З серпня по жовтень 2025 року в Кам’янці-Подільському тривала третя едиція Bazhan Residency. Її учасники та учасниці мали змогу місяць досліджувати Кам’янець, себе і Бажана у ньому, а також працювати над власними поетичними проєктами.
Суспільне Культура публікує серію есеїв — це спроба резидентів побачити місто з перспективи літератури, відрефлексувати себе в ньому та зафіксувати власні знахідки в тексті. Редакція зберігає стилістику есе та авторську пунктуацію.
Авторка третього тексту — Ада Єлагіна, поетка і мисткиня з Кривого Рогу.
Редакторка тексту — Тетяна Родіонова.
ось вони всі листи — уявлені і непрочитані
що не знаходять собі місця всередині нас
так і ковзають по долоні з іншого боку шкіри
лоскочуться кровʼю на вікнах кістяних
напиши мені напиши озеро серця свого
малахітову кірку на нім висока фігура торкає
лід біля сколів облизує знадно прилігши
а я знаю її чи його плечі оці гостроверхі ропаві каркаси
ноги прозорі і довгі струнавою синню напнуті
бо ними в моє оніміння він раз на рік заступає
і мені пишеться пишеться
//
День молоді на Європейській площі. я стовбичу навшпиньках на лавці і намагаюсь розгледіти за юрмою голів, хто виступає. як багато веселих облич кам'янецьких тінейджерів, що обтисли колом майданчик і захоплено визирають з клубів театрального диму. навряд би мене хтось витягнув з резиденційної квартири, якби не привітна підлітка, яка за пару хвилин стоятиме на сцені з бас-гітарою і, трохи нервуючи, гратиме зі своїм гуртом. в неї сьогодні день народження. о, ці необачні й несподівані знайомства, що живлять нашу наболілу гонитву чимось по-справжньому вартісним. вчора ми стрілись поглядами на сходах у парку, потім на містку над лебединим ставком — і ось ця дівчинка вже питає моє ім'я та запрошує на концерт. тож сьогодні вийти в "нове місто" мені не видається надто примарною ідеєю. чи принести квітів, міркую дорогою. ні-ні, надто несподівано, надто багато гладіолусів у найближчій ятці.
по мені вже повзає ціла комашина комуна, що падає з дерева прямісінько під ноги і набивається в черевики. купки школярів, що стоять попереду, вигукують імена своїх фавориток. а мені перед очима проявились ліцейські сходи і однокласники, що збігають ними у вересень. п'ятнадцять років минуло від випуску. жодного разу не верталась туди. може, навідатись?
//
як мало я пишу, як багато бʼюся у цеглини свого сумніву. щодня підступаю до викрійки нового тексту. і що? і нічого. він не дається, він адресований тобі.
І.
ці струнаві прозорі тіла що виходять із білих ґрунтів
повертають за нами повільно свої гутні лиця
я настану і ти настаєш
і підвіси листочків заломлять сяйливий розсіяний шир
хто говорить услід нам
знамень скільки дано очам —
ці великі й уважні ковчеги з тривоги і ртуті
що зіницями на пів світу розкрилися
наді мною стоять в онімінні
ІІ.
а з-за наших відігнутих лат вже залізо тече
і шипить по траві
полишаючи довгі траншеї й незамкнені кола
що ж то має нам статися
коли ми настаємо? —
білий квіт із кровистою міткою
і висока вода у маленькій кімнаті
чоловік що сидить при свічі
прихиляючи лоба до рук у вечірній молитві —
що ми справдимо нинішні?
розступаються полумʼя світла —
і виходить із воску людина
допоки читає він
ІІІ.
а то я поза спиною я і в осліпленні я
і струмить догоряє за мною розпалена лімфа
ти мене не впізнав —
інше тіло як інше імʼя — непомічена цятка на вічних полях помежівʼя
непроявлене гроно — хрипучий черлений підвіс
мого голосу — тут у саду що прямує за овид
листопадове колесо робить іще один оберт
і розгублений вогник вінцем до брови притулився
//
останні дні повнять мене радістю. і цього вже аж поза край, як добре. хочеться стократно повернути, розділяти із другим дрібки щасливостей знову і знову. жаль, що випадає так нечасто, так мало. поміж папірцями видніє щось лискуче й хвилясте — колише-колише і сліпить сріблиста вода, і гілочка понад нею ворушиться.
що я знаю тепер?
як оранжеві скибочки сяєва
лице тобі обступили,
як танцює свіча при тобі
і надимлені човники губ заломилися вільго,
і ластівка ночі майнула, брову тобі засвітивши, —
що я знаю тепер?
//
як ми з тобою пишемо?
авжеж, по-різному. певно, ти робиш це спокійно і методично, повільно перебираєш шорохкі фактури у своєму красивому роті, допоки вони не виліпляться у якусь зрозумілу структуру. або відверту і вимучену прісновину! уявляю, як ти міркуєш, чи варто публікувати сьогодні. бачу, як полегшено завершуєш останнє речення і відкладаєш телефон.
я закидаю голову, а наді мною жовтіє собор. сьогодні неділя, щойно відправили месу, і люд повільно витікає на брукований двір, пливе у трояндові кущі з потопленими у них білесими хрестами і ангелами. в моїй голові досі несуться клаптики хоралів і піксельні блищики молитов, прочитаних з екрана. шрифти із засічками. органні нитки досі ведуть мій слух у зелені клумбові хмари, що, ніби кульки фісташкового морозива, вигулькують із кам'яних чаш.
неподалік малий хлопчина запитує в мами, чому Бог у церкві летить над вівтарем у худі і з бігудями. я вертаюсь до собору і роздивляюсь скульптуру під самою стелею. і дійсно, чому?
що ти знаєш про зведення храму із тонких очеретин
про руки і ноги зі скла і ходіння по нитці
над завмерлим каскадом води
про гілчасті ранкові перетини із домішком гару і бронзи
про задумливий спів порожнин
із яких нас щоденно виносять заспаних
зліплених наново з воску і глини
що ти знаєш про мене в горіховому обладунку
з обважнілою чашею лоба й сіріючим тімʼям
у ламаній колії приступу — а за годину смішливого
на задньому сидінні таксі
розчахнуті кола обіймів запонки з аметистами
затемнений вхід у партер —
що ти знаєш про мене?
окрім тих пісень що до тебе складаю
ти зажди — заповім тобі все на що здатне ядро в моїй памʼяті
що опісля не зможеш продати — осилити витіснити у пробіл:
слово за словом — грайливий двожильний орнамент
де все понаписане — правда —
друзка од цілого
крихка біонічна машино розпачливий інтелекте
як рухати вами ізнову в захопленні замилуванні
любове коли ти потрібна так
хто зніме із серця окалину
аби навсібіч оголити розмʼяклу і теплу твань
і зводити храм з очеретин руками й ногами скляними
триматися стін свого тіла — допоки не стане їм твердості
промовити довгі наймення кожного перелітного
у вирії і до вирію від першого до останнього
//
коли ти спитаєш мене про місце, я тобі не відповім. я покажу старезну дерев'яну лавку біля лев'ячої голови. стань спиною до фонтанів, поведи себе повільно праворуч, під густе гіллясте шатро. і онде видно верхів'я старого міста, бліду смужку каньйону і хвилі тугої зелені, що обступили ставок. тут понаписано найбільше.
щораз, коли зупиняюсь поглянути на пару човнистих лебедів, що повільно дрейфують по периметру водойми, бачу, як Лоенгрін у сріблистому сяйному скафандрі стоїть в одного з них на білій спині і загадково всміхається, розтягнувши свої темні губи у принадну дугу. друже мій, ми не бачились так довго, так багато віршів тому.
і от я знову сиджу на цій лавці і складаю усе у короткі низанки гачкуватих речень. хмарка волосся розступається, легенько виходить точений засвітлений профіль. що ти приніс мені сьогодні на своїх горобиних плечах?
що нас утішить у серцевині мовчання
скажи
як притьма стає нам велике золочене коло світанку
опісля щасливого збігу
виходить із ока земля у блакитнім хоралі й ожиновім
як довго не бачились
//
я ночами тут майже не сплю. думаю, думаю — і за вікнами зненацька сіріє. та учора мені наснилося, що ми їдемо Кам'янцем у напівпорожній маршрутці: запізнюємось на останній кіносеанс. ти сидиш праворуч біля вікна і проводжаєш поглядом дзвіницю Домініканського собору — всю в риштуваннях, з великим набундюченим птахом на самому хресті. а ліворуч від нас їде чоловік із рідкими проблисками сивини: мій одноліток із книжкою у руках.
— що читаєте?
— 147-й меридіан, нове коло у нім, чи не так?
я прокидаюся довго і важко. перша дня — час снідати і сідати до праці. нащо він вичитував ту безтілесу смужку, що мчить океаном та дрібними острівцями, щоб скінчити свою нитку в антарктичних льодах. так захотілось морозива, їсти його у сквері десь біля "Жовтня" (ідеться про кінотеатр у Києві — Ред.) у розпал спекотних канікул. але в нас вже немає канікул. і коли я верну, буде осінь, яку ти так любиш. і ми нічого не встигнемо.
коли я повертаюся лицем до стіни
щоби нарешті заснути
мені проступає волога земля у клубах простирадел —
її сірі розливи
знебарвлені райдужки
ось він іде
гілочку бальзаміну заклавши за вухо
транзитні місця із присмаком солі
непевність мови як непевність речей
що перестрибують через наголоси
ось він іде
чоловік що ніколи не верне
а як він говорить негучно із довгими павзами
знайомі частоти вимушені реверберації
і сизо-блакитні вічі що міняються в кольорі
спливають туманом
скільки мене не було там на берковецькому цвинтарі
а як і приходив до тебе то хто ці фігури зі мною —
чоловіки яким не бракне нічого — ані принади ні відчаю —
лише кухлик надщерблений чорно зяє з грудей
і тому вони другі і кожен із них буде другим
у нескінченних вервечках відшукування і горіння
і сіра земля танцює довкола юначих ніг
і виростає із неї
блакитна розрив-трава
//
я підстрибую — і перед очима пролітає фортечна стіна. підстрибую ще раз — і найближча башта здіймається дзиґою — мчить, мчить кудись у лілову височину. Оля, моя провідниця Кам'янцем, робить кілька швидких знимок на згадку, і ми спускаємося з горбистих валів. я боюсь висоти і прошу тримати мене під лікоть. як ти колись притримував, коли ми йшли крутими сходами в університетському ботсаду. як стрімко проминають лози нашої пам'яті, і тільки б вистачало вправності вихоплювати з неї бодай найменший плід.
ми зупиняємось біля міської брами та обертаємося до фортеці. Оля каже, колись їй наснилося, що ця вікова будівля — замаскований космічний корабель: ось він яро засяяв квадратами своїх мурів, важко вирвав свої цеглисті лапи із ґрунту та застиг у повітрі над головами спантеличених людей. поки про це говоримо, якісь туристи запустили коптера — і стає не по собі. тихий Кам'янцю, сонний Кам'янцю, ти триваєш, і ми триваємо теж.
вкотре приходжу до цієї скелі ковзкої
порослої чорним зелом
мово що росте із каміння й трави
відкрийся мені
книгою дихань у срібно-вологих окладах
сумирним метеликом першого аркуша
віями різноцвіту
ти вкотре мені не далася
крихка зачудована квітко —
смолиста й задумлива голово
вилита у кришталі
отак говорити й лишається
руку поклавши на замкнену палітурку
наче на груди співцеві
наче навік присягатимеш:
серце моє невидиме серце моє замирене —
правда ж? —
пропалює і протинає
ставши впритул
//
якби ти був деревом, то яким? а яким деревом — я? пишу тобі напередодні нового серцевого кола. укладання книги дається мені складно, наче жуєш камінь або висмоктуєш гіркий клей із вишневої кори.
зате сьогодні нарешті вийшов притомний ескіз. щодня відкриваю ці наші знимки, працюю із ними. і боюсь сказати те, що хочу сказати. а сьогодні нарешті скажу.
як давно бачу цей погляд. притлумлений і шорохкий, а часом надміру зморений — але завжди з іскринкою, з малим бісом на самому денці. а тут як він розкрився! як ти розкрився! невже я знаю цю людину? подорож без берегів. неохопні роки довгого й розміреного польоту. і немає ані крихти скляного і награного. якби потрібно було вибрати пару очей, якими журавлиний бог дивиться на світ — це були би твої.
І.
друже мій із заломленими руками
із білесою западдю тіла за одним столом
дозволь ненадовго присяду
із чаші твоєї землистий кисіль надпивати
скільки його не розплескуй — наточиться наново
а спиваючи — меншає
ІІ.
яка вона ніч безпорогова газова двері обвила —
то дай підійду засрібнію знадвору —
і так прочиню
і притьма ввійшовши
голову тобі обійматиму
ІІІ.
дзвіночки дзвіночки рясні колисанки мережива слізні
стукочуть перстені льодові на пальцях дерев
а її так багато — що чорно
який то ліхтар би подужав?
оцей —
і на жменю показує —
руки скляніють і світяться
складені пташкою
//
о, дикий вечір над Смотрицьким каньйоном, вечорові ціани й мадженти завиваються леткими змійками до моєї пам'яті. і я промовляю у кружальце повідомлення. яке не читатимуть бісову купу днів.
і шумить-шепче Смотричева вода.
і легко — аж страшно.
товста мембрана понад моїм серцем — все так далеко-далеко. наче рахунок не на кілометри — а на довгі світлові роки.
сьогодні на паркових сходах бачила юнака у світлім костюмі. здалеку здалося, що то ти.
коли всі пішли він іще довго стояв на сходах
перебираючи за тонкими губами вʼязанку мідних горобчиків приспіву
яких ніхто не почує
коли найчутливіші з нас
схиляють свої темні голови — розсипається вугіль
а з твоєї упав найчорніший
друже мій
все так злилося у знуджені більма мовчання —
у запах і присмак землі що холоне побіля
і сміючись до тебе сьогодні
я прикушую серце
цей вірш мав би бути про тебе
а вийшов про смерть
//
чи дійсно це нескінченне мереживо знаків оприявнює те, ким ми є. чи можна збрехати собі, коли все, що маєш, це і є один нероздільний, ні з ким не розділений текст.
останнім часом, блукаючи тонким краєм межування і смерті, щочастіше ловлю себе на думці, що найвище вираження любові — це прийняття.
як ми вибираємо тих, до кого подумки промовляє наше осердя? звідки цей нескінченний внутрішній діалог із другим. і безсилі потуги осягнути його природу.
як ми вибираємо тих, хто не пов'язаний з нами ні кров'ю, ні обов'язком, ні родом? чи дійсно за життя можливо віднайти того іншого — бодай одного, — хто відповість нам, не жадаючи жодного зиску. а просто тому, що ти є. самоцінний і справжній. відкрити своє серце — і відчути, що на тому боці так само відкриють своє, — невже утопія, поетичний троп, який не має нічого спільного з реальним світом?
може, це прояви слабкості — такий довгий рух до віднайдення власного другого? чесного союзника, який знає твоє справжнє лице. такого ж складного і нестерпного, і наївного, як і ти сам. ну і нехай. бо яка це радість — ділитися з кимось, віддавати, обдаровувати! це немислимо без другого. всередині себе я досі літаю.
книга сліз
І.
ось ти
зібрана у баговинні пристрастей і фактур
у безпринципній ямі своєї жаги
рослинна фігуро з покривленим ротом —
ніч що лише починається
я не знаю тебе і молюся на свічку
яка править тобі за хребет і підтримує голову
кінчиком ґнота грайливого
ось ти
самозгубна натуро
різкий інтелект у хмаринці фіалковій —
чим у тобі я захоплююсь більше, а?
якби я був чоловіком я був би таким як ти
якби я був чоловіком я би вибрав тебе
у кожному зі своїх тіл
я дарую тобі лавандову гілочку пам'яті
аби повертатися знову
ІІ.
а у цьому видінні я вищий за тебе —
самовпевнений ідол із білим волоссям постриженим у малет —
і я несу тебе
а твої довгі руки розкинуті навсібіч
ти пливеш розтуляючи юрми собою
твої малинові черевики летять поміж скелець дощу
засмаглі коліна звиваються дгорі що тільки тримай!
хай цей день не відходить роками
бо завтра хтось із нас лежатиме на підлозі
у панічному випарі у мовчанні нудотному
ось ти
щойно зрізаний колосе
павутинко припою
ниточко з чорним вузлом
яку я так старанно виводжу за масляним світлом
із вузького вікна —
порядок залюблення що досі триває
відколи тобі було 19
ІІІ.
ти ж бо знаєш я не вийду ніколи із фортець свого тіла
з-за риштувань і парканів кісток
хитких і підважених
зі свого голосу з невикричаними кутами
і все що я можу — це повільно ростити із рук і грудей
вулкани обіймів алеї домашніх троянд
і мрійний кришталик в око поставлений
я
коли почуваю близьку передніч катастрофи
пишу тобі першим
я завжди пишу тобі першим
бо слово що важить як серце — єдиний мій спосіб
стати упритиск але не порушити меж
і пікове проживання доводити до абсолюту
і рівняти тебе із минулими
і порівнювати із прийдешніми
але хто вони всі мені хто?
їх величезні оформлені очі
і їхні струнаві носи і прозорі джерельця вимови
і жилясті статури їх ніби створені для кіно
а тяжіння їх розумів! — о як багато багато
аби задихнутись нарешті у цих квітниках
а ти мені що? — лоза суховʼяза і гаспидна
із вузенькими темними вічками
чи дасть оцей шир твоїх знань бодай цівку живого й пісенного —
потоки сріблистого сяйва міжгубні —
ти ними подужаєш свідчити?
але книга сліз моя буде неповна без тебе
а моїй книзі радості ніхто не повірить —
і я сам не повірю — якщо у ній ти не згаданий
IV.
сонцю останніх
роззяв свою скриню палаючу
і виймай жовті пагони свіч — пʼятипалі ґноти що стирчать із домів
і голови наші заліплені воском і пірʼям
і наші роти які чорною слиною майже щоденно пиячать
золотим рукавом обійми
допоки ми не забудемо як у голкове вічко проходити
і прокидатися наново у довгому коридорі
хилитись одненьким вогником до смутнóго виходу
і знати що в цій любові ніхто не єдиний
//
знову лікарня, знов бунт крови всередині мене.
лежу і дивлюсь на ці стерильні стелі та стіни. сліпуче сонце Поділля, сліпучі стіни місцевих палат. що завтра — не знаю, що сьогодні — не хочеться згадувати.
так і не відправила тобі листа. хіба що вітерцем поправним. розтікаюсь по ліжку, хочеться з кимось поговорити.
невтішна медузо у тілі шести покривал
кого мені спогадаєш у склистому шумовинні
леткої холодної затіні вогником синім міжбрівним
і коливкими розламами красивої гілочки рота
і крейдяні форми лиця випнуться з тебе от-от
спокою спокою дай мені дай мені
намовчана рибко терплячої срібної масті
в прозорому обладунку
залюблена в себе
дай мені надивитися в зіниці твоєї дзеркала —
о як там доладно! —
крутиться в танці фігура по той бік води
і прикладає до шиї стрічки перламутрові
жаскі й соковиті блавати краватки намиста свічадні стекляруси —
усе чого зажадаєш
віддам
аби хто іще так потьмарив
аби хто іще так принадив
що навіть в підвалі цей запах — травневого зілля і молока —
який вилинає з-за коміра коли ти обличчя відводиш
мій вуглику — молодість! молодість!
і слід її теплий і довгий у домі загладному
то кинеш навспак свою тінь шорохку і брязкучу
то сонний на співанку станеш і плоть твою вітром підхопить
билинко любови поросла з обиди —
учителю що почуватимеш коли найдорожчий твій учень
тебе наостанок обійме і одсахнеться з відразою
а ти не губися — натомість в осяйні кімнати приходь
як завше задумно сідай
мовчи а захочеш — розказуй
бо місце для тебе за письмовим столом завжди побіля мого
і місце за обіднім столом також побіля мого
і все що лежить на обох — поділиться навпіл
///
гладжу плямистого і муркотливого кота, що сховався під кущем, а за спиною вилискує новенька мозаїка біля Тринітарського костелу. іще один серпень дотліває довгим задимленим видихом.
знаєш, що мені нагадує твоє ім'я? літні канікули.
я сиджу на хиткій дерев'яній драбині, що веде на горище прабабциного дому. тін-тін-тін! посеред легкого дощу пробивається сонце. грибний, кажуть. прозорі струни води ще висять у надвечірньому повітрі, а навколо все світиться і тремтить у жовтаво-янтарному димку, і скрапує на золоті черепиці сусідніх хат. тін-тін-тін! на останньому щаблі під навісом лежать неосилений Айвенго і пригоди Тома Соєра, зачитані до дірок. я намазую добрячий шмат шоколадного масла на солоний крекер і задоволено відправляю до рота. сиджу над цілим світом і розглядаю свої мокрі коліна. за парканом хвилюється величезний віковий горіх, а віддалік чути виробничий вибух на кар'єрі, від якого трохи дрижить у дворі асфальт. і я ще не знаю, що буде далі. закінчується літо. і всі ще живі.
перебираю у памʼяті
як ти тепер виглядатимеш
потягнися за книгою сліз
розгорни на знайомій сторінці
пальчиками яблуневими рухами лебединими
перебираю у памʼяті
ось вона сиза волошка до корінця припасована —
голову літа на аркуш останній поклавши
у великі посрібнені вічі тобі заглядає
не зачиняй її там
не зачиняй її там
хай вона пахне вільготно і легко іде
коливка і відмайна
кисті точені свої простягає до тебе
а ти її не спиняй бо вона все одно не послухає
буде руками гінкими з вікна тобі промовляти
крихту від першого імені дрібку від імені другого
пальчиками яблуневими рухами лебединими
перебирає у памʼяті
і світиться день листопадовий її говіркими устами
лицем у долонях сміється а наче ридає
як ти тепер виглядатимеш
як ти? скажи мені як
у наймагічнішу подорож
відпускаю листа
Bazhan Residency — резиденція для поетів та поеток і перекладачок та перекладачів поезії у Кам'янці-Подільському, що заснована та реалізується ГО Translatorium за підтримки Versopolis і фінансується програмою Європейського Союзу "Креативна Європа".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
