У серпні розпочався практичний етап міждисциплінарної лабораторії «Ірпінь: Архітектура пам'яті». У межах цього проєкту шукають етичні та фахові рішення для вшанування пам'яті у міському просторі Ірпеня. Організатори наголошують, що відмовляються від готових шаблонів і натомість створюють майданчик для діалогу між владою, громадою, митцями та експертами.
Під час лабораторії працюватимуть над чотирма місцями пам'яті: кладовищем автомобілів, Алеєю Героїв, блокпостами й набережною. Кожен напрям має окрему міждисциплінарну команду з архітекторів, митців, урбаністів та дослідників, роботу яких фасилітують кураторки Ксенія Малих, Катерина Семенюк, Анастасія Пасєка та Лізавета Герман. Наприкінці року планують презентувати громаді напрацювання щодо пам'ятних місць, сам проєкт триватиме до травня 2027 року.
Лабораторію реалізовують сектор меморіалізації Ірпінської міської ради, який очолює Софія Мартинюк, та благодійна організація «Сиґма Ірпінь», керівницею якої є Оля Гдуля. Менторка програми — Катерина Семенюк. Також ініціатива послуговується напрацюваннями платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
Анастасія Курінська спеціально для Суспільне Культура поспілкувалася із Софією Мартинюк, Анастасією Пасєкою, Катериною Семенюк, Лізаветою Герман та Ксенією Малих про бачення кожної кураторки, поточний стан роботи над чотирма локаціями та підходи, які команди випробовують у процесі.
Софія Мартинюк: про проєкт
Головна мета проєкту — перекласти спогади, емоції та слова містян у фахову мистецьку й архітектурну форму. Робота триватиме кілька місяців, і вже на початку грудня команди презентують громаді перші узгоджені концептуальні пропозиції.
В Ірпені сформувався особливий ландшафт пам'яті. Як зазначає ініціаторка проєкту Софія Мартинюк, ідеться не лише про окремі місця вшанування полеглих у російсько-українській війні, а й про різні досвіди її проживання безпосередньо на вулицях міста.
Шукаючи спосіб оприявнити ці досвіди, команда відмовилася від нав'язування рішень виключно «зверху» — тоді історія не відгукується громаді. Водночас суто низові ініціативи без підтримки влади та залучення фахівців часто є непрофесійними. Саме тому команда обрала за основу діалог, де кожна сторона діє відповідно до власних компетенцій, але водночас чує інших.
«Єдиної методички роботи з пам'яттю немає, тим більше кожна громада має різний досвід. Найкраще з того, що я чула у фахових дискусіях, ми намагаємося впроваджувати тут», — наголошує Мартинюк.
Цей підхід визрівав поступово. Після деокупації міста Софія долучилася до відбудови та ініціювала роботу над військовим сектором кладовища, що зрештою привело до створення сектору з питань меморіалізації при Ірпінській міській раді. Важливим поштовхом стала також її участь у «Лабораторії практик меморіалізації», яку проводила платформа культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», та знайомство з кураторкою Катериною Семенюк. Тоді фахівчині зрозуміли, що досвід попередніх досліджень можна адаптувати до конкретних потреб Ірпеня.
На практиці взаємодія виглядає так: міська рада формує технічне завдання, а мешканці доповнюють його власною наративною частиною під час громадських обговорень. Розробкою проєктів займатимуться міждисциплінарні групи: на конкурс подали 143 заявки, із яких сформували команди по п'ять-шість фахівців у кожній. Учасники вже провели дводенну дослідницьку експедицію Київщиною, фіксуючи поточний стан пам'ятних локацій та ознайомилися з контекстом регіону.
Паралельно в проєкті діє освітня складова: лекції для команд читають провідні експерти з політик пам'яті: Антон ДробовичФілософ і громадський діяч, засновник та перший керівник Центру прав людини та меморіалізації війни Київської школи економіки, колишній голова Українського інституту національної пам'яті., Оксана ДовгополоваКураторка платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук, професорка магістерської програми «Дослідження пам'яті та публічна історія» Київської школи економіки., Іван ЩуркоАрхітектор і краєзнавець, Олександр АльфьоровОлександр Алфьоров — український історик, радіоведучий, громадський та політичний діяч, кандидат історичних наук, Голова Українського інституту національної пам'яті, майор запасу ЗСУ та Антон ЛягушаАкадемічний директор освітньої програми «Дослідження пам'яті та публічна історія» у Київській школі економіки, доцент факультету соціальних наук, Swedish Distinguished Professor. Влада зі свого боку супроводжує кожен крок, що створює реальні умови для подальшого втілення напрацювань.
Організаційна та фінансова модель також склалася завдяки партнерству. Оскільки виділити бюджетні кошти на подібні дослідження і дискусії в межах міської ради доволі складно, ініціативу подали на грант. Софія Мартинюк почала співпрацювати з керівницею організації «Сиґма Ірпінь» Олею Гдулею, яка взяла на себе операційне та фінансове управління проєктом, тоді як Мартинюк зосередилася на сенсовому наповненні. Фінансує ініціативу програма «Партнерство за сильну Україну» за підтримки урядів Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Анастасія Пасєка: блокпости
Блокпости Ірпінської громади — це шість ключових оборонних точок, сформованих у лютому-березні 2022 року на підступах до міста: «Жираф», «Караван Гала», «Синергія», «Водоканал», «Стоянка» та «Слобода» (Михайлівка-Рубежівка).
Під час широкомасштабного вторгнення Росії в Україну північно-західний напрямок через Бучу, Гостомель та Ірпінь став одним із головних шляхів наступу російських військ на Київ. На захист Ірпеня стали місцеві жителі та влада, основу становили добровольці територіальної оборони — цивільні люди різних професій без бойового досвіду, від будівельників і водіїв до митців і юристів. Разом із ветеранами війни на Донбасі та підрозділами Сил оборони України вони утримували ці позиції. На кожному блокпості були зіткнення з російськими військовими, на більшості позицій були загиблі українські захисники. Усі шість локацій визнали однаково важливими для вшанування, без виділення окремих рубежів чи створення ієрархії героїзму.
Кураторкою напряму блокпостів є Анастасія Пасєка. До її групи увійшли п'ять фахівців з різних сфер: мисткиня Інга Леві відповідає за концептуальне та художнє бачення, архітекторка Лілія Клунько працює з об'ємно-просторовими рішеннями, урбаністка Лін Попова досліджує взаємодію об'єктів із міським середовищем і транспортно-пішохідними потоками. Дизайнерка Валерія Гуєвська опрацьовує візуальну мову, навігацію та графічні елементи, а дослідник Ігор Шпилька фіксує контекст, працює з усними історіями та готує текстове наповнення концепції.
Як зазначає Анастасія Пасєка: «Наше завдання — запропонувати рішення замість інформаційного щита з лампадкою, розробити гідний простір, де людям комфортно перебувати, що відповідає всім запитам та доповнює інфраструктуру міста».
Нині жоден із шести блокпостів не виконує військової функції: частина барикад розібрана, а залишки окопів і ДОТівДОТ — довготривала оборонна точка. поступово поглинає ландшафт, і вони функціонують як стихійні місця вшанування. Ключовим викликом для фахівців є визначити фізичне майбутнє цих фортифікацій. «Ми маємо фахово осмислити залишки укріплень і запропонувати рішення, щоб уникнути штучного благоустрою, коли окопи ремонтують до стану, якого вони ніколи не мали», — зауважує Пасєка.
Знайти баланс між збереженням автентичності слідів бою та впорядкуванням простору покликаний єдиний підхід до всіх шести точок. Для них планують створити спільний дизайн та візуальний знак, який об'єднає локації в цілісний маршрут пам'яті. Водночас кожен блокпост розповідатиме про конкретні події та загиблих захисників. Для відвідувачів там облаштують безпечні пішохідні проходи, місця для короткої зупинки й паркування, зони для квітів, а також простори для тиші та рефлексії.
Методологія проєкту базується на польових дослідженнях та залученні безпосередніх учасників подій. «Коли ми виходимо в професійне коло обговорень — це одне. Але коли ми їдемо на місце, говоримо з людьми, для яких це створюється, і чуємо їх — це дає той рівень емпатії до цих історій, який неможливо здобути, сидячи десь в іншому місті», — наголошує кураторка.
Ксенія Малих: кладовище автомобілів
Кураторка Ксенія Малих працює з локацією «Кладовище автомобілів». Цей простір виник у квітні 2022 року стихійно: комунальні служби звозили туди понівечені та спалені автівки, щоб розчистити дороги Ірпінської громади. Здебільшого це машини з Романівського мосту, які люди залишали, намагаючись евакуюватися.
Як розповідає кураторка, контекст громади їй знайомий, адже до осені 2021 року вона жила в Бучі. До того ж після початку широкомасштабного вторгнення Ксенія працювала над документальним проєктом Russian War Crimes House«Дім російських воєнних злочинів» (Russian War Crimes House) — це міжнародний виставковий проєкт PinchukArtCentre у співпраці з Офісом президента та МЗС, відкритий у травні 2022 року під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія) для документації та демонстрації доказів воєнних злочинів Росії в Україні. Проєкт продовжився на міжнародних політичних локаціях, серед яких Лондон, Вашингтон, Мюнхен, Берлін, Брюссель, Вільнюс., тому тема фіксації воєнних злочинів для неї не є новою.
До команди проєкту увійшли шестеро фахівців, троє з яких — ірпінці. Архітекторка Любов Седякіна вже має досвід роботи з місцевими меморіальними об'єктами та сама пережила евакуацію. Мистецький дует «Лісова-3» представляють Світлана Гриб та Сергій Спіжовий. За словами Ксенії Малих, дует добре знає місцевий контекст, працює з громадою і живе неподалік кладовища автомобілів.
До роботи долучився і художник Георгій Потапальський, який створює аудіовізуальні інсталяції та працює зі звуком як композитор. Кураторка зазначає: «Я дуже рада, що Гоша подався на цей проєкт, бо мені здається, там є звуковий потенціал».
Дослідницьку частину веде Лілія Шпотенко. Ксенія Малих описує її як надзвичайно уважну та «дуже прискіпливу дослідницю, яка не дасть нам забути про якийсь аспект чи факт», і додає, що без ґрунтовного дослідження такі проєкти уявити неможливо.
Також у команді — Катя Демерза, з якою кураторка мала досвід співпраці в берлінській громадській організації Vitsche. Вона має «класну сторителінгову експертизу і комунікаційну оптику» та допомагає команді тримати фокус на тому, що саме і кому вони розповідають.
Наразі учасники на етапі брейншторму та лише планують остаточно розподілити зони відповідальності. Ксенія Малих пояснює: «Це вихід за межі звичайної пари куратор — художник, коли куратор веде проєкт і підтримує втілення художнього задуму. Тут, з одного боку, треба, щоб всі реалізувались, щоб всі підсилювали проєкт своєю експертизою, а з другого боку, в нас є конкретне завдання і конкретний результат, на який ми працюємо».
Сьогодні кладовище автомобілів — це місце, яке постійно трансформується та втрачає первісний вигляд. Частину автомобілів забрали власники, відповідні служби та правоохоронці, інші — розібрали місцеві мешканці. Простір поступово втрачає цілісність і перетворюється на фрагментоване поле залишків.
Ксенія Малих зазначає, що перевага цієї локації полягає в тому, що на самому майданчику ніхто не загинув — це дає команді більше свободи для мистецького переосмислення.
Достеменно невідомо, яка історія у кожної автівки. Частина з них врятувала життя, в частині, можливо, загинули люди, деякі авто належали волонтерам, які допомогли переправитися не одній родині.
«Ці машини виконали свою функцію, довезли людей до точки переправи, а потім згоріли чи отримали кульові пробоїни. Це логічна точка історії про Романівський міст та надію на порятунок», — пояснює Малих.
Наразі команда збирає інформацію. Фахівці планують записати розповіді людей, які намагалися врятуватися цими автомобілями, щоб зрозуміти, куди їх поведе дослідницький матеріал. Кураторка підкреслює: необов'язково всі ці оповіді прозвучать безпосередньо у фінальному проєкті, проте вони стануть фундаментом для роботи.
Щодо фізичного збереження об'єктів команда ще шукає рішення. Оскільки метал зазнає корозії, автівки можуть законсервувати або ж дозволити їм руйнуватися природним шляхом. Головна мета — надати цьому простору осмисленої форми. Малих переконана, що коли місце отримає чітку концепцію, воно перестане сприйматися як звалище і зможе гідно розповідати про досвід порятунку та евакуації.
Лізавета Герман: пам'ять про вбитих цивільних
Кураторка Лізавета Герман опікується розробленням меморіального простору, присвяченого цивільним жертвам оборони Київщини у лютому-березні 2022 року. Ця локація розташована на Ірпінській набережній — одному з найбільш людних та активних громадських просторів міста. Наразі там уже існує лавандова галявина «Вічна весна», яку у 2025 році висадили з ініціативи місцевої громади. Вона стала одним із перших кроків до вшанування пам'яті про загиблих мирних жителів. Утім, команда не буде безпосередньо орієнтуватися на цю галявину в розробленні нового проєкту.
За словами кураторки, особливість роботи з цим простором у тому, що цивільні жертви війни мають менше видимості у загальному дискурсі. Наразі офіційно відомо про 269 загиблих цивільних мешканців громади, проте ця цифра не є остаточною: слідчі дії тривають, а багато історій досі залишаються незадокументованими через відсутність доступу до тіл чи брак інформації. Тому ключове завдання лабораторії — знайти художні способи показати справжній масштаб цих втрат і персоналізувати пам'ять, не перевантажуючи простір.
Говорячи про мотивацію долучитися до проєкту, Герман розповідає, що стежила за роботою колег із платформи «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» як до початку широкомасштабного вторгнення, так і безпосередньо у перші роки великої війни. Тоді, у 2022—2023 роках, кураторці здавалося, що робота з пам'яттю про поточні події та пошук способів говорити про війну — це найбільш важливе, що можна було робити в мистецтві. Вона згадує, як багато хто взагалі сумнівався, чи варто займатися мистецькою практикою під час війни, проте їй було цікаво спостерігати, як українські митці дуже органічно підхопили тему пам'яті та інтегрували її у свої багаторічні практики.
Попри те, що Герман не жила в Ірпені, вона сприймає цей проєкт, зокрема, крізь призму захисту столиці. «Ці меморіали стосуються кожного киянина. Бойові дії на Київщині — наша спільна трагедія. Київ не був захоплений, і у цього є ціна, про неї треба пам'ятати», — ділиться кураторка.
До її команди ввійшли п'ятеро фахівчинь: дизайнерка Даша Подольцева, художниця-керамістка Юлія Маклюк, архітекторка Неля Мороз, а також дослідниці Катерина Яковленко та Оксана Господаренко. За словами Лізавети, архітекторка відіграє критично важливу роль, адже проєкт має завершитися не просто ідеями, а конкретними кресленнями для подальшого втілення. Зв'язок із контекстом громади забезпечують одразу троє учасниць: дослідниця Катерина Яковленко раніше мешкала в Ірпені та має особистий досвід втрати дому, а дослідниця Оксана Господаренко та керамістка Юлія Маклюк є частиною місцевої громади просто зараз. Свою власну роль Герман бачить не у створенні авторитарного кураторського «метависловлювання», а у фасилітації розмови між цими п'ятьма фахівчинями.
Порівнюючи цей проєкт зі своїм попереднім досвідом — роботою над меморіалом жертвам Голодоморів в Мелітополі, — Герман помічає докорінну різницю. Вона пояснює, що трагедія Голодомору нині є колективним досвідом і травмою. Натомість усе, що пов'язане з широкомасштабним вторгненням, має дуже індивідуальні виміри, які різняться в кожній громаді залежно від пережитих подій.
Набережна не є місцем масових поховань чи безпосередньої загибелі цих людей. Проєкт ще на стадії дослідження та розроблення, проте команда вже мислить його не лише простором скорботи, але також простором пам'яті та роздумів. Також тут не планують зводити громіздких монументів, а сама ділянка для меморіалу візуально відділена від активних зон відпочинку набережної — дитячих і спортивних майданчиків.
«Суспільство вже втомилося від формату радянського чи пострадянського пам'ятника-боввана. Ми діємо від супротивного — не створюємо стару форму, а пропонуємо щось делікатніше, що не конфліктує з ідентичністю місця», — пояснює Герман.
Катерина Семенюк: Алея Героїв
Кураторка Катерина Семенюк працює над переосмисленням Алеї Героїв — простору на центральній площі Ірпеня, де розміщені банери з портретами полеглих захисників і захисниць. У перші роки широкомасштабного вторгнення такі тимчасові конструкції стали реактивною та щирою відповіддю міста на втрати. Проте сьогодні цей формат вичерпує себе: кількість загиблих зростає, тимчасові конструкції під дією часу псуються.
До команди Семенюк увійшли п'ятеро фахівців: мисткиня Сана Шахмурадова-Танська, архітекторка Ксенія Білик, історик і дослідник Семен Прокопенко, урбаністка Дар'я Боровик й операторка та режисерка документального кіно Олександра Плетенецька. «Я свідомо формувала команду спеціалістів із дуже різними компетенціями, п'ятеро чудових професіоналів, кожен у своїй сфері», — зазначає кураторка, порівнюючи власну роль у цьому процесі з роботою диригентки.
Для кураторки цей проєкт є продовженням роботи, яку платформа культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» веде з 2022 року. Вона згадує, як у листопаді першого року повномасштабної війни, під час повного блекауту, в Ірпінській міськраді відбулися перші шестигодинні слухання щодо Романівського мосту та ідеї створення на цьому місці меморіалу.
Півтора року тому Семенюк разом із Софією Мартинюк почали розробляти архітектуру нинішнього процесу, спираючись на досвід освітньо-дослідницької «Лабораторії практик меморіалізації», яку команда платформи проводила ще 2024 року. Саме Катерина запропонувала розподіл кураторок за чотирма напрямами проєкту, добре знаючи експертизу кожної з них.
Говорячи про потребу змін на Алеї Героїв, Семенюк наголошує: «Перехід до сталішої форми — це поки не про "монументалізацію", а про відповідальність: тимчасова конструкція означає, що рано чи пізно хтось муситиме вирішувати, чий портрет перекрити, або куди і в який спосіб його посунути, адже кількість загиблих зростає. Не хотілося б, щоб близькі загиблих військових опинилися в цій ситуації».
Кураторка додає: «Також це про гідність — навіть тимчасове місце має бути виконано з повагою, тобто професійно і якісно, створювати простір, який заохочує до взаємодії, підсилює відчуття вдячності загиблим героям».
Щоб забезпечити рівноцінне вшанування кожного загиблого, водночас розуміючи, що імен ставатиме більше, команда міркує над впровадженням логіки модульності.
Через те що центральна площа має залишитись транзитним і публічним простором, на думку кураторки, тут не вийде виокремити суто сакральну зону, реалізація цієї функції переважно відбувається на кладовищах.
Хоча усамітнення і споглядання є важливою частиною практики пам'ятання, команда наразі лише досліджує, як саме передбачити таку можливість. Загалом команда прагне, аби місце пам'яті запрошувало до взаємодії не лише родини полеглих, а й пересічних містян та гостей міста, даючи їм змогу так само відчувати й висловлювати вдячність захисникам.
Щоб уникнути конфліктів сприйняття після реалізації проєкту, команда веде комунікацію з родинами загиблих до початку розроблення мистецьких ідей. Через громадські обговорення та опитування організатори збирають потреби близьких, які лягають в основу технічного завдання. Пошук відповідної просторової форми залишається за фахівцями.
Катерина Семенюк проти тиражування ірпінського візуального рішення як універсальної моделі для інших міст, адже кожна громада повинна знаходити власні відповіді на локальні запити. Проте вона переконана, що сам метод роботи — ґрунтовне дослідження, завчасний діалог із родинами, відмова від готових шаблонів та залучення міждисциплінарних груп — стане дієвим підходом, яким зможуть скористатися й інші українські міста.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
