Питання віддчуттів та образності. Як дивитися фільми Сергія Параджанова

Питання віддчуттів та образності. Як дивитися фільми Сергія Параджанова

Питання віддчуттів та образності. Як дивитися фільми Сергія Параджанова

9 січня виповнилося 97 років від дня народження режисера Сергія Параджанова. Редактор Суспільного досліджує кінематографічне надбання одного з найяскравіших представників "українського поетичного кіно" та розповідає, з чого почати своє знайомство з художнім всесвітом українсько-вірменського майстра.

На творчість Сергія Параджанова вплинули його захоплення фольклором та образи з дитинства у Тбілісі. Понад п’ять років режисер провів у в’язниці, але гнітючі умови ув’язнення не відобразилися, однак, у фільмографії вірменина. Усі його стрічки були створені попри тиск від радянської влади, яка намагалася блокувати йому можливість знімати кіно.

Але, виходячи з в’язниці чи зали суду, Сергій Параджанов знову і знову збирав у своєму домі друзів, де б той дім не був: у Києві, Москві чи Тбілісі. Якщо він не міг знімати кіно, він писав його, назбируючи десятки невтілених сценаріїв.

Популярність “Тіней забутих предків” відкрила йому доступ фактично до будь-якого зі світових кінофестивалів, але партійне керівництво швидко закрило цю можливість. Прослідковуючи фільмографію Параджанова, можна побачити міру самозаглиблення. Через використання символів та традицій народу він прагнув показати внутрішній світ персонажа. Тому як дивитися стрічки Сергія Параджанова – це питання відчуттів та образності, а не логіки та послідовних умовиводів.

Андрієш

Коли Сергій Параджанов закінчив ВДІК, його розподілили на зйомки до Києва. Його вчитель Олександр Довженко запропонував екранізувати молдавську казку про пастуха Андрієша, який мріяв стати витязем. Одна зі студентських робіт режисера була короткометражною версією казки.

На жаль, її було втрачено, але повний метр “Андрієша” зберігся. У фільмі маленький хлопчик виконує квести, допомагаючи мешканцям села побороти зло у подобі юнака, яке оселилося в скелях. Жодного визнання після виходу стрічки Сергій Параджанов не здобув: “Андрієш” схожий на типову радянську казку з ледве помітним інтересом режисера до історії.

Короткі метри 1950-х

На студії імені О. Довженка режисеру давали знімати багато короткого метру, на якому він навчився відточувати свою майстерність. Теми обмежувалися переважно агітаційним набором зображень.

У 1957 році Параджанов випускає “Думку” – фільм-концерт капели, яка виконує твори Миколи Леонтовича та Сергія Рахманінова. Того ж року виходять і “Золоті руки” – відеовиставка робіт українських митців. Параджанов упродовж 30 хвилин уважно знімає килими, посуд та орнаменти на виробах ручної роботи.

За два роки з’являється документальна стрічка про Наталію Ужвій. Кіно більше скидається на шоуріл акторки, ніж на дослідження кар’єри чи особистого життя. У 1961 році Сергій Параджанов зніме її в “Української рапсодії”, побачивши у ролі викладачки співу саме Ужвій. Але у цих роботах навряд можна впізнати стиль режисера. Короткі метри 1950-х були нічим іншим, як роботою ремісника, якого покликали виконати замовлення студії.

Перший хлопець

У фільмографії Сергія Параджанова є одна комедія, знята в типовій манері соцреалізму. Між сором’язливою дівчиною та нахабним парубком виникає кохання. Водночас селяни намагаються виконати план будівництва стадіону. Перший хлопець на селі, звісно, залучений до робіт, але прагне завоювати всю увагу дівчини.

Режисер чудово працює у комедії з гегами. Цьому посприяв блискуче підібраний каст. Втім, кіно не виділяється на тлі швидкого виробництва радянських комедій 1950-60-х років. Зразкова поведінка всіх персонажів ледве рухає “Першого хлопця” до хепі-енду, бо головні герої вже живуть у щасливому майбутньому. Зрештою, це один з останніх фільмів, який здається чужорідним для вірменського режисера.

Українська рапсодія

Українська співачка Оксана виконує світові хіти для міжнародної аудиторії в амфітеатрі. Її перша любов Антон перебуває у Берліні та захищає країну від вторгнення нацистів. Вона так і не змогла його дочекатися з війни, але доля обов’язково зведе їх разом.

Попри патріотичну патетику, в “Українській рапсодії” впізнаються елементи, які цікавлять Сергія Параджанова найбільше: фатум, війна та українська пісня. Музика є неодмінною складовою сюжету фільму, а епізоди з військового шпиталю вельми переконливі.

Під час Другої світової Сергій Параджанов разом з концертною трупою відвідував госпіталі країни з виступами. Свої враження йому вдалося перенести на плівку. Але перш за все кіно вражає масштабним розмахом та виконанням пісень українською мовою. Для початку 1960-х це кіно було одним із найвпізнаваніших у доробку кіностудії імені О. Довженка.

Квітка на камені

Цей фільм спершу мав назву “Так ніхто не кохав” і знімати його мав Анатолій Слісаренко. Але режисера притягнули до кримінальної відповідальності за смерть акторки Інни Бурдученко на знімальному майданчику, тож стрічку передали Сергію Параджанову. Параджанов завершив виробництво з новою назвою, дознявши більшу частину фільму.

За сюжетом головна героїня Христина потрапила під вплив секти у шахтарському містечку. Арсен хоче визволити її з релігійного полону, бо закохався у неї. “Квітка на камені” стане останнім фільмом для режисера, який остаточно попрощається із драматичним радянським кіно. Метафоричний відкритий фінал стрічки демонструє, у якому напрямку хоче рухатися Сергій Параджанов.

Тіні забутих предків

Сергій Параджанов захоплювався творчістю Михайла Коцюбинського, тож для екранізації його повісті не міг нехтувати правдоподібністю. Саме тому зйомки відбувалися у Криворівні – селі, в якому український письменник написав свій твір.

Стрічка “Тіні забутих предків” вийшла у прокат українською мовою без російського дублювання. Дивом вдалося вмовити керівництво студії зберегти гуцульську говірку, що лунає у фільмі. Режисер піклувався про автентичність зображення, тому не міг дозволити собі відступів від правил.

У результаті фестивальний успіх зробив впізнаваними у всьому світі не лише режисера, але й оператора Юрія Іллєнка, композитора Мирослава Скорика та актора Івана Миколайчука.

Короткі метри 1960-х

Успіх “Тіней забутих предків” не відкрив можливостей для зйомок у Радянському Союзі. Режисеру довго доводилося пітчити свій проєкт “Київські фрески”, присвячений 20-річчю перемозі у Другій світовій. Сергій Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій та всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва за причиною “містично-суб’єктивного ставлення до сучасної дійсності”.

Від “Київських фресок” маємо 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи. Наприклад, лист до асистента режисера Романа Балаяна можна побачити на виставці, присвяченій фільму “Польоти уві сні та наяву”. У ньому помітно, як Сергій Параджанов прискіпливо ставився до реквізиту.

Режисер переїхав до Єревана, де намагався реалізувати проєкт про поета Саят-Нова. Для студії “Арменфільм” він зняв кілька коротких метрів, мета яких полягала у поверховій демонстрації творчості вірменських митців. Спершу це були “Страсті за Саят-Нова”, а потім і 10-хвилинний фільм про художника-портретиста Акопа Овнатаняна. Короткометражне кіно “Діти – Комітасу” так і залишилося втраченим серед архівів кіностудії.

Колір гранату (Саят-Нова)

З 1968 року починається новий період у творчості Сергія Параджанова. Його байопік про Саят-Нова отримав негативну критику як від влади, так і від літературознавців, хоча перший титр попереджав глядачів про спробу автора відкрити внутрішній світ поета, а не розказати біографію. Саят-Нова був ще тим міфотворцем, тому важко відділити правду про його життя від брехні. Режисер з допомогою титрів підказував, що відбувається на екрані.

Аудиторія за кордоном була вражена кольорами, розкадровкою та задумом, але керівництву не сподобався результат. Картину перемонтував і перейменував у “Колір гранату” Сергій Юткевич. У такому вигляді вона і вийшла в кінопрокат. Лише на початку 2000-х вдалося відновити оригінальний монтаж та реставрувати плівку. “Саят-Нова” чудово втілює любов Сергія Параджанова до кераміки, графіки та всіх видів реквізиту.

Коли режисер був дитиною, його тато працював антикварщиком, тому вчив сина розбиратися у речах та оцінювати їх за зовнішнім виглядом та походженням. Це особливо помітно у пізніх роботах Параджанова, де предмети часом грають не менш важливу роль, ніж персонажі.

Легенда про Сурамську фортецю

Після п’ятирічного ув’язнення (яке насправді було довшим за зазначений термін) Сергій Параджанов вийшов на волю кволим старим чоловіком. Але він все ще хотів знімати кіно.

Оскільки реалізувати сценарій “Інтермецо” за Михайлом Коцюбинським не вдалося, він взявся за менш психологічну історію – грузинську легенду про юнака, замурованого у стіну фортеці. Формально на титрах іменем першого режисера був Давид Абашидзе, але весь фільм зняв Сергій Параджанов, знову формуючи історію із символів, образів та фольклору.

У 1980-х кіно перемагало на кінофестивалях у Сан-Паулу та Роттердамі, а вдома автор стрічки залишався дисидентом, якому не давали творити. Параджанов жив з продажу ручних виробів та виставок власних робіт. Втім, він пишався своїми фільмами та боровся за свободу колег. Особливо приязно він ставився до Андрія Тарковського, з яким листувався з в’язниці та якому присвятив останню стрічку.

Питання віддчуттів та образності. Як дивитися фільми Сергія Параджанова

Ашик-Керіб

Казку за мотивами повісті Михайла Лермонтова прем’єрували на Мюнхенському кінофестивалі, а потім показували і у Венеції. Подейкують, що директор Каннського кінофестивалю боровся за те, щоб показати її першою на Лазуровому березі, але домовитися так і не вдалося.

Це історія про бідняка Ашика-Керіба, який пообіцяв повернутися до нареченої, коли стане багатим. Але суперник принижує головного героя, викрадаючи у нього одяг. Сім років Ашик-Керіб блукає в мандрах, поки не повертається додому, щоб порадувати сліпу матір та кохану жінку, яка вже встигла вийти заміж за іншого.

“Ашик-Керіб” зажив слави однієї із найбільш впізнаваних робіт режисера, довівши, що до розшифрування стрічок, сповнених містикою та поетикою, завжди слугуватиме ключем глядацька інтуїція.

Сергій Параджанов пишався тим, що першим показав на екрані курда Юрія Мгояна. Наприкінці життя режисер вирішив зняти частково автобіографічну “Сповідь” з тим же актором, але встиг побувати на знімальному майданчику один день. Рак не дозволив йому знімати більше.

Аудиторія звикла до того, що фільм може бути зрозумілим на 100%, але завжди знайдуться глядачі, які люблять абстракції. Жіноча коса, що зникає з-під голови радянського солдата, або великий план танців босими ногами на винограді міцно занотовуються у пам’яті.

Сергій Параджанов за допомогою розфокусу та інших операторських прийомів стирає межі між сном та реальністю. Наприклад, у “Тінях забутих предків” смерть Івана залишилася за кадром, але завдяки синхронному руху камери та персонажа глядачу зрозуміло, що головний герой йде в інший світ. Зображення та звуки, поєднані режисером, дають простір для уяви та створюють такий досвід, який можливий лише в кіно.

Сергій Параджанов – культовий автор, який у своїй творчості розумів цю перевагу. Слова та музика були важливим для нього, але йому було цікаво робити кіно, яке до нього раніше не знімали.

Читайте також

Нове українське кіно: 10 найочікуваніших фільмів 2021 року

Соціальна дистанція і вакцина від кризи. Що трапилося з кіно у 2020 році

Що (українського) подивитись на Новий рік замість радянських фільмів

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди