Поет та перекладач Павло Матюша міг законно виїхати за кордон, проте обрав воювати у складі 47-ій окремої механізованої бригади. Про військовий досвід, нову армійську еліту країни, навчання в країнах наших партнерів, вірші на службі та незірковість побратимів Олега Сенцова й Олександра Положинського — Матюша розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ти — батько чотирьох дітей. Міг законно виїхати за кордон, вивезти родину і там залишитися. Натомість доєднався до війська.
Я за освітою військовий і з початком війни не міг залишитись осторонь. В родині це збурило певні дискусії, які тривають понад рік, але знаю, що в старості, а я переконаний, що доживу до старості, все буде добре, ми переможемо, я буду спокійно засинати й прокидатись, тому що прийняв саме це рішення. Ми мусимо захищати свою землю, країну, культуру передусім заради дітей, і саме тому, що в мене їх четверо, я мусив це зробити.
Твоя військова спеціальність — перекладач, ти знаєш шість мов. Зараз, наскільки я розумію, у тебе інші задачі.
Так, я закінчив військовий інститут за спеціальністю "військовий переклад". Коли звільнився з армії, не очікував, що знову потраплю на військову службу. Зараз моя посада формально називається "помічник начальника відділення підготовки", або за родом діяльності я заступник начальника відділення бойової підготовки в 47-ій окремій механізованій бригаді. Це передовсім організаційна робота. Наша задача — злагодження бойових підрозділів, підтримання навченості та відновлення боєздатності.
Скільки часу потрібно, щоб цивільний перетворився на боєздатного військового?
Раніше рядовий пів року готувався стати фахівцем в тій чи іншій спеціальності. Зараз терміни скоротилися до одного місяця — стільки в навчальних центрах триває так звана базова загальновійськова підготовка (БЗВП). Люди після цього потрапляють служити в ті чи інші підрозділи. Інколи може бути й по іншому. Тобто в кожного по-своєму.
Залежить, я так розумію, від військової спеціальності?
Абсолютно. Коли ми говоримо про умовного військовослужбовця, що опанував базову військову підготовку, йому потрібно ще отримати фахову підготовку: чи то він механік-водій, чи сапер, чи зв’язківець і так далі. Це ще якийсь час. Крім індивідуальної є і колективна підготовка, коли злагоджуються підрозділи, починаючи з рівня відділення — взвод, рота, батальйон, бригада. Це теж займає час, якого, на жаль, не завжди вистачає. Але можу констатувати, в наших збройних силах таки є увага до того, щоб підрозділи, військовослужбовці були готові до виконання обов’язків. І ми діємо саме таким чином — ідемо вперед після виконання попередніх етапів.
Розкажи про закордонні навчання. Наскільки я розумію, йдеться передусім про Німеччину?
Я не буду багато деталей відкривати, але дійсно, як мій підрозділ, так й інші, навчалися в різних країнах. Це передусім можливість зануритися в навчальний процес на нормальній матеріальній базі, не боячись прильотів ракет, як це бувало, як ми знаємо, по тих чи інших навчальних центрах в Україні. Це можливість відчути колектив, з яким потім виконувати бойові завдання. Можливість опанувати зразки озброєння і військової техніки, на яких пізніше ми й будемо власне відвойовувати окуповані території.
Чи важко було потрапити у 47-му бригаду? Бо на початку, коли це був батальйон, потім полк, там був конкурсний відбір.
Перші пів року я служив в Національній академії сухопутних військ. Це теж корисний досвід. Я не тільки займався виконанням службових обов’язків, але і пройшов особисто підготовку. Через пів року перевівся в 47-му окрему механізовану бригаду. Тоді вона як раз стала бригадою, прийшли нові офіцери — передусім новий командир бригади, підполковник Сак Олександр Олександрович. Він повний кавалер всіх трьох орденів Богдана Хмельницького. Військовий до кінчиків волосся. У нього можна багато повчитися.
Звичайно, можемо згадати засновників 47-ї бригади. Це майор Іван Шаламага і головний сержант Валерій Маркус. Люди, з якими, переконаний, ми виконаємо наші завдання, бо кістяк сформований. Це кістяк справжніх професіоналів. Для мене очевидно, що станом на зараз ми готові до виконання завдань.
Чи можна сказати, що Олександр Сак, інші очільники бригади — це офіцери нового зразка, нова українська військова еліта?
Без сумніву. Я маю певний життєвий досвід, багато що бачив, пережив, і я зараз не тільки про армію говорю. Я жив за кордоном, навчався там, працював, тобто певний виднокіл і горизонти маю. Таких офіцерів як, наприклад, Олександр Сак, по-перше, цікаво слухати. Він постійно може щось довести таке, чого я не знав. Він професіонал своєї справи, веде за собою. Це важливо. Це те, що насправді дозволяє виконувати задачі й вести за собою так само. Бо якщо є ланка, яка не буде довіряти, все завалиться. Військова служба будується на дисципліні, відчутті обов’язку і так далі, але передусім — на довірі. Бо інколи час підпирає так, що тільки довіра між конкретними людьми може врятувати ситуацію.
У вас доволі багато медійно відомих людей — Олег Сенцов, Олександр Положинський, брати Реви, той же Валерій Маркус. Чи бувають проблеми саме з дисципліною, чи якось ця зірковість дається взнаки?
В тих службових ситуаціях, в яких я за цими людьми мав змогу спостерігати, вони поводилися професійно. Наприклад, Олег Сенцов командує взводом, і робить це професійно. Я ніколи не чув, не бачив, щоб від нього були якісь інші, як би це сказати, сигнали, чи щоб він якісь претензії мав, чи ще щось. Може хтось там колись був блогером, чи актором, чи якоюсь відомою особистістю, але зараз всі виконують свій обов’язок. Це насправді щось таке, що характеризує наше суспільство: неважливо, ким ти був, ким ти є в принципі за своєю суттю, ти ідеш і виконуєш ту частину покладених на тебе обов’язків, які потрібні для перемоги. Тоді все працює.
До війни у тебе вийшло кілька книжок: роман, збірка віршів, дитяча книжка. Як зараз військовий досвід відображається на творчості? Чи робиш якісь нотатки? Чи, можливо, вже написаний великий воєнний роман?
Великий воєнний роман, звичайно, ще не написаний, тому що є багато роботи. Але нотатки веду. Я написав кілька колонок, частину з них надрукували, в тому числі за кордоном. Ну і, звичайно, пишуться поезії. Не так часто, як хотілося б, але інколи воно виливається в якийсь вечірньо-нічний час, коли ти не зайнятий. Що мені подобається — за жодне слово, за жоден рядок немає відчуття вдавання, тобто там все чітко. В цьому сенсі з багатьма з нас відбулася от ця трансформація чесності. Мені це подобається.
Автор: Дмитро Лазуткін.
