Київські молоді науковці Валерія Грицаєнко та Михайло Тульський перші два тижні повномасштабного вторгнення провели в окупації неподалік Бородянки без світла, їжі та зв’язку. У середині березня їм вдалося прорватися крізь поле бою і виїхати до Львова, де вони разом із друзями організували творчу школу, метою якої є підтримка та соціалізація вимушено переміщених дітей. Михайло та Валерія розповіли Суспільному про адаптацію до нового життя на Львівщині та їхню соціальну активність.
Чим ви займалися до війни?
Михайло Тульський: Я займаюся квантовою фізикою та можливостями використання її феноменів для розбудови інтелектуального потенціалу людини. За останні кілька десятиліть технології пройшли радикальний шлях еволюції, утім, еволюція людини відбувається набагато повільніше: протягом останніх сотень тисяч років наш мозок майже не змінився. Мені здається, що ближче до середини ХХІ сторіччя ця проблема стане гострішою. Тому, крім квантової фізики, мене цікавить можливість створення інструментів для нівелювання різниці у швидкостях розвитку техніки (комп’ютерів, процесорів) і змогою людини оперувати інформацією у інформаційно перенасиченому суспільстві.
Сфера моєї наукової діяльності пов’язана із необхідністю мати серйозну матеріально-технічну базу, а в Україні з цим проблеми, адже подібні дослідження вимагають колосального матеріально-технічного потенціалу. У якийсь момент у аспірантурі я зрозумів, що для того, аби продовжувати наукову роботу, мені необхідні навички фандрейзингу, і взагалі, ліпше мати власний стартап, аби зав’язатися у колах венчурного капіталу на Заході, щоб забезпечити мої дослідження в Україні. Тому я займаюся розбудовою невеличкого стратегічного стартапу. Це довга історія, але я вже працюю над цим.
Мене також цікавить відеографія, тому ми разом із другом створили власний відео-продакшн, де намагаємося надавати допомогу вченим у побудові візуальних комунікацій із суспільством. Тобто ми допомагаємо зі зйомками та монтуванням відео лекцій, конференцій, експериментів.
Читайте також: Ботоферми, бавовна, Кисельов. Що таке ІПсО, або інформаційно-психологічні операції
Крім цього я займаюся різною волонтерською діяльністю. Був командиром загону швидкого реагування Червоного Хреста України у Києві.
Валерія Грицаєнко: Я нещодавно закінчила магістратуру Києво-Могилянської академії за спеціальністю "Молекулярна біологія". Уже третій рік працюю в Інституті біохімії імені О.В. Палладіна у відділі нейрохімії. Утім, після початку повномасштабної війни мене попросили написати заяву на відпустку за власний рахунок. Тому як тільки нам вдалося вибратися з-під Бородянки до Львова, стало зрозуміло, що потрібно не гаяти часу і шукати роботу. Практично одразу знайшла список лабораторій по світу, які готові підтримати українських вчених.
Після пережитого я не мала внутрішніх ресурсів переїздити на роботу до іншої країни, тому згадала про навички наукового ілюстратора, які опанувала ще під час самоізоляції на початку пандемії коронавірусу. На мій заклик відповів Брюс Конклін з Інституту Гладстоун у Сан-Франциско, мовляв, вони готові запропонувати позицію наукового ілюстратора.
Чим ви зараз займаєтеся у Львові?
Крім занять науковою діяльністю, ми волонтеримо у Львівській безкоштовній школі для дітей, які приїхали з інших міст. У нас є діти з Маріуполя, Харкова, Сєвєродонецька, Лисичанська. Наша школа некласична, дитина може там знайти будь-які заняття, що відповідають її зацікавленням: від шиття до малювання, музики, відеозйомки, журналістики, реклами. Усе це створили Віктор Петров і Гала Козютинська — друзі Михайла. Власне, вони запросили нас розробити якийсь курс для цієї школи.
Курс називається "Історія Всесвіту" — це поєднання біології та фізики у масштабному контексті, де ми розповідаємо і про формування планет, і про зародження життя на Землі. Ми навіть маємо власний мікроскоп. Коли наші друзі Божена Маковська та Олександра Кретова з Фінляндії намагалися домовитися про знижку на купівлю мікроскопа, вони розповіли виробнику про нашу школу і керівництво надало мікроскоп безкоштовно. Крім того, вони передали купу додаткових матеріалів — препаратів інфузорій, шкірочки цибулі, клітин людини і ще дуже багато всього. Коли ми принесли мікроскоп на заняття, діти неймовірно тішилися.
Утім, нашою головною метою було надати дітям якусь дружню атмосферу, створити безпечний простір, де вони можуть поставити будь-які запитання і ми разом з ними знайдемо відповіді. Вони також можуть запитати поради чи отримати підтримку. Насправді найголовніше завдання не тільки нашого курсу, а й школи — створити для дітей безпечне місце, де вони можуть бути просто дітьми без натяку на жахливу реальність.
На наших заняттях ми намагаємося відштовхнутися від вродженого в людях інстинкту дослідника та експлуатувати власну цікавість дітей, тому лише розкручуємо цікаву тему, максимально залучаючи дітей до спілкування. Це важливий аспект соціалізації, адже діти на новому місці не мають друзів, а наш дискусійно-дебатний клуб дозволяє їм експресувати себе, ставити питання і досліджувати власні наукові інтереси. Такі розмови не лише виконують роль своєрідної психологічної допомоги, а й підтримують бажання розвиватися інтелектуально, не дати цьому жорстокому світові переломити їхнє бажання розвивати інтелект на тлі панування сили.
Читайте також: Бомбосховищ немає. Якими мають бути шкільні укриття і наскільки вони безпечні
Коли ви зрозуміли, що діти інакше сприймають навколишній світ?
Під Бородянкою з нами була 9-річна дівчинка Марія, і було жахливо спостерігати, як свідомість дитини пристосовується до війни. У дітей дуже висока швидкість цифрового метаболізму і вони інколи адаптуються швидше, ніж дорослі. Вони, як губка, всотують нові правила світу і це дуже жорстко, тому ми намагаємося їм дати змогу тягнутися до того світла, яке їм було притаманне, і заблокувати той вплив, який наразі несе війна.
Розкажіть, як вам було адаптуватися на новому місці після виїзду з-під Бородянки?
Моя бабуся Ганна Силівна пережила Другу світову війну і вона мені усе дитинство розповідала історії, але вони були простіші за те, що ми бачили на власні очі. Коли після такого потрапляєш у цивілізацію, у тебе може бути посттравматичний стресовий розлад, утім, людям часом щастить і стресовий розлад може трансформуватися у стресове зростання. Нам поталанило, що ми у цій мобілізації і за допомогою друзів-львів’ян змогли скерувати власні сили саме у школу, у розвиток такого чогось більш світлого, і нам це сильно допомогло.
Єдині проблеми, з якими ми наразі стикаємося, — це відлуння того, що було на початку повномасштабного вторгнення Росії, а Львів — це просто щастя і захоплення. Спочатку ми виїхали сюди, бо не було фізичної змоги їхати у інше місце: на той час ще все було заблоковано росіянами, нам довелося їхати через поле бою. Потім ми займалися школою, взяли групу дітей і вже не змогли їх покинути, тому ми досі у Львові.
Читайте також: Марина В'язовська — про медаль Філдса та реакцію науковців на війну в Україні
Яку пораду ви можете дати людям, які зараз перебувають у схожій ситуації?
Допомага комусь найперше допоможе вам. Особливо якщо у вас це виходить і ви допомагаєте людям, що перебувають у більш вразливому становищі. Однак зараз не у всіх людей вистачає сил на допомогу комусь іншому, тому в такому випадку головне — знайти сили не втратити себе. Таким людям важливо знаходити маленькі дрібнички, які можуть принести радість і зберегти свідомість зі світлом і теплом, адже після перемоги нам доведеться нести це світло і дати йому розквітнути у нашій країні.
Після того, як ми там два тижні пробули, ми зрозуміли, що маємо якусь суперсилу, тобто якщо ми змогли вижити протягом тих двох тижнів, то дня нас у світі вже не залишилося нічого неможливого.
Маєте якісь плани на майбутнє?
У нас стартує ще один благодійний проєкт. Ми долучаємося у ролі спікерів до проєкту "Наука єднання", який запускає організація STEM IS FEM за підтримки проєкту "Єднання за ради дії".
Це проводитиметься у форматі живих зустрічей із різноманітними спікерами, експертами у своїй сфері. Це будуть заняття для підлітків 14-18 років, які вимушено переїхали до Львова, Полтави, Хмельницького та інших міст. Це теж своєрідний напрям допомоги дітям соціалізуватися, щоб вони мали змогу кудись прийти, десь із кимось поговорити, потоваришувати, дізнатися щось н.
Читайте також
Як вижити, коли живеш у історичних подіях: говоримо з історикинею Наталею Яковенко
Перемишль — Київ: як українці повертаються з-за кордону в Україну
