Як пояснити дерусифікацію за кордоном
Як пояснити дерусифікацію за кордоном

На другий місяць повномасштабного російського вторгнення в Україну громадські активісти заговорили про “Пушкінопад” – знесення пам’ятників російським культурним діячам та перейменування топонімів, їм присвячених. У декількох західних містах уже демонтували погруддя Пушкіна, а “Київський метрополітен” пропонує перейменувати станції. У книжці 2021 року “Кафе “Європа”. Повернення. Як пережити посткомунізм” хорватська письменниця Славенка Дракуліч пише про декомунізацію, а з нею – й дерусифікацію в Україні. “Попри 30% російськомовного населення ця мова в Україні не є офіційною”, – дивується авторка.

Як так сталося, що багато українських письменників були російськомовними? Навіть сам Шевченко(!), автор слів “кохайтеся, чорноброві, та не з москалями”, писав деякі листи російською та вів російськомовний щоденник. Великий масив української культури має радянську атрибутику або створений російською. Відтак – чим керуватися в емоційному пориві знищити все російське, щоби випадково не стерти своє? І навіть складніше – як правильно пояснити ці контексти за кордоном?

Журналістка Суспільного Марія Бліндюк розбирається в складнощах ідентичності культури України та намагається відповісти на запитання вище разом із мистецтвознавицею та учасницею ініціативи DE NE DEМистецька ініціатива, що виникла як реакція на прийняття «декомунізаційних» законів. Досліджує процеси декомунізації та пропонує критичне переосмислення радянської спадщини – ред. Женею Моляр. Погнали.

Англійська версія матеріалу за посиланням.

Російськомовний ≠ російський

Найпростіше зараз було би списати все російське – це мова ворога, Росія веде війну в Україні, знищуючи все українське, зокрема культуру й історію. Чому українці й українки мають розбиратися в сортах “російського” культурного продукту, ретельно відокремлюючи своє від чужого?

Все просто. Росія прагне вичистити все в межах кордонів України, і якщо випадково зачепить власний Белгород, або Туреччину й Панаму – не страшно.

Нам же варто керуватися холодним розумом, бо знищення українського, хай навіть російськомовного, лише полегшить роботу російським військам, пропагандистським зокрема.

Відповідаючи на своє ж запитання про 30% російськомовного населення, Славенка Дракуліч цитує українську видавчиню й журналістку Оксану Форостину: “Більшість російськомовних тут є дітьми й онуками українських селян”. А якщо додати, що Федір Достоєвський, чи не головний письменник російської літератури, походив із роду білоруських (берестейських) землевласників, одна з гілок яких перебралася на українську Волинь, – усе стає зовсім складно, правда?

Спершу зроблю дисклеймер: книжка Славенки Дракуліч вийшла у 2021 році. 19 березня 2022 року були опубліковані результати опитування Соціологічної групи “Рейтинг”, де цифри різняться: наприкінці 2021 року 26% українців вважали себе російськомовними, у 2022 – 18%. Водночас 83% вважають, що українська мова має бути державною. Тільки 7% виступають за надання російській державного статусу. І для розуміння динаміки – у 2012 році російськомовними вважали себе 40% населення України.

І все-таки багато людей мого покоління, яким зараз 20-30 років, виховані в російськомовних сім’ях. Справді, як розповідала Оксана Форостина Славенці Дракуліч, багато селян, переїжджаючи в місто в пошуках кращого життя й роботи, переходили на російську – адже так легше було влаштуватися. Українська й за імперських часів вважалася мовою “менш освічених людей” або просто – селюків.

Ба більше, українська мова була неодноразово заборонена. Майже кожен російський правитель, із XVIII століття починаючи, висував новий закон, що забороняв викладання українською в школах, видання українськомовних книжок, спілкування українською – аж до банального знищення українців як нації. Про русифікацію України навіть є величезна стаття на “Вікіпедії”.

Український поет і художник Тарас Шевченко теж переходив на російську у своїх листах. Так він звертався до Федора Толстого, віцепрезидента Петербурзької академії мистецтв, щоби його звільнили від заслання й зняли заборону малювати. Але Шевченка знову й знову ув’язнювали як політичного злочинця, фактично – за те, що він писав українською про вільних українців.

За часів Радянського Союзу активізувалася пропаганда, що українська мова є “селянською”, а люди, які нею розмовляють – “нижчого сорту”, ніж російськомовні. Мені мама, народжена 1969 року, розповідала, що сім’я поступово переходила на російську, бо українська вважалася “не такою престижною”.

Згадайте цитату тьоті Моті з п’єси “Мина Мазайло” Миколи Куліша: “По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”. Враховуючи, що поки я пишу цей матеріал, з’являється дедалі більше свідчень про звірства російських солдатів у Київській області, дуже чорний жарт виходить, як для твору шкільної програми. Але українська шкільна програма повниться подібними “чорнушними” фактами.

Афіша вистави “Мина Мазайло” в театрі “Березіль”
Афіша вистави “Мина Мазайло” в театрі “Березіль”. https://bukva.info/blog/myna-mazaylo-skorocheno-analiz-tvoru/

Чого варті сторінки Розстріляного відродження 1920-1930-х років – покоління, що дало нам одні з найкращих українських творів літератури, живопису, музики, театру, кіно – і було знищене за це. До речі, згаданий вище Микола Куліш також. Про кожного з них можна написати гостросюжетний роман. Про спроби створити величну країну в межах Союзу зі своєю мовою та культурою – і про крах цих ідеалів націонал-комунізму.

Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. (Зліва направо) сидять: Володимир, Тарас, Марія, Лариса й Антін. Стоять: Остап, Галя, Іван, Наталя, Богдан. У 1934-37 Володимир, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені.
Родина Крушельницьких. У 1934-37 Володимир, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. https://uk.wikipedia.org/wiki/Розстріляне_відродження

Тому ні, ми російськомовні не тому, що обрали цю мову. І багато сучасних українських письменників і музикантів починають зі створення російськомовного продукту не тому, що вони так вирішили. А тому, що російську Україні нав’язують століттями. Заразом деяких російськомовних забирають собі: спершу називають Гоголя російським письменником, потім Малевича російським художником, а згодом насильно вивозять мешканців Маріуполя в Росію. Хто не згоден – розстріл.

Декомунізація, дерусифікація, деукраїнізація

Під час Майдану 2014 року в Україні відбувся так званий “ленінопад” – повсюдне знесення пам’ятників Леніну. Пізніше, у 2015 році, був прийнятий Закон про заборону символіки нацистського та тоталітарного режимів. Так в Україні почався процес декомунізації. Прибирали пам’ятки керівникам Радянського Союзу, перейменовували вулиці й навіть міста, названі на честь злочинного режиму.

Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото: Макс Левін
Повалення пам’ятника Леніну в Києві, 8 грудня 2013 року. Фото: Макс Левін. Макс Левін/Reuters

Вціліли об’єкти культури, адже в Законі чітко прописано, що заборона не поширюється на використання символіки у творах, зроблених до набрання чинності Законом. Відтак у Києві можна знайти зірки на балюстрадах або червоні прапори, увіковічені в мозаїках.

Мистецтвознавиця та учасниця ініціативи DE NE DE Женя Моляр пояснює: “Я вважаю, що декомунізувати мистецтво категорично не можна. Мистецтво потрібно зберігати й вивчати, оскільки це є наша культурна спадщина й вона є такою: заідеологізованою, трагічною, соцреалістичною… Одного разу було обговорення декомунізації київських мозаїк, де серед інших був Олексій Зарецький – син Алли Горської і Віктора Зарецького. Він сказав, що перш ніж засуджувати українських художників за “радянськість” їхнього мистецтва, треба зрозуміти, чим вони ризикували, відмовляючися від цієї радянськості. Це сказала людина, чию матір представники КДБ жорстоко зарубали сокирою в 1970 році”.

Ескіз мозаїки “Прапор перемоги” для музею в Краснодоні Луганської області – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова
Ескіз мозаїки “Прапор перемоги” для музею в Краснодоні Луганської області – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова. https://antikvar.ua/vistavka-alli-gorskoyi/

Зараз у західних областях України заговорили про потребу дерусифікації. Почався “пушкінопад” – пам’ятники та меморіальні дошки Олександру Пушкіну вже демонтували в Тернополі, Ужгороді та Мукачеві. Те саме планують зробити і в інших областях, коли там закінчаться бої.

Тим часом Міністерство освіти та науки України зібрало робочу групу, яка оцінить "необхідність присутності творів російських авторів" у дисципліні "Зарубіжна література".

І якщо з Пушкіним усе зрозуміло, його називали “співаком [Російської] імперії”, він бував в Україні, зокрема жив у Криму, захоплювався пейзажами, але нічого не зробив для української культури, – то як бути з іншими діячами культури, українськими, яких Росія привласнила собі?

Наприклад, Микола Гоголь – російський автор українського походження. Його вплив визнають і російські, й українські письменники та письменниці. Та чи необхідно знищувати пам’ятники Гоголю, який вписував українську бісівщину в російський Петербург?

Український письменник Євген Маланюк порівнює Гоголя з троянським конем і генієм паразитизму, який розкладає чужу духовну культуру зсередини, змушуючи росіян зневіритися у власній духовності. А хитро! Адже Гоголь справді поїхав до Росії, а потім і до Європи в пошуках слави, й успішно її знайшов. Тільки от росіяни не знали, що забравши собі Гоголя, вони захопили й усіх його українських чортів та відьом.

А от художник Казимир Малевич, народившися в Києві, навчаючися, малюючи та викладаючи в Україні, – дивом став російським художником. Він справді 23 роки прожив на Росії, але й під загрозою розстрілу називав себе українцем. Ба більше, він повернувся до України 1927 року, але через ті самі репресії українських митців повернувся до Ленінграду, звідки хотів переїхати до Європи. І знову – або розстріл, або до Росії.

Картина “Жниці” Казимира Малевича
Картина “Жниці” Казимира Малевича.

Проблема в тому, що чітко розмежувати “винятково російські” й “винятково українські”, говорячи про діячів культури ХХ століття, часто неможливо. Цитуючи сучасну українську письменницю Оксану Забужко, Славенка Дракуліч пише: “В Україні досі не відбулося “чистки”, і то з дуже простої причини: немає чіткого розуміння того, що саме потрібно “почистити”.

Одні проговорювали свою ідентичність словами, як-от Малевич, інші – боялися. Спиратися на творчість теж непросто, адже в багатьох авторів могли з’являтися твори “про добру славу партії”, але це була лише спроба виграти час. Одним вдавалося, іншим – ну, ви розумієте.

Ба більше, у Радянський Союз чітко визначив межі стилю, в якому могли працювати творці – соціалістичний реалізм. Говорячи про нього, Женя Моляр згадує: “Максим ГорькийРосійський, радянський письменник – ред. у 1934 році на першому всесоюзному з'їзді письменників проголосив його основні постулати: народність, ідейність та конкретність. Усе радянське мистецтво було тотально підкорене цьому стилю фактично до кінця існування СРСР. Щоправда, якщо подивитися предметно на соцреалізм, то він, звісно, не був однорідним, у рамках соцреалізму були такі яскраві явища, як суворий стиль і мистецтво відлиги.

Художники змушені були дотримуватися єдиного стилю, все, що виходило за рамки соцреалізму, – засуджувалося. Сфера мистецтва у форматі закритої тоталітарної країни була підкорена панівній ідеології й суворо контролювалася державою. Саме тому з’явилося неофіційне мистецтво, так звана “робота в стіл”. Це ті нестримні творчі пошуки, які відбувалися поза видимим для широкого загалу художнім процесом. Квартирні виставки, самвидав тощо. Нерідко художникам вдавалося поєднувати офіційне й неофіційне. До прикладу, Валерій Ламах – був художником-монументалістом, виконував державні замовлення, створюючи ідеологічні мозаїчні панно, і водночас працював над “Книгою схем” – видатним філософським твором. Або Михайло Грицюк – автор серії видатних скульптурних портретів діячів культури, також був автором пам’ятника Леніну. Галина Скляренко у своїй книзі “Українські художники: з відлиги до Незалежності” докладно аналізує це явище і підважує спроби розділення мистецтва на офіційне і неофіційне”.

Картина Валерія Ламаха “Автопортрет”
Картина Валерія Ламаха “Автопортрет”. https://supportyourart.com/stories/lamah/

Тих, кому пощастило не зазнати репресій, записали в лави російських. Режисер Дзиґа Вертов працював на Київській кінофабриці "УкраїнфільмЗараз – Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка – ред.”, де зняв один із перших у світі й перший в Україні звуковий кінофільм “Симфонія Донбасу”.

Із іншим українським режисером, Олександром Довженком, теж усе непросто. Намагаючися вберегтися від репресій та втілити мрію – зняти фільм про Тараса Бульбу, – режисер знімав пропагандистське кіно на замовлення й розповідають, що він навіть ходив на нічні прогулянки зі Сталіним.

Подібних історій багато. Щось знищили розстрілами, щось забрали собі, а ще частину спробували прикрити пропагандою, щоби знищили свої ж.

Але українська культурна й наукова індустрія в цьому плані вчинила мудріше. Разом із політикою декомунізації з’являється низка праць та ініціатив, що пояснюють усі ці складні контексти. На виставках у музеях пояснюють символіку, під час міжнародних ярмарків і фестивалів влаштовують дискусії про ідентичність митців, у кінотеатрах актуалізують класику. Тепер залишилося пояснити ці наративи за кордоном, масово та зрозуміло. Україна викладає курс із історії та культури, і його слухає весь світ.

Женя Моляр додає: “​​Важливо критично аналізувати мистецтво радянського періоду, а не демонізувати його. І пам’ятати, що це українське радянське мистецтво – я завжди наполягаю саме на такому формулюванні і послідовності слів. Оскільки й українськість, і радянськість є його суцільною сутністю, й у цьому його унікальність і цінність”.

Російська культура більше не асоціюватиметься зі “загадковою душею” та романтизацією дефіциту “совка” або брутальності дев’яностих. Культура Росії – це культура її військових, які катують, ґвалтують і вбивають цивільних. Зараз, стираючи залишки російського імпералізму, важливо ненароком не стерти своє. В цьому ми відрізняємося.

Україна має змогу прокомунікувати своє багатоманіття. Пояснити, як український фольклор вплинув на Гоголя, чому навчав український художник Микола Пимоненко іншого художника – Малевича. Розповісти, що художник вірменського походження Айвазовський виріс в українському Криму, провів більшу частину життя тут і подарував Феодосії свої картини, скульптури, будинок і майстерню. Не просто стерти під корінь усе російське, а глибоко копнути і показати, що коріння того, що називають російським, – часто в Україні або інших країнах і культурах. Можливо, на пам’ятниках деяким “російським” діячам культури треба просто змінити написи.

Читайте також

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІншеПрограмиРозклад