28 листопада Національна комісія Естонської Республіки у справах ЮНЕСКО подала спільну заявку від імені інституцій пам’яті п'яти країн — України, Польщі, Естонії, Литви й Латвії. Держави пропонують, щоб ЮНЕСКО внесло до реєстру "Пам'ять світу" берестяні листи, які політв'язні чи депортовані з цих країн надсилали своїм близьким із таборів СРСР. Днем пізніше, 29 листопада, про заявку офіційно оголосило українське Міністерство культури та інформаційної політики.
У поданні йдеться про 148 документів. Їх писали політв'язні чи депортовані радянською системою, які відбували покарання у віддалених куточках Радянського Союзу в 1940–1965 роках. Листи нині зберігаються в 31 меморіальній установі світу.
Суспільне Культура розповідає, що відомо про берестяні листи в’язнів з України, історії їхніх авторів та як писали на березовій корі наші пращури 6–10 століть тому — звісно, за інших життєвих обставин.
Берестяні документи Київської Русі
Як свідчать історики, східні слов'яни писали на бересті ще в XI–XV століттях. Береста — це тонко зрізаний верхній білий шар березової кори. В давнину її попередньо виварювали, розшаровували й обрізали з усіх сторін. Тексти чи малюнки наносили спеціальним загостреним писачком із кістки чи металу.
"На відміну від дефіцитних і дорогих на той час пергаменту й паперу березова кора була доступним, а тому поширеним серед населення руських земель матеріалом для письма", — пише у своїй науковій розвідці Ростислав Мельник, кандидат історичних наук, завідувач сектору Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Саме у львівському сховищі зберігаються оригінали Звенигородських берестяних грамот. Їх три, одна з яких збереглася дуже фрагментарно, на іншій — малюнок, і лише третю декодували як зв'язний текст. Документи у 1988–89 роках знайшли археологи під керівництвом Ігоря Свєшнікова.
Берестяні грамоти знаходили і в Києві, і в Буську Львівської області, і в Новгороді виявили — чернігівську за походженням. Річ у тім, що ґрунти на теренах сучасної України не сприяли тому, щоб сувої берести збереглися. Найбагатший за знахідками — Новгород на території нинішньої РФ. За словами історикині Ірини Луцик, в цьому місті знайшли 1100 берестяних грамот.
Тут слід зауважити, що Новгород — місто Київської Русі. Кандидат історичних наук, викладач Києво-Могилянської академії Вадим Арістов стверджує: під час монгольської навали Новгород завоювати не вдалося, після 1240 рокуМонголо-татарські війська на чолі з ханом Батиєм взяли Київ у грудні 1240 року. Сучасні історики вважають, що саме ця подія ознаменувала кінець Київської Русі його життя мало чим відрізнялося від того, яке було до окупації стольного Києва.
"Зрештою, Новгород, який називають ще Новгородською республікою, став чи не першою жертвою московської експансії наприкінці XV століття. Як провести паралелі, Новгород фактично пережив денацифікацію. Еліту й частину населення депортували, його символ — вічевий дзвін — вивезли до Москви, політичну систему зруйнували, а до Новгородщини заселили московських людей. За такою моделлю російська експансія відбувалася і надалі", — пише Арістов.
Тобто можна вважати, що документи з Новгородщини до XV століття відображають життя на півночі Київської Русі. Новгородські берестяні грамоти нині вивчають студенти-філологи в українських вишах. Ці пам'ятки дають лінгвістам й історикам побачити живу народну мову, традиції, побут, певні юридичні тонкощі наших пращурів.
Що писали на бересті в XI–XV столітті:
- вели ділову документацію (боргові й судові справи, повинності, заповіти, доручення, розпорядження, купчі тощо);
- малювали;
- школярі навчалися писати;
- дорослі — вели любовні листування;
- писали друзям і родичам.
Минуло п'ять століть — й українці знову писали друзям і родичам на бересті. І, власне, історики та філологи з листів 1940–65 років сьогодні так само можуть дізнатися про побут і мову політв'язнів чи депортованих радянською системою до Сибіру. Там бракувало паперу, тож табірні мешканці шукали альтернативні способи листуватися з рідними. Вони вітали одне одного зі святами, підтримували зв'язок з іншими такими самими в'язнями та й загалом намагалися зберегти себе та свою особистість в умовах заслання.
Так переписувалися не тільки вихідці з України, а ще й поляки, естонці, латвійці та литовці. Їхній набуток тепер може стати частиною спадщини ЮНЕСКО й потрапити до списку "Пам'ять світу".
Як до заявки в ЮНЕСКО долучилася Україна?
Комунікаційниця Українського інституту національної пам'яті Юлія у коментарі Суспільне Культура розповіла, що Естонія свого часу зверталась до державного архіву щодо подібних документів: "В Україні таких немає. Але ініціативу підтримали".
Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов у коментарі Суспільне Культура 30 листопада відповів, що також поки не знає, як Україна долучилася до заявки в ЮНЕСКО. Однак додав: нещодавно надходила пропозиція від інститутів пам'яті країн Балтії щодо програми ЮНЕСКО "Пам'ять світу".
"Вони звернулися до нас із пропозицією доєднатися щодо програми ЮНЕСКО «Пам'ять світу» і долучити свої архівні документи відповідної тематики — тобто листи на бересті ув'язнених, засуджених комуністично-тоталітарним режимом", — розповідає Хромов. Держархів звернувся до своїх підрядних установ — як державних, обласних, центральних, так і галузевих архівів, — які зберігають документи репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму. Ті перевірили свої колекції.
"Але станом на сьогодні нам невідомо про жоден лист на бересті подібної тематики в архівах України. І ми не змогли доєднати свої документи [до заяви в ЮНЕСКО]. Разом з тим ми підтримали цю номінацію офіційно листом. Бо якщо є участь або підтримка більшої кількості країн, стає більше шансів на отримання цієї номінації", — говорить посадовець. Він припустив, що такі берестяні листи, імовірно, зберігаються в приватних архівах або музейних колекціях.
Для телепередачі Суспільне Культура "Культура на часі" Мілена Чорна розповіла про те, як разом із колегами збирала українські берестяні листи для колективної заявки в ЮНЕСКО. Пані Мілена — експертка робочої групи зі збереження культурної спадщини України при Європейській комісії.
Вона пригадує: коли до українських колег звернулися Естонія та Литва, було відомо, що в кожній із цих країн зберігається десятки берестяних листів. А в Україні знайти їх було досить складно.
"Ми знали, що в нашому музеїМілена Чорна працює в Національному музеї історії України у Другій світовій війні є такі листи. Відповідно, ми зголосилися взяти участь у поданні, бо що більше країн об'єднується для подання в ЮНЕСКО, то краще. Але в нас є тільки один лист. Тож далі музей власне проводив дослідження, і в процесі пошуку з'ясувалося, що такі листи ще є в Музеї тоталітарних режимів «Територія терору» і в Тернопільському обласному краєзнавчому", — розповідає фахівчиня.
Експертка додала, що берестяні в'язничні листи є також у приватних колекціях, але, згідно з правилами ЮНЕСКО, подаватися до "Пам’яті світу" можна суто з експонатами з державного музейного фонду кожної країни. Серед іншого, експонати потрібно розшифрувати та перекласти англійською.
Першою свої берестяні листи скерувала Естонія. Тоді ЮНЕСКО запитало, чому подається лише одна країна. Невже в інших країнах не було таких листів? Естонці почали шукати: спершу об'єдналися з Литвою, потім долучилися Латвія, Польща й Україна.
Водночас Україна не подавалася раніше, бо, за словами Чорної, дослідження історичних документів — це процес, що постійно триває. Весь час українські дослідники віднаходять щось нове, що можна подати у список всесвітньої спадщини.
"Ще багато чого буде попереду, я сподіваюся, тим паче з нинішнім обранням України (Україну 22 листопада вперше обрали до складу Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — ред.)", — каже експертка й наголошує: сама по собі заявка не означає автоматичне внесення до переліку "Пам'ять світу".
"Це буде дуже тривала процедура. (...) Ми на 99 % впевнені, що пройдемо технічний відбір, тому що заявку переглянули експерти ЮНЕСКО в Парижі та сказали, що вона укладена фактично бездоганно. Але до того, як вона вийде на обговорення, мине рік-півтора. Офіційно заявка має бути розглянута навесні 2025 року".
І на цьому етапі почнеться головне випробування, додає Чорна, — подолати протистояння Російської Федерації. Усі країни-ініціаторки, за словами дослідниці, вважають, що Росія буде оскаржувати подання берестяних листів до переліку спадщини ЮНЕСКО. Й Україні вже зараз треба готуватись до контраргументів. Треба буде пояснити, чому надзвичайно важливо для світу знати про таку спадщину.
Де в Україні зберігаються берестяні листи з таборів та про що ці листи
Отже, на сьогодні берестяні листи в'язнів СРСР є на балансі київського Національного музею історії України у Другій світовій війні, львівського Музею тоталітарних режимів "Територія Терору" та Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Суспільне Культура звернулося до всіх трьох закладів, щоб вони розповіли, які саме листи в'язнів у них зберігаються, хто їх писали, про що, чому це важливий документ епохи і важливо для представлення історії України на міжнародній арені.
Тернопільський обласний краєзнавчий музей
Завідувачка сектору нової і новітньої історії Любов Катеринюк розповіла Суспільне Культура, що в колекції їхнього музею є чотири берестяні листи, які писала зв'язкова ОУН з Тернополя Ярослава Онуферко (1923–2007). За причетність до Організації українських націоналістів Ярослава 9 років провела за ґратами: її заарештували 1947 року та заслали в табір ГУЛАГу в селищі АбезаАбезький табір – відділення Мінлагу, тобто Мінерального виправно-трудового табору, де Онуферко працювала на лісозаготівлі (нині — Республіка Комі в РФ), а випустили у 1956-му, коли за Хрущова настала відлига й розвінчання культу особи Йосипа Сталіна. Реабілітували жінку аж у 1991 році. У засланні жінка захворіла на важку легеневу хворобу. Там вона також познайомилась та одружилась із Зеновієм Онуферком.
"У 1990-ті роки вже можна було займатися питанням про політв'язнів — уродженців нашого краю. Ми почали таку цікаву роботу. І багато з в'язнів, повернувшись із таборів, зберегли унікальні експонати й хотіли, щоб вони були в нашому музеї", — ділиться Любов Панасівна.
Музей ще в середині 90-х підготував експозиційну тему, присвячену політв'язням. Вони мали дуже багато цікавих матеріалів. "У нас зараз є дуже поважний фонд цих матеріалів. Ми часто використовуємо їх на виставках, а найкращі зосереджені в нашій експозиційній вітрині", — додає музейниця.
Ярослава Онуферко в ті роки радо відгукнулася на звернення краєзнавців. Любов Панасівна каже, що особисто спілкувалася з колишньою політув'язненою, бувала в неї вдома, досліджувала ті листи, які Ярослава передала до музейної колекції.
"Її оселя на вулиці Юрчака в Тернополі, її кімната нагадувала музей. Там є різні цікаві матеріали. Багато чого вона нам не передала. Вона надіялась, що передасть щось іншим людям, в інші музеїДонька Ярослави Онуферко передала до Національного музею історії України у Другій світовій війні табірний номер політув'язненої ОУН "Э-796", — згадує дослідниця Тернопільського обласного краєзнавчого музею. — Вона дуже любила малювати, вишивати. Була всебічно розвинутою людиною, така небайдужа до всього, з широкою душею".
Онуферко передала музею свої малюнки й вишивку. На художніх роботах зображала краєвиди, які нагадували їй Карпати — адже дуже сумувала за домом і родиною.
"У нашій експозиції є імпровізована капличка, для якої вона вишила ікону. Вони [в'язні] навіть службу часто відбували у неділю, ну, звичайно, то таємно… Збиралися, молилися і співали. Проводили якісь духовні речі. Старалися при цьому використовувати предмети, що вона зробила".
Серед тих матеріалів, які були у зв'язкової, знайшли чотири берестяні листівки. Вони й зберігаються в музеї понині, їх час від часу показують на виставках.
"Ми навіть спочатку не знали, що це листівки на бересті, зрозуміли згодом, — говорить пані Любов. — Ярослава сама розповіла нам, що, коли перебувала в таборі ГУЛАГу, оскільки паперу не вистачало, вона вирізала шматочки з березової кори. Потім ту кору сама обробляла, щоб був певний відповідний вигляд. І на тих листівочках вона писала листи до рідних у Тернопіль".
Листи написані у 1949–1953 роках. Це здебільшого вітання, зокрема різдвяні. Ярослава писала до брата й сестер.
"Здавалося, що складно писати було на такому матеріалі. Але вона так душевно і так зворушливо писала до своєї родини. Прохала, щоб їй не висилали продукти, а щоб надіслали папір, нитки для вишивання, кольорові олівці. У неї був прекрасний почерк: дрібненький, щільний, але чіткий і виразний. Малювала на папері, бо на бересті складно. Але берестяні листи також прикрашала малюночками — квітами, орнаментами, — щоб це мало вигляд саморобної святкової листівки".
Листи лежали в Ярослави Онуферко вдома і до передання в музей збереглися в гарному стані.
"Ми раді, що цими листівками зацікавилися в ЮНЕСКО. Що така велика важлива знахідка опинилася в фондах нашого музею, — підсумовує Любов Катеринюк. — Я сама особисто дуже задоволена, що такі унікальні речі змогла взяти в пані Ярослави. Вони дійсно будуть складати важливу частину нашої експозиції, презентувати її навіть на міжнародній арені".
Меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору" (Львів)
Головний зберігач фондів музею Тарас Різун підготував для Суспільне Культура інформацію про листи та інші тексти, написані на березовій корі, що зберігаються у фондах "Території Терору".
Книжечка-альбом (або, як називали її самі ув’язнені, пам'ятни́к із наголосом на останній склад) Марії Секунди зроблена з березової кори в одному з радянських концтаборів у Казахстані в першій половині 1950-х років. У книжечку записані побажання, які Марії Секунді писали її подруги на засланні. Там також є вірші, зокрема рядки Тараса Шевченка, Лесі Українки та цитата з Біблії: "Ніхто не має більшої любови, // Як той, хто душу // поклада за друзів!!!"
У деяких записах-побажаннях вказано місце й час написання: Ак-тас (найімовірніше, Актас — селище в Карагандинській області Казахстану, де в 1930–1950 роках був один із відділів Карагандинського виправно-трудового табору — Карлагу), 1951, 1952 і 1954 роки. В одному з текстів згадується Караганда.
Книжечка складається з 16 довгастих аркушів альбомного формату, зшитих з одного боку ниткою. Текст є на 11 сторінках. На одній зі сторінок зшитку намальовані квіти.
Марія Секунда, якій належала книжечка, народилася 1927 року в селі Малі Ланки (нині — Львівський район Львівської обл., поблизу Бібрки) в селянській родині. Під час національно-визвольної боротьби 1940–1950-х років була учасницею ОУН і мала псевдо "Віра", очолювала жіночу сітку у своєму селі.
8 серпня 1950 року її заарештували, а 24 жовтня того ж року Військовий трибунал військ МВС засудив Марію до 25 років виправно-трудових робіт з обмеженням у правах на 5 років. Наприкінці 1955-го термін зменшили до 10 років з обмеженням у правах на 3 роки. Марію Секунду, як і Ярославу Онуферко, звільнили того-таки 1956 року. Після повернення додому жінка до кінця життя жила у Львові на вулиці Симоненка.
Пам'ятну книжечку "Території Терору" подарувала у 2019 році сусідка Марії Секунди Надія Шалай.
Національний музей історії України у Другій світовій війні (Київ)
Музей війни на момент написання матеріалу (2 грудня) не відповів на запит Суспільне Культура. Проте заклад доволі детально розповів на Facebook про берестяні листи зі свого фонду, ще дещо оповіла Мілена Чорна в програмі "Культура на часі". У колекції музею є лист, який писала Марія Гуменюк. Її племінник, дослідник спадщини ОУН-УПА Василь Гуменюк передав цей лист у власність інституції.
Марія народилася 1928 року в селі Яворів (зараз це Косівський район Івано-Франківської області). Вона була зв'язковою УПА на псевдо "Калина". У 1946 році, за родинною легендою, вона на емоціях виказала себе, тому що у сутичці з військами НКВС загинув її коханий Іван Шкондеюк на псевдо "Святослав". Коли його мертве тіло тягнули на мотузці по селу, де жила Марія, вона побачила коханого й закричала: "Вбивці!"
Дівчину відразу заарештували. На допитах, які тривали пів року, Марія лише визнала свою причетність до ОУН, але не здала нікого з побратимів, не назвала жодних імен чи подробиць діяльності організації. Марію засудили до 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу та 5 років — на спецпоселенні. Жінка не дожила ні до поселення, ні до завершення свого терміну. У 1950-му році вона померла від запалення легенів і похована біля Норильська. Її реабілітували тільки у 1992 році, посмертно.
У музеї зберігається Маріїн берестяний лист від 8 листопада 1946 року. Ув'язнена писала сестрі Парасці з в Інтинського виправно-трудового табору, одного з підрозділів у структурі ГУЛАГу в Республіці Комі. Лист оздоблений малюнками квітів. Параска окремо зберігала паперові листи Марії, а два берестяні аркуші помістила у скляну банку і сховала у хліві.
У 1951-му році до Парасчиної родини прийшла опергрупа МГБрос. "Министерство государственной безопасности" — Міністерство державної безпеки, існувало з 1946 до 1953 року через підозру в націоналізмі, зв'язках з українським патріотичним рухом тощо. Радянські службовці обшукали всю садибу Параски та забрали всі паперові документи, які знайшли. Однак берестяні листи в хліві збереглися.
Дослідниця Мілена Чорна зауважує: одна з причин, чому в Україні порівняно з країнами Балтії лишилось так мало берестяних листів — бо люди самі знищували ці листи, боячись переслідувань і репресій. Адже за зберігання таких артефактів можна було просто потрапити до в'язниці.
"Насправді дуже тяжко читати ці листи. Ти розшифровуєш всі ці тексти, мусиш це все прочитати і пропустити через себе. А більшість листів — важкого змісту. Абсолютно всі автори сумують за Україною, майже впевнені, що ніколи більше не повернуться додому. Усі переживають за свою родину й за те, як їм далі вижити в неволі", — говорить Чорна.
Як можна побачити навіть на трьох прикладах із тисяч, до свободи доживали не всі політв'язні. Декого з борців за українську незалежність реабілітували від статусу злочинців лише після проголошення цієї незалежності, у 1990-х роках. Але їхні історії живуть, зокрема в берестяних листах. І вже за кілька років можуть стати частиною всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
