До Всесвітнього дня свободи преси журналісти Суспільного з Донецької та Луганської областей розповіли, як працюють в умовах бойових дій та як ситуація з евакуацією філії сталася вже вдруге.
Війна в Україні почалася 24-го лютого, близько п'ятої ранку. Для Донеччини та Луганщини — рівно на два тижні до цього дня. Російські військові почали масовані обстріли реактивними системами залпового вогню, артилерією по всій лінії розмежування. Страждали люди, були поранені. Снаряди бойовиків руйнували школи, будинки, дитячі садочки, Луганську ТЕС. Всі ці теми журналісти висвітлювали з місця подій. Знімальні групи філії щодня були у Станиці Луганській, Попаснянській громаді, Жованці та інших містах. Звідти робили включення у прямі ефіри, сюжети. Збирали коментарі влади, свідчення місцевих жителів.
Було важко і складно, знімальні групи філії неодноразово потрапляли під обстріли. І хоч співробітники були поінформовані, як діяти у тій чи іншій ситуації, були у захисному спорядженні: у бронежилетах, касках, з аптечками, все одно ситуація була доволі тривожною, це відчувалося. Вже тоді колектив перейшов на цілодобовий режим роботи. Поділилися на чергові групи й 24 години на добу на сайті та в соціальних мережах інформували людей про все, що відбувається на Луганщині та Донеччині. І кожного дня, без вихідних, журналісти зранку виїжджали до чергового населеного пункту на лінії розмежування, який обстріляли незаконні збройні формування "ЛДНР". Бо мали бути там!
Юлія Бітімєрова розповідає: “24-го лютого ми, як і вся Україна, прокинулися вже від розривів снарядів у своїх містах. Ми були на зв’язку з колективом. Всі почали писати про обстріли своїх міст. Філія готувалася до такого можливого розвитку подій, в нас був план евакуації, розроблений керівництвом АТ "НСТУ". І в цей день вже кожен вирішував сам: евакуюватися за планом чи залишитися вдома. Половина колективу виїхала з регіонів у перші дні війни”.
Я залишилася у Сєвєродонецьку, каже Юлія, найстрашніше – дежавю: “4 липня 2014 року наша телерадіокомпанія (на той час телеканал "ЛОТ" та радіо "Пульс") зупинила своє мовлення у Луганську. Тоді бойовики зайшли на територію, вигнали колектив і не дали забрати навіть свої власні речі. Ми були у простої дев'ять довгих місяців. У квітні 2015-го року ми відновили мовлення у Сєвєродонецьку. У нас не було навіть стільця, працювали на підвіконнях, сиділи на підлозі. Філія відновилася повністю. Але знову війна та евакуація. Цього разу ми в простій не йшли, жодного дня колектив не припиняв інформувати людей про ситуацію на Луганщині та на Донеччині”.
У Сєвєродонецьку першими руйнувань від російської армії зазнали нові райони міста, розповідає Юля. “У перші 10-14 днів війни люди ще намагалися якось жити у підвалах своїх будинків. Але там вже не було опалення, води та світла. В перші дні війни російські війська частково зруйнували тепломережу. Тому деякі люди з нових районів стали переїжджати у старі райони міста. В мене вдома також жила родина. А до мого кота в доповнення добавилася собака, папуга та шиншила. Жили ми в основному у коридорі або у бомбосховищі”.
“Ми раз у декілька днів виходили у пошуках працюючого банкомату, магазину, аптеки. Вже за 14 днів від початку вторгнення Росії, у Сєвєродонецьку зняти гроші вже не було можливості. Магазини працювали. Дві мережі супермаркетів відкривалися у різних районах міста, пекарня пекла і продавала хліб, аптеки продавали залишки ліків. Рятували маленькі магазини у кварталах. Вони привозили товар з гуртових баз, поки їх не знищили ракети росіян. Можна було знайти у місті й молочку, і крупи, і овочі. Торгували на ринках також. Головне було знайти готівку, тому згодом знайшлися і ті, хто знімав готівку з карт під 1%. Сміття у місті не вивозили з початку війни, тож місто було завалене ним. Волонтери, поліцейські та ДСНСники розвозили гуманітарну допомогу по бомбосховищах. Провозили і їжу, і ліки”.
У кінці березня російські війська обстрілами пошкодили й Сєвєродонецьку ТЕЦ, тож опалення у місті вже не було, каже Юля. “Почалися серйозні перебої зі світлом і водою вже й у старих районах міста. Стало неможливо знайти корм тваринам. Про це все я розповідала у своїх прямих включеннях у Національний марафон. Моя справа була – інформувати з місця про ситуацію у Сєвєродонецьку. І робила я це до 30 березня. В цей день я була змушена виїхати, жити й працювати там вже не було можливості. І треба було вивезти у безпечне місце свою 4-річну доньку. Бо обстріли були просто постійними. Не було якогось зрозумілого графіку, логічного місця. Росіяни обстрілювали вже черги з людей за гуманітарною допомогою, склади з їжею. Важко було знайти у Сєвєродонецьку вцілілий будинок”.
Наразі Юля працює і тимчасово живе у Дніпрі. “Сюди виїхали й деякі мої колеги. Задачі нашої філії не змінилися, тому ми продовжуємо щодня, без вихідних, інформувати нашого глядача, слухача та читача про все, що відбувається на Луганщині та Донеччині. Також розказуємо про наших волонтерів, переселенців і біженців, про евакуацію та наслідки обстрілів, зв’язуємося з сєвєродончанами та лисичанами, які залишаються у себе в містах і дізнаємося ситуацію з середини, робимо інтерв’ю і знімаємо сюжети. Також розказуємо про те, як живуть люди на окупованих територіях зараз. З якими гуманітарними проблемами стикаються вони. Де беруть готівку, що продають у магазинах”.
“Зв'язок з колективом тримаємо дистанційно, щоранку плануємо на день, бо довготривале планування поки неможливе — надто швидко змінюється ситуація. Знімаємо на телефони, монтуємо на власній техніці, яку вдалося вивезти. Виходимо з ситуації так. Зараз важлива сама інформація, а не якість відео”, — додає Юлія.
Журналістка Анастасія Дашко виїхала до Словаччини. Вона розповідає: “Черствий - це свіжий, а овочі - це фрукти. Це одні з небагатьох слів, які я знаю по-словацьки. Ми з моїм п'ятирічним сином евакуювалися сюди з Сєвєродонецька. До цього були Вінниця й Ужгород, де ми прожили майже тиждень”.
Анастасія каже: “Словаччина — це гарна спокійна країна, де багато красивих старовинних будинків і церков. Але я цього не помічаю і не відчуваю. Мій чоловік військовий, і 23-го лютого зранку він, як завжди, пішов у добовий наряд. З того часу ми не бачилися і зв'язок лише телефоном. Наразі з моїми колегами ми працюємо дистанційно і намагаємось отримати якнайбільше інформації про наш Донбас. Зараз це важливо для глядачів і читачів. І важливо для мене, бо допомагає заповнити порожнечу всередині, яка настала зранку 24-го лютого. Мені боляче, що я не поруч зі своїм містом, не поруч із захисниками Луганщини. Вірю, що скоро ми повернемось і будемо розповідати світові історії наших чудових людей — військових та цивільних”.
Журналістка Анастасія Галасюк, яка зараз живе та працює в Дніпрі, говорить: “Цей потворний "руський мир", чомусь вирішив що мене потрібно постійно рятувати. Рятувати від комфортного, звичного хорошого життя. Рятувати від дому, від родичів, друзів та колег. У 2014-му я покинула свою нещодавно куплену квартиру в Донецьку та переїхала до Костянтинівки, за 60 кілометрів від мого міста. Це були кілька років болю, туги, пошуку себе на новому місті. Часто бувало, що я працювала, буквально, за кілька кілометрів від свого дому, бачила своє місто, а потрапити туди не могла".
“За ці вісім років більшість з нас встигли почати нове життя, наново облаштувати свій комфорт, налагодити роботу, та знайти нових друзів. І знову... ”руський мир” йде рятувати. Цього разу їхати з міста де прожила вісім років було вже, мабуть, не так боляче, бо, як то страшно не звучить, нове життя починати вже вмію. Зараз живу та працюю в Дніпрі, це таке собі місто — хаб для переселенців. Є й багато людей з якими працювали на Донеччині, з ними спілкуємося, показуємо історії людей, яких, як і мене, росіяни "врятували" від щасливого життя у своєму будинку, у своєму місті. Ці історії сумні, але всі ми віримо що добро переможе то вселенське зло. Світло розвіє темряву“.
Юлія розповідає: “На превеликий жаль, у нас є безвісти зниклі колеги, у нас є люди, які залишилися на окупованих територіях. І з цим складно миритися. Але ми всі віримо у ЗСУ. І чекаємо часу, коли зможемо працювати вдома. І обов’язково туди повернемося”.
Читайте також
Вибралися з Рубіжного та одружилися у Дніпрі
Відсвяткувала весілля у лікарні. Історія медсестри з Лисичанська, яка підірвалася на міні
"Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
