Про нову пісню та відео "Герої вмирають", героїзм та війну — в інтерв’ю Суспільне Культура.
Своє перше інтерв’ю зі Стасіком, яке вийшло у 2019 році, я задумувала ще задовго до найвідомішої її пісні "Колискова для ворога" (2019). Побачивши кліп на трек "Ніж", я одразу закохалась у творчість музикантки — так само, як колись Анастасія Шевченко (справжнє ім’я співачки й військової) закохалась у творчість кліпмейкерки та відеорежисерки Анни Бурячкової. Тоді вона мріяла, що колись Анна зробить кліп і їй, зрештою Бурячкова зняла майже всі кліпи Стасіка.
Це моє друге інтерв'ю зі Стасіком, але вона вже не співачка й ветеранка, вона знову на фронті — була на Херсонщині, зараз воює на сході. І я ніколи не могла б подумати, що вона запропонує цю ексклюзивну розмову щодо нової пісні саме мені. Досі вважаю її однією з найбільш потужних авторок, які здатні говорити на складні теми.
У нашій першій розмові Стасік цитує: "Я єсть народ", і згодом жартує, що це схоже на "Я є Грут". Але насправді для мене вона дійсно є одним із тих прикладів поеток-громадянок, які проговорюють дуже важливі для суспільства речі. У своєму інтерв’ю в Словаччині Стасік так і сказала: її місія говорити з людьми, з якими вона живе в Україні, — у якомусь сенсі це дуже локальна музика. Бо вона не просто промовляє через сильний текст, вона передає досвід. І тут є дещо і про любов, і про піклування, і про внутрішню силу.
Наостанок знов про любов. Я знаю Стасіка не лише через її пісні. Того ж таки 2019 року вона робила перформанс у галереї Set до виставки швейцарської художниці Маріанни Голленштайн "Стан людини" (Human Condition). Галерея тоді щойно відкрилась, і вже, на жаль, її не існує. Під час виставки Стасік читала листи Ганни Арендт до її тодішнього чоловіка Генріха Блюхера, психіатра та філософа Карла Ясперса та філософа Гершома Шолема. Людина була всередині цього, людяність, сила, етика, міркування про свободу та цінності. Арендт відома своїми текстами критики тоталітаризму, і тоді — 2019 року — це також звучало дуже гостро.
Філософія Стасіка така ж непохитна: вона захищає своїх та своє, права і цінності, про які колись писала й Арендт. Це про критику насильства, яку вона, обравши шлях парамедикині, впроваджує в інший спосіб.
Тому це дуже суб’єктивна розмова, і я рада, що вона сталася.
Про прем'єру пісні та відео "Герої вмирають"
Ти мені говорила, що пісня "Герої вмирають" написана давно, але ти її тримала в шухляді та не хотіла випускати. Чому саме зараз?
Дійсно, цей вірш написаний кілька років тому, але не мною. Його написала Саша Кладбіще — дуже талановита поетка та співачка, лідерка гурту "Цвинтар". Я побачила цей вірш у фейсбуці, після цього написала їй та запитала, чи можу я його заспівати. Вона погодилась і сказала, що буде щаслива, якщо це станеться. Музика на цей текст також існує дуже давно.
Я думаю, що не випускала пісню раніше, адже була внутрішньо слабшою, аніж зараз, та не була готова до потенційного хейту, який може виникнути довкола пісні. І насправді я розумію, що скоріше за все стикнуся з негативною реакцією від людей, які скажуть, що я граю на руку ворогу й деморалізую наші війська та цивільних. Мовляв, всі й так розуміють, що герої вмирають, не потрібно про це говорити вголос, не варто розхитувати човен. Але зараз я значно сильніша.
Мій основний принцип: я співаю те, що давно вже час сказати вголос. Так було з "Колисковою для ворога", так було з "Ножем" — з кожною моєю піснею. Це про щось дуже очевидне, але неозвучене, і саме тому я маю це озвучити.
У попередній розмові зі мною ти сказала, що пісня "Колискова" вже не актуальна. Чому?
Річ у тому, що творіння часом живе окремо від творця. Я про це чула раніше, але не розуміла, як це працює. З "Колисковою" я зрозуміла це дуже добре. Адже те, що сказала, та те, що почули люди, — це абсолютно різні речі. "Колискову" багато хто сприймає як чи то закляття, чи то прокляття. У такому варіанті вона стопроцентно актуальна. Але я закладала інші відчуття: я її писала з відчуттям милосердя до ворога. Я в принципі так це й описувала, що уявляю наскільки погано людям жити в себе вдома, що вони приходять помирати в іншу країну. Ми всі бачили їхні міста, села, їхній "уклад жизни". Та зараз у мене не лишилось навіть цього відчуття милосердя до ворога, я більше цього не відчуваю, і не співчуваю людям, вони не заслуговують на це.
Чи відчуваєш милосердя зараз? До кого?
Звичайно, але навіть не милосердя, а співчуття. Та до всіх своїх. А свої зараз — майже всі. Я би сказала так: я багато що можу зрозуміти, можливо тому, що можу приміряти це на себе.
Твої нові пісня і кліп — про твою роботу на фронті зараз. Я дуже багато побачила у цьому твого досвіду на війні: як ти рятуєш людей, піклуєшся про них. Але, думаю, вимагає великої сміливості, щоб поділитись цим досвідом з іншими.
Напевно так, тому що я берусь за будь-яку роботу, яка є в той чи інший момент для мене. Звичайно, найкомфортніше працювати на медеваку, коли мені на броньованому транспорті привозять пораненого, а моє завдання полягає в тому, щоби його стабілізувати та повезти у найближчий стабілізаційний пункт або лікарню. Але якщо, наприклад, я стою на точці й мені привозять загиблого, якого треба транспортувати у морг, я теж беруся за цю роботу. У мене бувають моменти, коли везу загиблого. В ці моменти я сповнена і вдячності, і жалю, і великої любові — не знаю, як це пояснити.
Те, що відбувається у кліпі, — це не новий для мене досвід. Бути Хароном — не новий для мене досвід, я робила це в реальному житті.
У тебе в кліпі знімаються військові, для яких музика та створення музичного відео є новим досвідом. Розкажи, будь ласка, про кліп і роботу над ним.
Всі люди, які знімалась у моєму кліпі, — дуже конкретні особистості, вони не актори. Четверо з них — ті, з якими я продовжую воювати пліч-о-пліч.
Михайло Бурмістренко, позивний "Френк", йому 37 років. Він воював у 2014–2015 роках, зараз знову на фронті та воює в патрульній поліції міста Києва. Я з ним пройшла всю херсонську кампанію — сім місяців та чотири дні.
Ірина Токарчук, позивний "Дарина", 31 рік, лікарка-хірургиня. У 2014 році вона воювала в "Правому Секторі", зараз знову на фронті в підрозділі десантно-штурмових військ. Ця тендітна дівчина прийняла мій екіпаж під своє крило; ми допомагаємо їй, коли у її бригади йдуть активні штурмові дії.
Вадим Адамов, позивний "Відьмак". Йому 19 років, до повномасштабного вторгнення він працював режисером, був активістом, а з початку вторгнення — командир мінометного розрахунку та аеророзвідник. Вадим — юний хлопець, чий екіпаж аеророзвідників я супроводжувала в Бахмуті на їхній роботі.
Мій напарник — Ашот Галстян, позивний "Джан", йому 30 років. Та насправді я навіть не можу сказати, що він мій водій-санітар, — він мій напарник в усьому на цій війні.
Ще троє людей, які символізують для мене когось.
Марія Щанкіна, позивний "Вета", їй 51 рік. Вона — бойова медикиня, інструкторка з тактичної медицини. Воювала у 2016–2020 роках, а зараз викладає такмед для військових. Марія для мене є збірним образом усіх жінок на війні, про яких багато хто не знає. Тому що старші жінки найчастіше немедійні особи на відміну від юних дівчат, які стають видимими через те, що розповідають про своє життя в соцмережах. Такі жінки, як Маша, цього не роблять. Вона підписала свій перший в житті контракт у 45 років, ще до повномасштабної війни. Багато дорослих жінок воює. І вони працюють не лише кухарками, діловодками та медикинями, а воюють гранатометницями, в артилерії, та багато де. Тому Маша — це символ.
Олександр Будько, позивний "Терен", йому 27 років. Він воював у батальйоні "Карпатська Січ", зараз пише книгу та займається громадською діяльністю. Терен на війні втратив дві ноги, і це символ багатьох моїх друзів, які отримали різні поранення. Хтось із них сповнений силами попри все, хтось зневірився. Хтось реабілітувався, а хтось перебуває зараз на реабілітації.
Ольга Бенда, позивний "Білосніжка", — 31-річна бойова кухарка, яка воювала у складі 72-гої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців з 2016 року. Вона теж отримала поранення — ще у 2017 році. Зараз виховує двох синів. Оля є для мене символом усіх моїх посестер, які заплатили в цій війні вищу ціну, аніж інші.
Вадим Адамов теж є символом. За своєю статурою він схожий на покійного Романа Ратушного, який був мені близькою людиною. Я навіть не побачила його на прощанні, адже його поховали в закритій труні. Тому для мене це був шанс попрощатися з Ромою.
Авторкою кліпу є Анна Бурячкова — режисерка та кліпмейкерка, з якою у мене склався творчий тандем. Я закохалась у її роботи ще до того, як стала співачкою, і мріяла, що одного дня вона зробить мені кліп. Аня видається мені дуже тендітною та безстрашною, тому я готова довірити їй свої крики у світ. Вона стопроцентно розуміє сенс кожного слова, що я кажу, тому дуже точно перекладає з моєї мови на візуальну.
Розкажи про образи, які виникають. Ми бачимо Харона, що переводить людей. Але що означає образ у білій сукні?
А як би ти інтерпретувала?
Для мене, напевно, це образ привида чи душі.
Для мене біла сукня — це весільне вбрання. У різних народах є традиція, що неодружених хлопців та дівчат ховають у їхніх весільних вбраннях. Так і тут.
Про гасло "Герої не вмирають" та героїзм на війні
Повернемося до фрази "Герої не вмирають". Мені здається, що саме суспільство з того часу, коли вона вперше була озвучена, змінилося і багато хто розуміє, який вклад для цього потрібен.
Так і є, людям потрібна підтримка. Ці гасла важливі. І гасло "Герої не вмирають" є важливим, тому що нагадує про те, що герої живуть у нашій пам’яті. І мають ще продовжувати жити у наших справах. Але "Герої не вмирають" озвучено тисячі тисяч разів. Тепер час визнати й іншу частину цього життя: герої вмирають.
Насправді цю пісню можна було би скоротити до останніх рядків: "Герої вмирають, вони помирають за нас". Це найважливіше в ній. Це нагадування про обсяг нашої відповідальності.
А як ти ставишся до петицій, у яких люди просять надати звання героїв військовим, що загинули?
Я не підписую такі петиції. Розумію, що вони не працюють. Тобто кожна людина виявила героїзм, коли зробила цей крок і пішла захищати своїх та своє. Але наше особисте поняття героїзму і поняття героя на війні відрізняються. Відзнаку героїв дають не за особистий героїзм, а за військовий героїзм — за те, що людина зробила щось конкретно надзвичайне на війні.
Чи вважаєш ти себе героїнею?
Себе — ні. Це пов’язано з тим, що я бачила справжніх героїнь і героїв. Тобто я ще не зробила жодного героїчного кроку.
А що суспільство та цивільні можуть зробити для цих героїв та війни?
Я можу сказати непопулярне: цивільне суспільство має переставати бути цивільним і має ставати військовими. Правда у тому, що повномасштабне вторгнення триває вже півтора року: загинули військові, які воювали багато років, і вмотивовані добровольці, які пішли на початках повномасштабного вторгнення. Багато хто загинув, багато хто поранений і не може повернутися в стрій.
Професійні військові — це менша частина нашої армії. Більшу становлять ті, хто завдяки власній підготовці й навчанню вже у війську та завдяки реальним боям стали тими самими військовими. Ми не переможемо, якщо не буде кому воювати.
Ти зазвичай кажеш, що тобі важливо звертатися саме до українців, але цю пісню ти переклала на 21 мову світу. Чому та як їх обирала?
Уся моя музика та всі мої пісні завжди звертаються всередину українців, тому що українці та Україна — це те, з чого я складаюся та що прагну змінювати на краще. Але у мене був виняток. Наприклад, "Колискову для ворога" я переклала російською мовою, бо ця пісня була прямим зверненням до росіян, найперше для них. Цього разу я вирішила перекласти й на інші мови, оскільки для мене важливо, щоби весь світ знав, що наші герої платять своїм життям і за безпеку всього світу також.
Насправді мені складно пояснити, чому я обрала саме цю 21 мову. Мабуть, тому що більшість із них — європейські мови та мови наших сусідів, це найближчі до нас географічно країни. Це також турецька мова, іврит, казахська мова. Короче, я обирала серцем.
Про музику та роль (поховальної) пісні
Ця пісня для мене є дуже близькою до твоєї першої пісні "Через хміль" і не подібною на ті, які ти створювала пізніше. Як ти сама відчуваєш цю трансформацію чи то повернення?
Це не трансформація та не повернення. Це акцент, з яким я висловлюю думку. Я навіть не можу сказати, що це інша мова, це — просто інший акцент.
А є в тебе взагалі час думати про музику?
Ні, часу немає. Точніше, у мене повно часу думати, але сили на це з’явились ледь-ледь недавно.
Ти завжди кажеш, що за допомогою музики говориш із людьми — а чи є ще щось, що б ти хотіла сказати найближчим часом?
Так. Є ще одна пісня, яка є для мене дуже вагомою і яка лежить дуже давно. Знову-таки я була заслабка для неї, бо боялась негативної реакції. Зараз я настільки сильна, що я готова вигрібати будь-що і за себе, і за того хлопця. Тому так: мені є що сказати і я скажу це. І, напевно, отримаю ще більше хейту. Але це ще більш важлива річ, яку треба сказати вголос. На відміну від інших моїх пісень, де я кажу про те, що багато хто з нас відчуває, у цій я говоритиму про те, що відчуває обмежене коло людей, але всі інші мають бути поінформовані про те, як живе це обмежене коло людей.
Чи можу я запитати, що це за обмежене коло людей?
Так, це люди, які думають про самогубство.
Ти кажеш про те, що стала сильнішою. Звідки в тебе ці сили?
Я стала сильнішою тому, що війна гартує, тому я стала загартованішою. Війна гартує, змушує мене прогресувати в якійсь надмірній швидкості. Так само було і під час моєї першої кампанії, я еволюціонувала і прогресувала, я виросла над собою. І зараз я так само прогресую великими темпами як особистість.
Ти також казала про зміну ставлення до іншої важливої пісні — "Пливе кача".
Я неправильно висловилась, сказавши про те, що вона втратила свою актуальність. Я думаю, що буде природним процесом, якщо пісня "Герої вмирають" стане чиїмось вибором поховальної пісні.
"Пливе кача" — це дуже болісна пісня; вона допомагає людині вивільнити емоції, коли та з кимось прощається, особливо з кимось дуже дорогим, хто загинув на війні. Проте зараз дуже важливо не тільки вивільнити емоції, але й вийти з процесу горювання з якоюсь важливою та окресленою думкою. Коли був Майдан, ми ховали жертв — зараз ми ховаємо героїв. Важливо про це не забути, коли труну засипають землею. Тому важливо говорити, що герої вмирають про нас.
Коли ми говоримо про такі сильні емоції, багато людей не дозволяють собі зізнатися у тому, що вони відчувають. Нас часто виховували так, що емоції не варто було показувати та говорити, що людина відчуває насправді. Чи може музика допомогти з цим?
Ми вже достатньою дорослі для того, аби відійти від власного виховання. Виховання — це, власне, налаштування, які нам запропонували наші розробники. Ми ними користувались, поки не мали іншого досвіду. Зараз ми вільні робити свій вибір. Ми маємо собі дозволити відчувати та проживати всі емоції. Так, музика стимулює прямо наші центри вивільнення всього, що є в нас. Тому так, музика допомагає.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
