У злочині геноциду найважче довести намір: інтерв’ю з Лесею Гасиджак про дослідження Голодомору і роботу з дітьми

У злочині геноциду найважче довести намір: інтерв’ю з Лесею Гасиджак про дослідження Голодомору і роботу з дітьми

У злочині геноциду найважче довести намір: інтерв’ю з Лесею Гасиджак про дослідження Голодомору і роботу з дітьми
Колаж: Ніка Назаренко/Суспільне Культура

25 листопада Україна відзначає День пам’яті жертв голодоморів та вшановує 90-ті роковини Голодомору 1932–1933 років. За останні 13 років зросла кількість українців, які визнають Голодомор геноцидом українського народу, — з 60 % до 92 % на кінець 2023 року. Обізнаність у темі зростає і за кордоном: 34 штати США визнали Голодомор геноцидом українського народу, таке ж рішення на рівні урядів та парламентів ухвалили в низці країн (Італія, Нідерланди, Хорватія, Словенія, Люксембург та багато інших).

З 2009 року в Києві працює Національний музей Голодомору-геноциду: наразі функціонує перша черга комплексу, де розміщена Зала пам'яті та експозиція. З 2017-го триває будівництво другої черги музею — там має бути розташована основна експозиція, а поки ця частина не завершена. У липні розгорілася дискусія, чи доцільно під час війни витрачати кошти на добудову музею. Врешті президент ветував виділення 573 млн грн на завершення будівництва, натомість анонсував, що з фінансуванням допоможе уряд Канади.

Про функціонування музею зараз, наукові дослідження, тяглість російських злочинів, роботу з пам’яттю про травматичні події, традиції з вшанування та плани з добудови музею — у розмові з виконувачкою обов’язків директорки музею Голодомору-геноциду Лесею Гасиджак.

Окремо Гасиджак рекомендує дитячі та дорослі книжки, а також фільми, присвячені темі Голодомору.

Національний музей Голодомору-геноциду Леся Гасиджак
Національний музей Голодомору-геноциду в Києві. Колаж: Ніка Назаренко/Суспільне Культура

Робота музею та виставка "Намір"

Хотіла б почати з того, як зараз працює музей та які в нього є експозиції.

З 1 листопада ми ухвалили колективне рішення працювати без вихідних 7 днів на тиждень, як було до повномасштабного вторгнення. Ми відпочиваємо лише на Великдень, на Різдво та Новий рік — 360 днів двері музею відкриті для відвідувачів. Так було раніше й зараз ми повернулися до цього графіка, оскільки з наближенням листопада телефон обривали вчителі, які хотіли записатися на екскурсії. Попри те, що є воєнний стан, попри те, що є заборони на масові заходи, але вчительки все одно ризикують та намагаються привести в музей, особливо ті, хто недалеко в Києві. Про тему Голодомору справді краще говорити у відповідній атмосфері та експозиції, і коли про неї говорять кращі фахівці, ніж вчителі, які мають знати весь курс історії України, а часом і світу.

Наш екскурсійно-освітній відділ лише з декількох працівниць, які мають і звичайні екскурсії, і багато онлайн-заходів. У прейскуранті для відвідувачів є різноманітні екскурсії, є онлайн-уроки для дітей 1–6 класів, є майстерклас, наприклад, із виготовлення свічки, що є нашою особливістю. Це 45-хвилинне заняття, під час якого наш екскурсовод розказує про роль і місце свічки в українській культурі, потім доводить все до нашої архітектури — до свічки, яка над нами розташована. У процесі діти з вощини виготовляють справжню свічку, забирають із собою, щоб у четверту суботу листопада — цього року 25 листопада — запалити у вікні разом із батьками. У процесі дізнаються про історію Голодомору на тому рівні, який дозволяє вік.

Онлайн-урок триває 45 хвилин: спочатку наш екскурсовод як лектор виступає з історичним поясненням, потім вмикає відео з елементами пісочної анімації про історію України та вплітає у нього причини Голодомору. Потім є питання-відповіді, коли екскурсовод — він же музейний педагог — комунікує з дитиною. Є урок, коли вмикається онлайн-екскурсія по нашій Залі пам’яті. Є уроки і для старших, але без пісочної анімації.

23 листопада у музеї відкрилася виставка "Намір", яка пропонує подивитися на факти Голодомору та злочини росіян під час повномасштабної війни, що свідчить про певну тяглість російсько-радянських злочинів. Як вирішили робити таке поєднання? Що там буде?

На виставці будемо розказувати про злочин геноциду Голодомору та про сучасні воєнні злочини росіян з ознаками геноциду, розглядаючи їх крізь призму Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Це партнерський проєкт спільно з Центром воєнної історії Збройних сил України. Там буде багато артефактів. Ми привезли з Харкова щоденник Володимира Вакуленка, вбитого росіянами письменника. Аналогічні рукописи ми маємо у своїй колекції. Їх писали люди, які переживали Голодомор.

Виставка "Намір" у Національному музеї Голодомору-геноциду
Виставка "Намір" у Національному музеї Голодомору-геноциду. Фото: МКІП

Для цього проєкту колеги їздили в експедиції в Бучу, Макарівський район на Київщині. Також для виставки ящиками привезли російські підручники з Куп'янська; завдяки військовим змогли отримати хрести з масових поховань у Київській області та в Ізюмі; спалене зерно з терміналів Чорноморського порту. За кожним експонатом стоїть особлива історія комунікації. Наприклад, у Чорноморський порт ми написали листа, а вже через три дні передзвонив директор і каже: "Скільки вам його набрати — мішок, три, п’ять?" Вони дуже відповідально поставилися і надіслали 20-кілограмовий ящик спаленого зерна з терміналів.

Музей Голодомору-геноциду виставка "Намір"
Мішки з зерном на виставці "Намір" у музеї Голодомору-геноциду. Фото: Музей Голодомору-геноциду

Також співпрацювали з фондом колишнього уповноваженого з прав дитини Миколи Кулеби Save Ukraine. Вони, з дозволу батьків, надали декілька історій дітей, які були вивезені росіянами в Крим, навіть були розподілені до військового училища на навчання — будуть представлені мультимедійні історії. Також буде чорний спалений хліб з одеського супермаркету Fozzy, понівечені ікони з Одеси. І все дуже перегукується з артефактами періоду Голодомору.

До того ж ми будемо говорити, що в кожному злочині геноциду завжди найважче довести намір. Якщо в історії Голодомору це складно, бо немає документів, де було б написано "знищити українців як націю", крапка і підпис Сталіна. У випадку з нинішніми злочинами це на кожному кроці. Путінська пропагандистська машина роками працювала, заперечуючи наше право на державність, нашу мову, прапор жовто-блакитний. Для цього проєкту колеги провели величезне дослідження пропагандистських антиукраїнських методів. Це все буде зміксовано у Залі пам'яті: і артефакти, і мультимедіа, і аудіо.

Це буде про тяглість наміру знищити українців як націю, який у росіян був тоді й існує сьогодні.

Коли вперше побачила анонс виставки, подумала, що це певний спосіб музею поділитися досвідом роботи з травматичними темами.

Ми про це з колегами теж не раз говорили, що ми ніби загартовані, бо хтось більше, хтось менше, але мали досвід комунікації зі свідками та потерпілими від Голодомору. Я коли була молодша, опитувала свідків. Спочатку це було травматично та важко, бо слухаєш, як респондентка плаче, і плачеш разом із нею. Потім відбулося звикання і з'явилася професійна звичка. Коли читаю чи розповідаю, сприймаю це як історію, як роботу, як злочин, але не помираю над кожною історією. Але коли читаю інтерв'ю, записані зараз, із тими, хто мав контакт з росіянами, хто був в окупації або був арештований ними, хто зазнав катувань, — мені здається, що це зовсім інша історія, що вона значно жорстокіша. Так не можна говорити, але це очевидно через те, що воно відбувається зараз і дуже близько: зі знайомими, з рідними друзів. Але насправді це все негуманні та жахливі злочини.

Наукові дослідження Голодомору

Музей — це і велика кількість наукової роботи. Які дослідження зараз проводять у музеї крім тих, що були зроблені для виставки?

Відколи ми відновили роботу після вторгнення частково у 2022 та 2023 роках, дехто з колег почав працювати в архівах, як вони відкрилися, продовживши намічені плани.

Музей Голодомору День пам'яті жертв Голодомору
Збірка документів про Голодомор на Дніпропетровщині. Фото: Музей Голодомору-геноциду

16 листопада відбулася презентація збірки документів про хлібозаготівлі на Дніпропетровщині від нашої працівниці Наталі Романець. Це дуже вузька та спеціалізована тема. Хлібозаготівлі — це коли ставили план, скільки кожен господар має здати зерна державі, внаслідок цього плану вилучали майже зерно, зокрема посівний матеріал, — були інструментом вчинення геноциду. Романець зробила копії документів по Дніпропетровщині, опрацювала їх, зробила вступну статтю та видала як збірку. Наскільки це актуальна чи цінна робота? Безмежно цінна, бо якби нам вдалося (а ми мріємо про це) по кожній області зробити таку збірку документів, це було б якоюсь десятою частиною великої справи з дослідження всіх архівних документів із теми Голодомору. Романець продовжує дослідження і заглиблюється у тему хлібозаготівель.

Наш Андрій Козицький за рік написав монографію про 90 років заперечення Голодомору Росією: описав їхню пропагандистську машину; про істориків, які вигадували міфи для того, щоб пояснити, що або голод був всюди, або його не було в Україні; про заперечення геноцидної суті. Зараз книга верстається, ми не встигли її презентувати до Дня пам'яті. Але я не журюся, бо це радянська традиція — робити щось до дати. Думаю, що вийде вона в грудні, а у січні ми її презентуємо.

Темою наукових інтересів музею є не тільки Голодомор 1932–1933 років, а ще й штучні масові голоди 1920-х і 1940-х років, які найменш досліджені. Тож частина співробітників рік працювала над колективною монографією про голод 1921–1923 років. Монографія дає відповіді на запитання про причини та передумови, про те, як відбувався голод. Окрема історія стосується міжнародної підтримки, бо багато міжнародних єврейських організацій допомагали тоді тим, хто голодував.

Лавро Нечипоренко Голодомор
Лавро Нечипоренко. Фото: Музей Голодомору-геноциду

Окремий напрям наукових досліджень — дослідження музейної колекції. Наша особливість в тому, що музейна колекція не є такою великою, як в інших музеях, де є 300–400 тисяч одиниць збереження. Цей рік троє співробітників працювали над такою кінематографічною історією про вчителя математики з Боярки Лавра Нечипоренко, який у 30-х роках подружився з дисидентом Іваном Коваленком. Коли Коваленка заарештували органи КДБ, одночасно заарештували й Нечипоренка — він написав спогади, висвітливши події Голодомору в Києві. Частина людей вважає, що голод був лише в селі, а у містах його не було. Це частково правда, бо місто було місцем порятунку, куди із села намагалися втекти, щоб влаштуватися на роботу та отримувати або хлібні картки, або якесь харчування. Але люди в місті так само зазнавали труднощів, вони голодували чи недоїдали. Колеги зробили комп’ютерний набір спогадів, опрацювали їх, додали коментарі, зробили покажчик до щоденника. Разом зі вступною статтею він верстається — у грудні отримаємо наклад. Унікальність цього проєкту — це виведення в публічний простір предмета саме з нашої музейної колекції.

Які є видання по інших регіонах, як це було зроблено з Дніпропетровською областю?

Декілька років тому працівники музею видали збірник документів по Чернігівщині — про "чорні дошки". Це був один із каральних методів, як аналогія до "червоної дошки" для відмінників. Коли казали, що "село поставити на чорну дошку", це означало, що воно не виконувало хлібозаготівельні плани та потрапляло в немилість до влади.

Дослідження Голодомор Чернігівська область
Книжка про "Чорні дошки" на Чернігівщині. Фото: Музей Голодомору-геноциду

Село оточували внутрішні війська, з нього не можна було виїхати, припинявся завіз будь-яких продуктів. У людей забирали зерно, посівний матеріал, а внаслідок натуральних податків — й інші продукти. Якщо не вдалося нічого заховати, смерть людей була питанням часу. Сіл, поставлених на так звану чорну дошку, у тодішній Україні була тисяча.

Чи були якісь відмінності у радянській політиці щодо Голодомору залежно від регіонів?

Глобальних відмінностей не було, але завжди мав значення людський фактор. Це не можна називати тенденцією, просто в окремих випадках виконавці були більш людяними чи більш жорстокими, але це не пов'язано з географією регіону.

Раніше ви досліджували тему Голодомору на Донеччині та Луганщині — які є окремі дослідження по цих регіонах?

Дослідження є, не готова сказати, чи це статті, чи монографії. Побіжно тема Голодомору наявна в працях історикині Олени Стяжкіної, яка досліджує все радянське: і побут, і суспільство.

Голодомор на Донеччині
Селяни отримують пшоно на трудодні у колгоспі імені Д. Бєдного. Донеччина, 1930-ті роки. Фото: Музей Голодомору

У нас у колективі багато наукових співробітників, дослідників Голодомору, які є внутрішніми переселенцями з Донецька та Луганська з 2014 року. Наприклад, Дмитро Байкєніч з Луганська та доктор історичних наук Дмитро Білий із Донецька — у його фаховій спеціалізації ще й Кубань. Він свого часу жив і працював на Кубані та мав можливість працювати з їхнім архівом: досліджував і Голодомор, і українізацію на Кубані, а потім репресії проти українського населення. Звісно, що архіви залишилися частково на Кубані, щось у Донецьку.

Зацікавленість до теми Голодомору

Ви вже згадували про певний шлейф радянської тенденції робити щось до дат. Ви помічаєте більшу зацікавленість до музею та теми Голодомору саме до Дня пам’яті?

Мені часом дуже прикро через це. Два тижні листопада пережили, ще тиждень залишився. Електронна пошта музею та телефон — червоні. По-перше, вчителі записуються на екскурсії. По-друге, запити від журналістів з України та з-за кордону: всі просять контакти свідків, бо хочеться записати якусь стареньку бабусю або дідуся, який би щось розказав про Голодомор. Особливо іноземні журналістські групи готові їхати в будь-яку точку України, бо мають фінансування: Чернігівщина, Полтавщина тощо. Наші шукають когось ближче до Києва.

Дуже багато запитів на коментарі, інтерв'ю, статті. Окрема хвиля — це запрошення в заклади вищої освіти та бібліотеки з лекцією, це мені дуже радянське. Я переконана, що було б краще, якби бібліотека для юнацтва чи дітей звернулися до нас пів року тому і запропонувала придумати спільний проєкт. Наприклад — я зараз вигадую — конкурс серед дітей, есе "Що я знаю про Голодомор" або "Як вплинула на мою сім’ю радянська влада" для старших дітей. Але простіше написати лист: пришлість нам лектора. А якщо це бібліотека, то як я розумію, вони звернуться в якусь школу, попросять привести дітей і чекатимуть, щоб наш лектор прочитав лекцію про Голодомор. Це найнудніше, що може бути, та вірний шлях, щоб відвернути дітей.

Як тоді регулярно підтримувати цю зацікавленість?

Ми зі свого боку ніби й розуміємо, як підтримувати. Це нові виставкові проєкти, нові освітні продукти. Наприклад, у травні наші працівниці розробили майстерклас із виготовлення родинного дерева, що передбачає залучення дітей із батьками. Бо історія Голодомору — це не лише про штучний масовий голод, смерть та репресії, а й історія русифікації, історія заборон говорити про померлих родичів. Виросли цілі покоління, які не знали свого родоводу на декілька поколінь. Дитині не скажеш, що баба Галя померла від голоду, бо вона запитає, а чому не було їсти. Простіше у радянський час було не розказувати про бабу взагалі.

Колеги розповідають про важливість цих знань. Потім творча частина: ми маємо спеціальний папір та спеціальний штамп. Кожна дитина штампує відбитками своє дерево. Мама чи тато допомагають зробити правильну кількість відгалужень, бо вони мають знати, скільки було дідусів та бабусь, потім забирають додому, щоб вклеїти фотографії.

Такі проєкти пушать. Вони добре працювали до повномасштабної війни. Зараз ми живемо без відключень електропостачання та іншого, але завтра може все змінитися — і тоді не до відвідин музею. До того ж кожен музей реагує на пори року. Вересень, жовтень, листопад — завжди гаряча пора, у перший тиждень грудня все спадає, бо свята. Січень, лютий — мертвий сезон у сенсі відвідувачів, але час для планування наукової роботи та розроблення уроків.

У квітні нова хвиля зацікавленості. Травень і червень — суперактивні місяці, а липень та серпень — час відпусток та канікул. Крім того, до повномасштабного вторгнення, вже під час війни, був внутрішній і зовнішній туризм.

Як за час вашої діяльності загалом ви помічаєте зміни в обізнаності у темі Голодомору?

Коли я починала записувати перше свідчення у 2003 році про Голодомор на Донеччині, тоді, здається, 60 % суспільства вважало Голодомор геноцидом. За останніми соціологічними даними, мені здається, 94 % українського суспільства вважають Голодомор геноцидом (92 % українців вважають Голодомор геноцидом станом на кінець 2023 року — Ред.). Це і є прорив. У порівнянні з 2003 роком поставили багато пам'ятних знаків, промарковано багато місць масових поховань, які присутні по всьому тілу України: це одна чи дві братні могили у селі, де ховали померлих, під кожного окремого труну чи яму ніхто не робив, не було кому.

Пам'ятник жертвам Голодомору Київ
Пам'ятник жертвам Голодомору в Києві. Фото: УНІАН

Досліджень багато зроблено. Щоби не говорили — покажчик праць на тему Голодомору на сьогодні, здається, має понад 20 000 позицій: це монографії, збірники, статті, кожна з яких висвітлює певний аспект.

Воно здається, що не видно те, що робиш. У мене було відчуття, що пройшов рік, а ми в музеї мало зробили. А коли підписала один за одним купу договорів на друк книжок, розумію, що на кінець року ми вийшли на п'ять видань. Кожен щось робить і думає, що він — піщинка в океані, але ці піщинки разом — великий океан і зроблено багато. Це не вичерпні результати, продовжувати дослідження потрібно, роботи вистачить не на одне покоління дослідників.

Підтримка України — визнання Голодомору геноцидом у світі

Парламенти різних країн та окремі штати США продовжують визнавати Голодомор геноцидом. Який це вплив і значення має для України?

Насамперед це моральна і правова підтримка України, засудження Росії та відновлення історичної справедливості щодо людей, які померли в роки геноциду, і щодо поколінь, які виросли без знань про події. Довший час ми думали, що світ нічого не знав про Голодомор, — тепер ми знаємо, що світ знав, але нічого не робив, бо боявся Гітлера і боявся Сталіна, думав, що Сталін допоможе подолати Гітлера. Кожен дбав про свої інтереси. А інтереси якоїсь невеликої, на той момент окупованої України, були нікому не потрібні. Ми дуже хотіли й сподівалися на допомогу, тому ці визнання є такою сатисфакцією на шляху розуміння та підтримки.

Голодомор Донеччина
Період Голодомору на Донеччині. Фото: Музей Голодомору

Співпраця музею Голодомору в дослідженнях

Як музей співпрацює з МЗС у цих зусиллях?

Перше: ми приймаємо делегації від МЗС. Також декілька департаментів міністерства у повному складі по черзі приходили на екскурсії, мали зустріч із науковцем, який відповідав на їхні запитання.

Друге: ми надаємо все, що нас попросять посольства України за кордоном. Ми розробляємо та передаємо інформаційні плакатні виставки, які можна надрукувати та представити як тло для дискусії, лекції чи просто залишити для огляду.

Також посольства просять фільми, або через МЗС просять під’єднатися когось із науковців з лекцією, або інколи знаходять можливості запросити лектора приїхати на захід. Наприклад, у червні ми презентували в Будапешті (Угорщина) спільну виставку зі спільнотою українців та демократичною угорською громадською організацією. Ми зробили виставку, вони її переклали угорською мовою, а наш працівник приїхав із виступом.

Повномасштабне вторгнення і велика кількість переселенців з України, переважно жінок, які рятувалися від війни, спричинила появу по всьому світу нових українських осередків. Серед тих, хто виїхали, є багато активних дієвиць. У цьому році ми мали багато звернень з однієї лише Великої Британії — мабуть, із п'яти графств звернулися українські ініціативи. Хтось просив про виставки, комусь наші працівниці проведуть онлайн-лекції. Наприклад, в одному місці буде онлайн-заняття для дітей, яких збирають у недільну школу, щоб не забували українську мову.

Розкажіть про співпраці з іншими органами.

У цьому році була співпраця з галузевим державним архівом МВС. У нас із ними давно меморандум про співпрацю, який передбачав оцифрування відкритих у 1932–1933 роках справ з архіву за фактом канібалізму. Ми як дослідники знаємо, що до цих дій вдавалися люди, які були доведені голодом до божевілля. Вони були хворими, бо здорова людина ніколи не буде їсти собі подібних. На сьогодні в архіві МВС зберігається близько 1500 таких справ. З одного боку, це немало. З іншого боку, це мала цифра, якщо її екстраполювати на всю кількість населення тогочасної України. Тобто коли росіяни чи інші опоненти розказують, що ми — нація канібалів, це повна маячня та брехня, бо у відсотковому співвідношенні навіть не 1 % історій про канібалізм, а 0,000...

Дослідження Голодомору справи про канібалізм
Оцифровані справи з архіву за фактом канібалізму. Фото: МКІП

Ми оцифрували 1015 справ. Наші співробітники з нашою технікою працювали в архіві. Сподіваюся, наступного тижня нам на флешці передадуть повністю оцифровані справи. Ще частина справ вивезена та захована під час повномасштабного вторгнення, ми доробимо цю справу пізніше.

Поки що ми нічого не оприлюднюємо. Спочатку співробітники попрацюють зі справами, можливо напишуть статті — там багато цікавого матеріалу, як завжди, між рядків. Звідти можна брати інформацію про тодішній побут.

З якими інституціями ще співпрацювали?

Інститут історії України надає нам шефську методичну консультаційну допомогу: працівники інституту виступають рецензентами наших видань та допомагають, презентуючи книги. Для мене це важливо, бо при Олесі Стасюк не було комунікації музею з інститутом та були дуже натягнуті стосунки.

Найсвіжіший випадок: меморандум про співпрацю з маленькою громадською організацією "Моя Лохвиця" — з містечка на Полтавщині. Свого часу вона в межах одного з грантів записала свідчення старожилів на різноманітні теми, зокрема про Голодомор. Внаслідок меморандуму до нашого фонду передадуть записи, які стосуються 1920-х та 1930-х років. Хотілося б мати більше співпраць із локальними ініціативами, які є неоціненними у своїй прицільній роботі.

Традиції з вшанування жертв голодоморів

Одна справа — наукові дослідження, а якою є державна політика у сфері формування пам’яті та обізнаності про Голодомор?

Тут складніше мені говорити. У 2008–2012 роках діяла комплексна державна програма з вивчення теми Голодомору. Вона закінчилася і держава її не продовжувала.

Мені здається, на сьогодні немає загальної концепції чи стратегії з ушанування та дослідження теми Голодомору на державному рівні. Усе точково. Була ініціативна група при Міністерстві освіти, до якої належала частина істориків, зокрема Людмила Гриневич. Вони розробили факультативну програму для вивчення Голодомору. Програму затвердили, мабуть, вона працює, але немає кого запитати, чи це так.

Є Інститут національної пам'яті, який як державний орган забезпечує проведення комеморативних заходів у музеї до Дня пам'яті в четверту суботу листопада. Є сценарій за участі перших осіб держави, з панахидою — зараз це перейшло у смартформат у зв'язку з війною і небезпекою проведення масових зібрань.

Запали свічку Голодомор
Акція "Запали свічку пам’яті" 26 листопада 2022 р., Київ. Фото: Суспільне / Каріна Бугайченко

Ну і все, мабуть. Школи роблять у межах вивчення, але з ними ситуація краща. Бібліотеки, інші музеї — бачу, що роблять під День пам'яті виставку або книжок, або листівок, або картин на тему Голодомору. Бо всі ж отримують лист: просимо прозвітуватися про проведення заходів. Це от трошки рудимент совка. Чи колись воно зміниться — не знаю, напевно. Очевидно, це не треба чекати, коли якийсь міністр скаже: тепер живемо по-новому. Треба кожній інституції починати з себе і потрохи відводити себе від подієвої діяльності або діяльності в межах календаря.

Є ще традиція "Запали свічку"...

Її запропонував американський дослідник, історик Джеймс Мейс. Вона з 2003 року існує, це насправді громадська акція. Ніхто ж ніде її не затверджував, і ніхто її ніколи не зупинить і не змінить. За 20 років уже ціле покоління виросло на тому, що в четверту суботу листопада треба запалити свічку або пройти до пам'ятника у своєму місті, або до меморіалу в Києві та запалити лампадку. Це традиція, що має коріння в народі й тому така живуча.

Будівництво другої черги музею

Перейдемо до фінансування другої черги музею. У липні-серпні, коли порушували цю тему, в. о. міністра культури говорив про консервацію добудови. Чи були зроблені роботи?

Консервації ніхто не робив. Продовжуються ті будівельні роботи, які були раніше авансовані й оплачені та які стояли в плані роботи на цей рік і на цей період.

Музей Голодомору-геноциду
Будівництво другої черги музею Голодомору-геноциду. Фото: Нікіта Галка / Суспільне

Потім президент України озвучив пропозицію уряду Канади допомогти Україні з добудовою з музею Голодомору. Наскільки я знаю, тривають якісь узгодження між двома урядами. Сподіваюся, що будуть офіційні заяви далі від Офісу президента або міністрів — тоді зрозуміємо, як це буде відбуватися. Думаю, що прем'єр-міністр та президент не могли дарма слова на вітер кидати. Поки працюємо у робочій групі.

А що з державним бюджетом на наступний рік? Який уже ухвалений (9 листопада його ухвалив парламент, тепер його має підписати президент — Ред.).

У першому читанні була сума, яку заветував президент (573 млн грн — Ред.), потім була заява депутата Железняка, здається. Писав, що є поправка про те, щоб ці гроші спрямувати на реабілітацію військових. Але оскільки бюджет ще остаточно не ухвалено, я не готова говорити, чи ці гроші залишились.

Розкажіть — що вже зроблено в другій черзі музею, які роботи ще залишилися, зокрема з наповнення?

Будівництво завершено приблизно на 70 %. Залишилися зовнішні роботи — дах, скління усіх отворів та оздоблювальні роботи, а саме облицювання гранітом, щоб було поєднання двох частин. Внутрішні роботи — розводки комунікацій, штукатурка тощо. Другий шматок роботи — це те, що робить музей музеєм, — основна експозиція.

Коли держава повернулася до будівництва другої черги, концепція була така: держава має побудувати другу чергу, а благодійний фонд — зібрати недержавні кошти для оплати дизайн-проєкту експозиції та її втілення. Покласти все на плечі держави було б неправильно навіть до повномасштабного вторгнення.

Благодійний фонд створили Громадський комітет із вшанування пам'яті жертв Голодомору, Світовий конгрес українців та правозахисна організація "Меморіал". До вторгнення фонд нафандрейзив приблизно 1,3 мільйона доларів. У 2020 році було укладено договір з міжнародним дизайнерським консорціумом на створення художньої концепції експозиції другої черги музею Голодомору. В Україні на той момент не було і сьогодні немає — я в цьому переконана — фахівців такого рівня, оскільки ми не будуємо багато музеїв, а професіоналізм набувається з досвідом. Обрали дві дизайнерські компанії з 20–30-річним досвідом у музейному проєктуванні: одна — польська, інша — британська. Фонд оплатив їхню роботу.

Музей Голодомору Леся Гасиджак
Попереднє бачення наповнення другої черги музею Голодомору-геноциду (остаточний вигляд може відрізнятися). Ілюстрація: Музей Голодомору-геноциду

Схема роботи така: музей надавав контент — джерельну базу, фото, відео, експонати, тексти — описував емоції, у якій частині експозиції мають бути. Дизайнери створили з цього художню концепцію — набір картинок із приблизним зображенням кожної теми у залі, а фонд за неї заплатив. Уже довший час триває процес передання від дизайнерів до фонду повного пакета документів, а саме художньої концепції. Потім фонд передасть його музею. Це ми завершимо перший етап.

Попереду створення дизайн-проєкту — це промальовані деталі кожного квадратного метра простору. Наступний етап — технічний проєкт експозиції, детальний розрахунок, креслення до дизайн-проєкту. Лише потім продакшн: замовлення та виготовлення всіх елементів, світла, мультимедіа, софту, і після — монтаж. Ми ще на першому етапі.

Фонд ніби не відмовляється від зобов'язань. Але каже, що фандрейзити гроші на експозицію не може, бо всі українці донатять на мавіки, потрібно чекати на після перемоги. Світовий конгрес українців заявив, що теж готовий фандрейзити, щоб у проєкті залишилися іноземні дизайнерські компанії. Й одні, й інші пропонують відмовитися від радянської звички робити під дати: не встигли під 90-ті роковини — відкриємо пізніше, але зробимо не як завжди, а як би хотілося.

Загальна площа музею — 15 000 квадратних метрів. Будівля припасована до схилу, тож є місця, де виглядає, що вона під землею, а є місця, де видно вікна і буде потрапляти денне світло. Основна експозиція площею 3600 квадратних метрів. Також має бути виставкова зала на 1000 квадратних метрів і фондосховище. Сьогодні за фондосховище служать пристосовані приміщення, а також орендоване приміщення в Музеї історії України у Другій світовій війні — офіційно з договором та з дозволу Мінкультури та Фонду держмайна.

Музей Голодомору Леся Гасиджак будівництво
Попереднє бачення наповнення другої черги музею Голодомору-геноциду (остаточний вигляд може відрізнятися). Ілюстрація: Музей Голодомору-геноциду

З нового для українських музеїв буде конференц-зал та кінозал. Обов'язково — кав’ярня. Музеї Європи, про яку складну історію вони не розповідали б, все одно мають і гардероб, і зовнішню крамницю, і кав'ярню. Попри життя в умовах хейту або критики, я жодного разу не чула критики кав'ярні в музеї. З цього роблю висновки, що ми як суспільство в чомусь дике, якщо брати до уваги хейт проти мене, а в чомусь — розвинуте, бо є розуміння, що кав'ярня в музеї не для гулянь, а для комфорту відвідувача.

Судові справи

Ви вже зачепили тему хейту — на якій стадії позов, який подали про захист честі та гідності?

Позов сформували та подали юристки з адвокатського об'єднання "Юрфем". Уже знаємо, що перше засідання призначено на грудень у Голосіївському суді міста Київ.

Я мала справу з позовами, тому знаю, що за процедурою відповідач мав би надіслати нам відповідь на позовну заяву. Поки що ми нічого не отримували.

Сторінку його (Клима Братківського — Ред.) не читаю, але від друзів знаю, що він продовжує періодично писати про мене, сміятися, цькувати, хейтити, критикуючи мою професійність. Тобто сказати, що це (Братківський цькував Лесю Гасиджак за зовнішність — Ред.) було щось емоційне, не можна.

У суді, який буде вести нашу справу, через 15 хвилин після початку нашого засідання вже призначено засідання з іншої справи. З чого я роблю висновок, що якщо перше засідання відбудеться, бо всяке може бути, то воно буде в будь-якому разі коротким та ознайомчим. Це теж дає підстави говорити про те, що це гра на довгу дистанцію, це не буде швидке рішення — і справа може тривати роками.

Інша справа стосується колишньої директорки музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк, влітку суд її поновив. Що з цим далі?

Мінкультури за рішенням суду її поновило та звільнило за тими самими причинами й підставами — порушення умов контракту. Вона знову подала до суду проти Міністерства культури. У першому суді музей був третьою стороною — відповідачем, цього разу вона музей не залучала. З інформації у вільному доступі знаю, що засідання не відбулося через повітряну тривогу, його перенесли на грудень.

Книжки й фільми, присвячені темі Голодомору

Які ви могли б назвати книжки та фільми, які варто почитати та подивитися, щоб краще ознайомитися з темою Голодомору?

На жаль, їх не так багато, як хотілося б. На сайті музею є розділ фільмів про Голодомор, які є у вільному доступі з посиланнями. Обов'язково треба дивитися фільм "Живі" Сергія Буковського та "Ціна правди" Аґнєшки Голланд.

Недавно аналізувала, що від 2009-го, коли Буковський зняв "Живі", в Україні фільмів про Голодомор не було знято. Після того була прем'єра ігрового кіно "Гіркі жнива", знятого на гроші діаспори. До Буковського був фільм "Голодомор. Технологія геноциду", знятий у 2003–2004 роках.

Запрошена на презентацію чотирисерійного фільму "Голодомор. Літописці" Суспільного. Знаю, що він буде у вільному доступі. Сценарій до нього писав історик, журналіст Олександр Зінченко, що дає підстави думати, що фільм класний.

Працівники музею як наукові консультанти дотичні до зйомок фільму "Сімейний альбом" режисерки Марини Ткачук про австрійського інженера Александра Вінербергера. Він у 1933 році опинився в Харкові та фотоапаратом Leica зняв Голодомор у тодішній столиці України: зняв померлих людей, які лежать на вулицях, або тих, які просили милостиню. Фактично на сьогодні це головні фотографії з історії Голодомору.

Голодомор дослідження Харків
Знімки людей під час Голодомору. Фото: Alexander Wienerberger/HREC

Стрічка розповідає про його долю та про його правнучку Самару Пірс, яка володіє цими унікальними артефактами, які пообіцяли передати музею, коли добудується друга черга. Також цей фільм — про паралелі, на яких усе будується в історії. Александр зняв Харків періоду Голодомору-геноциду, а Самара цим літом приїжджала до Харкова і була на лінії зіткнення на Харківщині, фотографувала наслідки війни, яку Росія розв’язала, щоб не допустити тут існування сильної демократичної держави. Прем’єру планували наприкінці року, але процес монтажу важкопрогнозований.

Що стосується книг. З останніх, які я прочитала, — це Таня П'янкова, "Вік червоних мурах". Вона дуже сильно вразила своєю реалістичністю. Мабуть, кращої художньої книги немає. Хочу вклонитися авторці, яка сама з Івано-Франківської області, але заглибилася в події, що відбуваються у селі на околиці Полтави. Вона вивчила діалект і використовує живу полтавську мову; досконало вивчила передумови Голодомору та малесенькі аспекти, які ми знаємо з розмов зі свідками, — і використала все у романі. Твір страшний, але про Голодомор нічого немає веселого чи легкого.

Потім Енн Епплбом "Червоний голод" — це публіцистична книжка. Мені дуже багато людей казали, що вона допомагає розкласти в голові все по полицях, щоб зрозуміти, чим був Голодомор. Не називаю класику, Уласа Самчука, бо це всі знають.

Щодо дитячих книжок, у видавництві "Свічадо" нещодавно вийшла ілюстрована книга Зоряни Живки "Ангел на ймення грушка" — це дуже тонке та делікатне видання на 36 сторінок. У форматі “бабуся розказує онучці історію”. Ще 10 років тому у "Свічаді" виходила збірка оповідань "Хлібчик для ангела".

Знаю, що "Видавництво Старого Лева" оголосило передпродаж видання "Там, де тече Ятрань" авторки Марії Правди, з припискою, що це книга дітям про Голодомор. Але я її не читала.

Книжка "П'ять колосків" про Голодомор дітям
Книжка "П'ять колосків". Моя книжкова полиця

На початку цього року видали книгу-комікс "П'ять колосків". Працівники музею, щоправда, до мого призначення, трохи рецензували книжку. Мені здається, що вона не зовсім для дітей, хоч і у форматі коміксу, а для старшого шкільного віку або дорослих. Ще видання "Скриня" Катерини Єгорушкіної, яка має реноме авторки, що вміє працювати зі складними темами та чутливо подає будь-який матеріал.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок