З серпня по жовтень 2025 року в Кам’янці-Подільському тривала третя едиція Bazhan Residency. Її учасники та учасниці мали змогу місяць досліджувати Кам’янець, себе й Бажана у ньому, а також працювати над власними поетичними проєктами.
Суспільне Культура публікує серію есеїв — це спроба резидентів побачити місто з перспективи літератури, відрефлексувати себе в ньому та зафіксувати свої знахідки в тексті.
Автор першого тексту — Ростислав Кузик, поет, прозаїк, перекладач і культурний менеджер зі Львова.
Редакторка тексту — Тетяна Родіонова.
1
Вечорами я часто сидів на лаві навпроти Вірменської криниці й виглядав у глибокому осінньому небі далекі зорі, не сполохані м’яким ліхтарним світлом кам’янецьких вулиць. Чумацький Шлях перетинав небо, і мені видавалось, що я дивлюсь на відображення Кам’янця-Подільського, так само перетнутого Смотрицьким каньйоном. Іноді якась із зірок не втримувалась, спалахувала і стрімко падала — прямісінько у картонні ящики із лахміттям побіля Сувенірного містечка, в яких спали міські пси. І лежала так до ранку, пульсуючи ніжним теплом. У цьому місті стільки епох водночас лежали просто неба, що якоїсь миті можна було загубитись поміж них. Загубитись у часі, історії та історіях. Загубитись у міфах, якими, ніби мохом, обростали кам’янецькі каменюки. Загубитись поміж усіх мешканців і мешканок цього міста.
Поночі площа під ратушею була переважно порожньою. Був несезон. Лиш іноді нею перекочувались тьмяні силуети: доглядачки мурів, міські кати, вершниці, менестрелі, заклиначки, сторожі валунів і невідомо хто ще. А ще групки туристів, авжеж. Деякі, ступаючи бруком повільно і роззираючись навсібіч, сміялись або щось вигукували одні до одних. А деякі просто перетинали площу — мовчки, підтюпцем, з точки А в точку Б, як у шкільних задачах.
2
Міські площі я перетинав часто і по-різному. А ще — мости, які зшивають два світи. Кам’янець-Подільський — це місто двох міст. Місто переламаного ландшафту. І тут цілком правдоподібно можна прожити два життя. Одне — у Старому місті. У дитинстві тут можна гратись у хованки на вузьких вулицях і в закапелках побіля безлічі соборів. Або бігати наввипередки з кентаврами довгими звивистими стежками на дні каньйону. А потім, у підлітковому віці, признаватись у першому несміливому коханні на валах поза фортецею. У дорослому житті в Старому місті можна влаштуватись доглядачем кольорових шкелець на численних вітражах або службовцем до старої ратуші Яна де Вітте. Старість тут тиха й погідна: можна неспішно нанизувати кола поміж старих брам і споглядати хмари, що снують понад усім цим камінням.
Друге — у новому місті. Там можна зростати на просторих подвір’ях сталінок і хрущовок, лякаючись тіней, що їх відкидають довгі ряди вивішеної білизни. Чи разом з іншими підлітками пробігати дворами зі своєю ватагою, аби не засікли чужі й не почалась штовханина і вишукування когось з іншого району. У Старому місті можна заходити до книгарень після зміни на "Електроні". А можна просиджувати цілі дні у кав’ярнях різних хвиль, запиваючи фільтром безкінечні зідзвони, які накочуються на тебе хвиля за хвилею. На старості можна зайнятись, наприклад, фотографією, і практикуватись у зйомці міських пейзажів — ось місто як на долоні стелиться нерівною сіткою, від Польських до Руських фільварків.
Однак насправді все дещо інакше: кам’янчанам пощастило — вони можуть жити одне життя у двох цих містах одночасно. Нічого не розділяти, а бути всюди. Іноді я думав собі: скільки ж їх — тих, хто щоденно переходить із міста у місто. Скільки з них спиняється на мості на якусь мить — поглянути на каньйон з висоти пташиного польоту, помилуватись невеликим, але гарним водоспадом, подивитись на дерева внизу і, можливо, поміж їхніх пишних крон побачити єдинорога, що прийшов втамувати спрагу до вод Смотрича (посилання на легенду про останнього впольованого єдинорога на Поділлі — Ред.). На якийсь час і мені випало належати до цих людей. Щоразу обирати іншу вулицю у Старому місті, яка виведе мене до мосту. Або навіть спускатись у каньйон, переходити річку хистким дерев’яним мостом і спинатись крутими сходами аж до старого банку. Далі чекали довгі розлогі вулиці Нового Плану, кав’ярні, книгарні, торгові центри, а за ними — ринок, де у перекупок з усього світу можна виторгувати собі все, що тільки заманеться. У ті миті, коли я зупинявся на мості й споглядав лінію горизонту, я думав про те, як це — народитись і жити тут, у цьому ламаному ландшафті.
3
На одній з вулиць Нового міста тісняться супермаркет, книгарня, невідомо з якого дива дотепер напхана російськомовною макулатурою, аптека, крамниці з усілякими одягами й віконця фастфудів. Поміж них, якщо придивитись здалеку, можна помітити контури чийогось обличчя. А підійшовши, упізнати в ньому Миколу Бажана. У цьому будинку він народився і провів перші роки свого життя. За його часів це місто виглядало інакше. Але те, що не змінилось відтоді, — це ландшафт.
Ландшафт формує свідомість. І ще: думка конструюється з того ландшафту, який є первинним. Так про це говорив Тарас Прохасько. А я — не раз про це думав. І не лише на мості, а й щоразу, коли блукав Кам’янцем-Подільським — від зафортечних валів до околиць Руськофільварецького кладовища.
Бажан провів у Кам’янці-Подільському перші 6 років життя — достатньо, аби риси цього міста закарбувалися у його підсвідомості та пам’яті. Цей ландшафт був для нього первинним.
4
Коли опиняєшся у новому місті, найкраще мати вдосталь часу. Спершу чуєшся дезорієнтовано, крутячи ґуґлівську карту туди-сюди, намагаєшся зрозуміти, як від вокзалу добратись до центру міста. А згодом заплутані лінії вулиць розплутуються, відкриваються тобі й складаються в одне ціле. Головне — багато ходити. Гуляти. Блукати. Вештатись. Снувати. Бродити.
Саме у такий спосіб я вирішив досліджувати Кам’янець-Подільський. Адже жодні збірники маршрутів або блоґи не дадуть того емпіричного досвіду, який є необхідним, щоби осягнути те чи інше місто. Я ходив містом і думав, якими вулицями ходив малий Бажан. Намагався уявляти, про що він роздумував і що відчував. Дорослому важко зрозуміти переживання дитини. Тим паче, коли поміж цим дорослим і тією дитиною — понад сто двадцять років. Однак життя Бажана вже відбулось. І я про нього знаю. А знаючи наслідки, можна дошукуватися причин, частина з яких неодмінно проростає із цього ландшафту й цього міста.
5
Я жив у Старому місті. Поруч був ринок із китайськими сувенірами, славнозвісний пам’ятник туристу, кілька ресторанів, ратуша, вежі, брами, мури, костели й собори, що недільними ранками наввипередки бамкають у свої дзвони, намагаючись достукатись до неба, але звідти, як завше, жодної відповіді — як за барокових часів, так і тепер; далі — фортеця, якої не видно за старими будинками, що обступили площу. А довкола звивався каньйон, шкірячи свої кам’яні зуби — не загрозливо, а цілком привітно. Осеніли дерева на його схилах та дні. Сумирно протікав Смотрич, тримаючи на собі прямовисні скелі — найперші мури цього міста. З протилежного боку — сіро-білі багатоповерхівки, мов кісточки доміно, розкинуті кимось на середньовічному пейзажі.
Мої маршрути зазвичай охоплювали усе й водночас. Від ранку до пообіддя я часто гуляв — то крученими вуличками довкола ратуші, то прямими вулицями довкола Будинку зв’язку. І далі — до ринку чи ботанічного саду. А вечорами працював над текстами. У часі Bazhan Residency я перекладав вірші Уршулі Зайончковської та Кшиштофа Сівчика. Обоє — помітні постаті у сучасній польській поезії. І це також додавало контрасту — їхні поезії не пасували до цього міста. Але це добре — завдяки такій різниці усе не зливалось воєдино, відрізнялось. Проте не без точок дотику — перекладаючи, я думав про Бажана, який думав про переклад і вдавався до нього. Ольга Токарчук, чия книжка була серед тих, які я привіз із собою, писала, що перекладачі щоденно рятують світ. Чи врятував Бажан світ своїми перекладами? Наприклад, "Витязем у тигровій шкурі"? Я не певен. Але цим він точно врятував себе (У 1939 році Сталін нагородив Бажана орденом Леніна за переклад поеми — вважається, що це врятувало його від репресій — Ред.).
6
Маю визнати: мені куди більше імпонує постать Ніка Бажана, аніж Миколи Платоновича. Бажан як футурист, а не як радянський поет. Але заглиблюючись у його тексти, можна спробувати віднайти для себе розуміння тих чи інших виборів. Зрештою, також ніде правди діти: Бажан був і українським футуристом, і українським радянським поетом. Та завжди — поетом блискучим.
Бажан — дуальний. Його біографія ніби розділена на до та після. Лінія, що розділяє його історію на дві частини, звивиста. Може саме вона є далеким відбитком тієї лінії, що пронизувала перший ландшафт, який йому доводилось бачити? Може, це характер рідного міста залишив відбиток на біографії?
Я не знаю. Але можу закластись, що це місто справді залишає слід у людині. Місто двох міст з усіма його вежами та мурами, багатоповерхівками та ангарами. З його мешканцями та мешканками — і явними, і уявними. Із зорями, що осінніми вечорами падають не лише у собачі сховки, а й у руки поетів. Зосталось зрозуміти, куди Бажан заховав свою, та віднайти її. І може, аж тоді він відкриється нам сповна.
Bazhan Residency — резиденція для поетів та поеток і перекладачок та перекладачів поезії у Кам’янці-Подільському, що заснована та реалізується ГО Translatorium за підтримки Versopolis і фінансується програмою Європейського Союзу "Креативна Європа".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
