Історія маріупольського Драмтеатру, на який в березні минулого року російські військові скинули потужну авіабомбу, приголомшила не лише Україну, але й цілий світ.
"Драм", як завжди називали театр місцеві, у перші тижні широкомасштабного вторгнення прихистив сотні людей і став символом місцевої самоорганізації та взаємодопомоги. Рік тому Росія не зупинилася навіть перед написом "Діти" біля театру, а нині продовжує нищити докази свого воєнного злочину. Сьогодні руїни Драмтеатру демонтовані, а територія біля нього жодним чином не нагадує місце пам’яті та скорботи – окупанти проводять там розважальні заходи.
Історію зруйнованого театру у зруйнованому місті переповідають нині ті, хто її пережив, а також ті, хто її документує: воєнні кореспонденти, журналісти, дослідники, режисери. Результат однієї з таких документацій – фільм "Місто у театрі", нещодавно представлений у київському кінотеатрі "Жовтень" та онлайн.
Про відеоісторію, що стала результатом просторового дослідження, читайте у розмові Анастасії Платонової з архітектором, керівником Центру просторових досліджень та співавтором проєкту про маруіпольський Драмтеатр Максимом Рохманійком для Суспільне.Культура.
Про комеморацію та Бабин Яр
Розкажіть, будь ласка, про ваш професійний бекграунд та про те, як ви почали працювати з темою комеморації.
Уже близько п’яти років я очолюю Центр просторових технологій. Ми працюємо над широким спектром тем, пов’язаних з розвитком громад через просторові рішення. Більшість у нашій команді – архітектори. Усі наші проєкти об’єднує бажання вирішити якусь проблему за допомогою просторового моделювання. До початку широкомасштабного вторгнення ми працювали з темами сталості, енергоефективності, доступності житла тощо.
Першим проєктом, у межах якого ми наблизилися до теми пам’яті, було дослідження, присвячене Бабиному Яру. Це було вперше, коли ми не шукали рішення для розвитку, а досліджували тему, пов’язану з геноцидом та воєнними злочинами. Було дуже цікаво спробувати використати наші знання у полі, з яким ми ніколи доти не працювали.
Почавши знайомитися з історією Бабиного Яру, ми з подивом усвідомили, що вона містить багато темних плям. Наприклад, навіть між професійними істориками немає консенсусної думки щодо точного місця, де відбулися масові розстріли.
Визначення точних локацій масових розстрілів також ускладнили події Куренівської трагедії. Плюс це була табуйована тема у пізньорадянський період.
Абсолютно правильно. Працюючи над дослідженням, ми також знайшли фото демонстрації активістів у Бабиному Яру в 1970-і. Звісно ж, кожен з протестуючих автоматично потрапляв "на олівець" до КДБ. Багаторічна радянська політика замовчування призвела до того, що наше сьогоднішнє розуміння історії та навіть території трагедії Бабиного Яру є дуже абстрактним. Адже конфігурація сучасного парку на Дорогожичах, на жаль, не відображає реальної географії подій, що відбулися там під час Другої світової війни.
У чому саме полягало ваше дослідження щодо Бабиного Яру?
Перша фаза дослідження була присвячена тому, як змінився рельєф місцевості навколо Бабиного Яру від часів до Другої світової до сьогодні. Він трансформувався доволі відчутно: на це вплинули і події під час війни, і повоєнна житлова забудова навколо, і ще багато інших факторів. Усі ці зміни рельєфу і спричинили події, які ми знаємо як Куренівську трагедію.
Одним із завдань нашого дослідження був пошук конкретного місця, з якого зробив свої фотографії місць масових розстрілів німецький військовий фотограф-пропагандист часів Другої світової Йоханнес Хьоле (Johannes Hähle, – прим. авт.). Ці фото є досить відомими, але не будо відомо, у якій саме точці вони були зроблені. Наша робота полягала в тому, аби реконструювати рельєф місцевості у тому вигляді, який він мав у 1941 році, та створити детальну 3D-модель місцевості.
Для нас цей перший досвід роботи з темою пам’яті був надзвичайно важливий. Хоча тоді ми думали, що заходимо на цю територію вперше і востаннє. Але саме тоді ми зрозуміли, що наші професійні інструменти, як-от просторове мислення і навичка рухатися у дослідженні через простір, можуть бути корисні для роботи у абсолютно новому для нас полі.
Працюючи над цим проєктом, ми познайомилися з британською організацією Forensic Architecture, що використовує архітектурні інструменти у дослідженнях "неархітектурних" тем: наприклад, права людини, розслідування воєнних злочинів тощо. Вони використовують архітектурну "лінзу" до цих кейсів, аби допомогти дослідити їх з іншої перспективи.
Як вийшло, що ви повернулися на територію теми пам’яті з початком широкомасштабного вторгнення?
Після 24 лютого ми з командою шукали, де можемо бути максимально корисні. Почали створювали просторові моделі та реконструкції "прильотів" по цивільній інфраструктурі, які спостерігали і які глибоко шокували нас. Зокрема створили реконструкцію ракетного удару у житловий будинок на вул. Лобановського в Києві, що стався у перші тижні вторгнення. Також співпраці з Forensic Architecture ми зробили детальну реконструкцію "прильоту" по київській телевежі.
Ми зрозуміли, що подібні проєкти – це спосіб говорити до міжнародної аудиторії, пояснюючи, як росіяни чинять з українською цивільною інфраструктурою. У випадку з київською телевежею також було примітно, що одна з ракет потрапила на територію, де під час Другої світової відбувалися масові розстріли.
Гадаю, це накладання шарів історії багато пояснює про природу російсько-українських стосунків.
Так і є. Тож, реконструюючи ці історії та розказуючи їх за кордоном, ми усвідомили, що нашою місією під час війни може бути допомагати міжнародній аудиторії зрозуміти важливі речі про Україну та нашу боротьбу.
Ми почали шукати об’єкт, у роботі з яким наша експертиза була б максимально корисною. У результаті ним став маріупольський Драмтеатр – важлива точка на мапі міста як до 24 лютого 2022 року, так і після початку широкомасштабного вторгнення.
Коли ми взялися за цей кейс, ані доступу до міста, ані самого Драмтеатру уже не було. Проте ми розуміли, що цю історію необхідно зберегти і згодом розказати.
Дослідження про Маріупольський драмтеатр
Розкажіть, будь ласка, про процес вашої роботи. Які ще джерела ви використовували для збору даних?
Перш за все ми знайшли креслення театру і взялися до роботи. Почали збирати та архівувати інформацію, що була у відкритому доступі: фото, відео тощо.
Ми вирішили розказати історію Драмтеатру поетапно, адже розуміли, що найкраще – і в контексті документації, і в контексті майбутньої повоєнної справедливості – працюють довгі, "повільні" дослідження.
У перші ж тижні після 24 лютого Драмтеатр став місцем порятунку для багатьох людей та символом самоорганізації у Маріуполі: там жили, надавали медичну допомогу, готували їжу, дбали про дітей тощо. Розповідаючи про події тих днів, свідки говорять про це з гордістю за людей, які так добре самоорганізувалися у складних умовах.
Історія про самоорганізацію українців– найкраща можлива антитеза до моделей поведінки росіян. Тож нам ішлося про те, аби показати не лише Україну у війні. Ми хотіли розказати також і про те, як люди дають раду викликам війни, допомагаючи одне одному – бо це справді дозволяє багато зрозуміти про нас як про націю.
Як ви верифікували зібрані свідчення? Адже це досить великий масив даних, та й тема надзвичайно емоційна – тож є небезпека спотворень свідчень або ж втрати частини історії.
У всіх наших досліджень подібна методологія. Спершу ми будуємо просторову модель, навколо якої збираємо всю решту: свідчення, фото, відео тощо. Ми використовуємо модель як наративний інструмент – фактично це спосіб розказати історію.
Цей проєкт ми також робимо в колаборації з Forensic Architecture: вони мають добру експертизу у подібних дослідженнях; ми ж, у свою чергу, краще розуміємо український контекст.
Тож ми створили просторову модель театру і провели три ітерації уточнення: на першій ми спиралися на креслення, на другій – говорили з акторами та співробітниками, що працювали в театрі, на третій – досліджували театр у Полтаві, збудований за тим самим типовим планом.
Надалі ми зібрали навколо створеної моделі просторовий архів з близько 1500 фото- та відеофайлів. Ми розділили їх на три категорії: події, що відбувалися у театрі до 24 лютого 2022 року, події до вибуху та вже після нього. За допомогою цих даних ми також провели низку інтерв’ю з очевидцями подій у Драмтеатрі. Цінність цих свідчень у тому, що люди дають їх у специфічному контексті – спираючись на модель простору, у якому перебували. Це дає їм можливість розказувати свої історії геть інакше.
Ми записали розгорнуті онлайн-інтерв’ю з 26 свідками. Під час розмов ми запитували людей, як вони потрапили до театру, де жили, які події відбувалися тощо. Після первинних інтерв’ю ми обрали 12 людей з числа респондентів та запросили їх на офлайн-інтерв’ю, уже коли мали просторову модель будівлі.
Щодо верифікації. Завдяки тому, що ми маємо і усні свідчення, і фото та відео, одні дані підтверджують інші. Це як в теорії фотографії, де серія фото завжди цінніша за окремий кадр, адже саме серії дають можливість зрозуміти взаємодію між окремими кадрами і глибше проникнути в контекст, у якому вони були зроблені.
Наразі весь зібраний нами архів викладений у відкритий доступ.
Як виникла ідея створення фільму про Драмтеатр?
Вона з'явилася вже в процесі роздумів про те, як ми будемо комунікувати наше дослідження. Оскільки нашою метою є взаємодія з максимально широкою міжнародною аудиторією та донесення правди про війну в Україні, то історія у форматі відео була логічним рішенням. Адже це один з найпопулярніших форматів, у яких люди у всьому світі звикли споживати інформацію.
Фільм як такий не є центром нашого проєкту. Його основа – наше дослідження, а все решта – просто способи масштабувати її.
Інший аспект дослідження – це матеріали, які ми плануємо передавати як докази для майбутніх досудових розслідувань в межах судових процесів.
Тобто вам передовсім йдеться про комунікацію з міжнародною аудиторією про війну в Україні чи у вас з командою є амбіція докластися до допомоги у розслідуванні воєнних злочинів Росії?
Історія про досудові розслідування є для нас дуже важливою. По-перше, вона поміщає нашу роботу в додаткову інтелектуальну рамку, а, по-друге, є суспільно важливою. Є дуже багато процедур, яких важливо дотриматися при зборі матеріалів, аби в майбутньому вони могли бути використані для досудових розслідувань. Банальний приклад: не можна просто взяти з соцмереж фото, на якому хтось виходить з будівлі Драмтеатру – потрібно знайти того, хто це фото зробив (у такому випадку ми будемо мати автора фото, його оригінал, метадані тощо).
На жаль, відзняті нами інтерв’ю не можуть бути доказами в суді, але можуть бути помічні для розслідувань. Саме тому ми плануємо перекладати їх на англійську, аби з ними можна було швидко і зручно знайомитися.
Чи є у вас амбіція докластися до витворення нових практик комеморації, що будуть сформовані після цієї війни?
У моєму розумінні тут все пов’язано. Історія про міжнародну комунікацію та історія про майбутні судові процеси тісно переплітаються, хоч і видаються на перший погляд геть різними.
Наприклад, для судів частина історій, які розказують наші свідки, – зокрема про те, що люди жили у театрі, готували їжу, дбали по дітей – є дуже важливими аспектами цього кейсу. Як і той факт, що театр і скульптурна група перед ним мають офіційний статус пам’ятки архітектури. Як і саме місце, де розташований театр – на перетині двох вулиць, неподалік від церкви, яку свого часу підірвали більшовики. Усе це дає історичний та культурний контекст навколо театру та подій у ньому та допомагає глибше усвідомити суть цієї історії.
Якщо вам цікаво працювати з темою комеморації, то як ви бачите ключові больові точки в цій сфері, пов’язані з поточною війною? Яких ризиків важливо бути свідомими, яких помилок варто уникнути?
Мені уже неодноразово ставили це питання. Відверто вам скажу – не знаю.
Головне, що я розумію, – це буде серйозна і непроста розмова, і мені, звісно ж, хотілося би брати в ній участь.
Нещодавно ви представили у Києві першу частину фільму про Драмтеатр. Уже відомо, що буде також і друга частина. Про що вона?
Так, метою першої частини фільму, що має назву "Місто в театрі", було показати події, що передували вибуху, та пояснити, на що саме росіяни скинули бомбу. Друга ж частина фільму буде присвячена власне моменту вибуху та тому, що було після. Де були найнебезпечніші місця в будівлі, де був епіцентр вибуху тощо. Ми також залучаємо експертів, що допомагають нам дослідити питання, пов’язані з використаною зброєю: як працюють такі бомби, як її було скинуто з літака тощо.
Ще один важливий момент, який ми хочемо підсвітити – це величезні зусилля, яких Росія доклала і продовжує докладати, аби закрити історію навколо Драмтеатру димовою завісою неправди та пропаганди. Починаючи від історії про "військову базу" в театрі й завершуючи відсутністю чітких даних про кількість загиблих і демонтажем руїн театру та "концертами" біля нього.
Такі маніпуляції та спроби інструменталізації трагедії дуже небезпечні. Саме тому ми впевнені: якщо ми розкажемо правду про Драмтеатр, то є більше шансів, що світ знатиме цю історію не спотвореною.
Коли ми накладемо на зібраний масив свідчень просторову модель будівлі, то зможемо точно зрозуміти, де і як саме стався вибух та що відбувалося навколо. Саме тому друга частина фільму, яку ми плануємо представити вже восени, має відповісти на питання: "Як же стався вибух?".
Наша мета також – зібрати просторовий архів, що дасть можливість зрозуміти, що ж насправді відбулося в Драмтеатрі, та складе цілісну картинку цієї історії.
Читайте також:
- Навіщо архівувати телеграм-канали й меми для майбутніх поколінь: говоримо з дослідником Тарасом Назаруком
- "Настінні докази": активісти збирають архів написів, які лишають після себе російські окупанти
- Зґвалтування як ідеологія рашизму. Колонка поетки і військової Ярини Чорногуз
- Форма для невідворотного. Колонка поета та перекладача Остапа Сливинського
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
