Анатолій Криволап 11 вересня відзначає вісімдесятиріччя, однак якось він зауважив в інтерв'ю: «Творчість — це ж така штука, яка, мені здається, поза віком».
Роботи з серії «Кінь» є найвідомішими роботами художника. 2012-го року він став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка за цикл із п'ятдесяти робіт «Український мотив».
Суспільне Культура розповідає про головне про творчий і життєвий шлях митця.
Створення себе
Біографія Криволапа — це насамперед історія тривалого й непублічного пошуку. Він народився 1946 року в Яготині на Київщині, а 1976-го закінчив Київський художній інститут, де навчався в майстерні Віктора Пузиркова — одного з найбільш ортодоксальних радянських живописців. Про вчителів Криволап завжди говорить із вдячністю за здобуту професійну базу, але зізнавався, що після інституту «не знав, що робити». Перші спроби «тематичних картин» — сцен громадянської війни, демонстрацій — не приносили ні впевненості, ні задоволення, а звичні київському офіційному живопису пейзажі й натюрморти в дусі «натуралізму з імпресіонізмом» його не задовольняли.
Наступні півтора десятиліття живописець вів непублічне життя, уникаючи єдино дозволеної на той час мови соцреалізму. Більшість робіт того періоду Криволап писав на картоні — на полотно бракувало грошей. «Вони показували мою "лабораторію", той шлях, яким я рухався», — пояснював митець. Але коли ці роботи стали натрапляти йому на очі в гаражі, це викликало негативні емоції, і одного дня він їх спалив, відчувши після цього полегшення.
Свій досвід Криволап не називає пошуком — саме таке трактування йому не близьке. Натомість, послуговуючись формулою Бернарда Шоу, він говорить про «створення себе»: процес свідомий і вольовий, де пейзажист сам вибудовує в собі те, чого вимагає професія.
У ці роки опорою митця став польський лікар Рішард Врублевський, який познайомився з художником 1978-го. Він почав купувати роботи Криволапа і нині є власником найбільшої приватної колекції живописця, що, зокрема, підсумовано у каталозі, який він видав у 2009 році, — «30 років. Шлях художника та колекціонера».
Зала, в якій не знайшлося місця
Перелом у творчому мисленні Криволапа стався в середині 1980-х, коли митець відкрив для себе фовістів: яскравий колір і вільна пластична експресія цих художників виявилися співзвучними тому, до чого він і сам ішов навпомацки. Художник відходить від реалістичного живопису і шукає нових форм, однак публічне визнання прийшло не одразу, адже незвичне здебільшого сприймають із пересторогою.
Це дуже добре ілюструє такий епізод з життя митця. У 1990 році в Києві відбулася республіканська виставка, присвячена 45-річчю перемоги. Через насиченість кольору картину Криволапа «Багряні висоти» просто не знали, куди повісити, і врешті розмістили в найвіддаленішій залі. Попри це полотно викликало помітний резонанс і фактично відкрило художника фаховій спільноті.
За два роки, 1992-го, Криволап разом із Тіберієм Сільваші, Олександром Животковим, Марком Гейком і Миколою Кривенком заснував мистецьке об'єднання «Живописний заповідник», який формально проіснував до 1995-го. Сам Сільваші вже тридцять років по тому описував роботу об'єднання як спробу вийти за межі «картини», подолавши описовість та ієрархію. За його словами, практичні результати цього пошуку з'явилися не одразу: не все, що характеризує сьогоднішнє мистецтво, було властиве самому «Заповіднику», і лише в роботах окремих молодих художників тепер можна побачити, до чого цей рух прагнув.
Саме в цьому колі Криволап найбільш послідовно розробляв ідею кольору і фарби як самодостатнього, універсального матеріалу — без сюжету, без ілюстративності. Сам він згодом називав цей період одним із найщасливіших, адже після років вимушеного дистанціювання від спільноти через небажання споглядати радянське мистецтво, нарешті вдалося знайти однодумців — людей, «захоплених кольором і загалом мистецтвом».
«Абстрактний період» творчості тривав приблизно до початку 2000-х, до переїзду митця із Києва в невелике село Засупоївка під Яготином. Тут митець має будинок, на мансарді якого розташована одна з його майстерень. Ще одна майстерня розташована на Андріївському узвозі у Києві. Про майстерні говорить так: «Чітко відмежовую майстерню від реального життя — це для мене храм, призначений виключно для роботи й творчості».
Центральний образ
Найвпізнаванішим символом Криволапа стала серія «Кінь», над якою він працював близько десяти років і вперше показав цілісно на виставці «У цьому полі, синьому...», назву якій дав рядок із поезії Василя Стуса, у Музеї історії Києва у 2012 році. Художник свідомо уникає анатомічної деталізації, властивої коням Леонардо да Вінчі чи Дюрера, бо будь-який рух у картині за його логікою вимагає сюжету — розповіді, куди саме кінь рухається. Натомість Криволап говорить: «Мої коні — лише міражі, секундні спогади дитинства про вигін, що розчинявся у мареві надвечір'я».
Саме роботи цієї серії вважаються найдорожчими у кар'єрі Криволапа: 2013 року його полотно «Кінь. Вечір» пішло на аукціоні Phillips за 186 200 доларів.
Лише за період 2010–2018 років на аукціонах з молотка пішли 19 полотен на суму понад 800 тисяч доларів. Показово й те, що до середини 2000-х українські колекціонери роботами Криволапа майже не цікавилися — купували переважно іноземці. За його власним поясненням, тоді співвітчизники тяжіли до художників радянської популярності на кшталт Сергія Шишка, і лише покоління, яке встигло поїздити світом і побачити музеї, перестало боятися абстракції.
Колір як мова, а не інструмент
Про роботу з кольором Криволап казав в інтерв'ю Forbes Ukraine: «Колір, як ображений кінь, — чинить опір, не піддається. З ним потрібно шукати спільну мову», додаючи, що справжній кайф від роботи з кольором відчув лише в сорок два роки, коли нарешті відпустив раціональний контроль на користь інтуїції.
Митець зазначає, що для нього кольорові сполучення — «нервові клітини, які створюють відчуття», а завдання художника — «уловити, утримати й точно вибудувати відчуття на полотні». Найповніше цей метод розкривається в тому, як Криволап пояснює власну концепцію «нового українського пейзажу». За його словами, у якийсь момент він свідомо відмовився від споглядання — того, що зазвичай слугує глядацтву для аналізу й прочитання краєвиду, — і перетворив пейзаж на медитативний простір. Колір тут функціонує не як засіб зобразити місцевість, а як подразник: він апелює до чуттєвого досвіду і навмисно не дає зосередитися на деталях. Той самий принцип художник переносить і в серію «Кінь» — впізнаваний символ перетворюється на власний фантом, щоб глядачі могли глибше зануритись у медитативний стан і стати повноцінними співавторами кожної роботи.
Абстракціоніст працює, за власним описом, без попереднього плану й ескізів — імпровізує, дозволяючи фарбі підказувати наступний крок, і намагається завершити картину за один прийом, що триває від години до п'яти. Якщо певності в наступному кроці немає — відкладає роботу і, за його словами, більше до неї не повертається: «Це як кохання. Коли все пережито і ви розсталися, повертатися не треба».
Криволап переконаний, що поняття балансу між роботою і життям — вигадка для «офісних людей». Для нього шлях до результату — одержимість, яка колись давала змогу проводити в майстерні по двадцять годин на добу. Нині ж, через стан здоров'я, працює ривками, але без роботи не обходиться жоден день.
До сучасного «актуального» мистецтва Криволап ставиться скептично, вважаючи, що воно часто підмінює художній жест модою і наслідуванням. На його думку, художники, які женуться за трендом, «втрачають себе», а гостра соціальна тема — та ж війна на Донбасі чи Майдан — залишається, за його спостереженням, не осмисленою засобами українського актуального мистецтва так, як могла б. Митець не бачить себе у цих процесах і наголошує, що ніколи не поєднує мистецтво з політикою, хоча події «впливають на нього на підсвідомому рівні».
Де можна побачити роботи Анатолія Криволапа
Найбільшим проєктом Криволапа останніх років став розпис храму Покрови Пресвятої Богородиці в селі Липівка на Київщині. Меценат Богдан Батрух збудував цю святиню на місці зруйнованої радянською владою церкви. Над оздобленням простору живописець працював у 2019–2023 роках спільно з монументалістом Ігорем Ступаченком: колега відповідав за технологію та композицію, а Криволап — за колір.
«Раніше люди приходили до церкви, щоб долучитися до чуда, відчували піднесення. І це наближало їх до Бога. Намагався відтворити цей стан», — пояснював Криволап.
Більшість розписів художники встигли змонтувати ще до повномасштабної війни. Навесні 2022 року Липівка опинилася в окупації, а храм став укриттям для місцевих жителів. Внаслідок обстрілів уламки снарядів сильно посікли баню із зображеннями архангелів і пантократора. Співавтори вирішили не реставрувати фігури, залишивши ці шрами війни як свідчення для нащадків.
Наживо побачити полотна Анатолія Криволапа можна вже незабаром. Національний музей «Київська картинна галерея» 15 вересня відкриває виставку «Світло і колір» — завершальний проєкт із циклу, присвяченого ювілею художника.
Експозиція підсумовує 25 років мистецьких досліджень автора, причому більшість робіт публіці покажуть уперше. Куратори побудували виставковий простір як один неперервний світловий день — від яскравих сонячних пейзажів до містичних нічних сюжетів, а центральним твором обрали масштабне полотно 2018 року «Хмара над горами».
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
