Російська імперія та Радянський Союз у різний час і різними способами русифікували прізвища українців. Історик, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України Олександр Алфьоров стверджує, що це було свідомою політикою для того, щоб демонструвати "вищість російської нації навіть у сім'ї «братніх народів»".
Суспільне Культура поспілкувалося з Алфьоровим про приклади зросійщення прізвищ, чи стосувалася ця політика інших народів СРСР, як це відбувалося на практиці та чи були випадки зворотних процесів українізації прізвищ, а також чи варто перейматися сучасній людині зміною свого прізвища, якщо воно зазнало русифікації.
Раніше ми писали про процедуру зміни прізвища й те, які документи для цього потрібні.
Процес русифікації прізвищ у Російській імперії
Що свідчить про те, що русифікація прізвищ була свідомою політикою Російської імперії й Радянського Союзу? Чому ми говоримо про те, що це не випадковість, помилки діловодів, хоч іноді й це мало місце, а свідома інтенція?
Прізвища українців, які жили на територіях Московського царства чи пізніше Російської імперії, зазнавали змін саме через русифікацію, або точніше росіянізацію чи московізацію. Якщо ми говоримо про XVII століття, то значна кількість начебто московських за своїми характеристиками прізвищ є питомо українськими. Походять вони зі Слобідської України, коли козак "Лопата" ставав "Лопатіним", коли "Марченко" ставав "Марковим".
Якщо ми подивимося на територію Харківської, Сумської, так само Луганської і Донецької областей, то побачимо багато прізвищ, про які одразу скажуть, що це російські прізвища. Проте це не так. Це прізвища, які були московізовані, тобто переведені до стандартів російського написання в XVII та XVIII століттях.
Одночасно цей процес зачепив переважно козацькі прізвища та старшину, майбутніх дворян, які були русифіковані через написання їхніх прізвищ в офіційній документації. Це призвело до того, що про українських дворян Слобідської частини України можна почути, мовляв, "наша старшина зрадила нас, вони стали дворянами". Насправді це були звичайні процеси і людина, яка була козацькою старшиною, автоматично переводилася до стану дворянства. Подекуди це викликало певні суперечності, але так чи інакше прізвища все одно писали за офіційною формою Московської імперії.
Русифікація прізвищ у період Другої світової
Якщо ми говоримо про московізацію прізвищ, то безперечно слід згадати період Другої світової війни, адже саме тоді масово почали переписувати закінчення українських прізвищ на російський манір для того, щоб демонструвати вищість російської нації навіть у сім'ї, так би мовити, "братніх народів".
Ми бачимо сьогодні багато закінчень на "-ов" — наприклад, речник Генерального штабу військ Російської Федерації має прізвище "Конашенков". Це говорить нам про те, що його дід або, скажімо, батько були просто переписані в армії з додаванням літери "-в" для того, щоб їхні прізвища звучали російськими.
Особливо це явище набирає обертів в 1942–43 роках, коли совєцька армія починає масово роздавати звання і одночасно переводити людей на партійну роботу, бо підвищення звання або отримання якоїсь державної нагороди часто автоматично визначалося тим, що людина вступала в партію.
Буквально расова чистота російської нації навіть у "сім'ї братніх народів" демонструвалася тим, що люди мали бути з російськими прізвищами. Ми фіксуємо це явище як у XVII столітті, так і у ХХ столітті.
Однозначно слід зауважити, що дуже багато людей самостійно переписували свої прізвища, русифікуючи їх. Наприклад, це було масове явище в 30–40-х роках ХХ століття, коли міняли документи і можна було скористатися певними юридичними казусами, коли просто людина, маючи малий набір документів, змінювала або дописувала собі закінчення, прізвища на російський манір. Часто бувало, що змінювали собі ім'я та по батькові. Причиною було бажання кар'єрного зростання, бо для росіян у Совєцькому Союзі завжди була дорога, російське прізвище відкривало багато дверей.
Але одночасно з тим в інших совєцьких республіках, звісно, окрім РСФСР, багато людей приховували своє походження, адже в 20–40-х роках продовжувався пошук та переслідування людей, які належали до української інтелігенції, дворянства чи діячів, які в якійсь мірі брали участь в організації Української народної республіки або служили в армії УНР чи Української держави.
Як відбувалася русифікація прізвищ на практиці
Якими були інструменти русифікації прізвищ? У попередніх інтерв'ю ви згадували, що прізвища змінювали під час паспортизації селян, русифікувалася наука і технічна документація. Також, наприклад, в армії, коли хтось ставав офіцером, треба було, щоб він був членом партії і загалом "рускім чєловеком". Іван Дзюба називав великі міста "лабораторіями русифікації", тож одним з факторів русифікації можна назвати урбанізацію, переїзд із села до міста. Що ще можна згадати?
Російська мова і загальна русифікація в СРСР були величезною зброєю для формування майбутньої совєцької людини. Від п'ятнадцяти совєцьких республік, від РСФСР до Казахської чи Таджицької, вимагалось, щоб вони пройшли через горнило русифікації. Зрештою, вважалося, що людина освічена, людина з позицією — це російськомовна людина з російським прізвищем в російськомовному місті. До цього прагнули.
З російської мови хотіли створити певне есперанто, але, безперечно, з расистським посилом.
Саме тому бачимо російськомовні підручники, викладання технічних і природничих уроків російською мовою, зрештою, інструкції, постанови пленуму, ідеологічну літературу, до якої, зокрема, долучалася художня література, скажімо так, з "кола Пушкіна". Російська мова була панівною, мовою документів, зрештою. Це явище було характерно для комуністичної, а згодом і кремлівської ідеології — намагання виростити "універсальну совецьку людину" чи "універсального росіянина", який забув, що він бурят, чеченець або дагестанець.
Колосальна урбанізація, яка починається в 30-ті роки, безперечно, нехарактерна ні для українських еліт, ні для української історії міста. Вона починається з того, що людей через Голодомор заганяють в міста, на будівництва й заводи. Разом із цим людей там русифікують для створення певного конструкту, витворення єдиної держави, яка в майбутньому має внутрішньо консолідуватися, щоб продовжувати всебічну війну для розширення, так би мовити, світової комуністичної революції.
Русифікація була тією зброєю комуністичної партії, яку не демонстрували, але кожна людина мала вміти говорити російською мовою.
Незважаючи на те, чи це були слов'яни чи не-слов'яни. Бачимо, що СРСР перетворився на расистську державу, де визнавалося, що російська мова є, наприклад, найбагатшою, що "русская" нація є найвеличнішою в історичному й культурному плані. Явище, характерне для імперій, для того, щоб просувати свої наративи в колоніях.
Але це не вдалося, тому що ті країни, які були в складі СРСР, як-от Україна, ми завжди розуміли, що не є колоніями, бо ми на порядок вищі за Росію в багатьох галузях, за її історію, за її інтелектуальний потенціал. Тому, відповідно, для нас ця русифікація хоча і була жорсткою, особливо для українських міст, проте ми її витримали і перемогли.
А тепер, з початком повномасштабної російсько-української війни бачимо, що в багатьох прошарках населення уже є абсолютне розуміння, що мова є кодом ідентичності в наш глобалізований час.
Чи русифікували прізвища інших народів СРСР
Коли ми говоримо про інші республіки Радянського Союзу, то чи русифікували прізвища, наприклад, грузинів, естонців, білорусів? Чи від цього постраждали найбільше українці?
Русифікацію створювали переважно саме для України. Це дійсно цікаве, характерне явище, адже за темпами русифікації Україна була на першому місці. Одночасно з цим варто наголосити, що хоч ми й були окремою республікою, але русифікувалися, як корінні народи тодішньої РСФСР. Нагадаю: російське прізвище отримували всі, хто мешкав у Росії, це могли бути люди з ідентичністю ісламського світу — так виникають прізвища "Ізмайлови" від імені "Ізмаїл".
Русифікація для України була методом кремлівського керівництва. Українців було дуже багато, вони становили потужний економічний блок в СРСР. Асиміляція українців була викликана нічим іншим, як глибокою державницькою й історичною традицією навколо золотоверхого Києва. Тим, що в Кремлі називали "контрреволюційний елемент", постійною боротьбою за свою незалежність, якщо ми говоримо про часи Української Народної Республіки чи Української держави, про отаманів, які в 20–30-х роках повставали, про Українську повстанську армію, ну і, зрештою, дисидентські рухи. Тому для СРСР, яким керувала Росія, було вигідно русифікувати насамперед Україну.
Але русифікація прізвищ відома і стосовно інших народів. Цей процес бере початок у XIX столітті, коли Російська імперія намагалася зробити гіперстрибок до створення "великоросійської нації", яка б об'єднувала всіх інших. Грузинські прізвища русифікували, відтворюючи якусь спільність звучання (наприклад, "Каріулі" як "Караулов"), й так надавали, по суті, міським мешканцям нову ідентичність.
У росіян русифікація прізвищ іноземців має дуже давню історію. Перекручування, створення потішних комбінацій, до прикладу, з німецьких прізвищ, з "Габельтонів" робити "Хомутових". Ці перекручування за співзвучністю з певною такою насмішкою загалом характерні для російської мови: невимовляння імені, хоча ти чуєш і знаєш, як це проговорити.
Це одна з рис ідентичності російського народу, московитів — перекручування для того, щоб це було якось потішно.
Чи відбувалася українізація прізвищ
Чи можемо ми говорити, що в якийсь період існувала, навпаки, українізація прізвищ? Чи відбувалися зворотні процеси, чи такого не було?
Наприкінці 20–30-х років поширеним було явище, коли люди самі змінювали собі прізвища. Згідно з тодішніми законами, той, хто хотів змінити прізвище, подавав оголошення в місцеві газети, де питав, чи немає носіїв прізвища, яке він хоче собі обрати. Саме такі газетні вирізки демонструють нам палітру того, як відбувалася зміна прізвищ.
Саме українізація прізвищ відбувається з настанням української революції. У 1917–1919 роках ми бачимо, як українці українізують свої прізвища, які були перед тим русифіковані. Бачимо генерала Всеволода Петріва, прізвище Греків, Алферів — вибір цих закінчень засвідчує певну ідентичність людини. Це спроба повернути до русифікованих прізвищ українські закінчення, щоб виглядати як людина нібито з питомо з українським прізвищем.
Про Іллю Рєпіна / Ріпина
Дехто зараз намагається українізувати прізвища відомих культурних діячів — наприклад, такі процеси відбуваються навколо імені Іллі Рєпіна. Можемо натрапити на написання "Ріпин" нібито тому, що саме так він підписував свої картини. На вашу думку, чи це важливо робити?
У випадку Іллі Рєпіна ситуація складна, тому що його прізвище писали через "ѣ" (ять), "Рѣпинъ", і в російській мові це прізвище звучало як "Рєпін". Ця російська транслітерація повторювалася в інших вимовах.
Проте є певна недоречність і малограмотність у спробі передати прізвище Рєпіна як "Ріпин" — адже це прізвище автентично є "Ріпа", а закінчення "ін" уже є російським елементом московізації прізвища.
Відповідно, змінивши корінь, але залишивши закінчення в прізвищі, ми створюємо новий покруч, бо він або "Ріпа", або "Рєпін" — як він писався. Ця спроба українізувати його прізвище буде створювати покруч, який засвідчуватиме глухий кут у спробі українців якось посмертно змінити біографію Рєпіна.
Так само і я, Алфьоров, якби я записався "Олверів" — щось одне змінив, а інше ні. Багато прізвищ не тільки русифікувалися, вони також зазнавали інших процесів. Наприклад, дуже багато української старшини своє прізвище полонізували. Є багато прикладів, коли додавали закінчення "-цький". У нас є і автентично українські прізвища із цими закінченнями, але був період, явище у XVIII столітті, коли люди додавали собі ці закінчення, щоб "ошляхетнити" своє ім'я.
Таким прикладом є родина Шидловських зі Слобожанщини, які за походженням були московитами, але настільки сильно прониклися українським світом, що "Шидлови" українізували свої прізвище і стали "Шидловськими".
Чи варто змінювати власне прізвище
Нещодавно журналіст Богдан Логвиненко написав допис, що три з його чотирьох родових прізвищ були русифіковані. Багато хто має схожу ситуацію і, маючи русифіковане прізвище, починає шукати своє коріння, дізнаватись, як звучало прізвище раніше, та змінює його. У цьому можна вбачати певний аспект особистої деколонізації, коли людина у власному житті позбавляється спадку або Російської імперії, або Радянського Союзу. Як ви ставитесь до такого процесу?
Цей процес може бути певною мірою згубним. Бачимо приклади таких процесів у країнах Балтії, де почали просто додавати литовські закінчення — це робило прізвище литовським або естонським, але одночасно змінювалося загалом значення прізвища.
Якщо ми говоримо про дерусифікацію прізвища, то виникає питання — а яке прізвище було у родини до того, як їм дали русифіковане прізвище?
Наприклад, моє прізвище існує вже понад 300 років в цій формі, в якій я його ношу. Єдине: деякі предки писали "Алфьоров", а деякі "Альфьоров" — з таким питомо українським вставлянням м'якого знаку.
Але мого предка, від якого походить це прізвище, звали Марко Оліфірович Голуб — він був сумським сотником в 1670–80-х роках. Його прізвище Голуб забрали, а його патронім, тобто ім'я по-батькові Оліфірович переклали як "Марко, син Оліфіров", у московській традиції "Альфоров". І тепер питання: якщо я хочу позбутися колоніального, імперського перекручування, то мені треба взяти прізвище "Оліфірович" чи "Голуб", яке є автентичним?
Тож питання з прізвищами дуже складне і ми маємо розуміти, що зараз є носіями тих прізвищ, які ми маємо. Прізвища, як і герб, є елементом спадку. Тому радше нашим громадянам необхідно зрозуміти, що українці є носіями величезної кількості прізвищ і що, наприклад, прізвища з закінченням на "ов" є так само характерними прізвищами для України без русифікації: це дійсно старовинне закінчення, яке було поширене на наших територіях в XVI–XVII століттях без впливу Московії.
Тому тут радше треба звертати увагу на рівень адекватності та інтелектуального розвитку людини. Прізвища не є демонстрацією твоєї ідентичності або маркерами твоїх поглядів. У нашій великій Україні слід залишити це питання і просто-напросто пишатися, що в нас є такі різні прізвища.
Два найбільш відомих українських ідеологів ХХ століття: автор української історичної державницької школи В'ячеслав Липинський мав польське прізвище, був римокатоликом, і, наприклад, автор ідеї українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов мав прізвище з російським закінченням.
Але тоді всі розуміли, що явище прізвищ — це велика історія родин, різних подій. Саме В'ячеслав Липинський писав у 20-х роках ХХ століття, що прийде той час, коли людину будуть цінувати не за її здібностями, не за службу державі, а за прізвищем.
І цей час дійсно настав у 1990-х і 2000-х роках, коли люди, не розуміючи походження українських прізвищ і загалом їхньої історії, почали судити за паспортними ідентифікаціями. Що вилилося в достатньо негативне явище, спроби когось українізувати, зокрема й ті прізвища, які були питомо українськими.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
