Що ми знаємо про українські хати? Спадають на думку мазанки із солом’яними дахами? Але чи справді такі хати найпоширеніші в Україні?
Фотографка Анна Ільченко й журналістка Світлана Ославська провели великі експедиції селами, щоб зазнімкувати різноманітні хати по всій Україні та записати історії людей. У вересні у них разом із видавництвом "Човен" виходить фотокнига — результат трирічної роботи над Old Khata Project.
"Ця книжка не буде зібранням всього за ці три роки поїздок. Це обрані фотографії та цитати. Вона не буде енциклопедією різних регіонів, ми називаємо її документальним нарисом", — пояснює Світлана особливість артбуку.
Повномасштабна війна наповнила видання додатковими сенсами: деякі хати, які потрапили у книжку, зараз зруйновані або під окупацією. А ще в артбуку з’явився воєнний розділ про деокуповані села.
Те, чого не буде в книжці, залишиться на сторінках у соцмережах, однак другої серії фотокниги не планують. Анна каже, що цей артбук — "продукт нашого серця та душі", тож було б нечесно створити іншу книжку.
Євгенія Луценко для Суспільне Культура поспілкувалася зі Світланою та Анною про роботу над фотокнигою, про відкриття під час експедицій та вплив повномасштабної війни на роботу.
Ви працюєте над проєктом із 2020 року. У ваших перших інтерв'ю відчувається якийсь захват, всеохопна зацікавленість — здається, вона досі залишається, але все ж таки якось змінилася через війну. Як змінювалося ваше ставлення до проєкту після 24 лютого? Як ви його трансформували? Чи була у вас криза, коли здавалося, що "наша робота зараз не на часі"?
Світлана: Ми почали Old Khata Project як експедицію селами України з метою об'їхати всі регіони, зробити фотографії, записати інтерв'ю з людьми та створити книжку.
Від початку ми задумали цю велику експедицію, щоб зібрати матеріали на фотокнигу, яку зараз видаємо. Якби не вторгнення, то видали б її раніше, у нас була перша довоєнна версія готова наприкінці 2021 року. Але через вторгнення ми її не видали.
Після 24 лютого у нас, як і в багатьох людей в Україні, був період, коли ми покинули всі свої роботи й почали робити щось — давати гуманітарну відповідь. Взагалі не було відчуття, що наша звичайна робота має сенс, тому що раптом обстріли, люди та родина тікають, треба прихищати. Після того, як прихистили кого треба, почався період волонтерства. Аня у Львові робила [енергетичні] батончики для армії.
Десь за місяць після вторгнення ми усвідомили, що маємо повертатися до нашої діяльності. Як усі це кажуть — бути корисними в тому, що вмієш робити найкраще. Ми зрозуміли, що можемо продовжувати Old Khata Project як експедицію, тільки вже з трошки інакшим фокусом: додати англійську мову до наших публікацій, щоб залучити ширшу іноземну авдиторію, і їздити селами, які постраждали від окупації та від війни.
Ми поїхали у звільнені регіони: Київську, Чернігівську, Сумську області, потім влітку — в Миколаївську. Записували також людей з Харківщини, але не на Харківщині, а тих, що переїхали на захід України. Так у нас з’явився воєнний розділ.
Анна: Маленьке уточнення стосовно сторінок і англійської мови. Від початку, коли ми почали вести Old Khata Project у соціальних мережах, ми думали, що Instagram має бути двомовним, бо добре, коли люди з-за кордону можуть дізнатися про Україну з цього боку — неочевидного, цікавого та креативного. Тому сторінка від початку була й англійською, й українською. У часи війни у нас з'явилися довші тексти, й англійської мови просто стало більше.
А стосовно етапів проєкту, у мене це викликало такі відчуття. Коли ми починали зі Світланою, коли збирали кошти на "Спільнокошті" — це був такий період прекрасного дитинства, коли ми просто мріяли, не вірили, що це взагалі можливо, що є люди, яким цікаво підтримати проєкт, що ми бачимо стільки неймовірної краси й можемо її фіксувати. Це був дитячий період.
Зараз я відчуваю, що ми вже на етапі зрілості, коли видаємо цю книжку, й інакше дивимося на це все. Захоплення залишилось — мені так само цікавий цей бік української культури. Але з'явилася інша річ — це те, як намагаєшся описати словами, що робиш, як намагаєшся концептуалізувати, бо людям інколи потрібні слова. Хоч ми свідомо увесь час тримались документальності у нашій роботі, ми не інтерпретували, а давали, наприклад, вибрані цитати.
Робота над передмовою чи загалом короткими описами проєкту викликала багато дискусій у нас. Є різниця між словами "народний", "традиційний", "вернакулярний" — і для нас це важливо.
Світлана: Аня мене дуже правильно виправила щодо англійської мови. Ми від початку розуміли, що в нас є велика аудиторія і ми хочемо, щоб вона зростала. Закордонна — яка б дізнавалась про Україну. Під час війни ми зрозуміли: хочемо, щоб дедалі більше дізнавались ще й про те, що пережили люди в окупації, та те, як вони переживають війну, що війна значить для наших респондентів.
Ми одразу вели Instagram і Facebook — це наші два основні канали. Ми додали в публікації короткі цитати людей та довші історії про війну — це те, що у нас з’явилося після вторгнення. Історії людей відгукувалися й іноземцям, й українцям, які жили за кордоном та в Україні. Ми загалом залишили цей формат, і книжка, хоч має як основну мову українську, в кінці має додаток, де все перекладено англійською.
Хто веде ці сторінки? І англійський текст ви самі робите чи є хтось, хто вам допомагає з цим?
Світлана: На час воєнних експедицій і великих історій ми працювали з професійною перекладачкою Роксоланою Машковою. Для книжки потрібен був ще додатковий обсяг перекладу, ми працювали з перекладачкою Кейт Цуркан. А ситуативні пости англійською самі робимо.
Я можу приблизно описати, якою буде книжка. Це не є книжка текстів, до яких додані фото. Це фотокнига, в якій є тексти — цитати людей, уривки, фрагменти розмов із ними. Це справді короткі уривки, якщо порівняти з цілою розмовою, яка могла тривати дві години. Ми обрали кілька речень або навіть одне речення — воно є квінтесенцією певного погляду людини на свою хату, на своє життя або на ідею смерті, або на те, що таке війна. У цій фразі є глибший сенс, тому ми її обирали.
Також обирали фрази, бо вони могли гарно звучати. Звучання для нас було важливим, ми за можливості зберігали регіональні говірки такими, які вони є. Звісно, це усна мова, і не можеш записати її так, є певні компроміси, але все одно старалися зберігати.
У книзі не рандомний набір фото і текстів. Ми їх вклали у певну послідовність та наратив, який би давав читачу якесь розуміння, досвід читання книжки лінійно, сторінка за сторінкою.
Книжка має свою логіку, але вона не є такою очевидною. Там немає розділів, розділу "Життя", "Смерть", "Краса" і "Квіточки, вирізьблені на паркані" — але логіка є, вона трохи захована. Є воєнний розділ, але як саме він доданий, не буду казати.
Анна: Якщо коротко, то ми шукали поезію в мові людей. Ми намагалися, щоб їхні слова звучали не просто як слова, а щоб між тим, що вони сказали, між рядками, виринало щось третє.
А щодо фотографії — я робила портрети як жителям, так і будинкам. Важливо, де стоїть людина у просторі на фотографії, але так само важливо — як селяни вміли вписувати свої хати в цей природній ландшафт, аби збереглась ця гармонія. Мені хотілось, аби моє захоплення цим різноманіттям передалось іншим.
Ви почали їздити на звільнені території у 2022-му. Які це були села — нові, які ви не відвідували доти під час експедиції, чи це були ті села і ті люди, до яких ви вже приїжджали?
Анна: Під час експедицій минулого літа ми поїхали в ті села, де не були попереднього року. Сіл в Україні дуже багато і повертатися в те саме село не те, щоби не хотілось, — у нас і не було можливості. У деякі села, де ми були за рік до того, ми не могли повернутися, бо небезпечно або не було куди повертатися.
Тому ми їздили в нові села, наприклад по Миколаївщині. Ми не охопили її в перших літніх експедиціях, а у воєнних нарешті туди дісталися. Це була одна з найкращих поїздок, попри невеселі розповіді людей про пережите. Миколаївщина — дуже красива, неймовірна. У моїй голові вона залишилась блаженною та гарною.
Світлана: А які там абрикоси.
А можливо, у Світлани є теж якісь спогади про регіон, який найбільше запам’ятався?
Світлана: От не люблю я такі питання. Кожна поїздка має щось. Я би вимірювала не тим, наскільки нам сподобався якийсь регіон. Для нас як для людей, які жили в різних регіонах України: народилися та виросли на Луганщині, навчалися в університетах в Харкові, в Києві, у Львові, зараз живуть на заході України, — були області, які ми відкрили для себе з дуже позитивного та несподіваного боку.
У кожній області було своє відкриття. Як Аня говорить про Миколаївщину — ми справді слабо уявляли, що це за регіон. Якщо говорити в розрізі хат, то ми не уявляли, якою там є сільська архітектура. Виявилося, що там дуже багато блакитного кольору в будинках.
На Миколаївщині чи Кіровоградщині люди говорять дуже гарною місцевою мовою, але часто вони не мають поваги до власної мови, бо чомусь уявляють, що говорять не українською, а місцевим суржиком. Вони так нам це казали, трошки соромлячись: це ж ви приїхали з заходу України й говорите українською правильно, а ми говоримо якось так. Ми часом з ними сперечалися, часом мовчали у відповідь, бо не зміниш думку людини так швидко.
Це теж цікаве пізнання щодо України — про те, як українці уявляють, якою мовою говорять. В радянські роки українська мова була в нижчій позиції до російської, її вважали сільською, люди соромилися її. А пізніше незалежна Україна була з дещо львовоцентризмом і києвоцентризмом. Бо якщо ми говоримо про якісь культурні центри, то це найперше Київ і Львів. Якщо ви приїхали з цих міст, часто люди сприймають вас так, ніби ви знаєте, якою має бути правильна українська. Насправді це не так — у кожному регіоні говорять дуже цікаво та по-своєму. Кожен регіон має свої особливості мови, їх має навіть кожне село.
Кожна область, пів області, третина області чи сукупність областей мають свої архітектурні особливості, які назагал люди в Україні не сильно добре знають. Хоча в останні роки з'являються проєкти, які трохи це популяризують, але все одно наше знання дуже обмежене.
Ми знаємо, що є "шевченківські хати" — ті, що соломою криті, XIX століття. Вони справді десь збереглися, насамперед у центральній Україні. Але ми зовсім мало знаємо про хати, криті гонтом (тобто дерев’яними пластинками), або хати, криті польською черепицею, яку часом називають "череп", або хати, криті бляхою.
У нас є один образ — "шевченківська хата", і в цей образ трошки заходить карпатська хата — гуцульська гражда. Ця книжка трошки більше покаже.
Анна: Цей образ "шевченківської хати", він частково, напевно, був нав'язаний нам певною пропагандою, і загалом образом українця, який побутував десь на телебаченні. Тому люди по всій Україні знають, що таке "шевченківська хата", але вони можуть знати про неї там, де "шевченківських хат" типових і не було.
Світлана: У самій по собі "шевченківській хаті" — глиняній під стріхою — немає нічого поганого. Це один із типів будівництва. Його використовували там, де була глина, де було небагато лісу, де був очерет, з якого можна було робити дах.
У нашій масовій культурі є образ козака в шароварах, жінки-козачки, вони на тлі тиночка, хата з мальвами, хата під стріхою — це часто кітчевий і досить неприємний образ, з яким ніхто з українців не асоціює себе. А ми їдемо в села і бачимо абсолютно прекрасні прояви творчості людей.
Беремо Яворів у Карпатах, де гіпсові деталі, квіти, геометричні орнаменти, вбудовані дзеркальця в хату і сама хата пофарбована в рожевий. Чи їдемо у Чернігівську область: там шалена різьба по дереву навколо вікон і не тільки. Чи на Поліссі бачимо поєднання дуже яскравих кольорів, але це не євроремонт, ці кольори взялися ще в 60-х — це все прояви творчості людей в тому, як вони оздоблювали свій побут і свою хату. Ці прояви творчості нам. цікаві.
Ви так детально описуєте всі ці відмінності по регіонах — як ви це досліджували: уже під час експедиції роздивлялися, дізнавалися у господарів чи це була література, вивчення до того?
Світлана: Дослідження літератури я намагалася робити, але не так її багато. Є, наприклад, великий том "Житло" Академії наук. Там багато інформації по регіонах, багато цитат, як люди розповідають про традиції будівництва. Я трошки це читала, але не можу сказати, що ми сильно на це орієнтувалися.
У селах розпитували людей, як відбувалося будування хати: і технічно, і в розрізі традицій; як вони в хаті далі жили, як заходили в хату, як потім її змінювали, як з нею взаємодіяли. На початку ми уявляли, що Old Khata Project буде більше про це, але в процесі інтерв'ю зрозуміли, що люди не дуже охоче говорять на цю тему. З різних причин: можливо, їхня пам'ять не зберегла цей момент чи він для них не був такий суперцікавий або їм просто нецікаво про це говорити. Тому ми дали волю нашим респондентам говорити про те, що вони хочуть. Ми спрямовували їхню розмову, але загалом дозволяли говорити про історію свого життя, бо це те, про що вони хотіли говорити найбільше.
Ми пишемо у вступі до книжки, що часто ми починали із запитань про житло, а закінчувалося все монологами людей про життя. Ми пішли за респондентами, не нав’язуючи їм свою рамку інтерв’ю, яка в нас була на початку, і до якої ми потім легше поставилися.
Тому книжка не про особливості будівництва, деталі чи оздоби. Це теж є, але тематика ширша, бо теми, яких хотіли торкатися люди, ширші.
Як змінилася робота з людьми під час експедицій 2020–2021 років і під час відвідин деокупованих сіл? Коли з людьми було складніше говорити і коли вони відвертіше йшли на розмови?
Анна: У першій експедиції початковий предмет нашої розмови — хата, з цього ми шукали, як вийти на інші шляхи розмови, і люди самі їх пропонували, коли не хотіли говорити про хату. То в експедиціях воєнних були очевидно свіжі спогади, хоча теж люди можуть забувати вже за місяць, що з ними стається. Частково через це було легше, але і важче. Не всі хочуть ділитися цим досвідом, не всі хочуть із тобою говорити, бо ти вже сотий журналіст, який приїжджає у село і розпитує про їхній досвід в окупації. Тому така двостороння ситуація була.
Світлана: Але загалом не можна сказати, що у нас підхід чи принцип роботи з людьми змінився. Він не змінився: приїжджаєш в село, знаходиш людей і говориш з ними. Потрібен час. Не кожна розмова, звісно, складається. Не в результаті кожної розмови отримуєш щось цікаве для себе.
Чи додалися якісь безпекові питання через страх людей, що вони не хочуть себе показувати чи розказувати про свою хату з огляду на війну?
Світлана: Під час війни ми їх не питали про хату. Коли село розбомблене, половини вулиць нема, декілька загиблих, тортури, росіяни стояли в селі місяць, а ти приходиш і — "а, як ви хату будували в 54-му році"? Такого не було.
Потім, якщо людина цікава була і вона готова говорити, могли запитати щось про хату. Якщо у неї хата зруйнована, лишилася тільки піч, то вже не питали про хату. Ми питали безпосередньо про досвід окупації та війни: розкажіть, як для вас війна почалася, як росіяни зайшли в село, що вони робили — це все розпитували. Далі фотографували будинки, які вціліли. Ми не фотографували хат, які розвалені, тому що немає вже що фотографувати.
Анна: Нашою ціллю від початку було показувати різноманіття архітектури народної і те, якою вона може бути креативною та крутою, але в часі війни показувати руїни… Ми розповідали травматичні історії, але ми не хотіли візуально дублювати цю травму. Україна — не тільки руїна.
Світлана: І людина, яка пережила травму, вона ж теж не руїна, в людині щось більше залишається, окрім страшної ситуації, яку вона пережила. У воєнних інтерв'ю ми часто публікували ті фрагменти, які говорили про здатність людини опиратися, переживати найстрашніше і жити далі, підходити з якимось гумором або з творчістю до цього. Наприклад, цитати жінки, яка гарбузів чи кавунів насадила в ямі від снаряда, щоб земля не гуляла. Люди мають внутрішню силу для того, щоб далі жити.
Виходить, що до деяких населених пунктів зараз немає доступу, і ваша фіксація, свідчення — це один зі спогадів про це місце, людей. Чи будуть у книжці фотографії, історії з таких сіл?
Світлана: Так, у нас є фотографії сіл, які або досі окуповані, або зруйновані. Є Луганщина, яка окупована, та деокупована Херсонщина, яка великою мірою поруйнована.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
