Наша поезія – це зброя, що надихає тих, хто тримає зброю справжню. Таке можна прочитати в анотації проєкту Міністерства культури та інформаційної політики України та державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти "Поезія Вільних". Про поезію в час російсько-української війни в ефірі програми "На часі. Культура" Олена Гусейнова говорила з поеткою Галиною Крук.
Багато українських медійних ресурсів збирають своєрідні антології –їх можна знайти на сторінках у соціальних мережах і на сайті "ПЕН" – актуальної поезії, яка реагує на події після 24 лютого, – на повномасштабне вторгнення Російської Федерації.
Так, наприклад, працює портал "Читомо" з найсвіжішими текстами, і так само працює, зокрема, Український інститут книги. Про поетичне слово, про силу і про причину писати, про те, що відбувається зараз з українською поезією, в ефірі програми "На часі. Культура" говоримо з поеткою Галиною Крук.
У промові в Берліні у середині червня ти говорила про можливість української поезії бути медіатором впродовж цих восьми років для західного читача і західного слухача. Про такі доволі обмежені можливості: чи насправді це було так? Чи насправді щось заважало європейському читачеві вслухатися в те, що говорили українські поети, і що це, по-твоєму?
Мені постійно доводиться помічати, як змінюється рецепція того, що відбувається в Україні раніше і зараз, як ця рецепція відлунює на заході. Я заскочена і раніше, і тепер тим, що доводиться так багато пояснювати, і ці пояснення не належать до легких, тому що я теж перебуваю всередині, в Україні.
І назовні, за кордоном, постійно бачу, наскільки приблизні уявлення, наскільки великі стереотипи, наскільки добре попрацювали в деяких країнах, зокрема в Німеччині, російські наративи. Хочеться цю ситуацію виправляти, але часом опускаються руки. Я так розумію, що за 8 років все-таки ситуація змінилася, але вона все одно не є такою, щоб ми могли сказати, що вона адекватно сприймається на Заході, що нас розуміють на всі 100.
Багато поезії відразу я викладаю на Facebook і за кілька днів з’являються переклади різними мовами. Найперші, напевно, – литовська, польська, англійська, німецька, шведська, данська. Коли я востаннє була в Данії, мені казали, що поезія дозволяє сприйняти, зрозуміти емоційний, психологічний бік української ситуації, може, навіть глибше і точніше, ніж уявлення про це передають новини.
Ти в Україні робиш кілька речей: пишеш поезію, бо це твоя робота (як ти в одному тексті сказала "Вона поет, у неї все через вірш"), волонтериш, збираєш гроші на Такмед, чекаєш чоловіка з війни. І ти їздиш на літературні фестивалі, стаєш українським голосом для людей, які обертаються у світі літератури. Ти розповідаєш, що з нами відбувається своїм голосом, як очевидець, як людина, яка живе всередині. Чи це якісь кілька життів і з якого життя приходить найбільше поезії?
Поезія з’являється зараз не завдяки, а всупереч. Це реакція самозбереження, саморефлексії, яка дозволяє продовжувати функціонувати. Я таким чином себе рятую, пишучи. Але потім я бачу, що це комусь потрібно, крім мене.
Натомість всі ці досвіди теж частково є способом самопорятунку. Наприклад, волонтерство – це якийсь мій шлях не виходити емоційно з ладу, зосередившись на тривозі за чоловіка, не виходити з ладу, зосереджуючись лише на новинах, які з усіх боків б’ють нас під дих. Усі ці ролі разом складаються. Це мій спосіб перетривати, перебути і робити те, що я можу зі свого боку.
Напевно, найважчий момент – це говорити назовні. Тому що там доводиться дуже відповідально добирати слів. Де всередині нам всім хочеться послати слідом за російським кораблем – там доводиться брати себе в руки, шукати аргументи для кожної окремої країни і наполегливо пояснювати. Це такі речі, як правило, нелегкі, але ми мусимо їх робити.
У тебе зараз напружений графік виступів та культурної поетичної дипломатії. Що ти зауважила про складність діалогу з окремими країнами і де він, по-твоєму, крихткіший, і де треба уваги на цей діалог дати більше?
У кожній країні по-різному. Але, скажімо, такі країни, як країни Балтії, – Литва, Латвія чи Естонія – нас розуміють з півслова. Навіть Фінляндія теж нас розуміє з півслова і дуже часто не треба пояснювати якихось очевидних речей з нашого постколоніального досвіду.
А в країнах, де російські наративи добре попрацювали, як, наприклад, Італія чи Латинська Америка, чи, зрештою, Індія, Німеччина, – у них за багато років сформувався великий сентимент до Росії. Відповідно тут доводиться часто працювати з якогось страшенно великого мінуса. Не відвойовуючи репутацію України з якогось нуля, а, скажімо, починаючи заперечувати якісь дуже для нас очевидні речі, але для них вони виявляються якимись, скажімо, неочевидними і незрозумілими.
Інший момент. Росія за багато десятиліть, не будемо казати століть, витратила дуже великий ресурс на промоцію себе через культуру. Наскільки сильно ці сформовані ментальні стереотипи, поведінкові стереотипи, уява про "росіян". За ними дуже мало стоїть реального, але вони все одно продовжують функціонувати.
Змінювати щось на рівні масової свідомості – це дуже тривалий, довгий і важкий процес. Але, якщо ми не будемо його починати, якщо ми не будемо його сунути в потрібному напрямку, то він сам не відбудеться.
Поезія в цій роботі з масовою свідомістю – чи вона спрацює?
Працює, якщо ця поезія отримує широку аудиторію. Я свідомо пишу не інтелектуально складну чи філософську поезію. Це не є вірші, в яких треба вишуковувати якоїсь алюзії, словесної гри, фонетичних співзвучностей. Це вірші, в яких йдеться в першу чергу про меседж – і цей меседж емоційно має таке міцне наповнення, і це працює.
Що відбувається з українським поетичним словом загалом зараз? Люди, про яких ми думали, що вони не поети, – пишуть щось, що можна назвати поезією. Володя Арєнєв це робить, Віка Амеліна. Про що це говорить? Про те, що зараз немає сил на довге дихання прози? Чи про ще якісь тенденції?
Це не тільки стосується людей літератури. Раптом виявилося, що люди, які ніколи не писали вірші, яких ми ніколи не знали, як поетів і просто письменників, починають писати і пишуть хороші й глибокі тексти.
Усі ми перебуваємо в моменті екзистенційного зламу. Власне, на цьому зламі людина раптом починає бачити, усвідомлювати і розуміти речі, які ми звикли називати поезією. Війна є дуже важким досвідом, але досвідом, матеріалом, з якого виходить хороша література.
Це дає поштовх для літератури, зокрема для поезії, бо поезія є спонтанною, швидкою реакцією, яку може мати творчість, на те, що болить, що відбувається, що вражає, що вбиває. Це такий закономірний процес, який завжди супроводжував війну та інші такі події. Просто раніше шлях поезії від конкретної людини до публікації був довгим. Зараз ми живемо в такому часі, коли це робиться в один клік. Надзвичайно цікаве явище, яке, думаю, багато літературознавців будуть потім досліджувати.
Після 2014 року теж так багато писали? Такої збірки просто не було, тому що ми ще працювали над створенням Українського інституту і загалом культурних інституцій? Чи ми все-таки більше пишемо?
Думаю, що все-таки більше пишемо. Тому що раніше ці досвіди війни, починаючи з 2013 року, навіть досвід Майдану певний творчий сплеск мав, але пізніше – те, що з’являлося як література, після досвіду певних людей, досвіду участі в АТО, досвіду перебування десь на нулі, – це, як правило, трохи по-інакшому у нас трактувалося і це стосувалося невеликої кількості людей.
Навіть був такий дивний момент, коли всі намагалися в літературних колах від цього відмежуватися. Я пригадую, мені за той час написалася книжка, яка була цілком уся про війну, і не було на неї запиту. І не було у мене самої певності, що її треба видати, бо війни і так довкола було багато. Момент ретравматизації завжди зупиняє, коли ти маєш справу з цим, як письменник.
Натомість зараз це по-інакшому трактується. Це стосується дуже багатьох людей, і це виходить з досвіду багатьох людей, які опиняються в різних ситуаціях. Це для української літератури унікальне явище.
Читайте більше новин і матеріалів про українських письменників
- Історія будинку “Слово” – центру відродження та терору української інтелігенції
- Проєкт "Словник війни" презентують у Нью-Йорку – розповідає Остап Сливинський
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- Культурний фронт. Війна очима наших письменників за кордоном
Читайте нас у Facebook або Telegram
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
