З початку повномасшатбного вторгнення в Україні виникла хвиля досліджень, пов’язаних з документуванням та архівуванням війни. Цей потужний рух пов’язаний не лише з потребою зафіксувати злочини російської агресії, але й з бажанням відновити після війни справедливість.
Власне термін "відновлена справедливість" походить з правової площини, а проте в українському контексті його також вживають щодо спротиву колоніальній війні Росії в Україні, що стосується зокрема й культурних процесів.
Високий інтерес до документування та архівування став поштовхом для Центру міської історії, Центру урядування та культури в Європі Університету Ст. Галлена та Інституту гуманітарних наук у Відні провести симпозіум "Найбільш документована війні", що відбувся на початку червня. Розмови були побудовані довкола викликів, які пов’язані з архівною та польовою роботою, а також тим, як систематизувати, аналізувати та зберігати дані.
Суспільне Культура розповідає про чотири проєкти, що пов’язані з візуальними даними та працюють з фотографією, відео та іншими медіа.
Євген Сафонов, Ukrainian Warchive
Проєкт розпочався в березні 2022 року з ініціативи фотографа Міші Педана. Тоді під час наших розмов про те, що це може бути, виникла ідея зробити архів, який би збирав документальні світлини про війну, а також залучав гранти для саме українських авторів і в будь-який спосіб просував їх роботи за кордоном, наприклад, через можливість організувати виставки. Наразі в проєкті зібрано понад 4 тисячі фотографій, свої фотографії надали більше ніж 40 фотографів.
Як втілити, у нас були різні ідеї, у тому числі модель open source, коли автори б самостійно заливали матеріали. Однак ми від цього відмовилися, адже зрозуміли, що цінність цього проєкту — верифікація всього матеріалу. Ми заявляємо, що на нашому сайті розміщені перевірені світлини. Тому нам важливо співпрацювати саме з авторами, які дотримуються професійних стандартів.
У розробці платформи ми надихнулися проєктом photogrammar.org — американський сайт, на якому зібрані світлини часів Великої депресії в США. Довгий час ці світлини зберігалися в архівах Національної бібліотеки Конгресу. Але розробники Річмондського університету оцифрували більш як 170 000 фотографій, описали та зробили дуже зручний інструмент у навігації по архіву: так можна побачити, керуючись картою, темами, датами на часовими проміжками, більш повну картину та контекст.
Розуміючи, що російська війна в Україні може тривати довго і ми матимемо тисячі світлин про цю війну на різні теми, від різних авторів, від самого початку і до її кінця, ми побачили необхідність такого навігаційного інструменту, який дозволив би одразу правильно зберігати та архівувати.
Коли ми думали над архівом та зверталися до прикладів історії, звернули увагу на те, що багато фотографій, що є свідченням Голокосту, було зроблено саме солдатами Вермахту, коли коли ще їм дозволяли користуватися фотокамерами.
На початку ми виробили правило: принципово не співпрацювати з російськими фотографами, а також з тими фотографами, які працюють по акредитації так званих "ДНР" або "ЛНР". А проте стикнулися з дилемою: якщо ми робимо протоархів, мета якого зібрати максимально повну кількість фотодокументів про цю війну, то як ми будемо висвітлювати, наприклад, вибух в Оленівці, у результаті якого загинули українські полонені, і цю подію сфотографували лише фотографи, які мали акредитації окупаційних влад?
Тому ми вирішили, що все ж будемо зберігати усі фотографії, але не будемо їх публікувати. Тобто ми зберігатимемо лише ті фотографії, які вже є у публічному доступі, наприклад, фотографії, що належать агенції Reuters. Ми вирішили, що опублікуємо їх одразу після перемоги з посиланням на джерело.
Дарина Вільхова, Центр просторових технологій
Центр просторових технологій — це київська дослідницька група. Я соціологиня, але у нашій команді багато людей з архітектурним бекграундом, дата-аналітиків та професіоналів, які працюють з медіа. Ми долучаємо до роботи й інших спеціалістів, зокрема з суспільних наук, кіноіндустрії, політики пам’яті.
Після 24 лютого ми з командою сиділи і думали про те, що можемо зробити в такій ситуації. Найпростіше — користуватися нашою експертизою. На початку ми намагалися збирати базу даних, фіксувати та збирати медіа про ті чи інші порушення прав людей та воєнні злочини. У такому режимі ми пропрацювали декілька місяців. Спочатку дослідження стосувалося атаки на Київську телевежу, потім ми збирали дані щодо Миколаївської ОДА. Я особисто намагалася позберігати всі фотографії щодо злочинів у Маріуполі. Але потім 16 березня 2022 року сталося атака на Маріупольський драмтеатр театр. Ми вирішили подивитися на цей випадок трохи детальніше, і у травні минулого року почали працювати саме з темою театру.
Ми розуміли, що нам треба направити свій ресурс на дослідження лише одного кейсу, але це має бути більш глибока робота. І не дивлячись на те, що випадок з театром був доволі медійним, коли ми почали працювати та збирати дані, стали зрозуміло, що даних все одно мало. У Маріуполі не було світла, перед евакуацією люди видаляли файли з телефонів і боялися, що не пройдуть фільтрацію.
Нашою інтенцією у створенні цього проєкту було чинити спротив стиранню даних. Ми хотіли інформувати якомога ширшу аудиторію про те, що насправді відбувається. Ми мали на меті сприяти досягненню справедливості.
Попри те, що ми використовували методологію наших партнерів, з якими співпрацювали з першого дня, через рік роботи нам стало зрозуміло, що багато в чому ми все одно діяли інтуїтивно. І зараз ми розуміємо, що багато в чому наші практики трансформувалися в процесі роботи. Наприклад: збір відкритих даних, збір візуальних даних, їхній аналіз, 3D-моделювання і робота із людьми, дотичними до події.
Наше дослідження зовереджується довкола простору театру, у якомусь сенсі простір допомагає знаходити зв'язки між даними та верифікувати інформацію.
Окрім того, через дослідження історії та контексту цього місця нам хотілося скоротити дистанцію між нами і Маріуполем. Й історичні знахідки допомагали нам у роботі з реконструкцією та моделюванням; допомагали краще розуміти те, що це місце значило для людей у той критичний момент, яке його символічне значення.
Ми почали з історичних даних, паралельно збирали відкриті дані, медіа та відеоматеріали. Аналізували їх опираючись на 3D-моделі та роботу зі свідками.
Коли ми починали працювати над кейсом Маріуполя, ми не знали, коли місто буде деокупованим — та й дотепер не знаємо.
Багато речей, які відбувалися з театром після і дотепер, нам теж невідомі. Наприклад, що відбулося з тілами загиблих у театрі? Ми пам’ятаємо пожежу, що тоді виникла та не була ліквідована. Ми бачили концерти, влаштовані росіянами біля театру, — такі танці на кістках.
Театр перетворився на руїну. Зараз ми також бачимо, що театр збираються відбудовувати — і це теж впливає на те, як працювати з даними та репрезентувати їх.
Ми стикнулися з багатьма викликами: по-перше, це етичні штуки, пов'язані з даними, які ми наразі не можемо оприлюднити, а можливо, і не зможемо ніколи. Передусім з питань безпеки тих людей, які дали нам свідчення, деякі з них і досі перебувають у Маріуполі. Ще одне питання: верифікація даних — деяких авторів ми не можемо ідентифікувати. Окрім того, ми ставимо питання: що буде з даними, які ми викладемо онлайн? Наприклад, ми буквально питаємо, чи ці креслення не будуть корисні росіянам у відбудові театру.
Анастасія Олексій, проєкт "Настінні докази"
Першим поштовхом до створення проєкту було почати збирати написи, які документують російські злочини. Це сталося після поїздки до Бородянки, де ми командою "Міжвухами" допомагали з організаційної точки зору "музеєфікувати" півника і шафу. Це був наш такий перший досвід перебування на деокупованій території і він вжахнув. Тоді ми побачили надпис "Движение гражданских запрещено". Цей текст здавався такими чужорідним, але й водночас викликав спротив.
Тоді люди вже почали повертатися до своїх домівок і мали бажання затерти, зафарбувати, щоб цього всього не було і свідчення зникли. Але як би не було боляче дивитися на ці написи, ці послання українцям від росіян потрібно було зафіксувати. І показувати перш за все західній аудиторії.
Взагалі перша якась така думка була просто зробити відеопроєкцію десь у Парижі з написом "Движения гражданских запрещено", тобто винести за межі України, показати це світові і показати ті справжні смислі, які вбудовані в культуру Росії. Тому що ці "достоєвські" і "толстиє" відображаються у всіляких знущальницьких віршиках, залишених на стінах українських домівок та інших посланнях.
Загалом ідея збирати саме написи належить філософу Олександру Філоненку, уже потім директорка культурної агенції "Міжвухами" Марія Задорожна запропонувала мені зайнятися цим. Усе починалося з моніторингу медіа та роботи з відкритими джерелами, а потім ми почали їздили в експедиції. Наразі у нас ще відбувається етап наповнення та залучення фахівців.
Спочатку все збиралося в електронній таблиці на Google-диску у вигляді бази даних. Потім ми всі ці написи розшифровуємо, описуємо, перекладаємо англійською мовою. Далі наступним кроком буде створення сайту архіву, на якому буде створена навігаційна мапа з мітками — так можна буде побачити, які надписи були присутні у різних населених пунктах, знаходити інформацію по ключових словах. Тобто можна працювати на стику дисциплін.
Наразі ми лише на початку роботи з фахівцями, які можуть далі опрацьовувати матеріали. Нам зараз важливо, щоб проєкт був впізнаваним і відбувалася його адвокація. З нами працювала соціологиня, викладачка університету ім. Тараса Шевченка Анна Самчук та культурна журналістка та мистецтвознавиця Оксана Семенік.
Серед надписів, які ми збирали: були: "Ваш дом — наш дом", "Повезло тебе", "Спасибо за хату", "Это не считается военным преступлением, если тебе было весело". Тобто тут відображаються дуже різні культурні шари. Існують також певні патерни.
Перше: те, як росіяни позначають територію за допомогою літер V, Z, — так вони маркують своє перебування. Наприклад, у звичайних квартирах вони так позначали місця, де харчувалися.
Другий: вибачення — їх дуже багато. Так вони мовби уникали відповідальності, мовляв, це не вони винні, а їхній начальник, вони ж — бідні та невинні, нещасні та змушені вбивати людей. Тобто вони перекладають відповідальність на інших.
Третій тип — абсолютно агресивні меседжі: на кшталт того, що з радістю будуть палити села, тобто "победобесіє". До цього ж можна віднесли надписи років так званої "Великої Вітчизняної війни", радянські символи, де писали, що рятували від нацистів. У цих надписах вони асоціюють себе із цими визволителями, які прийшли нас рятувати.
Але надписи так само потрібно верифікувати. Наприклад, коли я була залучена до іншого проєкту, "Документування втрат культурної спадщини", та займалася верифікацією об'єктів в Ірпені, побачила поблизу поруйнованої церкви Московського патріархату надписи Z, V та "ФСБ". Сфотографувала, адже подумала, що це наша історія. А проте, місцеві побачили та верифікували: виявилося, що це писали українці, тому що церква була московською. Тому важливо верифікувати дані та розуміти, хто які надписи зробив, за яких обставин та для чого.
Наша перша пересторога — як комунікувати проєкт, щоб не уніфікувати українців із росіянами, адже у нашому архіві також є надписи, що залишали й українці. Серед них, наприклад, "Бахмут — це Україна" або надписи, які лишав чеченський полк, який воює на нашій стороні ("Кадирівці — це зло") або надписи "Діти". Усе це теж є свідченнями і так само показує війну, є її результатом. Саме тому буде пересторога, що вони так само сприйматимуться з негативної точки зору. Щоб уникнути маніпуляцій, ми не показуємо "українські" написи, якщо ми сумніваємося у авторстві надписів, то теж стараємося не публікувати фотографії.
Ми також стикнулися з тим, що надписи росіян є різновидом мови ворожнечі, а тому вони можуть торкатися чутливих груп. Щоб запобігти цьому, ми використовуємо попередження, що на сайті є контент чутливого характеру.
Я розумію, коли деякі медіа викривляють слово "Росія", пишуть із зірочками або з маленької літери. Але наша позиція в тому, що не варто викривляти, потрібно говорити та показувати все, як є, щоб точно розуміти, хто є агресором.
Ніколетта Юрець, проєкт Bureau, БФ "Восток СОС"
Документальною фотографкою я стала після повномасштабного вторгнення. До цього займалася іншим типом зйомок: мене цікавили проєкти, що тривалі в часі; я знімала на плівку побут, власну родину, життя жінок.
У "Восток СОС" я працюю координаторкою психосоціального напрямку і до повномасштабного вторгнення працювала з ветеранами та ветеранками, членами їхніх сімей, а також паралельно знімала історії.
Моя робота над історіями судово-медичних експертів почалося після того, як я повернулася до Києва. У мене було розуміння, що я буду знімати за першої ж потреби. Перша зйомка виникла з потреби патронатної служби задокументувати передачу тіл — їх було більше 200. Потрібна була людина, яка зможе сфотографувати процес на місці замість правоохоронців, саме для патронатної служби. Це прямі, дуже жорсткі фотографії без естетики, які ніколи б не мали бути показані публічно; а мали б працювати для аналізу у експертній роботі у сфері судово-медичних справ. Під час цієї роботи я познайомилася з лікарями.
Більшість судово-медичних експертів та лікарів виїхали з Києва в перші кілька днів, тобто з 24 лютого з Києва залишилося працювати 30% персоналу. Було дуже багато людей, які помирали від інфарктів та інсультів. Лікарів було менше, значно менше, ніж було потрібно для того, щоб це обробити всі дані. Мені стало важливо зрозуміти, чому ці люди лишалися, чому робили свою роботу та розуміли, що їхня служба має відбуватися і надалі. Серед людей, які допомагали, були волонтери незалежно від медичної освіти, які днями та ночами просто працювали. Тому я запропонувала судово-медичним експертам розпочати створювати архів для самих себе. Вони виявилися дуже раді і казали, що ніхто ніколи не звертає на них увагу; що всі згадки про них у медіа — це образ, який асоціюється передусім із алкоголем, з чимось поганим та кримінальним.
Коли я отримала грант від програми Documenting Ukraine, я почала ще й записувати інтерв'ю, робити чорно-білі аналогові фотографії цих людей. У мене була з ними домовленість, що після зйомки на аналогову плівку в мене залишається сама плівка як носій, і я б хотіла передати її в майбутньому саме судовим експертам та їхньому бюро, якщо буде створено відповідні умови для роботи із цим; якщо ні — то я лишу собі. Відтак ми зразу визначили, що наша спільна робота буде довгою. Для себе я визначила, що це мінімум три роки.
Для інтерв’ю я опитувала лікарів, інтернів, волонтерів — у розмовах я підходила до них ближче, використовувала прямий підхід. Уявляла, що робота з фотографією має мати подібний до Августа Зандера підхід, тобто дуже прямий, чіткий опис людини, її діяльності без додавання метафор. Але у спілкуванні, записуванні текстів та зйомці вони з'являються самі з собою. Магія роботи на плівку полягає у тому, що коли ти починаєш її проявляти та друкувати, розумієш глибину характеру.
Мені важливо залучати судмедекспертів на кожному з етапів створення архіву та матеріалу. Коли я приїжджаю до них, довго можу з ними говорити та намагатися виявити їхні цілі для власної роботи. Мені дуже важливо поважати їхні межі. І як би мені не хотілося презентувати та публікувати свій проєкт, я просто почала робити це повільніше, структурніше, мої зйомки продовжуються й надалі, я продовжую писати текст.
Для мене важливо з точки зору безпеки інформації та її цілісності опиратися повністю на компетенцію цих людей. Я ніяким чином не експериментую з текстом, усе відповідає дійсності. Я розумію, що з часом ця інформація буде аналізуватися іншими спеціалістами, і тому для мене важливо використовувати всі знання, які тільки можуть бути від тих, з ким я працюю.
Моя ціль — фотокнига та виставки, для них — це архів, який зможе зберегти історію про те, якою вона була.
Симпозіум "Найбільш документована війні" відбувся за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
