Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Я вважаю своїм домом рідне місто на Донеччині. Воно ділить назву з десятками інших населених пунктів і називається Миколаївка. Це єдина Миколаївка в Україні, яка має статус міста.
Починаючи з 2022 року чат Миколаївки став для мене останнім містком з домом. Подумки я так його і назвала — чат «Дім». Зараз у ньому майже 9500 учасників. Онлайн одночасно буває до 1500 людей. Проте активних дописувачів мало — більшість, як і я, обрали роль безмовних спостерігачів.
Американська письменниця Сьюзен Зонтаґ у своєму есеї «Спостереження за болем інших» ставить під сумнів те, що чийсь задокументований біль може бути спільним. Загалом крізь весь цей текст мені проглядається слово «привілей» — либонь, якщо ваші роздуми про біль надто багаторівневі, рефлексивні та метамодерні, навряд чи це ваші страждання.
Чи мала я привілей спостерігати за болем у моєму місті на відстані? Безумовно. Чи був цей дистанційний біль для мене абстрактним? Я так не думаю.
Врешті, в межах українського суспільства відстані коротші й жоден межовий досвід наших людей — не чужий і не екзотичний. А добровільне знедомлення заради умовної безпеки не руйнує зв'язки — хіба трохи віддаляє від травми, натомість додає сорому за неможливість бути вдома.
***
Спершу чат «Дім» майже не відрізнявся від будь-яких місцевих чатів. Перебуваючи за 600 кілометрів від Миколаївки, в іншому українському місті, я могла бачити точнісінько такі ж повідомлення. Але тільки він мав здатність підживлювати мої спогади знайомими прізвищами та локаціями.
Велося в ньому про зовсім звичайне. Говорили про тепло, світло, воду та сміття, мобільний зв'язок та інтернет-провайдерів. Продавали й купували, ділилися телефонними номерами таксі, дільничних і майстрів. Запитували, чи працює «Нова пошта», чи є гроші в банкоматі та чи буде остання маршрутка на Слов'янськ. Слідкували за повідомленнями адміна про загрози обстрілів.
Звісно, прифронтове місто відчувалося. Тут регулярно публікували варіанти виїзду в безпечніші регіони. Завжди висіли оголошення від військових про пошук житла. Розшукували евакуйованих власників квартир, у яких прорвало трубу або вибухом відчинило вікна. Пропонували дивні напозір послуги — як-от прибирання могил на цвинтарях.
Я тішилася простим новинам. Вчила нові назви декомунізованих вулиць і гортала світлини. Мені подобалася життєствердність повідомлень — вона читалася в обурених вимогах вивезти сміття й у світлинах із веселкою, яка починалася десь у лиманських лісах і замикала дугу за Сіверськом. Все це створювало ілюзію дому, який тримається. А значить, колись я зможу туди повернутися.
***
В американського режисера Ґаса Ван Сента є фільм «Слон» (2003), який містить ідею, близьку моєму життєвому і творчому світогляду. Глядачу спершу може здатися, наче це меланхолійні хроніки з життя американської школи. «Слон» — не буквальний, метафоричний, — показує вуха ближче до кінця фільму і повністю з'являється у драматичній розв'язці.
Я не могла не помічати «слона» у чаті «Дім». Наближення фронту одночасно з півночі, сходу і півдня не було таємницею. Проте тоді в чаті тривала дуель між притлумленою тривогою і показною життєрадісністю. Фото оптоволокна на кущах змінювалися світлинами заходу сонця. Точилися сварки між тими, хто закликав вивезти дітей, і тими, хто запевняв, що вони мають «спати у власному ліжечку». Прощалися із загиблими від обстрілів і вітали ювілярів. Цвіли чорнобривці в центрі, а місцеві активісти збирали гроші на пісок для пляжу. Петля фронту тим часом затягувалася, а в місті більшала кількість знищеного житла.
***
Школа і готель. Дві перші знакові для мене будівлі, знищені обстрілами. В загальноосвітній школі № 1 я вчилася шість років. 2022 року в неї влучила ракета, склавши три поверхи з трьох. Загинула чергова, яка на момент удару перебувала в холі. Люди у шкільному сховищі вціліли.
До єдиного в місті готелю я відчувала не менший сентимент, хоча була там лише двічі чи тричі, й лише на першому поверсі. Відремонтований готель «Зоря» зі світлим фасадом і бірюзовим ґанком на першому працював навіть під час повномасштабної. Коли у вересні 2024 року на готель скинули ФАБи, в ньому перебували зооволонтери, які приїхали в місто, щоб безоплатно стерилізувати тварин. Загинуло двоє людей.
Обидві будівлі з'являлися у моїй прозі. Перший роман загалом писався з метою задокументувати місто в деталях, так щоб (за Джойсом) його можна було відбудувати за записами. Можливо, мої записи й були б помічними, проте зараз я не вірю, що місто буде відбудоване.
З початку повномасштабної я була вдома двічі й сфотографувала школу, готель і кілька інших будівель. Особливо зворушливі фото зі школою — біля неї, на уламках плит, сиділа жінка і годувала рудого кота. Досі шкодую, що не підійшла до неї. Той маленький епізод був живим втіленням життєствердності, яку я шукала в чаті, він якийсь час лікував мій біль і зменшував відстань до дому. Я лишень сподіваюся, що жінка і котик у безпеці й хтось про них дбає.
***
У листопаді 2024 року авіабомби вперше впали на мою вулицю. Був вечір — у чаті написали, що горить поруч з нашим будинком. Фото з'явилися вранці й ледь не вперше з початку повномасштабної війни я відчула не лише жах, а й подив. Це був шок невпізнавання — за уламками життя ніяк не виходило визначити, чиє воно було — твоє чи сусідів. Єдиним маркером залишався колір цегли: напевно, якщо вона червона, а твій будинок мав стіни з білої, то ця купка — не твоя. А ось розгледіти в них шматки корпусу коричневого піаніно або жовті штори було марним завданням — російський КАБ перемелював усі ознаки побуту в один однорідний салат: либонь, такий russian salad, а не олів'є, мають знати іноземці.
Під час тієї атаки загинула моя сусідка. Я мало про неї знала — тільки ім'я (моя тезка) і приблизний вік (ровесниця моєї мами). Ця жінка завжди була частиною середовища, одним із пазлів загальної картини. Якби вона померла в інших обставинах, вона б і залишилася в цьому середовищі. Але її смерть, яка настала одночасно з руйнуванням її будинку, була одним із сигналів, що війна поступово забирає у мене це середовище, переписує мої спогади, дешифрує мою пам'ять, роблячи весь попередній досвід однією великою прелюдією до фінальної трагедії.
***
Наприкінці 2025 року оголосили обов'язкову евакуацію дітей з громади. В лютому 2026 року зникла електрика в приватному секторі. Ще за кілька тижнів скасували маршрутку до Слов'янська. Все трапилося настільки швидко, що навіть ті, хто поїхали з міста і не мали призвичаюватися до змін, були вражені. Що ж до тих, хто залишалися, нема чого говорити.
Чат кипів: наприклад, епопея зі скасуванням маршрутки проходила через усі стадії за моделлю Кюблер-Росс. «Це не прифронтове місто, це місто, де живуть і працюють люди!» — наполягала одна з дописувачок, яка настільки бурхливо переживала етап заперечення, що майже ніхто не намагався висловлювати іншу думку.
Однією з найважчих в той період стала новина про зупинку роботи Слов'янської ТЕЦ — промислового символу Миколаївки. Місто асоціювалося зі станцією. Його зображували з трубами на горизонті. Багато людей були працівниками ТЕЦ або принаймні мали родичів або друзів, які там працювали. Вже під час повномасштабної війни чимало працівників станції загинули в її стінах.
Почастішали випадки атак FPV-дронами — вулиці почала затягувати павутина антидронових сіток. А потім у місто приїхали перші волонтерські групи, які займалися терміновою евакуацією населення. Це не великі організовані владою автобуси — це маленькі евакуаційні бусики. Вони в моїй уяві завжди були протилежністю човнам Харона, бо вивозили людей геть із пекла. Але їхня поява — сигнал того, що пекло вже тут.
***
Коли надворі остаточно потеплішало, містечко перейшло у стадію «трупи лежать на вулицях і їх ніхто не забирає». І не лише на вулицях — у квартирах, під'їздах, на дорозі, яка веде від сусіднього села.
Від російських ударів швидко спотворювалося обличчя міста. Школи, дитсадки, адміністративні будівлі, житлові будинки — список втрат поповнювався щодня і їх стало стільки, що хотілося вдягти чорне. Дрони та бомби валили труби станції — вже зараз вони всі знищені, а сам об'єкт вщент зруйнований.
Волонтерські групи все ще приїжджали, проте адресна евакуація стала неможливою. Людей просили вийти на околицю — центральні вулиці стали непроїзними для транспорту через гори уламків.
Ті, хто залишався в місті, перейшли в підвали та приватний сектор. Що вони їли та пили? Як лікувалися і де ховали померлих? Чи спали та як часто виходили на вулицю під небо з дронами-людоловами? Якщо рік до того можна було уявити собі побут місцевих мешканців, то тепер за відсутністю зв'язку інформації про їхнє життя не було.
В чаті шукали родичів і знайомих. Запитували, чи евакуювалися і куди. Писали: «Останній раз була на зв'язку місяць тому, жила в підвалі на Миру, ХХ». Отримували коротку відповідь, що перейшла в інший підвал і в порядку.
Я не маю права судити людей, які залишилися, бо вони називають домом місто, в якому живуть. Але думати про наслідки їхнього вибору нестерпно. В ті тижні, коли КАБ руйнував будинок і під завалами опинялися люди, їх уже не було кому дістати. В чаті благали їх врятувати — називали імена і прізвища, номери будинків і квартир. Рятувальники в місто давно не їздили, але часом на порятунок заваленим приходили військові. Відомо, що відкопували не всіх.
***
Бачити дім в агонії, навіть якщо перебуваєш за сотні кілометрів від нього — це прерогатива нашої епохи. Сьюзен Зонтаґ писала своє «Спостереження за болем інших», досліджуючи переважно документальну фотографію. Доба інтернету надала невимовно більше можливостей для спостережень. Фактично, російсько-українська війна точиться в прямому ефірі з невеликою затримкою на передачу даних.
Якби ця війна відбувалася п'ятдесят років тому, я б не утворила нові спогади дому, користуючись чужими відео. Не запам'ятала б рідні вулиці у вельонових димах і заюшені кров'ю обличчя сусідів. Не побачила б знайомі будинки на фотографіях ДСНС, відео з дрона і знімках із супутника. І хто ж знає, що краще — мати ілюзорну картинку дому чи пережити очікування катастрофи, приголомшеність і абсолютний жах, щоб врешті прийняти непоправне? Я все ще шукаю відповідь на це питання.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
