Шістдесятник Василь Симоненко помер у ніч з 13 на 14 грудня 1963 року у неповні 29 років. Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею", а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України. Суспільне зібрало факти з життя та творчості поета.
Дитинство
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Читайте також: "Німець, який обрав українську, чудермайстер, мандрівник: що ви знаєте про письменника Майка Йогансена"
Життя і кохання поета Симоненка
Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".
У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.
Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".
У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.
Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що "причарувати" Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.
"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.
"Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього підходять".
Читайте також: "Панфутурист, провокатор, небезпечний елемент: ким був поет епохи Розстріляного відродження Михайль Семенко"
Творчість Василя Симоненка
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.
Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.
Арешт і побиття Василя Симоненка
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.
Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у "воронок".
Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.
Василь показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.
Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Завзятих "охоронців порядку", звісно, ніхто не шукав.
На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Віктор Онойко у книзі "Життя мов спалах блискавки" про Василя Симоненка наводять версію, що до побиття міг бути причетний Микита Хрущов, про якого поет на початку 60-х написав вірш.
"Я читав його. Зримо уявляється портрет цієї людини. І про бородавки там є, і про кукурудзу. Вірш якимсь дивом був надрукований. Симоненка навіть викликали в Москву до Хрущова, де, за розповіддю мами Василя, відбувся такий діалог:
— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.
— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один".
Читайте також: "1111 жертв Сандармоху: трагедія "Розстріляного відродження", яку Україна не має права забути"
Недарма Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він виступав проти компартії та всевладдя.
Смерть
Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.
У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.
Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.
1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.
Останній вірш Симоненка
Коли стан Симоненка погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити. Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року.
Прощай, мій зошите! Спасибі тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив, Коли над римами Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
