Надія Бережна, сестра звільненого з полону 39-річного військового Миколи Бережного із села Карлівка Кіровоградської області, чекала брата з російського полону майже два роки. Зв’язок з ним припинився 5 березня 2022-го. Боєць був серед 207 українців, яких повернули з полону 31 січня 2024 року.
Надія Бережна розповіла, що брат попросив маму не проводжати його, коли йшов на фронт.
"Коли озирнувся, вийшовши з двору, мама стояла біля вікна. Він казав, що ці два роки, що просидів у колонії, щодня шкодував про своє прохання, шкодував, що не повернувся і не обійняв маму. Можливо, очікування цієї зустрічі, обіймів з мамою і надавало йому сил, тому що в них дуже тісні стосунки".
Зі слів жінки, не пам’ятає, скільки разів передивилася відео звільнення військовополонених від 31 січня.
"Зупиняється автобус, відчиняються двері. І ось Коля виглядає. Він шле повітряні поцілунки. Бере печиво. Ми тоді стрибали від радості. Ми кричали, ми плакали, коли побачили перші кадри й Колю живого".
Брат не знав, що його везуть на обмін, сказала Надія.
"Думав, що їх вивозять в Сибір. Каже, бачили б ви, у яких ми лахміттях ходили. А тут привезли у Ростов, видали светри. А він два роки светра не бачив і шапки".
Надія брала участь в акціях на підтримку військовополонених протягом півтора року – у Кропивницькому, Києві, Дніпрі й Одесі. Нині боєць, зі слів Надії Бережної, перебуває на реабілітації. З ним не бачилась.
"Головне, що ми його вже чуємо. Ми не чули його два роки. 1 березня 2022 року його забрали з Кропивницького й останній раз він мені дзвонив 4 березня, а мамі – 5-го. Це останній день, коли ми чули його голос. Не могло бути такого, щоб він маму не привітав з 8 березня. Якщо йому потрібно, він з усіма може домовитись, знайде можливість подзвонити".
З того часу брат мав статус зниклого безвісти. Відповідне сповіщення родина бійця отримала 6 березня 2024 року, розповіла Надія Бережна.
"Батько більше в собі – палив одну пачку сигарет, тепер вже дві. Мама ж вмить постаріла. Сьогодні приїжджаю – вона одна, а приїжджаю через тиждень до них на вихідні – а вона вже років на сім постаріла. Дуже важко їй це далося".
Як дізналася, що брат у неволі, почала писати листи про внесення його у списки на обмін. На зміну статусу знадобилось дев’ять місяців.
"Звільнили військовополоненого – він нам повідомив, що Коля наш у полоні, що він був з ним. Маю листи, які підтверджують перебування в полоні – змінили статус, провели в бригаді службове розслідування. На основі цих листів країна-агресор підтвердила його перебування в полоні".
Для підтвердження Надія шукала фотографії брата у соцмережах.
"Одна з перших фотографій, які я знайшла – з Оленівки. Я його обвела червоним – маківку нахиленої голови. Слідчий в СБУ був шокований, та я його по кінчиках волосся впізнаю. Він змінив шість колоній: Донецьк, Оленівка, Курськ, Тула, Мордовія, Ростов".
На світлині з Курська, показала жінка, брат – із зав’язаними скотчем очима, обмотаними скетчем руками.
"Такого й ворогу не можна побажати. Зараз він приїхав повністю без зубів. Пів року він просидів в окремій камері. Без вікон, дверей, спілкування. Умови просто жахливі. О шостій ранку підйом, а о десяті вечора просто стоїш з опущеною головою. Ти не маєш права ані поворухнутись, ані в туалет сходити, нічого".
Після полону, сказала, брат радіє дрібницям. Вперше за два роки скуштував домашньої їжі.
"Подзвонила спитати чим зайнятий. Сказав, що просто нюхає шоколадний батончик, бо хоче насолодитись запахом цукерки, какао. Він дуже любить пиріжки, казав, що давали борщ. Але такого смачного борщу, як у мами, сказав, ще ніде не їв".
