Світлана Водолага родом з Миколаєва. За освітою педагогиня. У 2004 році почала працювати у пресслужбі Миколаївського гарнізону, а опісля стала керівницею відділу зв'язків зі ЗМІ і роботи з громадськістю головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій в Києві. Від 24 лютого 2022 року виїжджала на місця обстрілу Києва та Київської області. Працювала в Ізюмі на Харківщині після звільнення міста українськими захисниками від російських окупантів. Указом Президента України від 25 квітня 2022 року Світлану нагородили орденом княгині Ольги III ступеня. Найскладнішим у своїй роботі вона назвала спілкування з родичами загиблих і документування смерті дітей.
Далі – монолог Світлани.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Суспільного. Усі історії з циклу "Люди, які працюють зі смертю" можна прочитати в окремому спецпроєкті Меморіалу. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
Запобігти, врятувати, допомогти
Девіз ДСНС – "Запобігти, врятувати, допомогти". Перше завдання — саме запобігти, аби не доходило до ситуацій, коли треба рятувати. Під час війни потреба інформувати населення та проводити просвітницьку діяльність нікуди не зникла. Ба більше – додався новий контекст, нові теми – що робити під час обстрілів, як поводитися з підозрілими предметами. Під час відключень електроенергії ми почали інформувати про правила використання генераторів, газових балонів тощо.
Також ми виїжджаємо на місця надзвичайних ситуацій – пожеж, вибухів. Я збираю дані, інформую журналістів, фотографую, знімаю відео. Крім того, працюю з постраждалими та їхніми родичами, повідомляю про поточний стан подій та пояснюю, до кого звертатися в різних випадках. Наприклад, щодо надання медичної допомоги або розселення.
Робота із загиблими. Перші досвіди, які в пам’яті назавжди
Я назавжди запам'ятала першого загиблого, з яким мала справу на роботі. Назавжди запам’ятала першу загиблу дитину. І назавжди запам'ятала групову смерть дітей.
Перший загиблий був, коли я працювала у пресслужбі Миколаєва. Я тоді ще також була ведучою професійної програми на Миколаївському телебаченні й одразу після зйомки – виклик. Я навіть не встигла переодягнутися з парадного вбрання…
Сталася пожежа, загинув чоловік. Мені сказали, де тіло. Я мала зафільмувати його. Коли почала знімати, то зрозуміла, що через об'єктив камери смерть сприймається інакше. Те, що я побачила власними очима, і те, що показував мені екран, – це абсолютно різні речі. Я зробила свою роботу, і тільки потім, коли переглядала відео, змогла все осмислити.
Після того, як я зафільмувала тіло чоловіка, прийшла його дружина. Вона була в істериці, а я намагалася її заспокоїти, хоч це було дуже складно для нас обох. Ще і вигляд у мене був такий недоречний, святковий. Було дуже незручно перед жінкою.
Смерть сім’ї – тата і 10-річної доньки
Другий мій досвід роботи зі смертю був на трасі неподалік Коблевого. Відпочивальники їхали додому автобусом, водій виїхав на узбіччя і автобус перевернувся. Загинули 10-річна дівчинка та її тато. Вони сиділи в різних частинах автобуса, але обоє вилетіли через вікна і загинули. Більше в автобусі ніхто не постраждав.
Я знову зробила свою роботу – відзняла тіла і місце події. Коли вже їхала додому, думала про те, що моєму синові на той момент також було 10 років. Я обдумувала все, що сталося з цією сім'єю, і зрозуміла – якщо я буду ці ситуації через себе пропускати, то не зможу працювати далі.
Рятувальники кажуть, що перший серйозний виклик завжди показує, чи зможе людина працювати. У нашій службі всі стикалися з чужим горем. Якщо змогли із цим впоратись, то залишались далі.
Я офіцерка. Коли давала присягу, розуміла, що моя робота не буде простою. Тож думок усе кинути в мене не було.
Залишилось навчитися справлятися з власним сприйняттям робочих ситуацій – сприймати чуже горе як частину своєї роботи і не пропускати крізь себе.
Найскладніший випадок – семеро загиблих дітей
Та як не старайся, буває, що впоратися з емоціями дуже складно.
Я ще працювала у Миколаєві, тоді був виклик на пожежу у двоповерховому будинку – загинуло семеро дітей з однієї сім’ї. На місці події стало зрозуміло, що за всіма законами природи пожежа не мала би розповсюдитись, але вогонь зайшов у кімнати, де були маленькі діти. Їхня мати вистрибнула з другого поверху і згодом померла. А діти згоріли живцем в будинку.
Ми зайшли в дім. Під двоярусним ліжком лежало чотири маленькі тільця, які мені треба було відзняти. Я зрозуміла, що ці дітки ховалися від вогню – вони відчували, що з ними відбувається.
Навіть правоохоронцям не вистачило моральних сил зайти і подивитись на тіла дітей наживо. Я все відзняла, надала коментарі журналістам, а через день побачила в новинах сім маленьких трун і фотографії тих діточок, які загинули.
Наступну половину дня нормально працювати я вже не могла.
Цей випадок був одним із найважчих у моїй роботі.
Як змінилася робота під час повномасштабної війни
На початку війни ми буквально жили на роботі. Облаштували спальні місця, я забрала з дому кота, бо живу одна. У нас із рятувальниками не було графіку – ми постійно були в очікуванні "прильотів". День починався о 3:30-4:00. Спати лягали на годину-дві. Спати хотілося постійно.
Перший мій виклик під час війни був зранку 25 лютого. Це був житловий будинок у Києві на вулиці Кошиця. Відтоді я була на багатьох "прильотах".
Одночасно всюди перебувати не виходить, тому ми виїжджали у складі різних груп, кожна по черзі – я була у складі другої групи. І коли була можливість, я їхала з одного місця події на інше. Відпрацьовую на одному виклику – знімаю, збираю інформацію, спілкуюся з журналістами – та їду на інше місце події.
Під час війни не можна відразу розголошувати інформацію. Журналістам на місці події я повідомляю – ми працюємо, все під контролем. А решту деталей даю через три години після події.
Мої колеги зазвичай фотографують, а я знімаю відео. Знімаю на звичайний телефон, громіздкого професійного обладнання ми з собою не возимо. Багато з тих кадрів, які я знімала, транслювалися в медіа.
Я вважаю, що всі руйнування треба обов'язково фіксувати. Фільмувати злочини Росії важливо, щоб мати докази і залишити нащадкам пам'ять про дії країни-терористки. Про те, як Україну хотіли знищити.
Однак я впевнена, що нашу країну не знищать.
Я ніколи не думала про те, що можу загинути
Під час роботи я відчуваю злість до Росії. Відчуваю впевненість у собі та українцях.
Хочеться довести Росії, що у нас, українців, все буде добре, а у них ніколи вже нічого доброго не буде.
Я ніколи не думала про те, що можу загинути. І страху за себе не маю. Але завжди переживаю за колег. Мої підлеглі – молоді хлопці й дівчата, їм ще жити і жити. Деякі з них – ровесники мого сина. Ми завжди одягаємо на виклики каски та бронежилети, але це не завжди може допомогти.
Під час виїзду на місце вибухів у торговому центрі в Києві наші рятувальники пішли гасити пожежі та розбирати завали, а я знімала все на відео. У той момент сталися повторні сильні вибухи – аж телефон вимкнувся. І я злякалася не за себе, а за наших хлопців, які були там. Злякалася, що багатьох з них вже більше не побачу.
Мій колега Павло вибіг з осередку пожежі і кричить:
– Михална, ховайся!!!
– Паша, це ти ховайся!!!
Така у нас взаємопідтримка – одне за одного переживаємо більше ніж за себе.
Намагаюсь заспокоїти людей
Найскладніше для мене – спілкуватися з родичами загиблих. Вони дуже часто приїжджають на місце події, розбору завалів, з надією чекають новин про своїх рідних. Інколи в очікуванні можуть провести біля завалів день і ніч.
До війни спілкування з родичами загиблих і постраждалих було повністю відповідальністю наших психологів. Для мене комунікувати з цими людьми складно, бо є ризик піддатися емоціям…
Але під час війни не спілкуватися з родичами не виходить. Тому що масштаби катастроф збільшилися, людського горя стало більше, а кількість психологів залишилась та сама, і вони просто не встигають працювати з усіма.
Як правило, люди самі розказують про своїх родичів, щоб ми розуміли, де можуть бути люди і які завали розбирати в першу чергу.
Коли ми приїжджаємо на "прильоти" і в мене є час, то розумію, що треба допомогти, поспілкуватися з людьми, заспокоїти.
Я розмовляла з психологами щодо того, як спілкуватись з постраждалими або їхніми родичами, також в університеті в мене був курс психології, тому знання є. Але найскладніше – впоратися з емоціями. Треба не боятися знайти тілесний контакт з людиною, обійняти її, поспівчувати, зрозуміти чуже горе.
Людям в такі моменти конче потрібна підтримка. Буває, що людина перший час перебуває у фізичному ступорі через звістку про загибель, не може ніяк зреагувати. Психологи в такому випадку радять спілкуватися, ставити прості питання, постаратися повернути до реальності, викликати реакцію – навіть якщо вона буде негативною, як-от сльози.
Час від часу мені доводиться повідомляти родичам про смерть їхніх рідних. Родичі підходять, дивляться мені в очі з надією і питають:
– Чи відомо щось?...
– Відомо. Відомо… Дістали тіла. На жаль, ваших родичів більше немає серед живих.
Був випадок, коли з-під завалів дістали тіла сім'ї – дитинка трьох років, мама і тато. На місці були родичі загиблих. А я не знаю, як їм повідомити. Які підібрати слова. Я просила психолога. Заспокоювала родичів вже після того, як психологи з ними поговорили.
Родичі завжди до останнього мають надію. І це найскладніше – позбавляти їх цієї надії і повертати в реальність.
Наші рятувальники роблять надзусилля
Коли дістаємо тіла з-під завалів, мені, звісно, дуже шкода людей. Але вини, що ми не змогли когось врятувати, не відчуваю. Бо наші рятувальники роблять неможливе, щоб врятувати людей. Вони йдуть у пекло, ризикують власним життям, завжди діють максимально зібрано. Я бачу, як вони працюють, і дуже ними пишаюсь.
Наше правило таке: "Щоб сфотографувати обличчя пожежника, який гасить пожежу, треба бути на крок попереду нього". Якби ми їх не знімали, хто б показав, що вони герої? Це найменше, що ми можемо для них зробити.
Я завжди кажу, що в усіх службах ДСНС працюють трошки божевільні люди. Але по-іншому і не можна.
Ця розмова була записана 12.12.2022.
