Історик Антон Лягуша — один із провідних в Україні експертів з публічної історії.
Декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки (KSE), він уже рік керує профільною магістерською програмою з досліджень та публічної історії.
Лягуша – приклад сучасного науковця, що у своїй роботі намагається наблизити теорію меморіалізації до практик, вирощуючи нове покоління фахівців, що вже зовсім скоро працюватимуть у практичному полі меморіалізації поточної україно-російської війни. Зважаючи на важливість теми та кількість викликів у цій сфері, інвестиція у професійні знання з публічної історії видається однією з найкращих на сьогодні в українських реаліях.
У розмові з Анастасією Платоновою Антон Лягуша говорить про про основні больові точки сфери пам'яті, про невідворотність дорослої розмови між державою та суспільством, а також про засадничу різницю між живою та мертвою пам'яттю.
Антоне, почнімо з розмови про те, хто в суспільстві є áкторами сфери пам'яті під час повномасштабної війни? Хто відповідальний за пам'ять? І де ключові больові точки у взаєминах між цими áкторами?
Я б тут розмірковував у двох напрямах. Перший — це суб'єктно-об'єктні відносини: тобто в який момент ми є носіями пам'яті, а в який хтось реалізує певні політики пам'яті щодо нас? Якщо ми дивимось на суб'єктивовану пам'ять, то кожен з нас як громадянин є áктором пам’яті.
Другий напрям – це право вибору в контексті пам'яті, свідома та несвідома пам'ять. Якщо виходити з цих позицій, то перед кожним з нас стоїть вибір: бути активним чи пасивним учасником витворення пам'яті?
Але тут направду більше аспектів. Скажімо, питання вибору завжди тягне за собою питання етичних кордонів. До прикладу, до якої межі ми — свідомо чи ні — вважаємо себе співтворцями пам'яті? Де починається і закінчується наше право на пам'ять? Чи здатні ми впливати на формування уявлень про минуле інших людей? Який рівень нашої відповідальності тут? Все це питання, на які наразі немає чіткої відповіді, і ми, на жаль, взагалі про це не говоримо – на суспільній повістці нині немає питань етики пам'ятування.
З іншого боку, є ще питання запиту на причетність: прагнучи бути частиною нації, громади, спільноти переможців тощо, люди готові домовлятися з якимось чарівним "обсягом пам'яті". Процес пам'ятування — це певний рівень домовленості зі світом, тобто: "Я погоджуюсь пам'ятати про героя Х, який є умовно комфортною фігурою, натомість відмовляюсь пам'ятати про героя Y, наприклад, Степана Бандеру, або Тараса Боровця, або про героїв УПА, чи про катів радянського режиму".
Є також аспект економіки пам'яті — як бізнесу, як грошей, як комодифікації. Це про пам'ять як товар. І це знову ж таки питання вибору. Ми дивимось на пам'ять як на історії зі зручним лінійним наративом і красивим шляхом до перетворення на величну націю? Чи ми готові дивитися глибше, бачити шари і напівтони? Люди завжди прагнуть простих рішень, тому часто йдуть у спрощені форми взаємодії з дійсністю: соцмережі, інтернет і так далі. Там просто та поверхнево, тому цей крок всі охоче роблять. Натомість другого — верифікації цих думок — чомусь не роблять майже ніколи. Люди не дають собі роботи піти в архіви, зробити мінімальний рісьорч чи бодай дотримуватися базової інформаційної гігієни. Відтак дискусії про пам'ять нерідко перетворюються на справжні "війни пам'яті". І це дуже небезпечно.
Тобто першим і головним áктором пам'яті є суспільство. Хто ще?
Місцеві громади, громадські організації, навчальні заклади, що досліджують тему пам'яті, музейні інституції — будь-які об'єднання, що вже мають певний голос, спільну ідею і готові серйозно говорити про пам'ять. Це вже не комфортна "диванна меморіалізація", а серйозна доросла розмова. Але тут виникає проблема: ці об'єднання суттєво обмежені у своїх правах законодавством.
На жаль, наше законодавство, пов'язане з пам’яттю, спрямоване в минуле, а не в майбутнє чи хоча б сьогодення. Це купа недосконалих законів, підзаконних актів, постанов та іншої нормативної документації, яку дуже непросто змінювати.
До прикладу, Міністерство культури та інформаційної політики весь час каже про необхідність реформування культурних політик, але дуже складно реформувати те, чого нема.
З пам'яттю МКІП взагалі не вміє працювати, хоча і є розпорядником коштів платників податків на цю сферу і взагалі є дуже важливим áктором сфери пам'яті. Щоразу, коли я дивлюся, куди МКІП спрямовує кошти, то запитую себе: чому їх довіряють людям без експертизи та жодного системного підходу? Чому навколо цього немає публічних обговорень?
Мінкульту було б дуже просто залучити до співпраці представників громадського сектору, що і так замінюють собою державу. Просто простягти їм руку і розпочати розмову — на боці громадського сектору так багато безцінної експертизи та напрацювань. Я не згоден з думкою про необхідність демонтажу МКІП, але міністерству терміново потрібно повертатися до життя.
Окремим важливим áктором пам'яті є Український інститут національної пам'яті, що провадить велику роботу зі збору інформації, випрацювання нових підходів до меморіалізації та взаємодії з середовищем. І хоч УІНП є державною інституцією, на жаль, сама держава дуже часто не чує цю профільну установу.
Держава не хоче комунікувати горизонтально та поважати експертизу профільних інституцій — вона хоче натомість роздавати їм вказівки згори.
Абсолютно. Також дуже важливим áктором сфери пам’яті (і навіть державним замовником багатьох процесів) є Міністерство у справах ветеранів. Проте я, на жаль, не бачив від Мінвету жодних цінних пропозицій з політики пам'яті стосовно загиблих військових. Звісно ж, кілька міністерств спільно давно мали б напрацювати якісь політики пам'яті стосовно загиблих під час війни цивільних — але і тут ми поки що не бачимо жодних результатів.
Парадоксально, але у нас досі немає ані політик комеморації, ані способів меморіалізації, ані комеморативних практик щодо військових і цивільних. Це може прозвучати моторошно, але мертві також є áкторами пам'яті. І ми, на жаль, ще не надали їм голосу. З одного боку, держава їхній голос привласнює, з іншого — їхні родини хочуть, щоби про них знали і пам'ятали. Саме тому ми спостерігаємо зараз так багато процесів стихійної меморіалізації.
Ігнорування цього запиту — великий промах держави. Саме тому ми з моїми студентами з KSE зараз робимо великий проєкт — книгу, що міститиме кейси неконвенційної, нестандартної меморіалізації під час поточної війни. Це буде такий собі каталог кейсів низових практик меморіалізації плюс теоретична рамка навколо них — аби люди могли бачити, які є варіанти практик комеморації.
Дуже важливо показувати людям приклади того, як пам'ять може бути живою, людяною, говорити до того, хто згодом прийде до цих меморіалів. Бо невдалих прикладів, на жаль, не бракує. Днями я бачив такий у Вінниці. Уявіть: центральний архітектурний ансамбль у середмісті — костел, музей, пам'ятник Тарасу Шевченку, і біля нього алея пам'яті — білборди, на які наклеєні фото загиблих військових. Я дивлюся на ці портрети, і думаю: а чим ці обличчя відрізняються від облич умовного "європейця Х"? На жаль, ці зображення нічого не розповідають тим, хто прийшли до них. І це означає, що загиблий герой, що мусив би мати голос, мовчить. Пам'ять про нього ніби і є, але вона мертва.
Це прикро, адже точно можна зробити краще: є фахові історики, є небайдужі представники громадянського суспільстві, є адекватні представники місцевої влади. Але поки що, на жаль, переважають неживі бюрократичні підходи. І це вчергове нагадує нам, що бюрократи є важливим і наразі геть неефективним áктором пам'яті, адже вони дивляться на неї не як на складний чутливий процес, а як на спосіб освоєння державних коштів, коли треба зробити, відзвітувати і забути. Тому в хід ідуть мертві радянські практики меморіалізації. В цьому сенсі Ганна Арендт була права стосовно всіх бюрократів: це носії банального зла, що часто є ворогами пам'яті й найстрашнішими реалізаторами практик меморіалізації.
У нас є величезний ризик отримати мертву пам'ять про поточну війну. Яка пам'ять є мертвою? Та, що не говорить до нас, та, про яку не говоримо ми. Та, якої ми не розуміємо, і, відповідно, відкидаємо її як щось неорганічне. Це таке собі мертве соціально причесане тіло, до якого по великих святах приходять вже згадані бюрократи, і ритуально промовляють такі самі неживі слова. Але я не хочу жити в цьому, адже ми і так є суспільством, де смерть і загиблі — повсякчас поруч. Як справедливо писала Ельфріде Єлінек, ми всі — діти мертвих. І я хочу, щоби діти і онуки нинішніх загиблих знали про них, говорили до них, слухали і чули. А для цього нам потрібна жива пам'ять.
Пам'ять – це про здатність закласти і зчитати сенси, почути, зрозуміти, поспівчувати, побути співучасником.
Ми живемо в сучасному світі, де є імерсивні практики, соціальні мережі, сучасні технічні засоби та можливості. Тому й сучасна пам'ять мусить бути такою ж. Ми маємо думати про те, як наблизити пам'ять до звичайного школяра, що цікавиться комп'ютерними іграми — як зробити йому цікаво і зрозуміло?
Тож áкторами пам'яті є ми всі: експерти з memory studies, музейники, історики, громадянське суспільство, медіа, бюрократи, уряд і державні інституції. Але заразом і міжнародні спільноти: комісії з примирення, ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, європейські уряди, що фінансують ті чи ті програми тощо. У всіх них є своє бачення реальності, але їхню роль також не можна применшувати. Це й інші держави, що також мають своє ставлення до України, нашої війни і нашої пам'яті. Актором пам'яті також є і ворог, що намагається об'єктивувати нас.
Я дуже люблю термін британського соціального антрополога Пола Коннертона "організоване забуття". Він багато чого пояснює, зокрема і про російське ставлення до України. Все, чого хоче Росія щодо України в контексті культури та пам'яті, — перетворити її на неіснуючу країну. Організувати централізоване забуття, коли немає про що пам'ятати і немає кому пам'ятати. Немає української ідентичності й суб'єктності. І тоді для росіян не існує ані української проблеми, ані відповідальності за вчинені злочини.
Ми сьогодні будемо багато говорити про тактичний та стратегічний виміри у роботі з пам'яттю. Якщо говорити про найближчий горизонт, про "тут і тепер", то з якими базовими проблемами чи викликами пам’яті ми наразі маємо справу?
Я називаю це експресивним порядком створення політик пам'яті. Наразі є великий перекіс між тими, хто голосно кричить про свій досвід, і тими, хто мовчить, або чиї голоси непочуті. Деякі люди більш помітні у публічному полі, хтось взагалі намагається приватизувати право на пам'ять. Деякі натомість втратили голос або ніколи його не мали, але вони також потребують, аби їх чули. І наша нездатність їх почути свідчить, що існує проблема, яку конче потрібно розв'язати.
Чому ми зараз спостерігаємо виникнення стихійних практик меморіалізації на місцях? Бо, з одного боку, є потужний запит на пам'ятування про тих, хто загинули, з іншого — є глуха місцева влада, що не намагається допомогти. І люди беруть справу до своїх рук. Так виникає експресивний порядок пам'ятування: геть не аналітичний, дуже емоційний. І це означає, що держава та суспільство (і місцева влада, і ОТГ, і локальні спільноти) мають в якийсь момент долучитися до цього інтуїтивного серцебиття і почути цей запит. Не говорити, що "не на часі", не відкладати, не відвертатися.
Запит на швидку меморіалізацію на місцях — лише одна з актуальних проблем у полі пам'яті. Як щодо інших? Наприклад, селективної пам'яті чи штучної політизації теми пам’яті абощо?
Держава завжди хоче універсальних рецептів та простих відповідей. А їх, на жаль, у темі пам'яті не буває. Я згоден з вами щодо сильних регіональних тенденцій у запиті на меморіалізацію — і це окей. Саме через локальні етнічні, релігійні, історіографічні тощо відмінності та особливості люди в різних регіонах потребують різних форм і способів пам'ятуванння. Держава ж чомусь хоче універсалізації. Я проти узагальнених підходів. Ми вже мали за часів СРСР однакові музеї, пам'ятники невідомим солдатам, дошки пам'яті й так далі. Це мертва пам'ять, так не працює.
Сьогодні ми бачимо, як громадські організації, що працюють із темою пам'яті, намагаються фасилітувати запит на меморіалізацію на місцях: їдуть у регіони, працюють з локальними кейсами, аналізують, стукаються до держави з пропозиціями, намагаються з хаосу пам'ятування витворити космос. Але держава їх просто не чує!
Паралельно з цим відбувається надзвичайно потужний процес інструменталізації пам'яті за допомогою маніпулятивних інструментів та технологій. Це така собі штучно сконструйована пам'ять — як дитячий конструктор, з якого дехто намагається зібрати потрібну форму.
Хто ці дехто, що намагаються інструменталізувати пам'ять?
Найперше — ворог. Також недоброчесні політики та великий бізнес, що розглядають сферу пам'яті як інструмент для нарощування політичного капіталу чи відбілювання власної репутації. Це дуже небезпечно, адже підвищує ризик згодом мати вибіркову та інструменталізовану історію.
Як протидіяти цим маніпуляціям? Нашою зброєю має бути ґрунтовне знання і прийняття власної історії. Вона не така стражденна, як ми звикли думати: вона дуже яскрава, вітальна, розмаїта! У ній було стільки фантастичних постатей: інтелектуалів, візіонерів, людей культури. Вона нічим не гірша за історію будь-якої європейської країни.
На жаль, сьогодні на історію часто дивляться як на магазин із цінниками. Як на товар, який можна купити і продати, відмити репутацію тощо — саме тому деякі люди з великими грошима готові зараз інвестувати в цю сферу. Вони чудово розуміють, що по завершенні війни вони та їм подібні мірятимуться, хто більше доклався до Перемоги. Але пам'ять не може бути ринком. Навіть у держави не може бути монополії на неї. Взагалі, щойно пам'ять стає тотально комфортною для держави сферою, це означає, що вона звернула з демократичного шляху. Натомість коли держава здатна працювати з різними поглядами та складними сторінками історії і здатна часом сказати: "Я також була неправа", це ознака її здорових стосунків із суспільством.
Пам'ять може бути неоднозначною, контраверсійною, навіть конфліктною. Візьмімо, наприклад, кейси участі українців у масових стратах під час Голокосту, або ж подіях Голодомору, або ж Волинську трагедію — очевидно, що це є місцем для маніпуляцій. Так, це складні й болісні аспекти нашої історії, але це не означає, що ми мусимо про них мовчати. Навпаки — з цим треба працювати.
Повертаючись до інструменталізації пам'яті. Це, на жаль, правда: у кого гучніший голос (більше грошей, медійних можливостей тощо) — той може грати в цю гру. Як нам як спільноті пам'яті бути з тими, хто намагається її привласнити? Втягувати їх у діалог, критикувати, ігнорувати?
По-перше, треба у кожній конкретній ситуації дивитися, що роблять ці люди, ініціативи чи інституції. А для цього до них треба хоча б на якийсь час наблизитись і спробувати взаємодіяти. Тому що ескапізм тут для мене дорівнює мовчазній згоді й дозволу цим організаціям робити все, що завгодно.
З іншого боку, ми можемо відмовитись брати участь у процесах, що видаються нам неетичними або небезпечними. Але це також про рівень персональної відповідальності. Можна не брати у чомусь участі, щоб залишитися у білому пальті й критикувати з позиції зверхньості — а можна спробувати взаємодіяти, зрозуміти, що ця конкретна історія насправді про неетичне поводження, зробити висновки і відійти. І це геть різні підходи.
Тобто співпрацювати з цими організаціями теоретично можна. Але варто бути до них уважними, і щоразу робити усвідомлений вибір.
Поговорімо заразом і про інструменти меморіалізації, серед яких окреме місце посідають мистецькі практики та культура загалом. Якою є роль мистецтва як інструменту комеморації?
Мистецтво — це діалог з душею. Ми можемо концептуально чогось не розуміти, але наше серце відгукується на певний мистецький твір. Це також спосіб пошуку чесних відповідей на дуже прості або дуже складні запитання.
Мистецтво завжди спонукає критично мислити, але не агітує і нічого не догматизує, не нав'язує і не чинить насилля — навпаки, це територія свободи та експерименту. Ще мистецтво лікує, даючи нам сили жити та енергію для життя, поживу для розуму та для душі.
Для мене мистецтво, зокрема література, є унікально важливим з погляду пошуку способу говоріння про важливі та складні речі.
Українські митці сьогодні відіграють важливу роль у полі культурної дипломатії та міжнародної адвокації України, тому що культура і мистецтво не можуть бути поза політикою. Це завжди гра в довгу, відстоювання позиції, робота з переконаннями, послідовні зусилля, це завжди про цінності. В цьому сенсі українське мистецтво сьогодні — потужний об'єднавчий та адвокаційний чинник, і голоси українських митців нарешті добре чути у всьому світі. Їхня невтомна робота, риття навпомацки таких собі "кротячих ходів" дає нам всім більше можливостей бути почутими в світі.
Ви говорите, що ми наразі перебуваємо в умовній "точці нуль" в контексті вироблення мови комеморації. Якою ця мова, як вона витворюється під час війни і якими є сфери її застосування? Адже очевидно, що не лише вона використовується для власне меморіалізації, а і просякає у глибші шари.
Абсолютно вірно: ця мова охопить усі без винятку сфери життя суспільства. Вона впливатиме на наші щоденні практики: від того, як ми стоїмо в черзі в АТБ, до того, яку систему цінностей розділяємо.
Ми справді наразі перебуваємо в "точці нуль" процесу вироблення цієї мови. Наша сьогоднішня дезорієнтованість та експресивність нашого порядку пам'ятування говорять про те, що наразі суспільству дуже бракує прийнятної мови, щоб висловити свої почуття та описати свій досвід.
Гадаю, більшість із нас час від часу ставить собі питання: про що з наших досвідів говорити, а про що мовчати? І взагалі — як говорити, якими словами? Важливу роль тут відіграють не лише власне фігури мовлення, вокабуляр, але й фігури умовчання. Тобто те, про що ми не говоримо, і думання про те, чому саме ми про це не говоримо.
У нас є художня мова, наукова, побутова мова, яка може обмежувати вокабуляр, але здатна бути дуже чіткою в описі різних явищ. Є мова сліз та горювання. Але, крім вокабуляру, в нас ще є синтаксис цієї мови меморіалізації. Є синтаксис спрощений і ускладнений, є синтаксис законотворчий, "високий" і "низький". Це про те, як ми говоримо за тих чи інших обставин. І це заразом і про форми та способи пам'ятування, про політики пам'яті тощо.
Ще важливими є форми мови меморіалізації. Книжки, підручники, словники та інші форми, у яких мова оприявнюється. Живі діалоги, SMS, соцмережі, великі тексти, символічні практики та ритуали, слова пам'яті тощо. Мова меморіалізації абсолютно синтетична: вона здатна набувати дуже багатьох різних форм, і не лише вербальних.
А як щодо стратегічного горизонту меморіалізації? Над чим важливо працювати вже зараз, а що краще поки що відкласти?
На жаль, перед нами дуже серйозні виклики в контексті меморіалізації, і ані бюрократи, що хочуть простих рішень, ані громади з їхнім запитом на меморіалізацію ніде не подінуться.
Тому нам треба нарощувати м'язи: вчитися вести цивілізовану дискусію, підвищувати експертизу та агентність, далі працювати над мовою меморіалізації, будувати професійні мережі.
Звісно, всі не будуть однаково задоволені. І це нормально. Найголовніше — нам потрібно уже зараз готувати державу до невідворотної складної розмови про меморіалізацію. Ця розмова неодмінно буде і в ній все оприявниться: ми побачимо слабких і сильних, тих, хто за гроші, і тих, хто за ідею, хто лише проповідує певні цінності, а хто насправді сповідує. Ми побачимо науковців, експертів, місцеві громади, державні інституції, бюрократів і політиків. Усіх áкторів середовища меморіалізації.
Для цієї важливої спільної розмови, яка потрібна всім нам без винятку, необхідно розробити якусь умовну "методичку", аби говорити однією мовою і стати колективним тренером з меморіалізації для держави як дуже важливого áктора цього поля. Нам треба показати державі, що за нинішніх непростих обставин вона мусить поводитися як доросла. І заразом самим не впасти в інфантильний стан через втому та виснаження. Зараз важливо не втрачати надії і не впадати в ескапізм.
Інтерв'ю опубліковано у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
