Повномасштабна війна Росії проти України стала випробуванням для всього суспільства, зокрема для людей творчих професій. Митці, чиє життя традиційно асоціювалося зі студіями, галереями та рефлексією, опинилися перед екзистенційним питанням: як жити, творити й зберігати людяність у реальності, сповненій насильства та абсурду. Документальна стрічка "Блаженні" режисера Андрія Лисецького, що стала єдиною українською картиною в міжнародному конкурсі цьогорічного фестивалю Docudays, — осмислення цієї трансформації душі через історії конкретних українських художників.
Суспільне Культура розповідає, як постановнику та оператору, відомому своїм зображенням щоденної краси, вдалося зобразити життя в умовах постійної руйнації, і як картина "Блаженні" вписується у ширший контекст мистецької традиції роздумів про роль художника на війні.
З перших днів повномасштабного вторгнення сотні українських митців, музикантів, акторів, письменників і художників долучилися до лав ЗСУ, ТрО чи волонтерства. Точної загальної статистики немає, але відомо про десятки-сотні імен на початку війни та десятки загиблих діячів культури. Саме такий досвід постановник та оператор Андрій Лисецький документує у своїй стрічці "Блаженні" — оповіді про митців Нікіту Кадана, Михайла Алєксєєнка, Данила Немировського та зниклого безвісти під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку Антона Гуріна.
Кадан — один із найвідоміших сучасних художників України, і єдиний українець у минулорічному рейтингу Power 100 британського журналу Art Review. Михайло Алєксєєнко — співзасновник творчої групи "ЙОД" (2013) та артсквоту "Хаят" (2011), а також організатор незалежного мистецького простору "Квартира 14" на Троєщині. Данило Немировський — видатний маріупольський графік, а Антон Гурін — реставратор і військовий Нацгвардії, що за життя працював у сфері збереження культурної спадщини та був причетний до кіновиробництва.
Герої оповіді не просто розмірковують над питанням ролі мистецтва під час війни, а власноруч шукають відповідь, поєднуючи творчість та службу. І так само стрічка стає уособленням пошуків цієї відповіді з боку Лисецького — оператор фіксує руйнацію та реалії війни з тією самою уважністю до деталей та естетики, яку він колись вже продемонстрував у дебютній стрічці.
Як і в "Землі Івана", яка розповідала про ідилічне життя одного з останніх народних художників України, у "Блаженних" вистачає тонких візуальних метафор (тут особливо в пригоді стають кадри з Михайлом Алєксєєнком, який з точністю хірурга складає докупи фрагменти розбитого скла, нагадуючи глядачам про потребу відбудови життя). І вже у цьому поєднанні відчувається конфлікт — оператор та постановник, який встиг прославитися своїми естетично довершеними кадрами та майстерно зображеними деталями життя, змушений використовувати цей інструментарій для фіксації розбомблених будівель та понівечених доль.
Загалом стрічка — не найбільш "глядацький" фільм, який цьогоріч запропонував нам фестиваль Docudays: тут мало додаткових пояснень, цілеспрямованої роботи з глядацькими емоціями чи чіткої драматургічної структури, заклику до дії чи героїв, у яких авдиторія впізнала б себе. Можливо, складності додає й те, що герої стрічки — люди, які звикли висловлюватися за допомогою своїх робіт, а не проговорювати власні емоції в кадрі. Але якщо повністю зануритися в неспішний, напружений наратив, підкреслений тривожним саунд-дизайном Петеріса Пасса й Олега Головьошкіна, то фільм та його складні питання надовго залишаються з вами після завершення сеансу.
Лисецький не розповідає щось кардинально нове (принаймні на поверхні) — питання ролі митця в часи кризи та війни турбувало людство приблизно від часів, коли уперше з’явилися війни та мистецтво. У ХХ столітті, під час світових воєн, митці часто ставали голосом опору: від екзистенціалістів на кшталт Сартра та Камю, які бачили у творчості акт свободи, до сучасних підходів, де мистецтво стає інструментом опору, терапії колективної травми та збереження ідентичності.
Можливо, найбільш контраверсійний приклад митця, чий світогляд ламається, зіткнувшись із жахіттями війни — французький письменник Луї-Фердінан Селін, який на основі власних досвідів під час Першої світової написав водночас впливовий та напрочуд скандальний роман "Подорож на край ночі". Це один із перших художніх творів європейського канону, які зображують війну не романтизованою, а сповненою безглуздого кровопролиття та болю.
Друга світова війна ще радикальніше трансформувала сприйняття суспільної ролі мистецтва та митця. Якщо в попередні епохи творчість часто залишалася відносно автономною, то у 1939–1945 роках мистецтво опинилося в епіцентрі ідеологічної боротьби. Воно перестало бути лише естетичним феноменом і стало потужним інструментом пропаганди, опору, документування та виживання. Нацистський режим активно використовував мистецтво як зброю пропаганди: офіційне мистецтво прославляло силу, чистоту раси та владу фюрера, тоді як модерне мистецтво (експресіонізм, сюрреалізм, абстракціонізм) оголосили "дегенеративним".
У країнах-союзниках держава активно залучала митців як офіційних воєнних художників. Вони документували фронт, створювали плакати для підтримки моралі, волонтерства та купівлі військових облігацій. Багато митців пішли на фронт, а війна зруйнувала Париж як центр авангарду, сприявши піднесенню Нью-Йорка, і радикально змінила стилі: від героїчного реалізму до більш фрагментованих, травматичних форм, що відображали хаос і втрату сенсів.
Власне, кризу мистецтва у повоєнні роки можна описати знаменитою фразою Теодора Адорно: "Писати вірші після Аушвіцу — варварство". Водночас у таборах і гетто в’язні створювали малюнки та щоденники як акт опору і збереження людяності — мистецтво стало формою психологічного виживання та свідченням злочинів.
І ось важливий нюанс: за винятком щоденників із нацистських таборів більшість історій про митця на війні, які увійшли у світовий канон, були написані митцями з країн, які ці війни або ж розпочинали, або в яких боролися на умовах рівних сил та можливостей. Історії про митців, які стають на захист своєї спільноти під час чергового нападу її давнього колонізатора, рідко знаходять широку аудиторію. Натомість увесь наративний простір займають сповіді колонізаторів, які шкодують, що стали знаряддям вбивства власних держав, або ж абстрактні сентенції, які можна спростить до банального та передбачуваного "війна — зло".
Та що робити, коли єдиний вибір, доступний митцям — стати на захист батьківщини під час нападу агресора або ж спостерігати, як її культуру та людей просто знищують вороги? "Блаженні" дають на це питання однозначну відповідь: митець може чинити супротив ворогу різними способами, але точно не має морального права залишатися осторонь.
Як зазначає герой стрічки, маріупольський митець Данило Немировський, будь-яке мистецтво має політичний вимір. І хоч "Блаженних" можна списати як стрічку, що зображує глибоко унікальний досвід, який буде релевантним лише для невеликої частки глядачів (зрештою, більшість із нас — не митці), її ширший контекст — дослідження трансформації людської душі в надзвичайних умовах — надає картині актуальності поза світом фестивального кіно.
"Відновити його повністю неможливо", — визнає Михайло Алєксєєнко в одній зі сцен фільму, говорячи про бокал, який він реставрує з фрагментів. "Він ніколи вже не буде таким, як колись". І те саме можна сказати про життя в Україні: російська агресія забрала сотні тисяч життів, зламала долі та докорінно трансформувала суспільство. Ми ніколи не зможемо повернутися у довоєнні часи, і ніколи не станемо такими, як були. Але мистецтво допоможе нам осмислити болісні зміни, які з нами відбуваються — і знайти шлях відбудови.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
