Часів Яр гуде генераторами, гримить вибухами і пахне димом буржуйок. Невеличке місто, де раніше проживало близько 14 тисяч людей, зараз майже порожнє. Місцеві намагаються не покидати укриттів та не відходити далеко від домівок. Виходять за гуманітаркою, йдуть до пункту незламності зарядити телефони, або до єдиної на все місто крамниці. Лікарня не працює давно, а від деяких швидких, запаркованих у її дворі, залишилися тільки понівечені каркаси. Світло та газ відключені з лютого.
— Вікна не встигаємо латати. Лише цього тижня нас обстрілювали чотири рази, — говорить Любов Михайлівна, яка живе в одній з більш-менш уцілілих багатоповерхівок. — Мені спокійно, поки наші військові є. Як будуть вже сильно бомбить і бачитиму, що військові покидають місто, то і ми виїжджатимемо. Але поки читаю в інтернеті, як Росія хвастається, що взяла Часів Яр. Ну де ж вона його взяла?
Часів Яр — це височина. З неї відкривається шлях до решти великих міст Донеччини — Костянтинівки, Дружківки, Краматорська. Після того, як росіяни окупували Бахмут та Авдіївку, почався штурм і на підступах до Часового Яру, одразу з двох сторін — з північного сходу від міста, в районі Богданівки та з південного сходу — поблизу Іванівського. Зараз від цих сіл лишилися руїни. Також за останній тиждень з Хромового — це село на схід від Часового Яра, росіянам вдалося просунутися приблизно на півтора кілометра ближче до міста.
Хто і як обороняє Часів Яр — у репортажі Суспільного.
Лівий фланг
"Сват" заходить у підвал командно-спостережного пункту (КСП) 24 окремої механізованої бригади імені Короля Данила в Часовому Яру, знімає каску, спирає на бильце зброю. Видихає і сідає на край дивана, спершись ліктями на коліна. За ним йдуть ще двоє — "Князь" і "Батя".
"Сват" — піхотинець, він два тижні провів на позиціях поблизу Богданівки й інакше, ніж "п*здець" про це не говорить:
— В Богданівці за останні тижні не змінилося нічого. “Касети”, танки, вертольоти, літаки. Все стріляє, горить, а ми тримаємо оборону. Бачили як заєць на полюванні по лісу бігає? От і ми як ті зайчики бігаємо по лісу. Найскладніше — зайти та вийти. А на позиціях вже можна сидіти. Там багато снайперів працює, але снайпер не вбиває. Як він працює? Висить п*дарський дрон, побачив купку людей, прибігає снайпер і стріляє туди. Ранить в ногу чи в плече. Потім наші прибігають витягнути пораненого і тоді починаються або скиди, або снайпер знову працює по скупченню.
Богданівка — це маленьке село, яке відділяє окупований Бахмут від Часового Яру, лівий фланг оборони міста. На моніторах авіарозвідки 24-ї бригади видно, що Богданівка нині — це світлі плями руїн домівок, груди каміння і стовбури дерев без гілок на узбіччях. Цивільні давно тут не живуть. По суті село — це дві вулиці, які постійно штурмують російські війська.
— Ти стараєшся не запускати людей в душу, — говорить "Батя". Зі Сватом вони познайомилися на війні. Разом воюють уже два роки. — Потім важко, коли друг лежить поранений і ти готовий хапати будь-яку машину і летіти його рятувати. Береш хлопців, лізеш туди й в тебе одне в голові — спасти. Мозок не працює і за одного друга кладеш ще трьох, чотирьох, пʼятьох людей. А потім розумієш, можна було перечекати десять-двадцять хвилин і спокійно вийти.
— Пішим легше заходити-виходити, — продовжує "Сват". — Я заходив у Богданівку пішки. Лісом. Дрони нас, курва, засікали, але дійшли. У Богданівці я вже на другий день скиди отримував. Ми перебігали від хати до хати й на нас стали скидати "воги". Війна перемінилася. Якщо раніше більше їб*шила арта, зараз дрони.
На КСП в Часовому Яру, по всьому підвалу, стоять монітори. Розвідники 24 бригади тут працюють цілодобово. "Гід" мобілізувався півтора року тому, а до цього працював у Львові екскурсоводом. Коли показує, що відбувається на моніторах, це теж нагадує екскурсію. Білими плямами влучань і чорними дірами вирв.
— Ворог намагається зайти на центральну вулицю Богданівки, — говорить "Гід". — Артилерія намагається підловити його ще на підході, аби в піхоти було менше роботи. Треба віддати належне ворогу, вони непогано використовують засоби РЕБ. Але ми намагаємося змінювати налаштування обладнання, аби пілоти могли виконати завдання. Якщо є потреба, просимо сусідів справа чи зліва нам допомогти щось побачити. Аналогічно сусіди можуть попросити підтримки у нас.
Аеророзвідники допомагають заходити піхоті на позиції. Пілот може "подивитися" на близько семи кілометрів вперед. Чим ближче до позицій, тим далі може залетіти в тил противника.
— Пілоти шукають собі укриття, тому що для росіян — це важлива ціль, — каже "Гід". — У Бахмуті, щоб знищити пілота, росіяни скидали крупні ракети. Раніше розвідники працювали з окопів піхоти. Зараз технології дозволяють літати далі й знайти хороше укриття десь за два кілометри від першої лінії.
Майже так само працюють і російські розвідники. Вони постійно використовують скиди, дистанційно мінують підступи до позицій, навіть коли конкретної цілі для ураження немає. За годину над Часовим Яром може пролітати по десять БПЛА, починаючи з FPV, закінчуючи "Орланами".
— Вони зосередили на цьому напрямку великі сили десантників, — пояснює "Гід". — Є окремі групи, які виконують чорну роботу. Їх називають "пʼятисоті". Уявляєте, як це — йти в бій без автомата? Вони заходять на позиції й починають копати. Найдивніше, що я бачив в моніторі — дорогу трупів. Працює наша артилерія, а вони йдуть по трупах. Люди без рук, без ніг, наступають на тіла і сунуться далі. В них немає вибору — або вперед, або застрелять. Раніше вони практикували таке в Бахмуті, зараз по всій лінії фронту.
— Макс, постріл, — передає в рацію один з військових за монітором. На екрані видно посадку і сліди від вибуху поряд.
— Є приход, — передають йому в рацію.
— Плюс-плюс. Підкорегуй на цих установках.
— Був приход?
— Так.
— А не поле?
— Підтягнися ближче, щоб спостерігати за розривом і зняти точні координати, — говорить диспетчер пілоту в рацію. — Тримай панорами. Все, відлітай. Плюс-плюс.
На одному з моніторів починається рух — безпілотник плавно летить від місця ураження. Тим часом у рацію надходить повідомлення про пораненого. В укриття одного з пілотів влучив ворожий FPV. Бетонна плита притисла людину. КСП затихає на кілька хвилин. За півгодини командир намагається уточнити, чи вдалося евакуювати пораненого. Поки що ні — треба чекати темряви, бо над позицією висять інші дрони.
— Ворог пробує пройти по коліях біля Часового Яру, — пояснює "Гід". — Якщо вони їх пройдуть, по суті будуть вже на околицях міста. Їм тяжко рухатися, ми стараємося не давати їм просуватися. Однак і їхні FPV-дрони долітають всюди.
Після КСП "Сват", "Батя" і "Князь" їдуть у сусідню Костянтинівку на тимчасовий відпочинок. Потім назад на позиції. Гід відвозить нас до найближчої умовно безпечної точки й повертається в Часів Яр.
"Баба-Яга"
— Вмикай, побачимо, чи журналісти у нас везучі, — говорить Максим. Він веде вантажівку розбитими дорогами повз знак "Бахмут 12 км". Завдання Максима — довезти розрахунок нічного безпілотника "Вампір" до позицій, допомогти вивантажитися і вранці, коли робота закінчиться, забрати своїх додому.
— Не накручуй людей, — відповідає "Сич", штурман розрахунку БпЛА "Вампір" у підрозділі "Ахіллес" 92 окремої штурмової бригади імені отамана Івана Сірка. Разом з ним сьогодні вночі працюватимуть ще пілот з позивним "Дом" та інженер-сапер на позивний "Малий". Вони їдуть у кузові вантажівки.
"Вампір" — це український безпілотник, нічний бомбер. Він великий, аби його підняти потрібно двоє людей. Але при цьому "Вампіра" важко засікти у темряві, тому росіяни його прозвали "Баба-Яга".
"Сич" натискає кнопку на маленькій коробочці на панелі передач. Це РЕБ. Дорога до позицій складна ще й тим, що над нею постійно нависають ворожі дрони.
Розрахунок працює прикриваючи один з флангів Часового Яру, вилітаючи в напрямку Кліщіївки та Андріївки — сіл на південному сході від міста. Кліщіївку українські військові звільнили під час літнього контрнаступу у 2023 році. Тепер її намагаються втримати.
Коли вантажівка приїжджає на місце, настає фактично повна темрява. "Сич" і Максим вискакують з кабіни, з кузова зістрибують "Малий" і "Дом". Вони швидко вивантажують обладнання. "Вампір" ставлять на піддон. Далі "Сич" і "Дом" піднімаються в один з бліндажів виставляти антену та "Старлінк". Коли він підключається, дзвонить телефон.
— На звʼязку, — бере слухавку "Сич". — Так, розгортаємося. Підкажіть, будь ласка, що ми готуємо на перший виліт? Працюємо по бліндажу, так. Координати чекаю, плюс.
— За якою схемою працюємо? — запитує "Малий".
— Три, два, один, чотири, пʼять, — усміхається "Сич".
— Хороша схема. Зразу все ясно.
— Ну дивись, ти споряджаєш БК, міняєш батареї, — пояснює "Дом". — Коли я буду вільний, виходитиму до тебе помагати. Бажано, коли щось чіпляєш, особливо "теемки" (протитанкова міна — ред.), почепив і піднімаєшся сюди, будь ласка. Бо була така проблема, коли скид сходив.
— Тобто заряджаю, піднімаюсь до вас, ви взлітаєте і я йду готувати новий скид. Плюс.
"Малий" йде в інший бліндаж. У розрахунку він — заряджаючий. На війні уже другий рік. "Малого" звати Артем, йому 25, він з Маріуполя, вчився в Ірпені. Каже, не зміг бути осторонь, коли побачив як знищують дітей в обох рідних для нього містах і добровільно прийшов на службу.
У бліндажі "Малий" бере деревʼяні палички та примотує їх до міни скотчем. Його завдання — переробити боєкомплект так, щоб його можна було закріпити до дрона, встановити підривач і далі скинути у правильний момент.
— Якось в мене в руках вʼ*бав ВОГ-25, — розповідає "Малий". — Я під кінець ротації намутив пів кіло пластиду. Хотів зробити дрон-камікадзе. Розібрав ВОГ-25, відламав чашечку і підпалив капсуль. Добре, що відвернув обличчя й очі закрив. Найбільший осколок застряв в газовому пальнику, а решта позалітали мені в руку. Ну що йдемо? Можете вмикати ліхтарик, а можете й ні. Я усе бачу й так.
"Малий" піднімається в бліндаж, де працюють "Дом" і "Сич". Їх обидвох звати Олександрами, вони колишні піхотинці. "Сичу" 25 років, він з Харкова. Його задача в розрахунку — працювати з картами, комунікувати з командуванням. "Дому" — 30 років, він з Енергодара. Більшість часу він спостерігає за екранами, в перервах — курить.
Коли дрон злітає, "Сич" і "Дом" не відривають очей від планшетів, навіть якщо бліндаж гуде від вибухів довкола, а двері хилитаються від ударної хвилі.
— Війна навчила, що треба все робити отак, — "Дом" клацає пальцями, — встав, вдівся, поїв, побіг. До того, як ми сюди потрапили, у нас були півтора яскравих роки в піхоті. Мінус зуби, мінус вага, усе мінус. Не дай Боже комусь через таке пройти, коли ти вже дійшов до точки, де тебе усім криють, а треба ще двісті метрів просунутись вперед.
Картинка на екранах мерехтить монохромними плямами й досить важко сфокусуватися на цілі. Але за кілька вильотів звикаєш і можна навчитися розпізнавати стежки, чорні крапки прикритих бліндажів, білі точки росіян, які можуть виходити з укриттів.
— За ніч такою штукою можна посадку довжиною в кілометр вичистити. Одні корчі лишаться і це якщо використовувати суто "теемки". А можна й інші снаряди кріпити. А якщо по бліндажах лупити, посадка лишиться, а живих людей — ні, — пояснює "Сич", — Так, підлітаємо.
Пішов скид. На моніторі ворожий бліндаж розлітається білою хмарою.
— Та ти шо, прямо в будку попав, — говорить "Сич". — Н-на нах*й.
Вночі "Дом", "Сич" і "Малий" зроблять ще 12 вильотів, протягом яких, знищать кілька російських укриттів, проведуть мінування, втратять один безпілотник через російський РЕБ, а потім іншим бортом зроблять ще пʼять успішних вильотів. За годину до прибуття вантажівки, яка має забрати військових, у них лишиться ще один заряд батареї. Запасний, на випадок російського штурму. Але штурму сьогодні не було.
— Не зміна, а казка, — каже "Малий" виходячи з бліндажа у ранковий присмерк.
Молот
Часів Яр не стихає ані на хвилину. Звуки виходів і приходів змішуються з сичанням, свистом, гуркотом снарядів. Вони наближаються і віддаляються, часом приземляючись далеко від будинків, часом ближче. Попри те, що зараз дрони у війні залучають не лише для розвідування, а й для ударів, артилерію ними замінити повністю неможливо.
На цьому напрямку у чагарниках лісопосадки ховається самохідна гаубиця "Акація". Старшому надходить команда — постріл. Усі затуляють вуха, привідкривають роти й "Акація" вистрелює, підстрибуючи на місці від ударної хвилі.
— Другий постріл? — питає один з військових в старшого офіцера.
— Так, буде другий, готуйте заряд.
Це артилерійський розрахунок 22-ї окремої механізованої бригади й на цій позиції з "Акацією" вони працюють лише кілька днів. Чоловіки всередині установки трохи матюкаються, трохи кричать, то залазять всередину башти, то вилазять. Після першого пострілу не вийшла гільза, тому всі трохи в запарі, адже тепер бійцям потрібно її дістати. І до наступної команди в них небагато часу.
— "Молот", "Молот", можете заряджати, — говорить голос в рацію.
— "Молот", плюс, — відповідає той. — Заряджайте, хлопці!
"Молота" звати Зиновій Миронович і до того, як опинитися в розрахунку артилеристів він був мінометником на бахмутському напрямку. Тоді ж Зиновій Миронович і став "Молотом" — на честь міномета, з яким працював. Тепер артилерійська позиція, де він служить старшим офіцером, теж має назву його ж позивного. Зиновію Мироновичу 56 років. Він служив в армії ще у 1986-87 роках, а знову мобілізувався два роки тому. Коли його запитують, чи буде постріл, він киває і голосно віддає наказ розрахунку.
— По готовності — постріл.
Як тільки установка відстрілялася, чоловіки швидко починають її маскувати. Вранішнє небо розхмарюється і починає летіти все — російські "орлани", "зали", а слідом за ними — снаряди. Одна "пташка" вже кружляла вранці над позицією, тому відповіді від російської артилерії не доводиться чекати. Свист — гуп, свист — гуп. Це називається "робота на заборону". Тобто розвідка противника бачить, де приблизно знаходяться українські гармати, передає координати й росіяни починають накривати периметр. Так виглядає контрбатарейна боротьба.
— В укриття! — командує "Молот", але люди не поспішають в бліндаж, адже треба спершу завершити маскування "Акації". Лише тоді всі поволі спускаються.
У розрахунку гармати працюють шестеро — два заряджаючих, навідник, механік, командир гармати та старший офіцер. Командир в бліндажі приймає координати. Він же по рації передає накази до старшого офіцера гармати. Командира звати Роман, йому 37 років, до армії він працював бухгалтером.
— Останнім часом, здається, вони не на багато, але просунулися, — пояснює Роман. — Раніше ми працювали з меншим калібром і стояли ближче. А тепер на тій позиції уже фактично п*дари стоять. Відтоді як окупували Авдіївку, вони на ентузіазмі стали просуватися, їм почали давати більше снарядів. Раніше так часто не було прильотів по Костянтинівці. Нам би теж більше техніки, снарядів і ми могли б їх відігнати.
— Коли я працював на мінометах влітку нам давали десь 200 снарядів на день. Це було коли ми штурмували Кліщіївку. Тепер ми її утримуємо, а снарядів відчутно менше, — каже Зиновій Миронович. — Якби більше снарядів надходило ще місяць-два назад, вони й Авдіївку не взяли б.
Поки військові чекають нової команди, російська артилерія продовжує працювати. Лише за пів години в сектор прилітає разів зо пʼять-шість. Коли більш-менш стихає, військові виходять з бліндажа і закурюють.
— "Молот", так а що там трапилося з гільзою?
— При першому пострілі не вийшла, — пояснює "Молот". — Довелося витягувати й заряджати вручну. Здається, хтось зачепив спиною тумблера, коли вилазив з башні. Має тепер працювати.
— Так і що будемо робити тепер?
— Чекаємо команду.
— Наче затихло вже, з того краю вже стріляють.
— Ну тоді готові працювати. Буде якась ціль?
