирання рослин для гербаріїв — як для себе, так і для школи. Природничі знання були для неї одночасно предметом особистого захоплення та ресурсом для викладання.
Найбільшою втіхою в роботі, за її словами, було спілкування дітьми. Вона захоплювалася дитячою допитливістюта здатністю дітей прив'язуватися до вчительки.
«Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не істнувало», — писала вона.
Водночас учителька відчувала суперечність між природним бажанням виявляти ніжність до дітей і необхідністю підтримувати авторитет. Вона зізнавалася, що хотіла б усіх приголубити й звертатися до них найніжнішими словами, але повага до статусу вчительки певною мірою стримувала її:
«Діти, діти, велика божа благодать! Чарують мене ваші ясні головки, личка румяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала би промовляти найніжніщими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу, трохи мені зразу й невигідно»
Для неї учителювання було не просто ремеслом чи способом виживання, а великим суспільним служінням: «Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільности?!…».
У Бібрці Кравченко зіткнулася з ще однією проблемою: навіть позитивна оцінка її роботи не гарантувала професійного просування. У червні 1884 року місцеві радні визнали її трирічну працю бездоганною, однак коли до шкоди повернувся попередній вчитель (який до того ж мав польське походження), саме її перевели до іншого закладу.
«Відходжу скорше, заки не заволодіє мною безсилля. Стільки змін, стільки поганих і бурхливих хвилин довелось тут перебути, а тепер, коли стало ясно, мушу покинути цю школу. Жаль немов за утраченим раєм… Та я кидаю свій рай, не оглядаючись за ним, щоб товариші — вороги світла не бачили заломання мого духа…»
Подальша вчительська робота
У 1884 році її перевели до села Стоки, де потрібно було організувати школу. Під будинок для школи, поки громада збудує новий, місцевий піп віддав «дяківку», яку молода вчителька у спогадах описувала так:
«В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом се назвати — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже — як старий сказав — "цимбра", але також без "помосту", зі стелею з тяжких чорних бальків. Половину тієї "цимбри" заняла скриня зі старими церковними річами: старі образи, книги, останки свіч — і стіл теж повний недогарків. Дальше в цимбрі нелущене фасолиння та кукурудза щойно зібрана з поля»
«Щохвилини кусень грубий глини й вапна із стелі спадає. Наука в класі зимній, без підлоги і, як дотепер було, без шиб у вікні, не конче добре впливає на моє здоров'я».
Тут вона пропрацювала лише кілька місяців, бо вже у лютому 1885 року за сприяння Івана Франка, який дізнався про неї завдяки віршам, Кравченко перейшла працювати до шестикласної української школи для дівчат у Львові — Інституту василіанок. Проте вже в листопаді того самого року її звільнили. Вважалося, що причиною стали її прихильність до фонетичного правопису та популяризація ідей Івана Франка й Михайла Драгоманова.
Опісля Кравченко певний час була приватною вчителькою в родині поміщика в Руденці під Львовом, а потім викладала в Долішньому Лужку на Дрогобиччині. Там познайомилася, а згодом вийшла заміж за вчителя Амбросія Нємєнтовського, який походив з польської шляхти та був старшим на 17 років.
У 1888–1920 роках із невеликими перервами працювала в селі Солець. У 1920 році переїхала до Перемишля, де жила до смерті 31 березня 1947 року.
Скільки отримували вчительки у Галичині наприкінці XIX століття
Наприкінці XIX століття в австрійській Галичині заробітна плата вчителів народних (початкових) шкіл залежала від багатьох умов — у селах отримували найменше, у містечках та великих селах трохи більше, найбільшу платню мали вчителі Львова. Усі розрахунки тоді проводилися у гульденах (інша назва, яка частіше використовувалась на Галичині, австрійський ринський), а з 1892 року — у кронах, за курсом 1 ринський це 2 крони.
Молоді педагоги після закінчення навчання (як-от Уляна Кравченко на початку своєї практики в Бібрці) отримували від 200 до 350 гульденів на рік, тобто близько 17-30 гульденів у місяць.
Варто ще враховувати, що ради й інспектори віддавали перевагу чоловікам (оскільки вони вважався «годувальником родини»), також їм часто надавали безкоштовне житло. Через це жінки довго залишалися в статусі тимчасових помічниць із найнижчою ставкою та часто мали самі шукати собі помешкання. До того ж, вчительки, окрім основних занять, мали додаткові неоплачувані гуртки, наприклад, із шиття та рукоділля.
За спогадами Кравченко, такої зарплатні ледве вистачало на скромне проживання та утримання хворої матері, оскільки значна частина коштів ішла на оренду житла, опалення, свічки, одяг і харчування.
Літературна діяльність Кравченко
Учителювання було важливою частиною життя Кравченко, але паралельно вона розвивалася як письменниця.
У 1881 році у львівському журналі «Зоря» опублікували її перше оповідання «Калитка», написане як шкільне завдання. Цей твір оприлюднив її наставник і тодішній видавець часопису Омелян Партицький. Однак самій юній авторці хотілося бачити на сторінках видання інші свої твори.
За кілька років вона отримала листа від Івана Франка. Той, працюючи у «Зорі», знайшов чренетку її вірша «Згадай мене!» за зворті її повісті «Настрій душі», що припадала пилом в редакції.
Письменник відредагував поезію для публікації у журналі, а самій Кравченко порадив зосередитися на поезії, оскільки вважав її ліричний талант особливо виразним: «У Вас є далеко більша спосібність до поезії, і то до ліричної поезії, ніж до повісті. І я раджу Вам працювати на тім полі».
Так розпочалося їхнє листування. Франко заохочував її до письменництва, давав професійні поради, про що і як писати та які книги читати. Крім того, він редагував інші її тексти, підтримував публікації та сприяв виходу першої поетичної збірки Prima vera 1885 року. Письменник також неодноразово приїздив до Бібрки, де Кравченко тоді вчителювала. Їхнє листування та творча співпраця тривала понад 30 років.
У 1891 році вона опублікувала збірку «На новий шлях» під псевдонімом Уляна Кравченко. Це імʼя фактично є українським відповідником її прізвища Шнайдер, яке німецькою означає «кравець». Відтоді саме ім'я «Уляна Кравченко» закріпилося за письменницею в літературі.
Вона долучилася до українського жіночого руху, зокрема як авторка альманаху «Перший вінок», виданого у Львові 1887 року Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою. Альманах став важливим виданням для українського жіночого руху: він об'єднав авторок, які писали про жіночий досвід, освіту, суспільні обмеження й прагнення до самостійності
Тут опублікували 11 її творів (зокрема, сонети «Я не жалюсь», цикл «За много!», вірш «На новий шлях!»). А у таких віршах, як «Вагання» та «Жінко, невольнице звичаїв темна», вона рішуче засуджувала суспільні обмеження та закликала жінок до самостійності й активності.
Кравченко окрім поезії писала і прозу та дитячі книжки — «Проліски» та «В дорогу» (1921), «Лебедина пісня» (1924), «Шелести нам, барвіночку» (1932). У 1934 році вийшла збірка «Замість автобіографії», а в 1940–1941 роках — її спогади про Франка «Велика дружба» та «Щирий друг і вчитель». Вона перекладала й переспівувала твори європейських поетів, зокрема Ніколауса Ленау, Анджея Немоєвського, Станіслава Пшибишевського, Антонія Урбанського та Яна Каспровича
У 1887 році Кравченко написала «Спогади вчительки» — автобіографічну збірку з двох новел («Перший рік практики» та «Із записок учительки»), у якій описала власний досвід роботи в Бібрці та Стоках. Спочатку їх планували для альманаху «Перший вінок», але через брак місця вони не потрапили до видання. Окремою книжкою спогади вийшли пізніше, у виданні 1936 року.
Для Кравченко вчителювання було водночас способом заробляти на життя, можливістю працювати для українського суспільства та справою, яка вимагала постійного самовдосконалення.
Її спогади залишаються цінними саме тому, що дають змогу побачити школу очима вчительки. У центрі цієї історії — педагогиня, яка любила дітей, критично ставилася до неефективного навчання, прагнула розвиватися сама й вірила, що освіта може впливати на майбутнє суспільства.
Так багато про літературну та педагогічну спадщину Уляни Кравченко ми нині знаємо тільки тому, що вона сама залишила по собі докладні записи — новели, спогади, щоденники. Більшість її сучасниць залишаються для нас «темними плямами» в історії. Поглинуті побутом, доглядом за родиною та щоденною боротьбою за виживання, вони просто не мали ані часу, ані ресурсів, щоб упорядковувати, архівувати й берегти власну спадщину.
Її творча спадщина доступна для нас і нині. У 2025 році видавництво «Ще одну сторінку» перевидало її автобіографічний роман «Хризантеми». Також її вірші вміщені у перевиданні «Першого вінку» від видавництва Creative Women Publishing. Тут також вийшла і праця історикині й дослідниці жіночої історії Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому. Жінки в громадському житті України, 1884–1939».
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
