"Українські фотографи стали суб'єктними": Радченко та Глядєлов про перемогу України на World Press Photo

"Українські фотографи стали суб'єктними": Радченко та Глядєлов про перемогу України на World Press Photo

"Українські фотографи стали суб'єктними": Радченко та Глядєлов про перемогу України на World Press Photo
Колаж: Вікторія Желєзна

20 квітня один із найпрестижніших щорічних конкурсів у галузі фотожурналістики World Press Photo визначив переможців. Головну нагороду здобула робота українського фотокореспондента Євгена Малолєтки "Авіаудар по пологовому будинку в Маріуполі".

Як оцінюють та обирають переможців на World Press Photo, що для України означає перемога на міжнародних конкурсах та чи допомагає це верифікувати події, що відбуваються під час війни й боротися з російською пропагандою, розповіли Суспільне Культура документальний фотограф, лавреат Шевченківської премії 2021 року Олександр Глядєлов та членкиня глобального журі World Press Photo Катерина Радченко.

Читати також: "Деякі намагаються стерти спогади не тільки з телефонів, а й з пам’яті" — Малолєтка про окупацію Маріуполя і війну

За якими критеріями визначають переможців на World Press Photo?

Фото: Катерина Радченко
Катерина Радченко, засновниця та кураторка фестивалю Odessa Photo Days, членкиня глобального та очільниця регіонального європейського журі World Press Photo

Напевне, головним критерієм є цілісність проєкту, який подає фотограф. Тобто це відповідність до теми, її актуальність і те, наскільки автор дослідив питання й точно підібрав візуальну мову для висвітлення тієї чи іншої теми.

Також важлива цілісність візуального наративу – аби всі фотографії працювали між собою та створювали єдину історію. Звертають увагу на те, щоб проєкт був релевантним: серія має бути актуальною в той рік, коли працює журі.

Що для України означає перемога наших фотографів у міжнародних конкурсах?

Олександр Глядєлов, український фотограф-документаліст, фотожурналіст, викладач, лауреат Шевченківської премії 2020 року

Це дуже важливий момент, бо нарешті українські фотографи, як і наша країна, стали суб'єктними для розвитку у цій сфері. Раніше на наше життя та події, які тут траплялися, світ дивився очима не українських фотографів. Зрештою, як і зараз, бо серед переможців є фотографії, створені в Україні не українцями.

У 2010 році лауреатом World Press Photo став український фотокореспондент Степан Рудик – посів ІІІ місце в номінації "Спортивне фото". Він сфотографував двосторонню зустріч футбольних фанатів, які хотіли побитися стінка на стінку.

У Рудика було мінімальне втручання у фото – він видалив елемент, який його не влаштовував. Проте журі вважало, що він перейшов межу дозволеного втручання у фотографію, та дискваліфікувало його з конкурсу. Також його не включили в щорічний каталог переможців.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото Степан Рудик, серія "Антиспорт"

Щодо конкурсів – минулого року у вересні Євген Малолєтка отримав нагороду фестивалю фотожурналістики Visa pour l'Image у Перпіньяні (Франція). Це дуже престижний фестиваль. Також були й інші конкурси, на яких відзначали Євгена Малолєтку та Олександра Чернова, адже часто вони працюють разом.

Це дуже важливо й одночасно трагічно, бо нагороди отримані за таких обставин. Нарешті наші талановиті автори, які працюють на одному рівні із західними фотографами, вийшли із сутінок.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Oleksandr Glyadelov/goout.net/

Катерина Радченко:

Одним із переможців конкурсу World Press Photo став Євген Малолєтка. Спочатку він переміг у регіональному секторі зі своєю історією з Маріуполя, а потім став глобальним переможцем у категорії "Один кадр".

Я вважаю, що сьогодні перемога чи будь-яка згадка України у міжнародних подіях та конкурсах є важливою. У першу чергу це поширення інформації через фотографію саме про війну в Україні та злочини, зокрема скоєні у Маріуполі.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Євген Малолєтка

Також це питання, коли митці нарешті займають позицію у міжнародному контексті, адже українська фотографія тривалий час була невідомою та перебувала в тіні російської фотографії. Важливо, щоб талановиті українські автори ставали відомими.

Наскільки доречно користуватися "Фотошопом", коли ми говоримо про документальні фотографії?

Олександр Глядєлов:

Усе залежить від того, як саме ним користуватися. Зазвичай коли людина, котра не працює із зображеннями, каже "Фотошоп", вона має на увазі маніпуляцію. Наприклад, я до цього часу знімаю на чорно-білу плівку, проявляю її і потім не тільки друкую руками, а й оцифровую. Я маю обробляти фотографії у "Фотошопі" – прибирати пил, додавати контрасту та яскравості.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Oleksandr Glyadelov/goout.net/

Що і як можна робити з цифровим файлом, який видає камера? Кожен конкурс має певні умови та правила. Якщо ми говоримо про видалення якихось сюжетів із картинки чи домальовування – це зовсім інше, але такі роботи теж надсилають на конкурси.

Якось трапився скандал з фотографом Аднаном Хаджі, який працював на Reuters. Під час бомбардування Бейрута (Ліван) Ізраїлем він робив фото, а потім домалював на них дим від ракет. Фотограф робив це для більшого драматизму. Його викрили, а агентство припинило співпрацю з ним.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Аднан Хаджі

Чи допомагає це верифікувати події, що відбуваються під час війни, і так протистояти ворожій пропаганді?

Олександр Глядєлов:

Це дуже спрощене сприйняття. Якщо ці фотографії відзначили на конкурсі, то вони вже залишаться в історії.

Через якийсь час світ дивитиметься на події, що відбувалися минулого року. Ці фотографії розміщуватимуться у каталогах, книгах, які напишуть історики чи інші фахівці про ці події, також деякі музеї захочуть мати ці відбитки. Значення цих фото значно глибше.

Якби ці фотографії ніхто не бачив, крім журі, до моменту нагородження – це одне. Але саме ці фото працювали весь час з моменту, коли їх було створено. Це стосується світлин з Маріуполя.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Зруйнований російськими військами театр у Маріуполі. Фото: АР

Про цю війну говорять, що вона найбільш задокументована у світлинах і відео. Чи допомагає це нам?

Катерина Радченко:

Якщо ми говоримо про короткострокові цілі, то документування допомагає поширювати правду про війну в Україні. Причому важливо не лише показувати саме фронт-лайн, але й побутове життя, роботу волонтерів та звичайних людей.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Frank van Beek (World Press Photo)

Проте також важливі довгострокові цілі, адже будь-яка фотографія, документація в майбутньому буде матеріалом для вивчення та проведення розслідувань. Так завдяки фото та відео проводили розслідування в Бучі, також ще декілька тривають прямо зараз. Ці матеріали відзняті не тільки відомими фотожурналістами, але й звичайними людьми та військовими на мобільні телефони.

Олександр Глядєлов:

Із самого початку ця війна більше задокументована військовими на їхні телефони, GoPro-камери. Я казав і після 2014 року, що, на жаль, немає інституції, яка би все це архівувала, бо це і є справжній невідредагований архів війни. Про те, щоб створити та фінансувати таку інституцію, мала би подумати держава чи хтось із заможних людей. Якби військові не знімали війну, то ми б не знали про чудового хлопця (Руслана Зубарєва) та його побратима, які вели бій на Луганщині.

Документалісти дуже добре розуміють значення таких фото та відео. Є 2 повнометражних фільми, що висвітлюють війну з 2014 по 2020 рік, та в основі яких матеріали, відзняті військовими.

З якими труднощами стикаються документальні фотографи? Чи потрібно і чи виходить фільтрувати матеріал, перш ніж надсилати його в редакцію?

Катерина Радченко:

Усе залежить від редакції, адже кожна має свої правила. Згідно з ними відбувається фінальний відбір тих світлин, які потраплять на шпальти.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: Frank van Beek (World Press Photo)

Не всі фотографії будуть опубліковані, адже є знімки, що мають неймовірно складний контекст та історії, які не кожна людина може і хоче бачити. Проте необхідно пам'ятати, що фотографія є доказом. Навіть якщо її ніде не опублікують зараз, згодом вона може бути використана організаціями, які працюють у сфері розслідувань, або в міжнародних судах. Фотографія документує історію. Навіть якщо зараз немає можливості щось показати, то ця можливість виникне в майбутньому.

Будь-яку роботу варто розглядати в історичному контексті, а не лише в контексті сьогодення.

Щодо труднощів, які виникають, – кожному фотографу потрібно отримати акредитацію, адже неможливо просто поїхати на фронт-лайн, також питання безпеки як журналістів, так і самих військових, непоширення інформації, яка не є релевантною.

"Українські фотографи стали суб'єктними": велике інтерв'ю про фотожурналістику в Україні
Фото: AP Photo/Mstyslav Chernov

Труднощі, з якими стикаються саме українські фотографи, – це постійна робота в країні, де триває війна, без можливості отримати елементарну відпустку й переключитися, пожити в інших умовах, не в умовах війни. Перебувати чи то у Львові, чи то у Києві, Одесі — все одно є напруга.

Також фотографи мають велике психологічне навантаження, адже ті події, свідками яких вони стають, – це величезна кількість смертей та тяжких подій. З цим психологічним навантаження їм треба справлятися та продовжувати працювати.

Чи є зараз цензурування війни? Чи є матеріали, які ми зможемо побачити тільки після перемоги? (Наприклад, позиції бійців чи задокументовані поранення окремих бійців).

Олександр Глядєлов:

Я знаю, що є люди, котрі одягнули форму, воюють, фотографують, роблять відео. І в них є умова, що ці фото й відео вони зможуть показати тільки після перемоги.

Поки що в Україні немає людей, яких називали б військовим цензором і вони були б у виданнях. Але є редакційна політика. Документалісти роблять свою справу. І мої фотографії більше можна побачити на виставках і в книгах.

Катерина Радченко:

Напевно, є цензурування чи обмеження інформації, яка йде до аудиторії. Це стосується чутливого контенту – у пресі, в соціальних мережах ми не побачимо матеріали із зображенням покалічених тіл, тобто ті, що можуть викликати абсолютно різні емоційні стани.

У Телеграмі є достатньо фотографій з мертвими тілами, але це не ліміт тих жахіть, які документуються.

Тобто є значно гірші матеріали, які наразі не можуть бути опубліковані. І невідомо, чи їх можна буде показувати після перемоги.

Не можу сказати, що українські фотографи у чомусь обмежені. Принаймні я цього не бачу. Це більше пов'язано з безпекою та правилами, які діють абсолютно для всіх фотографів: не показувати ситуацію ворогу, не поширювати стратегічну інформацію, яка може бути використана проти України, не інформувати через фото про розміщення якихось об'єктів. Щодо чутливого контенту – це інше питання. Ймовірно, ці фото не буде показано після перемоги.

Читати також: Мстислав Чернов: "Кадри, вирвані з контексту — це те, де починається маніпулювання сенсами"

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок