Олена Максьом — українська документалістка та офіцерка запасу Національної гвардії України. Її повнометражний дебют "Усе не буде добре" (2020), зрежисований спільно з Адріаном Пирву, уперше був представлений світові на IDFA та здобув низку нагород, зокрема за найкращий український повнометражний фільм і за найкращу режисуру на Одеському міжнародному кінофестивалі.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Максьом долучилася до евакуаційних і гуманітарних місій, а у 2022 році вступила до лав Національної гвардії. Паралельно зі службою продовжувала документувати війну зсередини, і її особистий щоденник став основою документального фільму "Не питай мене, чи я вбивала", світова прем’єра якого відбулася на цьогорічному фестивалі Docudays.
"Не питай мене, чи я вбивала" Олени Максьом отримала головну нагороду національного конкурсу "Docu/Україна".
Суспільне Культура поспілкувалися з Оленою Максьом про її досвід як режисерки документального кіно на війні, складнощі спілкування із західною аудиторією та роль мистецтва у подоланні прірви між цивільними та військовими.
Як ви прийшли до документалістики?
Це дійсно довгий шлях, доведеться багато чого згадати. Ще з дитинства я була, як то кажуть, творчою дитиною: багато писала, читала, брала участь у різних заходах і мріяла стати режисеркою. Але життя не завжди йде за нашим планом. Довелося пробувати різні спеціальності, і моя дорога надовго відхилилася від режисури та документалістики. Лише у 2015 році я змогла повернутися на цей шлях. Разом з Адріаном Пирву (він зараз продюсер моєї останньої стрічки) ми зняли фільм "Не все буде добре". Це була дуже довга історія — і персональна, і водночас про трагедію Чорнобиля. Ми їздили знімати в Білорусь і Україною.
Паралельно, звісно, був саморозвиток: тисячі переглянутих стрічок і книжок. Я ніколи не відходила від цього шляху по-справжньому, просто була потреба заробляти на життя.
Чи було у вас бажання знімати ігрове кіно?
Так, бажання і досі є. Можливо, воно реалізується, коли ситуація в Україні зміниться. Зараз у мене головне бажання — допомагати знищувати ворога. Інформаційно і безпосередньою участю в конкретних завданнях.
"Не все буде добре" і "Не питай мене, чи я вбивала": чи є у ваших фільмів спільні теми?
Я не думаю, що свідомо переносила теми з однієї стрічки в іншу. Хоча цікавий факт: після Чорнобильської катастрофи 26 % радіоактивної хмари пішло саме на Білорусь, і цей факт від населення приховали. Там побудували цілі селища в лісах, куди забирали дітей з генетичними мутаціями. Це неймовірна кількість людей.
І ось тут уже виникає паралель із тим, що відбувається зараз. Білорусь і Росія роблять жахливі речі й приховують їх від світу. Вони розповідають, що в Україні відбувається якесь "СВО", що України нібито ніколи не існувало. Тобто брешуть усе і всім. Єдина паралель — це приховування правди.
Я завжди намагалася і намагатимуся говорити правду. Так, є народне прислів’я, що в кожного своя правда. Але насправді правда одна. Просто зараз її дедалі важче донести — через мільйони ботів, алгоритми та чужі точки зору.
Чи може ваш фільм говорити із західною аудиторією?
З європейською аудиторією іноді дуже важко спілкуватися. У 2022 році, коли я вирішила піти до ЗСУ, мої друзі-режисерки — освічені, відкриті, прогресивні — не могли цього зрозуміти. Часто лунали фрази на кшталт: "Ну, ви ж можете помиритися?", "Поясніть їм, що вони роблять щось не те".
Це бісило. Бо ти щодня бачив, як гинуть цивільні й військові, як росіяни продовжують воєнні злочини. Для частини європейців, якщо ти взяв зброю в руки, — ти вже не пацифіст і не за мир. Їм складно пояснити, що єдиний спосіб боротися зі збройною агресією — це зброя у відповідь, і що я б дуже хотіла бути пацифісткою, але не можу.
Я думаю, ще багато часу мине, поки ми пояснимо, чому цивільні люди — режисери, письменники, програмісти — змушені були взяти зброю. Росія — це величезна пропагандистська машина з колосальними ресурсами. Це комунікаційна війна, і нам треба вести її набагато активніше.
Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід служби.
Моя історія, мабуть, не унікальна: багато жінок проходять приблизно те саме. Я підписала контракт 8 травня 2022 року, на свій день народження. До того були тренування. У батальйоні було 240 хлопців і я — одна дівчина.
Спочатку, звісно, треба було доводити все в рази сильніше: бігати в десять разів швидше, стріляти в п’ятнадцять разів краще. Постійні насмішки. Поки один боєць не сказав: "У Олени є яйця". Після цього ставлення змінилося. Ти вже не "дівчина", а "боєць", як усі.
Потім була Луганщина: Золоте, Гірське, Попасна. 2022 рік там — суцільний треш. Уже було неважливо, жінка ти чи ні. Час там розтягувався: один тиждень міг відчуватися як сто років. Для жінок у бойовому підрозділі, на жаль, досі треба доводити, що ти впораєшся не гірше, а часто — краще. Інакше не приймуть. Хоча в будь-якій професії так: якщо ти жінка і робиш свою роботу на голову краще за чоловіків — тебе врешті-решт починають поважати.
Чи змінилося за роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії?
Люди різні — і в Києві на Хрещатику, і в підрозділах. Мені дуже пощастило: зустрічалося багато достойних чоловіків, у яких я багато чого навчилася. Але були й ті, з ким спочатку було важко. З часом адаптуєшся. На війні головне — вижити. Все інше відходить на другий план.
І як попри такі умови вам вдавалося продовжувати знімати?
У мене була з собою камера. На КСП, коли були моменти відносного спокою та перепочинку, я періодично знімала. Це була моя розрядка. Я знімала людей, які стали мені дорогими. Спочатку це був просто щоденник для себе — як пам’ять. Не ідея фільму.
А потім, коли мої хлопці й дівчата почали гинути один за одним, я зрозуміла, що маю знімати максимально багато, поки маю час та можливість. Коли мама Артема (мого першого загиблого побратима та друга) написала: "У тебе є відео з ним?", я намагалася надсилати світлі моменти — де він сміється, розповідає щось веселе. Не ті, де страшно.
Пізніше мій друг і співрежисер Адріан переконував мене зробити з цих відзнятих кадрів кіно. Спочатку я відмовлялася: "Ти не уявляєш, що тут відбувається". Але десь через півтора року я серйозно взялася за ідею.
І як вам було повертатися до вже відзнятого матеріалу?
Дуже багато історій залишилося поза фільмом. Але в цій стрічці я сказала те, що хотіла. Є ідея для наступної — можемо поговорити про неї пізніше.
Повернутися до матеріалу на монтажі було важко емоційно. Більшість хлопців, яких я знімала, вже немає. З одного боку, сумно, з іншого — добре, що ці моменти збереглися. Гірше те, що не встигла зняти. Останні фрази, прохання, які не вдалося виконати… Режисура тоді не була моєю основною роботою, адже на війні твоє головне завдання — знищувати ворога.
Що документалістика може розповісти про війну?
Будь-який медіум може розповісти правду, якщо зроблений чесно — і документальне, і ігрове кіно. Але я точно знаю: якби я прийшла з камерою в підрозділ без власного досвіду 2022–2023 років, я б їх не зрозуміла. Тому для мене важливо, щоб якомога більше людей, які були на війні, знімали свої історії. І ті, хто знімали з боку, теж. Можливо, мої стрічки, які складаються з моментів тиші, цінніші для мене, ніж для глядача. Можливо, глядачу потрібно більше — сорі — трешу та крові. Мені цього точно не потрібно.
Для української аудиторії такі фільми важливі, щоб краще розуміти ціну, яку платять військові. У мене досі буває важко знаходити спільну мову навіть із близькими цивільними друзями. Досвід надто різний.
Після того як закінчиться фестиваль, я поїду до хлопців, до своїх, і буду допомагати з різними завданнями. І там я буду почуватися, хай як там складно, як риба в воді. Тому що у цивільному житті я ще, на жаль, не можу себе так почувати. Можливо, недостатньо роботи проводиться в цьому плані, щоб підготувати цивільне населення до того, щоб приймати військових правильно. Я не про те, що там мають бути військовим вдячні. Ніхто нікому нічого не винен. Особливо мені. Я зробила свій вибір. Мене ніхто не гнав штиками у спину — йди в армію. Я зробила свій вибір і я не очікую якоїсь вдячності, але очікую розуміння.
Ви на початку нашої розмови казали, що коли мріяли ще стати документалісткою, дуже багато дивилися документальних стрічок. Можливо, у вас будуть декілька рекомендацій?
- The Act of Killing (2012, Джошуа Оппенгеймер)
- Waltz with Bashir (2008, Арі Фольман)
- Collective (2019, Александру Нанав)
- Honeyland (2019, Тамара Котевська, Любомир Стефанов)
- 20 днів у Маріуполі (2023, Мстислав Чернов)
Чи може документальне кіно зменшити прірву між військовими та цивільними?
Трохи може. Фільми й книги допомагають хоч трохи зрозуміти чужий досвід. На 40 %, але це вже багато. Нам треба робити цю стіну меншою — щоб цивільні могли зазирнути на той бік, а військові не забували, що й тут люди живуть у постійному стресі, обстрілах і тривозі.
Ви згадували, що вже потрохи думаєте над наступною стрічкою. Яким буде її фокус?
Під час служби в розвідці я допитувала полонених. Їхні історії були моторошно однаковими: "та я взагалі нікого не вбивав", типові біографії — від "вдарив цеглиною по голові когось в селі" до "пив водку біля Байкалу". Це і є обличчя Росії. Були й ті (не назву їх адекватними, але більш-менш мислячі), хто казали: "Я зрозумів, що відбувається, тільки коли потрапив в Україну". Це теж дуже важлива тема — як працює російська пропаганда. Нам це особливо актуально, бо мешканці окупованих областей роками перебувають під впливом цієї самої пропаганди, і нам треба розуміти, що з нею робити.
Зараз я розумію, що не можу повністю віддатися мріям — ні про дитину та власну родину, ні про наступне кіно. Поки триває війна, маю долучатися. Кожен мусить допомогти відповідно до своїх можливостей: хто фізично, хто інформаційно, хто комунікаційно. Заплющувати на це очі не можна, бо нас хочуть буквально фізично знищити.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
