Про нього кажуть, що він — геніальний саксофоніст, представник київського андеграунду та просто "нормальний тіп". Про музиканта Андрія Бармалія існує навіть жарт: всюди, де в незалежній музиці є саксофон — це завжди він. Бармалій грав з такими проєктами, як "Стас Корольов 2", "Циферблат", "діти інженерів", OTOY тощо. А також він співпрацює з проєктом Vidlik Projects.
1 червня та 6 липня артист випустив перші сингли зі свого нового альбому: "1. Я нормально" та 5. Single lady broken heart — і це лише початок сольного шляху.
Суспільне Культура поспілкувалося з Андрієм Бармалієм про зміну кар’єрного вектора та плани на сольний проєкт, "мистецтво не на часі" та відповідальність артиста перед суспільством, особисте сприйняття війни, а також прірву між андеграундом і попкультурою.
Про сольний проєкт
Ти граєш у гуртах "Стас Корольов 2" і "Циферблат", маєш спільні треки з "Дітьми інженерів" та джеми з OTOY. Тепер — сольна кар'єра. Чому вирішив після численних співпраць надалі розвиватись як окремий артист?
Ну, по-перше, мені музично є багато чого сказати. Я вважаю, що своєю творчістю можу зробити музику кращою. Інші проєкти забирають багато мого творчого часу — ні, проблема не у тому, що часу загалом бракує, але коли ти свою творчу енергію скеровуєш в інший проєкт, не свій, страждає твій творчий потенціал.
По-друге, я хочу бути сам собі босом. Чому сольна кар’єра? Бо, з одного боку, я музикант, з іншого — композитор, а ще з одного — взагалі артист. І якщо музиканту прекрасно грати у всяких проєктах, де тобі особливо не треба думати головою, і ти просто робиш те, чого від тебе потребують, — то "внутрішній композитор" може часто не погоджуватися з "босом". А внутрішній артист взагалі не хоче витрачати енергію, щоб коректувати чужу музику.
Я співпрацював, бо це прекрасний досвід: коли тусуєшся з класними музикантами, композиторами й артистами, то ти береш їхній досвід і можеш використати його. Наприклад, у мене є альбом. Але він вже роки два як невипущений. Я не випустив його через те, що у мене просто не було певних людей, знайомств, досвіду, розуміння деяких речей. І у мене не складався ланцюжок — типу як воно взагалі має скластися.
І, по-третє, це мій заробіток. Я так живу: граю в інших гуртах за якісь кошти.
Який він — Бармалій як сольний артист? Про що твій проєкт?
Я постійно про це думаю. Воно якось змінюється, нашаровується, зростає глибина нашарованих сенсів. Насамперед у мене це просто виходить. Коли я в дитинстві займався музикою, мені це дуже легко йшло, і щось мені підказало: "О, оце, напевно, твій шлях". Бути музикантом — це красіво. Дуже хороша, креативна робота, плюс нікого не травмуєш, якщо помилишся. Це для мене було дуже важливо. Я дуже боявся нашкодити людям, тому подумав, що в музиці це буде зробити складно. Як виявилося, насправді ні.
Про свідоме мистецтво
Що ти маєш на увазі? Йдеться про відповідальність артистів перед людьми?
Так. Багато людей не розуміють, навіщо вони це роблять. От яку функцію виконує класичний артист-музикант? Якось музика достукується до чогось глибинного — такого, що ти не можеш точно описати словами. Вона допомагає тобі пережити певний досвід, витягує з тебе якісь глибинні шари, емоції. Музика може мати терапевтичну функцію. Наприклад, тебе робота дістала, жінка накричала, друзі кинули…І ти слухаєш музику й розумієш: "А, життя — про це, фух. Так не лише в мене". Або навпаки: у тебе всередині щось зле, погане, але ніяк не знайде виходу, а композитор тобі допомагає цю драматургію зрозуміти. Він проводить тебе по цьому roller coaster’і — і ти це переживаєш, вивільняєшся від негативу.
Також музика може мати якусь просвітницьку функцію. Ти граєш, просто задовольняєш народ, а потім ще зверху навалюєш якийсь свій меседж. До речі, недавно почув дуже красиву думку. Тіп (забув ім’я) на подкасті "АШОШ" сказав: "Музика може приносити задоволення, а може — насолоду". І це два різних процеси.
Наприклад, для пересічного громадянина "попспівачка N" приносить задоволення. Бо задоволення приносить шо? Зрозумілі мотиви, зрозуміла гармонія, знайомий біт, проста тема. Це тобі дає максимальну кількість людей, які можуть із собою проасоціювати твою творчість. Бо дуже легко, нічого складного, ніяких глибинних матерій. Плюс дуже простий конфлікт — любов.
А от візьмемо всяких снобів. Вони вже не можуть просто отримувати задоволення — вони хочуть насолоджуватися. І тут з’являється інтелектуальний компонент у музиці, який може негармонійно звучати, акорди дисонансні. Але насправді не існує чистої насолоди чи чистого задоволення. Все одно без смислової нагрузки ти нічого не зрозумієш, а без задоволення ти й не захочеш слухати музику — хіба шо захочеш зробити собі боляче.
Зараз відповідальність в музиці — це й про трансляцію громадянської позиції теж. Як думаєш, це стосується лише артистів чи й певним чином слухачів?
Ну, як сказати. От я вчора сходив на Труханів пограти в теніс, і там люди слухали якогось українського репера, який читає російською мовою. Насправді нема чого дивуватися. Не те щоб наше суспільство стало дуже свідомішим. Воно стало трошки свідомішим, ніж до повномасштабного вторгнення — і це вже дуже радує. Блін, а я й за себе кажу: хоч я з українськомовної родини, у професійному побуті раніше спілкувався російською. У нашому середовищі так було прийнято. Типу офіційне щось українською, а спілкуєшся все одно російською, бо вживаєш російськомовний контент.
Тому шо, по-перше, росіян багато, вони давно робили контент. А ми такі: "А шо? Ми ж все розуміємо, для чого нам створювати своє?"
По-друге, хто з українських музикантів хотіли вписатися в норму цього контенту — робили це російською мовою, щоб вписатися у великий "постсовєтский" ринок, який розуміє російську мову.
А зараз люди продовжують слухати музику, яка їх вводить у комфортний стан. Нічого з цим не зробиш. Світ п***єц тривожний і дуже сумний, тому люди звертаються до того, що їм знайоме. І навалювати, що всім треба різко змінитись і жити "правильно", немає сенсу. Воно не прийметься, бо світ і так страшний, а тут тобі ще й розказують, яку музику слухати. Тому мене ця вся ситуація засмучує, але я не засуджую людей.
Як ти вважаєш, творчість зараз "на часі"?
"Творчість не на часі" — це справедливо в межах одного року. Так, "культурний фронт" — це повна х*йня, фронт у нас один. Але, якщо подумати стратегічно, то мине 5–10 років, війна закінчиться, і з чим ми залишимося? У суспільстві є якась така теза: "Творчість якби й нужна; потім, але нужна". Усе важливо, в цьому й прикол: і армія, і мистецтво, і самосвідомість нації.
А твоя музика — більше для задоволення чи для насолоди?
Мені хочеться робити таку музику, яка і насолода, і задоволення. І зрозумілість. Був етап у мистецтві, коли бути незрозумілим було круто. Зате тепер, коли світ пішов по п**ді, незрозумілих сенсів і так "више криши", тому саме час знову говорити просто про складні речі. Але це не означає, що моє мистецтво має бути простим чи примітивним.
Я хочу рухатися до простоти, бо вона корелюється зі зрозумілістю. Тобі не треба мати багато мозку, щоб відчути щось, наприклад при прослуховуванні мого синглу "1. Я нормально". Да, там складна музика, але ж емоцію ти розумієш, її транслює музика. Може, комусь складно це слухати, бо там переважає компонент насолоди, задоволення трохи менше.
Взагалі спочатку я писав свою музику для себе. Ну, щоб інтелектуально ви*бнутися: мовляв, отакий я трюкач. Але потім зрозумів, що всі великі композитори писали для людей. Навіть якщо ти не робиш поп, це все одно для аудиторії, для слухача, для вуха. Хочеться, щоб артист слухача якось естетично розвивав, а не просто робив "вот так вот, бо це популярно". Це популярно, бо ви це робите, привчаєте людей до такого звучання.
Про андеграунд, попкультуру та "поєднання стихій" в шоубізнесі
До речі, електронний джаз — зовсім новий напрям в українській музиці. Як думаєш, чи зможеш ти у своєму жанрі вийти на масового слухача? Або ж для тебе це неважливо? Загалом як ти бачиш свою аудиторію, для кого пишеш?
Зараз у мене перерва: я майже нічого не пишу, бо шукаю новий стиль, зовсім інший. Хочу піти з електроджазу в щось більш ембієнт, бути більш мінімалістичним та точним. Коли я робив свою музику, то взагалі не думав, для кого це пишу. Хотів просто показати друзям.
Мій слухач, як я можу зробити висновок із фестивалів та першого сольника, — це люди з творчої тусовки. Можливо, трошечки програмістів. Поки що це "елітарна" музика. Щоб зачепити "масового" слухача, потрібно робити багато контенту — не обов’язково якісно, але естетичного. Але тоді часто втрачається сама ідея: це пустота в обьорткє від канфєти. Там нема шо жувати.
Андеграундним виконавцям є чого повчитися в попзірок?
Ну, я вже походу не андеграундний, але андеграундним слід повчитися тримати увагу аудиторії. От ти не можеш це слухати, але хочеш дивитися: тому що танець, рух! "Попсарі" викупили, що треба об’єднувати стихії. А ми лише зараз почали якось колабитися з танцівниками.
Наскільки я знаю, у твоїх виступах дуже багато експресії, якогось руху. Це далеко не просто суха музика.
Так, це натхненно. Я просто дивлюся на те, що роблять інші люди, який це жанр, яка це стихія, і просто намагаюся взяти ідею, яку вони використовують. Я точно розумію, що вже ніколи не стану професійним танцюристом. Але якийсь їхній хороший задум я можу реалізувати в іншому вигляді. Я беру досвід з усіх співпраць.
Розкажеш про якусь з них?
Ось недавно мене погукали зіграти декілька композицій у танцювальну фантазію. Це був ф’южн — типу сучасний балет із дуже драматичними танцями. Вистава називалася "Люлі". Там зіграли дві дуже круті танцюристки. Вони і фізично розвинені, шарять, як танцювати, але й не бояться зайти в авангард. Тобто це були не просто контемпорарі-танці, де треба просто "чуствовать" — вони ще й знають техніку.
Я там був додатковим персонажем, зіграв їм імпровізовану композицію. Це було неймовірно, фантастично. Це був такий "метч" емоційний! Мені взагалі складно це описати — то треба було бачити. Якщо в музиці легко передати звуком якусь асоціацію чи образ, то там люди так рухалися, що ти розумів, де народження, смерть, переродження, де гусениця чи метелик, де політ, страх. Тому танці — це саме те, з чим зараз варто музикантам об’єднуватися.
Ще згадав: наш Міша Бірченко з FUSION запропонував мені заколабитися з танцювальними батлами "Твій рух". 17–18 червня ми там імпровізували. Це був дуже цікавий формат: ми були так званими покемонами в кожного танцюриста, і переможець батлу міг обрати собі іншого музиканта. Так відбувалось, поки ми всі не заджемили разом.
І ще одного разу співпрацювали з танцюристами. Спілкувались емоційною мовою. Тобто грали танцюристу якусь мелодію, а він мав її зрозуміти й передати в рухах. Або навпаки: танцюрист танцював емоцію, а ми транслювали її в інструментальній грі.
Про спільні роботи
Який ти в колабах? Ти казав, що тебе можна сприйняти "гоноровим тіпом", проте від цього кількість feat-ів не зменшується. Опиши себе у співпраці з іншими артистами.
Буває по-різному, але в основному — суперльогкій. Я легко йду на компроміси. Тільки якщо я роблю з кимось щось своє, то можу бути жорстким. Мені має подобатися те, що я роблю. Я не хочу робити фігню.
Не знаю, чому мене називають “гоноровим тіпом”. Я це сказав, рефлексуючи на те, як я сприймаюсь. Можливо, справа у моїй емоційності, різкій зміні станів. Шо тут я був нєжним і податлівим, а тут вдруг починаю перфомити — кричу, кудись втікаю чи лізу на дерево. Просто тому шо мені треба виразити щось, що не можна висловити.
Поговорімо детальніше про твої спільні роботи? Згадай найяскравіші.
Так, ну…Було з шикарним гуртом "Дно".
Окрім цього, "Циферблат". Я з ними граю вже дуже давно, десь чотири чи п’ять років, ще з підліткового віку. Дуже веселі рібята, я дуже поважаю те, чим вони займаються. Прекрасний гурт, рекомендую. Правда, музика може не всім сподобатися: сприйняття залежить від вашого рівня снобізму. Але вони суперпрофесійні, ідейні, молодці. Мій улюблений трек — "Земля". Ставлю лайк.
Є ще такий маловідомий андеграундний гурт — Chubareenee. Це український психоделік-фанк. Або ембієнт-фанк, фанко-рок. Короче, це як ф’южн, тільки так, ніби ми пропустили 1980-ті. Дуже веселий гурт.
Ну, Стас Корольов — це понятно. Прекрасний продюсер, який багато чого знає про музику. Його проєкт "Стас Корольов 2" — це щось дуже незвичайне, чим можна надихатися.
З Hyphen Dash трошечки пограв. Через них я й почав кар’єру "рок-стара". У них була одна пісня, у якій вони мені дали повну свободу, і з ними дуже класно виходило грати. Хочеться зробити з ними ще щось фундаментальне.
Хто ще? "діти інженерів", OTOY. З Otoy, окрім джемів, маю трек, але він мені зараз не дуже подобається. Ми писали його навесні 2022 року, відразу після (початку повномасштабного — Ред.) вторгнення, всі тоді були на жосткій напрузі. І там Славік робить один жест, який мене зараз бісить: він звертається до "рускіх" російською мовою, язиком (показує язик — Ред.). Там був хороший меседж, нічого поганого, але мені гидко чути, бо він там імітує російську вимову, цей акцент.
Ще вийде кілька треків з Acid Mamba. І Oi Fusk’у записав кілька реміксів на саксофоні. О, ще записав сакс для Lazy Jesus в його EP.
Чому ти обрав саме саксофон? Якби не саксофон, то що?
Якби не саксофон, то я обрав би барабани.
Чому саксофон? В один рік переді мною розклали різні предмети, і я потягнувся до сопілочки. А в дев’ять — сам записався на сопілку. В десять годіків мені дали саксофон — і всьо. Воно стало виходити, і тепер залишається зі мною на всю жизнь.
Окрім саксофона, ще пробував грати на барабанах та електрогітарі. На електрогітарі не виходило, а на барабанах — так. Я навіть шкодую, що не продовжив займатися, бо, можливо, я б став навіть кращим барабанщиком, ніж саксофоністом.
До речі, мені часто не подобається результат моєї гри на саксофоні. Мабуть, коли ти стаєш маестро, то починаєш помічати всі свої недоліки.
А як у тебе з вокалом? Ти не думав створювати пісні з текстом?
Думав, але поки не готовий до цього. Я ще формуюся, я ще молодий, дуже часто і швидко змінююсь. Слова — це дуже небезпечна штука, і я б не хотів когось "запаяти" своїми текстами. Інструментальною музикою важче нашкодити. З поппіснею інакше: там якісь слова залізли тобі в голову, як формула. І тепер ця формула, ця установка, завжди з тобою, як вірус. Неважливо, як ти її сприймаєш. Можливо, ти розумієш, що це фігня. Може, навпаки прислухаєшся: типу, треба любити, як в такій-то пісні. І потім в житті можеш керуватися цими установками. Тому я вважаю, що це дуже велика відповідальність. Мистецтво може впливати на мозок людей, перезаписуючи його. Воно викарбовує сліди на твоєму мозку.
Ці культурні інфовіруси — це найчастіше найбільш безглузда штука, яка тільки існує. Вона корисна тільки для самого попартиста, який підсаджує людей на свою просту музику і змушує любити його як розповсюджувача цього вірусу. Такою була й Біблія, до речі. Якщо почитати Новий Завіт, там Ісус каже своїм учням: "Поширюйте моє вчення". Таким чином він завірусився.
Старий Завіт — те саме. Ця книга буквально пише: "Живіть, як тут написано, і переписуйте до єдиного слова далі" (ну, цитата неточна). Щоправда, Біблія трошки глибша за умовну співачку N. Але я просто наводжу паралель, як це працює. Можливо, колись співачці N буде що сказати, і вона цей вірус використає. Але поки вона просто розважає народ, робить легше і дає задоволення.
Про співпрацю з Vidlik Projects, новий альбом та сольні треки
Стосовно твого першого сольника. 30 червня ти взяв участь у концерті, де зіграв на одній сцені із Сашою Явдиком, барабанщиком Стаса Корольова. Поділишся подробицями про цю подію? Чи багато було людей? Як це було?
Ми з Сашою не вперше граємо. Олександр Явдик — гєніальнєйший барабанщик, з ним дуже комфортно грати. Да, це був концерт на даху в Bel Etage. Прийшло близько 300 людей. Був афігенний вечір з прекрасними музикантами. До мене ще приєдналися Стас Дяченко, Євген Пугачов, Мар’ян Карпінський.
У тебе також з'явився трек — 5. Single lady broken heart. Про що він?
Ну про шо ця композиція... про любов, звісно! Це такий романтичний нарис, заснований на реальних подіях. Їх я описувати не буду, шоб люди придумували свої ситуації й асоціювали композицію з собою. Це була романтична історія. Була спочатку single lady і потім broken heart. Тобто в просторі побувала single lady, і залишився у ньому вже broken heart.
Прем'єра першого треку з нового альбому відбулася відразу після перфомансу "Безпечний простір", створеного разом з режисеркою Євгенією Відіщевою. Розкажи про цей досвід. Це ж твій акторський дебют, тим паче без прописаних реплік. Чи все вдалося так, як ви планували?
Режисерка розуміла, з ким працює. Вона могла приблизно побачити та уявити, що я можу з себе видати — відповідно, передбачити фінальний результат. Це все одно не була повноцінна вистава чи мюзикл. Це нова форма, суміш. Адже всі репліки з вистави Женя не придумала з голови. Тут театр йшов пліч-о-пліч із документалістикою.
Не знаю, чи все пішло за планом. Ми грали цю виставу двічі, й обидва рази вийшло по-різному. Вперше було трошки краще відчуття — можливо, тому що це перший раз, і на фокусі, і не після концерту "Пугачов Квартет"... Все пройшло добре. Бо й не могло пройти погано: я мав тільки кілька ключових реплік. У решті випадків — я собі ходив, жив, лежав, сидів. Ось за сюжетом після такої-то репліки я мав щось сказати — і я щось приблизно таке в мікрофон і сказав. В іншому місці я імпровізував, навіть із власного досвіду. В якийсь момент у мене були побоювання, що мене можуть забрати в армію, і я поділився цим із Женею Відіщевою. Вона сказала: “А! Не переживай, зберемо тобі на бронік!” І я цю фразу теж спонтанно використав у виставі. Бо це жизнь.
Разом з Vidlik Projects ви зараз готуєте цілу серію твоїх перфомансів. Я знаю, що ви плануєте кожен виступ унікальним, не схожим на попередні. Розкажи трохи більше про це.
Ну, ми ж фантазьори, любимо собі напланувати, а потім це в житті набагато важче реалізувати. Ми собі придумали купу всякої фігні, але це поки відклалося. В умовах обмеженого бюджету дуже важко організовувати все вчасно. Блін, да, в нас зараз війна, але творчістю все одно треба займатися.
Як тобі загалом співпраця з Vidlik Projects?
Мені важко судити, бо я з подібними проєктами ніколи не працював. І я ніколи не чув, щоб у нас хтось робив таке, як Vidlik. Ну, типу, вони зайнялися проєктом Андрія Бармалія. Це вже про щось говорить. Це означає, що вони сноби, і їм потрібно більше, ніж зазвичай роблять артисти чи митці. Ми колабимось, бо разом можемо реалізувати якісь сумашедші ідеї. Думаю, ця співпраця буде й далі розвиватися, ми будемо продовжувати експериментувати.
Які в тебе є ідеї?
Я б дуже хотів робити незвичайні мініконцерти. Наприклад, брати за ексклюзів трохи більшу плату, але робити концерти для меншої кількості людей і в дивних локаціях. У якомусь ботсаду, в підвалі чи на стройкє. Або в закинутих архітектурних пам’ятках, щоб привернути увагу до проблем архітектури, які типу теж зараз "не на часі".
Разом із Vidlik Projects ви ж ще були в турі "Контур"?
Так, ми поїхали по всіх плюс-мінус безпечних містах прифронтових зон. Ну, хоча в Херсоні було не дуже безпечно. Чим ближче під’їжджаєш до Херсона, тим моторошніше тобі стає. А в самому місті постійно прильоти-отльоти (імітує звук прильоту — Ред.). Там місцеві навіть шарять, коли летить "касєта". Тоді вони вже ховаються, а коли звичайна ракета — ні. Було дуже страшно.
Чи можна сказати, що в цьому турі ти по-справжньому відчув близькість війни?
Ні, у турі ти ставиш собі певний бар’єр. Ти знаєш, що якшо шо — тебе вивезуть звідси. Я зіткнувся з цим відчуттям іншого разу, у Дніпрі. Нас зі Стасом Корольовим запросили рібята з "Модуля" (клуб у Дніпрі, заснований у 2014 році, наразі команда займається волонтерством, деякі його засновники перебувають на фронті — Ред.) зіграти на дні міста Дніпра. Ми відпочивали в готельному номері після виступу, всьо так харашо, і тут — ляпс! — дуже гучний вибух. І затряслися стіни.
Пам’ятаю, я притулився спиною до стіни, і прям відчув, як хвиля пройшла, як затанцювала підлога. Короче, 200 метрів від нас прилетіла російська ракета. Потрапили через дорогу від будинку друга, який нас привіз у Дніпро. Йому повибивало вікна, знесло дах, але з ним самим все добре. Давай про щось інше.
Розкажи про свій новий альбом. Раніше ти казав, що він вийде в червні — чому прем'єра перенеслась? Та коли, власне, можна очікувати новинку?
Переноситься, бо натикаєшся на нові камені. По-перше, мені треба якось жити своє життя. Коли був ковід, я мав час на творчість, багато чого писав, бо жив з батьками. Зараз я намагаюся жити самостійно, тому треба десь брати гроші — на оренду квартири, їжу. Робити перфоманси, виступи, грати в інших проєктах. Це все забирає сили. Тому не залишається часу, і ти переносиш, бо це відповідально, ризиковано. Тобі треба стратегія, а стратегії немає, і бабок немає.
От кліп — це був ва-банк. Я згріб все, шо в мене було, всіх людей, які в мене були. Марк Голоз все звів, Маша Присяжнюк намалювала, Вадім Пенягін — режисер. Залучив Vidlik Projects.
Якщо Бог дасть, спробуємо знайти якийсь європо-американський грант і зможемо втілювати творчі проєкти. Бо зараз збирати гроші на мистецтво — таке собі. Треба гроші на армію збирати.
Скільки композицій планується в новому альбомі?
Десь 17. Та ти шо, я там такого наробив! Треба релізить!
Круто! До речі, тебе часто називають генієм, віртуозом, самородком. Як ти ставишся до таких характеристик: тебе це тішить чи, навпаки, дратує?
(сміється) І тішать, і дратують. Я скажу, шо я роблю — вправляюся в міфобудуванні. Артист на сцені розказує якусь історію. Але це можна довести до більш серйозного рівня: прожити життя, як перфоманс.
Митець — це тіп, який має постійно мистецтвувати, щоб залишатися собою. Наприклад, картина — це лише один прояв мистецькості художника. Але суть в тому, як ти живеш життя, а творчість — це просто плоди твоєї природної життєдіяльності.
Я давно просік, що геніальності не буває. Я просто з цим іронізую, тому що я роблю щось нове. Іноді круто, іноді дивакувато, але я просто виражаю те, що бачу навколо, не намагаючись робити щось жанрове. Моцарт писав свою музику не тому, що був геніальним. У нього була й дуже середнячкова музика. Він просто робив це професійно, він багато знав. Тому й міг писати з голови пісні, бо прокачав свій мозок у цей бік.
Я — так само. Я просто пішов у (Музичну академію імені — Ред.) Глієра, навчився грати, вивчив сольфеджіо. Тому в мене є достатньо скілів, щоб робити круті штуки. До речі, коли я вчився в Глієра, бувало, що навіть думав нотами. Йду, наприклад, і думаю: "А, ну оця життєва ситуація — це ж точно «бірлі-ба-ду-ба-бі-ді-ба-ду-ба»" (наспівує).
Але я не скажу, що я прямо віртуоз. Є багато віртуозніших музикантів: просто вони або не хочуть займатися тим, що роблю я, або не знають як. Музикант як? Звик, що він інструменталіст, "чєловєчєк малєнькій", "вінтік в сістєме" у програмі якоїсь попзвєзди. І це його влаштовує, це його доступний максимум. Якщо пощастить, то відкриє ще свій джазовий склад або поїде працювати в Емірати на контракт. А займатися своїм брендом — це складно.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
