Волонтерка та інструкторка з тактичної медицини Марія Назарова розробляла програму з підготовки бойових медиків, займалася формуванням тактичної медицини в Україні та є співзасновницею РеаніМетро — ініціативи, завдяки якій на станціях київського метрополітену з’явилися дефібрилятори. В інтерв’ю Суспільному вона розповіла про рівень тактичної медицини в українському війську, американських стандартах навчання, неякісні турнікети, комплектацію аптечок військових та про те, як зрозуміти що тебе навчає правильний інструктор.
Після Революції гідності ви почали займатися реформуванням тактичної медицини в Україні. В якому стані вона зараз?
Після Революції гідності, можна сказати, не було реформи, було навпаки: формування. Завжди легше працювати з чистого аркуша, бо можна побудувати все так, як воно має бути. Але під час війни так не виходить. Є якісь хаотичні рухи — хороші й не дуже, які приводять до чогось, що ми називаємо системою.
Мабуть, проблема в тому, що ми думаємо, що у нас є певна система, що стосується тактичної або військової медицини. Якщо їх розділити, то тактична медицина, скоріше за все, стосуватиметься війська, тобто, надання допомоги безпосередньо на фронті або до госпіталю. Військова медицина буде охоплювати вже більш детально госпітальну ланку. Чи є система? Ну, так. Ми приблизно розуміємо, як працює догоспітальна ланка, а як — госпітальна. Напевно, це система. Просто вона не влаштовує більшість людей, і всі намагаються її змінити. Це було б дуже добре.
Яка частина українського війська опанувала навички самодопомоги й можливості надати побратиму першу допомогу в умовах бойових дій?
У нас немає такої інформації. І головне, ми не можемо перевірити реальність якихось цифр. На форумі тактичної медицини був заступник командувача медичних сил, який повідомив, що армія на 99% забезпечена тактичними аптечками. На цьому моменті багато людей здивувалися, бо ж є ще потреба і в навчанні. В межах якоїсь військової частини може бути по паперах що всі його пройшли, бо ж базова військова підготовка проводиться, в ній є 10 годин тактичної медицини. Але надто велике значення має людський фактор — як повезе з навчанням: тут буде класний інструктор, а тут — не дуже. Тому, коли ми говоримо про навченість — на папері провели, а по факту — не було можливості. Можливо в цьому не винен конкретно командир військової частини або конкретно цей інструктор. Просто всі вже так звикли: ну, ладно, хай буде, потім якось організуйте собі.
Читайте також: "Ми — лікарі, кому що треба?" — лікарка-волонтерка Наталія Лелюх про роботу на деокупованих територіях
Є статистика, що навички з тактичної медицини рятують певний відсоток в умовах бойових дій?
Вона дуже показова. Ми здебільшого спираємося на американський стандарт ТС3. Він найкращий, по ньому є найбільше наукових публікацій. Його впровадження в армії США зайняло понад 20 років. Перша версія цього стандарту з'явилася у 1996-му, а остаточно його затвердили у 2018-му.
На початку "нульових" один полк рейнджерів в армії США був навчений на 100% за ТС3. Смертність від поранень, при яких є хороший прогноз вижити, якщо надавати допомогу — це те, на чому фокусується тактична медицина, в них упала з 24% до 3%. Для нас це має бути крутим аргументом, чому всіх потрібно навчати однаково, чому це треба робити якісно, чому це не може бути просто показом відео, або двогодинним "щас вам хтось щось розкаже". Всі мають бути однаково навчені, однаково забезпечені. Тоді вони можуть надати само- і взаємодопомогу. Навіть якщо в лікарні чекає доктор Хаус і найкращі у світі реанімаційні бригади, можна туди не доїхати, якщо вчасно не надати допомогу на місці.
Чи вистачає бойових медиків у війську?
Військо зростає. Бойових медиків не вистачає, лікарів не вистачає, всіх не вистачає. Нам дуже потрібні нові люди. Що стосується медиків, складність у тому, що за законом бойовий медик — це людина без медичної освіти. Вона проходить фахову підготовку безпосередньо в армії. Але коли ця підготовка триває майже чотири місяці, ми можемо бути впевнені, що навчили людину усіх необхідних навичок і головне — навчили чого не робити. Зараз у нас є скорочена програма підготовки. Офіційна, затверджена, триває три тижні і якщо вдається її збільшити до місяця, це майже ексклюзив. Це мало, але все ще є можливість контролювати якість. Теоретично всі бойові медики матимуть цю підготовку. Але якщо ви командир, у вас є вакантна посада і вам треба її заповнити, ви кажете: "Ти будеш бойовим медиком". І людина відповідає: "Давай!". "Тобі треба якась підготовка?" — "Так" — "Але ж ми вже їдемо, може щось два дні почитаєш".
Немає такого механізму, щоб кожен бойовий медик на посаді, був навчений. У нього може не бути запису у військовому квитку, що він здобув підготовку, а по факту він стоїть не посаді бойового медика. Чи не вистачає бойових медиків? Якщо подивитись на кількість вакантних посад — точно не вистачає. Але якщо вдуматися скільки з тих, хто є, має відповідну підготовку, тут, на жаль, буде набагато гірша статистика.
Читайте також: "Ненормально змушувати поранених ходити збирати документи" — Масі Найєм про війну, втрату ока, "Принцип" і реформу ВЛК
У вас є колекція неякісних турнікетів. Через рік після початку повномасштабного етапу війни, чи немає вже цієї проблеми, коли волонтери передають в підрозділи турнікети, що не спрацюють, коли треба буде зупинити кровотечу?
Ця проблема досі є. Вона не така масштабна і не така кумедна в плані кількості оцих турнікетів з дерева і якихось зовсім смішних. Але вони досі виготовляються, торгуються, рекламуються.
Проблема забезпечення нікуди не йде, тому що немає визнання, що є така проблема. Якщо ви колись брали участь у зборах військових медиків, памʼятаєте, що там закуповували — зазвичай якийсь расходнік: еластичні бинти, грілки для розчинів, вузлові турнікети, щоб зупинити кровотечу при високій ампутації. Чому ви збираєте на всі ці штуки? Тому що армія їх ніколи не закупляла. З точки зору армії їх не існує. Вони можуть бути не зареєстровані в Україні, їх немає в наказах. Накази по забезпеченню мають широке тлумачення. Навіть є хороший наказ про комплектацію військової аптечки — МОЗівський і Генштабу. Там все, що має бути. Але в ньому формулювання: засіб кровоспину типу "турнікет". І більшість "вертольотиків", якихось смішних турнікетиків, підійдуть під це визначення. Формально їх можна купити. А якщо формально можна і вони дешевші, то чому б не купити?
Упорядкування цієї сфери — це чия відповідальність? І чи цей орган іде на діалог з людьми, які намагаються всі ці проблеми вирішити?
Хто відповідальний? Це цікава історія, тому що коли, наприклад, командування медичних сил звітує, що 99% військовослужбовців забезпечені аптечками, може постати питання: звідки вони це знають? Тому що це не входить до їхньої компетенції. Де-юре, командування медичних сил відповідальне за госпіталі й, наприклад, аптеки, склади. Медичні служби бригад підпорядковуються командирам цих бригад, а ті, відповідно, далі по вертикалі до виду військ. Тобто, це може бути командування сухопутних військ і до нього можуть бути питання: "Чи забезпечені люди аптечками?". А у командуванні сухопутних військ немає великого медичного відділу. Він не може займатися забезпеченням кожного військовослужбовця аптечками. Звідки у нас ці цифри, що люди забезпечені, я не знаю.
Якщо підійти з іншого боку і спитати командування: "А чи забезпечені люди рюкзаками?", вони скажуть: "Це питання до бригад". Тому для мене дивна ситуація, в якій у нас немає навіть розуміння вхідної точки до питання: "Де медичний рюкзак?" або: "Як має бути навчений військовослужбовець?". Купа існуючих паралельно стандартів, наказів, які можуть один одному суперечити. Якщо ви приходите в армію і вас навчає людина за тритижневою програмою, це за наказом, як має бути. Але іншу людину в армії навчають за день і теж десь є такий наказ, який регламентує, як це зробити. І воно формально між собою рівноцінне.
Яка ситуація з аптечками насправді? Держава постачає, волонтери, чи бійці самостійно їх формують?
Як попало. Людський фактор. В якомусь підрозділі я бачила аптечки скомплектовані Міністерством оборони, за наказом, суперські, все, що треба, більшість — український виробник, якісні. Я бачила також аптечки скомплектовані Міноборони, які складаються з неякісного турнікета і радянського перевʼязувального пакета. І те, і те скомплектовано тим самим органом. Чому таке різне? Невідомо. Якісь підрозділи намутили через волонтерів. Якісні, хороші, добрі. Але хтось один з них не повірив і сказав, що йому кум прислав кращу аптечку. І там у нього всякі енергетичні батончики, вервичка, іконка, турнікет надрукований на 3D-принтері. І командир може пропустити це.
Читайте також: Волонтерка, військова, лікарка, вчителька — історії українок, які змінюють країну на краще
Щодо російських аптечок. Після того, як росіяни втекли з-під Києва, відкрились реалії, чим оснащена російська армія. Чи через рік ситуація у них якось змінилась?
Так, вони стали більше купувати китайські турнікети. Це добре, бо вони не працюють. Але це свідчить, що вони прагнуть покращення. Вони почали виготовляти свої гемостатичні бинти, бандажі. Воно кумедне, бо погано зроблене, і очевидно, що воно в меншості представлене. Більшість все одно представлене гумовим джгутом і шприц-тюбіком з наркотою. Мені подобається сміятись над цим, показувати, яка смішна аптечка у російського військового. Тільки одна проблема: можна знайти дуже подібну аптечку і десь в Україні, хоча у нас це в меншості.
Ви є співзасновницею ініціативи РеаніМетро. Завдяки вам і вашим колегам станції київського метрополітену обладнані дефібриляторами.
Історія РеаніМетро показала, що навіть коли ти проламуєш всі барʼєри бюджетів, наказів, Київради й так далі, все одно лишаються люди, які можуть сказати: "Я не хочу вчитися, не буду цього робити, не буду за це відповідати, хай це роблять інші, а ви б рятували за нашу зарплату?". Це я про працівників метрополітену.
Завдяки проєкту вдалося врятувати дев’ять життів. Кожне з них для мене — величезне щастя. Це вдалося зробити й завдяки дефібриляторам, і завдяки поліцейським, які пройшли відповідну підготовку і надавали допомогу.
Працівники метрополітену жодного разу не були залучені до цього. Йтиме час, ми будемо рятувати більше людей, вони будуть бачити, що це суперпрості дії, що це роблять звичайні перехожі й поліцейські, що цим дефібрилятором нікого не вбили, не шваркнули, ним не можна скористатися не за призначенням, але не будуть вчитись домедичній допомозі. Це для мене біль.
Люди бояться відповідальності за те, що вони спробують когось врятувати і їм може це не вдатись?
У звичайної людини здебільшого відповідальність повʼязана з якимось міфічним: раптом потім хтось щось спитає. Мені б хотілось, щоб це було навпаки, щоб людина боялась, що у неї запитають: "А чому ти нічого не робив?". Бо більшість боїться, що вони щось зроблять, що піде не так і їх потім засудять чи будуть до них претензії. Люди бояться відповідальності, бояться невідомого, а це легко руйнується одним якісним тренінгом з домедичної допомоги.
Ну, і ще діє принцип: моя хата з краю. Це добре видно не тільки в наданні допомоги. Ми пишаємось людьми, що добровільно вступають до лав ЗСУ, але я ж кажу, їх не вистачає.
Читайте також: "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
Як зрозуміти, що перед тобою інструктор або організація, яка надасть якісні послуги й ти отримаєш релевантний досвід. На що порадите звертати увагу?
По-перше, нас цікавить "домедична допомога" — саме таке формулювання. Або "перша допомога". "Тактична медицина" — класно звучить. Хочеться спробувати себе в цій ролі? Ми запрошуємо таких людей до лав ЗСУ або інших сил оборони. Саме там знадобиться ця навичка, тому що вона в першу чергу — тактична, а в другу — медична. Тактична медицина базується на тому, що у вас є навички з тактики, поводження зі зброєю, ви дієте у складі підрозділу. Для цивільних потрібен якісний тренінг, який триватиме хоча б день.
"Базова підтримка життя" триває вісім годин. Чи можна за цей час встигнути більше, ніж серцево-легенева реанімація, поворот на бочок і допомога при удавленні? — Звичайно. Можна встигнути й потампонувати, і турнікети понакладати. Просто питання в тому, як буде закріплена ця навичка. Тому раджу знайти курс, який би окремо стосувався зупинки кровотечі, де будуть розглядатися тільки травми, тільки кровотечі. Це буде класний курс, який підійде всім цивільним.
І окремо день виділити на "Педіатричну базову підтримку життя". Якщо у вас є діти, треба навчитись надавати їм допомогу. Це буде стосуватися саме станів непритомності, зупинки серця, раптової зупинки кровообігу й удавлення. Суперпрості штуки, але ви багато разів їх відпрацюєте і будете себе відчувати впевнено.
Якщо вам обіцяють за день зробити з вас парамедика, вивчити все — від кровотеч до укусів отруйних тварин, до того, як лікувати переломи, це точно не воно. Ще треба запитати, чи будуть використовуватись манекени, засоби, які допоможуть все спробувати ручками, бо просто подивитись відео — це не те саме, що засвоїти навичку. А щодо компетенції інструктора, було б добре, аби він чи вона оперували міжнародними термінами. Щоб це була "Базова підтримка життя" — "Basic Life Support", а не "Авторський курс імені когось…"
Читайте також
- Замість опитувань "Чи віриш ти в перемогу?" робімо: "Коли ти в останнє донатив?" — Євген Дикий
- "Я надихався пораненими, як вони бігають та боксують" — Олександр "Терен" про травму, адаптацію та Ігри нескорених
- Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни
- "Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки". Історія родини ветерана ЗСУ
