Віра Єфремова — молодша наукова співробітниця Каліфорнійського університету (Берклі). Вирощує в лабораторії мініпрототипи мозку людини, щоб досліджувати патологію важких неврологічних захворювань з надією знайти можливість допомогти хворим. Суспільне поспілкувалося з дослідницею про її наукові зацікавлення, кар’єру та ключові відмінності роботи науковцем в Україні, Європі та США.
Чому ви вирішили досліджувати саме мозок?
Тривалий час я хотіла бути журналісткою, тому закінчувала школу у гуманітарному класі. Утім, у 9 класі наша чудова вчителька біології заохотила мене писати наукову роботу для Малої академії наук. Мене зацікавив науковий процес. Звісно, він був мінімізований, але вже тоді я отримала перше уявлення, як обробляти літературу, будувати логічні зв’язки між подіями і робити з них висновки. Тому з 10 класу я почала додатково займатися біологією, хімією і фізикою, адже зрозуміла, що таки хочу бути біологом.
"Коли дивишся на знімок МРТ хворого, його мозок нагадує футбольний м’яч. Для людини це порушення може бути смертельним, деякі діти навіть не народжуються".
Мене цікавив виключно мозок. Проблема була в тому, що не було напрямку "нейробіологія" на біологічному факультеті університету Шевченка. Довелося обрати кафедру гістології, цитології та біології розвитку, і коли нарешті почалася біологія розвитку, я була щасливою, адже нарешті почала вивчати трішки того, що мені було цікаво.
"В університеті мені багато разів казали: "А чому ти заміж не вийдеш? Навіщо тобі наука?" Так не має бути".
Ви одразу хотіли бути науковицею?
Після закінчення магістратури в Україні, я хотіла отримати ще один ступінь магістра у німецькому виші. Утім, на інтерв’ю з отримання стипендії на навчання мені відмовили. Тоді до Києва прилітали професори з Німеччини і один із них запитав, чим я хочу займатися далі. Коли я сказала, що планую захистити докторську дисертацію, мені порадили спробувати одразу вступати на докторантуру. Восени того ж року мене відібрали на докторську програму в університеті міста Бонн.
Коли мені не дали стипендію, я дуже засмутилася, але розказую цю історію, щоб люди розуміли, що інколи, коли тобі відмовляють, — це найкраще, що може з тобою статися. Зараз намагаюся по-філософськи дивитися на невдачі, адже, може, є якась інша можливість, про яку ти навіть не думала, бо сфокусувалася на отриманні чогось конкретного.
Читайте також: Суперантибіотик, рідкий скальпель та "Кровоспaс": 5 наукових проривів незалежної України
Як саме ви почала вирощувати "мінімізки"?
Я почала свою роботу наприкінці 2013 року. Тоді тільки з’явилися органоїди (вирощені в лабораторії скупчення клітин, що нагадують органи), вийшли перші класичні статті про роботу саме з мозковими органоїдами, те, що називають "мінімізками". Вони дозволяють вивчати, як змінюється мозок у тривимірному просторі.
Під час пошуку докторської програми я звертала увагу на теми, пов’язані зі стовбуровими клітинами мозку, бо хотіла займатися саме цим. Коли я проходила співбесіду, колишня наукова керівниця запропонувала працювати над темою, яка передбачала вирощування "мінімізків" у лабораторії для дослідження хвороб мозку. Мені стало страшенно цікаво і я погодилася. Тим паче, що про це в українському виші нам навіть не розповідали.
У чому саме полягала ваша докторська дисертація?
Ми обрали надзвичайно серйозну для людини хворобу — синдром Міллера-Дікера. Це найважча форма лізенцефалії, яка дослівно перекладається як "гладенький мозок". Тобто у людей не формуються звивини і поверхня їхнього мозку практично повністю гладенька. Коли дивишся на знімок МРТ хворого, його мозок нагадує футбольний м’яч. Для людини це порушення може бути смертельним, деякі діти навіть не народжуються. Це генетична хвороба, яка спричинена випаданням великої ділянки 17 хромосоми. Там відсутні багато генів, тому складно зрозуміти, що саме відбувається у мозку хворого. Було відомо тільки, що існує два гени, яких точно нема у всіх хворих із синдромом Міллера-Дікера.
У "мінімізках" нам вдалося відтворити більшість ознак захворювання, дослідити особливості розвитку мозку людей із синдромом, а також частково пояснити механізм розвитку хвороби. Ми вставили в клітини основні два гени, які нібито відповідали за розвиток захворювання, і мінімізки наблизилися до норми. Звісно, у хворих відсутня більша кількість генів, тому структура органоїдів відновилася не повністю.
Читайте також: Війна та роботизація: над якими розробками протезів працюють науковці
Що ви зараз досліджуєте?
Моя особиста проблема з докторським проєктом була в тому, що методи, які ми використовували, були дуже прикладні, з ними можна було багато чого зробити в моделюванні хвороб, але в плані тієї конкретної хвороби ти ніяк не зможеш допомогти пацієнтам. Вона стається дуже рано у ембріональному розвитку, тому я б ніяк не могла допомогти пацієнтам, навіть теоретично.
Тому коли думала про свою подальшу роботу, хотіла займатися тим самим — стовбуровими клітинами, порушеннями розвитку мозку, але щось, що хоча б гіпотетично комусь потім могло допомогти. Власне, тому я й обрала туберальний склероз — також генетичне захворювання, але спричинене порушенням роботи одного гену, що теоретично можна буде колись виправити.
Хвороба полягає в тому, що в багатьох органах — серці, нирках, печінці, мозку — формуються доброякісні утворення — тубери. Вони не схожі на ракові пухлини, але можуть перешкоджати роботі органу, перебуваючи там фізично. Тубери часто утворюються у різних ділянках кори головного мозку, призводячи до сильної епілепсії, яку неможливо вилікувати медикаментозно. Допомогти може лише хірургічне видалення туберів, якщо така операція є можливою. Тобто це фармрезистентна форма епілепсії, тому важливо зрозуміти механізм розвитку захворювання для того, щоб за можливості запропонувати нові підходи для лікування. Можливо, моя робота колись допоможе дітям із туберальним склерозом.
"В університеті Шевченка я додатково працювала в магазині спортивного одягу, щоб навіть придбати реактиви для своїх бакалаврського і магістерского проєктів".
Розкажіть, як ви отримали роботу в одному із найпрестижніших університетів світу?
Свою роботу я знайшла у Твіттері. Зараз у багатьох американських і німецьких лабораторіях є власний твіттер-аккаунт. У цій соцмережі науковцям зручно спілкуватися між собою, там можна знайти багато корисної інформації. Я слідкувала за роботою цієї лабораторії, бо мене цікавило те, чим вони займаються, і я навіть думки не мала, що я колись там буду працювати.
Одного вечора я гортала Твіттер і побачила, що ця лабораторія запостила оголошення, мовляв, у них є повністю фінансована вакансія постдока (аналог молодшого наукового співробітника в Україні, — ред.). Пропозиція ідеально підходила під те, чим я хотіла займатися, тому я вирішила їм написати. Мені одразу відповіли і запросили на співбесіду. Я була впевнена, що не отримаю там роботу, і навіть не хвилювалася на співбесіді. Де я, а де Берклі. Але після трьох етапів інтерв’ю я отримала пропозицію підписати контракт.
Чому, на вашу думку, подібні дослідження не проводять в Україні?
Є суб'єктивні і об'єктивні причини. Прикладом об'єктивних є мікроскоп, який коштує пів мільйона євро. Не всі інститути у світі можуть витратити таку суму на один мікроскоп. Фінансування — це об’єктивна причина, і мені здається, вона така єдина.
Суб'єктивних причин, на жаль, значно більше. По-перше, незнання англійської мови у випадку багатьох вчених природничого профілю. Неможливо працювати у цій галузі, не читаючи про нові відкриття і дослідження у провідних наукових виданнях, які публікуються саме англійською мовою. Я вважаю це суб'єктивною причиною.
Візьмемо університет Шевченка. Там є цілий інститут іноземної філології, можна взяти викладачів англійської і викладати професійну англійську один раз на тиждень викладачам природничих факультетів. Так мінімальними зусиллями можна підняти рівень наукових досліджень в установі.
По-друге, фінансування академічної мобільності. У Німеччині університет допомагав мені їздити на міжнародні конференції, щоб поспілкуватися з іншими науковцями і зрозуміти, на якому рівні знаходяться мої власні дослідження. В університеті Шевченка я додатково працювала в магазині спортивного одягу продавцем-консультантом, щоб не лише поїхати на конференцію, а навіть придбати реактиви для своїх бакалаврського і магістерского проєктів.
Читайте також: "Допомога комусь найперше допоможе вам" — науковці-волонтери, що працюють з дітьми-переселенцями
По-третє, підтримка ініціативи молоді. Важливо, щоб викладачі в тебе вірили, підтримували бажання розвиватися. В університеті мені багато разів казали: "А чому ти заміж не вийдеш? Навіщо тобі наука?" Так не має бути.
По-четверте, небажання змінювати підхід до ведення науки взагалі. У нас досі існує щорічна вимога про кількість публікацій для науковця. Це абсурд, адже одна велика стаття у престижному виданні вимагає трьох-чотирьох років великої кількості людей. В українських реаліях, коли це ще й недостатньо фінансується, воно створює ілюзію роботи, а кількість публікацій лише знижує їхню якість. У Німеччині для захисту дисертації потрібно мати лише текст дисертації, можливо, одну статтю як бонус і все, але це не є обов’язковою вимогою. Тому це варто припинити, щоб проєкти українських науковців стали конкурентноспроможними.
У вас була думка повернутися і продовжувати наукову кар’єру вдома?
Я б повернулася до України, якби могла працювати у лабораторії, яка була б хоча б на половину оснащена так, як лабораторія, у якій я працювала в Німеччині. Тут питання навіть не у заробітній платі. Якби я заробляла менше, але достатньо для нормального рівня життя, а не жевріння і існування, то я б повернулася до України. Утім, наскільки мені відомо, саме з мозковими органоїдами в Україні взагалі ніхто не працює.
Читайте також
Марина В'язовська — про медаль Філдса та реакцію науковців на війну в Україні
